12. Школа у Дермані

Улас Самчук

Налягають жнива, але Василь мусить відійти. Матвій відвіз його на станцію. Вернувся і в працю. День-по-день іде праця, мов машина. Володько вже, як парубок. Навіть до коси береться, хоч м’язи його рук надто слабі. Скінчилась коса, пішов плуг. Хилить до осени. Полем, як і завжди, струнчасто стелиться бабине літо. Знов загоряються ліси.

Володько верне скибу за скибою. Матвій насипає коробку зерна, ступає ріллею і кропить її плодом. Після Володько скородить. Від сходу сонця до його заходу бігає день-денно по ріллі. Поле стає, мов скатертина, рівне. Вечором Матвій обходить його навкруги. – Добре! Але піди отам коло межі зачепи. Та на лужках також ще пару разів бороною заверни. А то засохне і буде груда.

Сонце вже давно сіло. Ліс кинув довгу тінь і вкрив нею чорну землю. Володько майже не чує ніг, але слова батька – закон. Обертає коні і напомацки йде здовж одної межі, здовж другої, завертає на лужок, крутить там боронами. Ні одна дернина не сміє лишитися. Матвій ненавидить цього, а поле також.

Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботі. Знов бачився він з о. Клавдієм. За тиждень перед першим поїхали до Крем’янця. Довго вибирали різні «жупани» та «курташини», а зупинилися на офіцирському «мундурі». Продає його вояк. Мундурчик невеликий. Надягнув. Нічого. Дещо задовгі рукави та широкий у плечах, але нічого. Підросте і добре. Зате матерія – діагональ, перша якість, не яка тобі жидівська тендита. Гудзики також пріма. Сріблом ллють і орли до того. Мабуть, чортів синок офіцерик в карти продувся, а може кулею отам за цим містечком вбитий. Треба ж Матвієві сина свого між люди причепурити.

По кількох днях намостили воза і поїхали до Дерманя. Володько, мов принц який у мундурі. Комір трохи заширокий, твердий і високий на Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечір приїхали на місце. Привіталися з рідними, «скубента» нового до семинарії привіз, – заявив Матвій.

– Ну що ж. Хай іде в люди. Раз судилось йому паном бути – не минеш, – додає Єлисей.

– Е-е-е, паном. Не на пана йому. Ціле літо волом тягнув. Не до пана, а до розуму довести хочеться, – розважає Матвій.

На другий день пішли до церкви. Тут повно народу. Революція дає себе знати. Тут не те, що в Тилявці. Там спокій, тут рух.

Після церкви Матвій іде розвідатися, що там і як у семинарії. Вона саме зі Житомира повернулася, куди поїхала була підчас відступу російського війська. При семинарії двохкласова зразкова школа, до котрої мусить поки що вчащати Володько.

І він гордий з цього. Він навіть не вистояв до кінця у церкві, вийшов на половині Служби і подався подивитися на свою школу. Гарна школа. Велетенський білий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровенні вікниська, перед ними запущені квітники. Навколо будинку сади. Широколисті горіхи, каштани, сливи, яблуні та груші. Все гнеться під тягарем овочу. Через вулицю від семинарії старий двоповерховий будинок «корпус». Дві колонки підпирають старий спорохнявілий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у Лебедщині і проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось панів, що сиділи там, пили чай і весело розмовляли. Тепер балкончик спорожнів. Цілий корпус майже порожній і скидається на старе покинуте кубло.

Далі від корпусу «Ян». Це старий пам’ятник, що стоїть між чотирьома велетенськими липами. На одній з них дошка, де вивішують оголошення. Тепер тут висить плакат. Володько читає:

– Таваріщі крєстьянє! – Далі йдуть заклики, обіцянки. На кінці: – Да здравствуєт міровая революція!

Ще далі дзвіниця монастиря з образом Святої Трійці. Через дзвіницю брама на подвір’я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Ті самі шумливі смереки, ті самі горіхи і каштани. Навколо «холодної» церкви так само, як і колись, ходять хлопці та дівчата. У церкві, чути, співають. Великий будинок, де живуть ченці, зі широкими сходами до помешкання архімандрита.

Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий і дорогий йому. Там у Тилявці все не так, все інакше і не даремно колись так довго сумувала Володькова мати за цим місцем.

Володько тішиться, що знов буде тут близько, що буде ходити до великої школи. Давня мрія його здійснюється, тільки тепер уже не те, що перед війною. Семинарія запущена. Учні не так гарно вдягнуті. Не всі однаково. Багато з них носить військові шинелі. Та все-таки. Добре, що хоч так.

Після церкви всі сходяться на обід. Приходить Матвій.

– Знаєш що, – каже він. – Нічого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще до дому.

Володько витріщив очі.

– Семинарія, – продовжує Матвій – тільки що вернулася. Ще нічого не влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижні.

Серце Володька опало.

– Але наука буде? – питає він голосом надії і розпуки.

– Казали – буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до погибелі. Не будеш тут дармо їсти та бомки стріляти. Ні.

– Певне, – згоджується Володько.

І через два дні батько та син від’їхали. Нарвали повний віз яблук, слив, грушок. У Тилявці того нема, а Матвій має повне право на овоч. Тож він садив ті яблуні, ті сливи, ті груші, що сьогодні засипають усіх своїми чудовими плодами.

Дома знов праця. Поле, рілля, ширінь. Вітер гуляє, сонце кладе навкруги ознаки осени. Досівають добрий шмат поля над шляхом. Володько від самого світанку скородить. Чорна, пухка рілля. Копита коней глибоко грузнуть у її поверхню. Сонце поволі обходить свій денний шлях і спокійно та гордо вступає туди ген за село, за черешні Івана Пустяка.

Володько не шкодував своїх сил. Цілий день віддавав своїй ріллі все, що мав. Ще півгодинки і кінець. Він з приємністю в останнє обійде кілька разів коло межі Івана Кушки, заверне коні, пройде ще над шляхом і, дійшовши до свого подвір’я, витрусить борони та заволоче їх на місце.

Але поки що зупиняється і сідає перед кіньми на ріллі, щоби перевести дихання. З приємністю відчуває прохолоду землі. Босі, брудні ноги відпочивають, ніби на перині. Коні тяжко зітхають і протягають до нього свої морди. Він підставляє їм долоню і вони лапають по ній своїми грубими волохатими варгами.

– Ну, ну, – розмовляє Володько з кіньми. – Ось ще трошки і кінець. Напрацювалися? Молодці. Прийдемо і дістанете вівса. А ви любите його? І ти Шпачка, і ти Карий. Обоє дістанете. Ну, певно. Само собою…

Тварини розуміють його. М’які їх оксамитові носи з приємністю роздуваються, ніби бажають дати зрозуміти, що мова їх юначого пана цілком їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку.

– Здравствуй маладєц! – зненацька чує Володько над собою. Від несподіванки він здригається і піднімає голову. Майже над його головою на велетенському білокопитому каштані сидить і посміхається гарна панна. Володько знає її. Це дочка жолобецького пана Каліновського. Він не раз бачив її, як вона сама, або в товаристві якогось офіцера, проїжджається верхи. Тепер вона сама. Мабуть побачила Володька з дороги і нечуйно по ріллі під’їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер. На шапочці червоний серпанок. Сідло жіноче на одну сторону.

– Ну, що? Втомився? – питає вона дзвінким, чудовим голосом по-московськи. Володько ніяковіє і зводиться на ноги. Червона барва заливає його шорстке обвітрене обличчя.

– Нє! – кидає він уривно, хитнувши головою.

– Це ти сам усе зробив? – питає вона далі.

– Певно, що сам… А тож хто, – відповідає він здивовано. Панна всміхається. Володько спускає очі.

– Любиш ти коні? Так?

– Певно, – коротка й самозрозуміла відповідь.

– А як ти звешся?

– Володько Довбенко.

– Володя. Гарно. Твій батько там живе?

– Умгу, – кивнув головою.

– Чудесно. Так ми сусіди. Можем бути приятелями. Ні?

– Ні, – як утяв Володько.

– А тож чому? Не подобаюсь я тобі?

– Не теє… Я тут не буду.

– А тож де будеш?

– До Дерманя їду. Там на вищу школу подамся, – хвальнувся він.

– Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скінчив?

– Певно.

Панна голосно сміється, кидає добраніч і від’їжджає. Володько проводить її поглядом. Виїхала на шлях, оглянулася і махнула рукою. Кінь біжить. Червоний серпанок має на вітрі. Володько так довго проводить її поглядом, поки вона не зникла з його зору.

Коли залишився сам, в його голові миттю ще раз з’являється цей несподіваний образ. Хтось до нього прилетів, заговорив дзвінкою мовою, усміхнувся і зник. А він ось знов сам зі своїми кіньми.

– Вьйо, коні мої!

Коні слухняно рушають і тягнуть борони. Скоро кінець. Володько підбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах родісний сміх. Перед ним все ще рожевощока гостя, сині очі і червоний серпанок.

– Вьйо, вьйо, коники! Вже скоро кінець!

Цілим єством чує Володько величну радість повного життя. До нього все сміється радісним сміхом і йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед.

І гарний захід сонця, що так само спрацьоване, спокійно, маєстатично сідає за обнятий пожежою ліс, і гарний, повний міцних випарів, сутінок вечора, що заливає все навколо і творить чар неймовірної насолоди доцільного, великого і необхідно-потрібного буття. І навіть втома гарна, приємна і здорова. І коли до цього шматочок якоїсь втіхи, крихітний промінчик чогось нового, щира усмішка рожевих уст – о, тоді стократ благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, тріпотливе, б’ється у кожній билинці, у кожній грудочці сирої землі.

Он Матвій вже вийшов, щоби в останнє провірити Володькову працю. Широко ступаючи, він іде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду, піднімає і викидає на межу якийсь віхоть пирію. Володько обходить над дорогою в останнє. Коні піднімають вуха, бо чують відпочинок. Сонце перекотилося за черешні Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лісу і вгрузло в його густу масу.

Вечором ціла родина збирається в хаті. Коні вже побрязкують при жолобі ланцюгами і смаковито заїдають обрік. Володько миє руки та обличчя. Мати ставить на стіл вечерю. Батько присідає на лаві, тримається рукою за бік і говорить:

– Ах, щось, різало ма’, в боку коле.

«Ну, те в боку», думає Володько і поглядає на батька, на якому не помітно нічого. Але раз він каже, значить, коле. Дрібниць він не любить завважувати. Бувало, протяв до кості пальця, лайнувся, шарнув ним об холошню, щоби кров стерти і теше далі. А не вгавається кров, обв’язав якою ганчіркою і все.

– Ви б, тату, полежали трохи, – завважує Володько. Батько не відповідає. Мовчки всі сідають до вечері.

Якась велична, чарівна сила зв’язує цей гурток людей. Нема в них радості і є в них радість. Нема в них горя і є воно велике. Он він, голова цього найкращого з царств, поглядає на всіх невеселими очима і як не відчути того погляду, в якому стільки великої скорботи, стільки Божого, стільки незабутнього.

На другий день Матвій не звівся, як звичайно, зі свого леговиська. Йому тяжко дихати і зовсім не хочеться їсти. Субота. Завтра неділя, чотирнадцяте число – день, коли Володько мусить від’їхати до школи. На полі ще безліч праці. Володько роздумує: як залишити все те на руки хворому батькові?

– Може б ви, тату, до лікаря. Га? – каже Володько. Матвій відповідає не відразу. По хвилі поворушив устами і повернув голову.

– Ніколи, бач, не ходив з такими хворобами до лікаря, не піду й тепер.

Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його – як сказав, то сказав. Тільки в самих тяжких випадках звертався він до лікарів. Решта – сама природа лікар. Але тепер він подібний на дуба, бо стоїть на найвищому місці. Життєві буревії і громовиці не жалували його. Та все-таки дні його несчислені, бо чує він у собі силу небуденну.

Ввечорі остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи, Матвій.

– Ось тут лежу і думаю, – каже він. – Ти, Володьку, підеш завтра пішки до Дерманя. Інакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалівки і вернеться. У ліс їхати бабі тепер небезпечно. Нападуть гультіпаки, скинуть її з воза і заберуть коні. Там он коло рова за Васьківцями вбили так цього літа чоловіка. А я ось трохи полежу і встану…

Так і має бути. Володько виходить ще на двір. Має дещо попорати, приготовити назавтра воза. Хвильку став і постояв у темноті. Ніч. Зорі. Навкруги тиша. А може йому відмовитися від школи. Для Володька це велика жертва, але ж батько… Може він життям своїм жертвує. «Встану…» А що, як ні. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спині болить. Ні звестися, ні з’їсти.

Прийшов до хати.

– А може я, тату, поки ви встанете, того… Може от поорю трохи, а тоді вже…

– Раз тобі сказав і досить! – твердо промовив Матвій. Тепер він ще впертіший, ніж коли іноді.

Володько більше не перечить. Настя вже й торбинку для нього приготовила.

– Ось пара білизни, – каже вона. – Друга пара на тобі… Поки хватить. Їсти ось на дорогу маєш, а там щось таки дадуть. Приїдемо, віддамо.

До того Володько додав: кілька малих зшитків, течку з цінними для нього паперами, шкільне свідоцтво і «Кобзаря». Одягу має досить. Перешитий з австрійської «шинелі» плащ, офіцерський мундир. Чоботи перешиті з Василевих. Дещо широкі холяви, але коли вичистить ваксою, блищать, мов сонце.

Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли ліг спати, інші думи до голови тиснуться. Думає про роботу, що лишається, про хворого батька, про те, що зустріне його там, на новому місці. У хаті темно. Батько не спить. Мати, як і завжди в таких випадках, стоїть перед образами і довго в темноті шепоче. Той шепіт зветься молитвою. Хто знає, що твориться в її великій душі, але Володько виразно чує, що мати молиться за нього. Так і чує, здається, як благає вона:

– Боже великий. Ти бачиш нас і наші турботи. Допоможи нам. З великої своєї ласки вділи нам частину щастя і благослови наші починання. Благослови, Боже, його, мого малого сина і пошли йому ангела свого, щоб хоронив його від усього злого. Поможи йому в його науці і виведи в широкий світ, де більше місця, як у нас.

Розуміє те Володько і йому стає приємніше. Може і справді до нашої темної малої хати приходить Бог і ніхто, крім матері, не відчуває так виразно його присутності. З цією думкою хлопець засипляє.

На світанку другого дня прокинувся і почав збиратися в дорогу. Мати нашвидко готує сніданок. Володько йде запрягати коні. Прощання без плачів, без цілування. Плачуть та обіймаються пани. Володькові таке не личить. Ось уже має відходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий старим кожухом. На обличчі ледь помітна блідість. Очі поглибщали. Ліва його долоня лежить на грудях. Шкоруплі товсті пальці підігнуті. Права відкинута на постіль.

– Ну, – каже він, дивлячись у стелю, – йдеш? Іди. Не журися. Батько твій також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним і не падай духом. Чесна людина, чесна праця, чесні діла не пропадуть. Хоч з яких глибин на верх випливуть і люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських людей. Кепські люди – слабі люди. Обійди мовчки напасть і роби своє діло. І ще скажу: той тільки знає ціну «жизні», хто все на власній шкурі пережив. А як матимеш силу та правду за собою… Не бійся. І кепські люди схиляться перед тобою в пошані. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом!

Володько стоїть у ногах батька і слухає. Після нахилився на постіль, похапцем взяв батькову руку і, як лежала вона догори долонею, так і поцілував її в самі мозолі.

– Ну, ну. Будь здоров, сину! – додав він. – А оце тобі на дорогу. Як видужаю, сам приїду.

Володько не дивився, що взяв від батька.

Коло воза чекали на нього мати, Катерина і Хведот. Кинув усім – бувайте здорові! Коні рушили і повезли.

Спочатку їдуть поволі. Володько сам поганяє коні. Дивиться на папірчик, що дістав від батька і ховає його до кишені. П’ять рублів невеликі гроші, але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього побіч на в’язці соломи. На її обличчі скорбота. Хоче щось говорити, але не знаходить відповідних слів. Після говорить про біду, про батькову хворобу. Обіцяє, що як трохи він поправиться, то приїдуть. Журиться, що в полі ще картопля й насінна конюшина. Хто-то викосить її.

Володько все це добре сам знає. Дума тяжка не дає йому спокою, але він гонить її від себе.

Минаються поля, ліс. Коні біжать підтюпцем. Дорога виложена дерев’яними кругляками. Діброва. Товстючі столітні дуби. Пастушки пасуть товар і гріються коло вогню. Ранок холоднавий.

Жолобки. Старе, занедбане село. Похилі з тяжкими солом’яними стріхами хати. Дорога йде в долину. На другому боці долини панський палац з парком. Там стояв штаб корпусу. Дорога йде попри парк. Вигін, місточок, велетенські осокири. У парку сосни, смереки, каштани, берези. Вище овочевий сад. Буда садівника, з якої валить дим, і хата з чорними вікнами.

Коні йдуть поволі на гору. Глибока обсаджена дикими грушами та березами дорога. Далі поле аж до Рохманова. На ліво в стороні села Обичі, Залуже. Ще далі за ними на обрію смуга лісів. Там північ. На південь поля, а десь там у долині село Кордишів. Але його не видно. Поле, поле і поле.

Переїхали Рохманів. Над шляхом багато жидівських хаток. Збоку містечко Шумське, став, гребля і погорілий великий млин. Повернули на ліво. Болотяні Васьківці. За ними поле аж до Москалівки.

Великий «казьонний» суражський ліс. Чорно-білий стовп з понищеними таблицями. Молода смерекова посадка і садиба лісничого. Тут Володько прощається з матір’ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину, через плечі плащ і гайда. В очах матері сльози. Володько не розуміє, чого тут плакати.

– Коли дожене тебе яка підвода, попроси, хай тебе підвезуть. Може якраз добрі люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог благословить… і помагає…

Уста матері тремтять, але плач стримує. Володько цілує її в руку й відходить.

– Зайди там до дідуня! – гукає навздогін мати, їй не хочеться одразу їхати назад. Вона хотіла б ще щось сказати йому. Стоїть і хрестить за сином дорогу. Ось він оглянувся.

– Добре, мамо! Зайду!

– А може чоботи подеруться… Попроси, хай поладять…

– Добре, добре!

– Та тітки Зіньки не забудь! Відвідай Катерину. Вона напевно щось тобі допоможе!

Відповідь Володька вже невиразна. Він вже на звороті дороги. Ще хвилинка і його заступили стрункі молоді смеречки. Мати дивиться. Піскова дорога й смереки перед нею, а більше нічого. Повернула коні і від’їхала.

А Володько вже сам. Ліс і тиша. Лише час від часу проходять якісь святочно одягнені люди. Вони кажуть «дзіндобри» і питають Володька куди він іде. Володько відповідає одним словом. Не має часу на розмови. Він думає. Але все-таки Володькові приємно йти. Як колись, так і тепер йому приємно, коли починається щось нове, невідоме. Згадує всіх рідних та знайомих у Дермані. Ноги м’яко ступають по сухому піску. Шелестить під ногами опалий лист. Дорога спускається вниз.

Йде, йде, йде. Дерева не рідшають і не густішають. Велетенські їх стовбури поволі пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По часі Володька наганяє підвода. Маленький драбинячок, запряжений гнідими шкапинятами. Шлеї, віжки і все, що на них, портяне. У розбитій їх гриві реп’яхи. Біжать підтюпцем.

На голій дошці драбинячка, звісивши через щаблі ноги, сидить дядько. На ньому палаткові штани й австрійські військові черевики. Володькові хотілося б попросити, щоби підвіз, але шкода розставатися зі своїми думками та самотою. Ноги ще не болять і хоч дорога ще далека, але і часу шмат добрий. Ах краще хай собі їде.

Але дядько не так думає. Він цікавий, що це за мандрівник такий з торбиною на плечах та палицею в руках. Порівнявшись з ним, притримує конята.

– Дзіньдобри! А куди, хлопче? – питає високим викриком.

– До Дерманя, – просто відповідає Володько.

– Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди… Аж за Мости. А ти ж звідки?

Володько відповідає одним словом. Дядько цікавиться далі і довідується про все. Він дивується, що батько пустив такого хлопця в дорогу.

– Онтам о-он, коло Мостів, знов чоловіка вбили. Теж часи настали. Просто вбивають, та й годі.

– Мене не вб’ють, – каже Володько. Дядько галасає на цілу губу. Володько йде при возі. Нарешті дядько спохватився.

– Пробачай, – каже він. – Нема на чому сісти, але, як хоч, примостись отам на лютрині. Все-таки трохи під’їдемо. Я тут недалеко, верстов дві. З Гісерни.

Володько сів спиною до дядька і звісив ноги назад. Приїхали до Гісерни. Дядько лишився, а Володько посмаляв далі. В полудень досягає Зеленого Дуба. Це половина дороги. Відпочив і підживився. Тут починається справжня Волинь. Там ззаду за лісом ще Поділля. Інші люди, інші краєвиди. Спереду Волинь. Сувора, тінна, стара земля. Люди більше похмурі, менше говіркі, але дебіліші, рівніші й охайніші. Села кращі почнуться. Ось тільки минуться піски, почнуться хмельниці, плантації цукрових буряків. Більше критих залізом хат, менше соломи.

Володько чує цю землю, бачить її красу, її радість і горе. Він наближається до того місця на землі, де вперше побачив світло сонця та відчув першу радість життя. Зате ціле його єство повне вдячності до цього клаптя великої своєї батьківщини.

Довга, тяжка дорога. Над вечір ноги відмовляються йти. Торбина стала значно тяжчою. Кілька разів відпочивав і аж поночі опинився на дерманських полях. Але ноги мов дубові. На щастя вітер зірвався і попихає його в спину. Через темноту збився з дороги і замість на Запороже, попав десь на Тихонці. Довго лазив по чужих городах і дражнив собак. Нарешті натрапив на якусь хату, де ще світилося. Там, мабуть, були гості. Щось пили, їли, гомоніли. Володько застукав у вікно. В темних дверях сіней з’являється дядько.

– Ти, стало бути, як? На хрестини? – питає дядько, не бачучи Володька. Він хитається і тупцяє, ніби стоїть на горячому. Володько починає вияснювати чого бажає. Голос його за довгу дорогу ослаб і дядько довго не може розібрати, чого той хоче.

– Ага! – нарешті зрозумів дядько. – Так ти, стало бути, зі скубентів? Ти, значить, вобче, так сказати до нашої семинарії в образованіе йдеш. Правильно! Харашо! А може чарку горілки? Ха-арошая! Первий у нас самогон. Послєдня новость сезона. Панімаєш? – і він сплюнув через поріг. – Таки ні? Ну так, Гануню! – гукнув він до хати. – Покажи йому навпрошки, щоб махнув отак через займиська та під гору. Там буде видно. А ти ж, пробач, чий будеш? Яка твоя личность і фамилія? О-о-о! Матвіїв! Отого, що у Тилявку вибрався? Почому не знать! Знаю! Так ти сам його накоренок? Це тобі от і на… А я думав, яка очмана по вечорах шляється. А то аж із Тилявки. Гану-у-уню! – підняв він голос. – А покажи йому, та виведи. Це ж Матвіїв. Він до Єлисея Гуци прошкує, просто з Тилявки п’ятдесят, диви, верстов учухрав.

Гануня нарешті, з’явилася. Провела Володька над долину і показала куди йти. До дядька свого прибув Володько аж пізно в ночі. Ледви достукався, не хотів їсти, скинув зі себе верхню одіж і, зовсім знесилений, ліг на тапчані спати.

Рано на другий день Володько прокинувся, а вставати не хочеться. Ноги його попухли. Лежить, протягається, вслухується до болю в них. День ясніший від вчорашнього. За вікном вітер похитує гіллям горіха і шкрябає ним о бляшану стріху.

Після встає, снідає, оповідає останні новини з Тилявки. По сніданку рішає відвідати школу.

Виходить через затильні двері на садок. Сливи обсипані синіми соковитими овочами. Яблуні ледь втримують свій тягар. По листі розлита холодна роса осени.

Володько йде вниз через Мотрин садок та Ляшове займисько. Старі, косаті берези ряботять жовтавістю і час від часу з них зсипається кілька золотих лусочок. Сходить вниз, іде берегами до монастиря. Під монастирем ставок з острівцем посередині. На острівці та навколо ставка старі осокори. З їх листя капає роса і по гладенькій, чистій поверхні ставка викреслює рухливі кола, що швидко збільшуються, взаємно перетинаються, добігають до берега і там никнуть. У воді відбивається синє небо з ковтунястими хмарами. З осокорів спадає лист, падає на хмарини і, здається, разом з ним пливе під берег.

Володько йде далі. Ось подвір’я школи. Кілька великих дверей. Коли б Володько знав, у котрі з них входиться, то він одразу б увійшов. А то став і вагається. Острах його бере. Він ще ж ніколи не входив у такі великі двері. Хто зна, що там за люди за ними. В кожному разі не такі, щоб Володько почувався перед ними гаразд. Він приготовив своє «свідєтєльство» і шапку зняв. Ну, Володьку! Сміливо вперед! Добре. Він одважився, виходить по кам’яних сходах, відчиняє великі, білі з мідною клямкою двері; входить у коридор.

Школа вже почалася. Тільки що скінчилася перерва, по. клясах гудуть школярі. Коридором біжать до класів учителі. Коло вікна стоїть священик і розмовляє з молодим кучерявим у галіфе панком. Священика Володько знає. Це ж дерманський батюшка. У нього на устах вічно-насмішкувата міна. Здається, він не розмовляє, а кпить. Володькові не хочеться самому підходити до батюшки, але той помітив його.

– А тєбє чево? – питає Володька.

Володько ніяковіє, цілує батюшку в руку, подає своє свідоцтво і каже:

– Я, батюшка, хотів би записатися до школи. Нашу школу я вже скінчив і ось тут свідоцтво.

І батюшка, і той другий у галіфе розглядають свідоцтво. Володько стоїть, мов на шпильках. Йому здається, що саме тепер важиться його доля. Батюшка перечитав і каже:

– Так, так. А ти чей?

Володько сказав.

– А-а-а, ето тот Матвєй, што в Тилявку виєхал? Знаю. Ну, а как? Єсть там у нас какоє мєсто? – звертається до кучерявого панка.

Той хитає головою. Володько запирає дихання.

– Нєт мєст. По трі на партах сідят, – заявляє панок.

– Господін учітель, – просить Володько. – Я так далеко йшов. Ми були з татом перед двома тижнями і нам сказали, що школа аж за два тижні буде.

– Ето да! Но тепер нєт мєста і канєц. Нєт. Понял? Іді сєбє дамой.

– Гаспа…

– Нєт, нєт, нєт! Нєльзя! Школа переполнєна! – заговорив батюшка. – Слишіш-же, што нєт мєста?

Після цього батюшка і кучерявий панок підходять до класів. Володько залишатєься сам на коридорі. На душі в нього тягар. Він зовсім не допускав, що і тут можуть бути перешкоди. Сказали, йди до дому і кінець. Добре їм казати. Тільки років жив цією думкою, а тепер іди й кінець.

У класах іде навчання. Які щасливі там сидять хлопці. Володько не може їм не заздрити. Алеж він ніяк не може вертатися до дому. Що скажуть тато, знайомі. Скажуть:

– Ну, от. Пішов. Поставили його там на «акзамин», а він тобі ні бе, ні ме. І прогнали.

Володько стоїть коло вікна. Не піде звідсіль. Обдумує, що має сказати тому вчителеві, щоби він його зрозумів. Бо ж він не розуміє його. Не може ж так бути, щоб не було там якогось одного місця. Він буде стояти. Він не великий пан і з приємністю перестоїть тих кілька годин навчання. Не може ж він, ніяк не може вертатися до дому.

Година довго тягнеться. Володько стоїть і сподівається. Надія не покидає його. Він хоче. Він неймовірно хоче. Він знайде якесь слово і ті зрозуміють його.

Нарешті дзвінок. Година кінчається. З кляс виходять учителі, а за ними роєм сиплють школярі. Володько переймає батюшку.

– Ти єщо здєсь? – питає той здивовано. – Ступай дамой! Нєт мєста і больше нєчево гаворіть!

І батюшка пішов. Він навіть не хоче з ним говорити. Всі вчителі також не звернули на Володька ані найменшої уваги.

Володько відходить. Та сама дорога, але він не помічає вже ні ставка, ні осокорів. Йому боляче. Не розуміє, чому люди такі недобрі. Він так мало собі бажає, а вони і того йому не дають.

Дома не сказав нічого дядькові. Порішив піти ще завтра, а може якраз приймуть. Але і завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й інші навіть не хотіли Володька чути. Прийшов до дому і хоч-не-хоч, а розказав дядькові.

– А ти ж їм сказав, що пішки аж з Тилявки йшов? – питає дядько.

– Певно, що сказав.

– А «свідєтєльство» своє показав?

– А що ж. Певно.

– А чому ж ти не попросив добре?

– А хіба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, «мєст» і все.

Дядько Єлисей далі не питає. Він міркує. Володько міркує також. Обом їм невесело. Після дядько каже:

– Ну пожди. Завтра ми обидва з тобою підем… До самого архімандрита.

Серце Володькове підскочило. Надія, мов блискавка, знов мигнула на його захмареному небі. Добрі дядько. Ні, що не кажіть, а Володько таки в щасливий мент народився. Всі за ним. Хай там ті ще почекають. Ми побачимо, хто переможе. А дядька він завсіди любив. У них короткозорі очі, але вони багато знають. Кожної вільної хвилини у них завжди книжка в руках. У війську «унтирцером» були, татар вчили і з ними татарської мови навчилися. Вони люблять співати:

І кепести чекарган,

і барчак тукарган,

і кузук утарган,

матер буис семинга.

Оповідають про старе, про князів та генералів. Щось неприємного, скорбота якась, чи що… Дядько напів поважно, напів жартом питають:

– А чи знав ти князя Ашкінази?

Володько всміхається і йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли і є, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати можливості до виходу з тяжкого становища.

Дія цього розділу відбувається у вересні 1917 року.

Москалівка – такого села на планованому шляху нема. мабуть це якийсь хутір біля с. Кути, бо великий ліс починається за цим селом..

Залуже – село, нині Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 31).

Кордишів – село, нині Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 31).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 189 – 205.