7. Евакуація

Улас Самчук

До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом ішли обози, роз’їжджались козаки. Табір стояв на місці. В полудень у таборі засурмила сурма і счинився надзвичайний рух. Зі всіх подвірь бігли москалі. Крик, лайки, гиржання коней. За пів години табор рушив і розтягнувся довжелезною валкою по шляху.

За башковецьким лісом розігралась канонада. Гармата ревла безупинно. «Аж вікна брязчать», – казали, хоча Володько ще не чув, щоб вікна брязчали.

Матвій уже сам не знає, що далі… Дума зірвалась. Ніколи на своєму життю не плакав він, ніколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе його було видиме і велике.

Уже навіть сусіди «рушають». Що робити? Всі зійшлися на нараду, але на Матвія зненацька находить впертість.

– Не поїду!.. – заявив.

– Як то? То ж козаки он нагайками гонять… Он, кажуть, з тамтого боку село підпалюють…

– Хай! Хай гонять, хай підпалюють, а я не поїду.

Це вирвалось у нього з відчаєм і не так певно, як цього хотів.

– Люди!? Куди поїдемо? Що ви собі думаєте? Чи там ви хату знайдете, чи хліб? Ось вечоріє… Куди на ніч? Ну… Знаєте що? У нас худоба… Кажете, за одну ніч у нас можуть бути мадяри. Так худобу для безпеки вишлім наперед, а завтрішній ранок нам покаже, що маємо робити. Хай переженуть худобу через Шумську греблю і там чекають на нас… Добре?

– Катерино! – звернувся він до дочки. – Ти он з Володьком поженеш худобу! Збирайся, Володьку!

Він давав розпорядки, але сам не рухався. Стояв мов мур, мов викут кам’яний. Він ще не вірить, що війна прийде сюди. Його твердість і витривалість перед стихією передавалися на всіх присутніх і ті згодилися «почекати до завтра».

Сам Матвій, ніби вмираючий, що хапається за кожний мент життя, відпихав, як міг, страшну розв’язку трагедії.

Але тим часом зі села над’їжджали підводи тих, що вже рушили… Доїжджали до останньої Матвієвої хати і в непевності зупинялися. Здавалось, не рішалися переступити кордон села.

На Матвієвому подвір’ї повно народу. Як на то те гарматня тарабанщина ще збільшилась і чути навіть скорострільний огонь. Під ті клекоти говорив надривним глухим голосом Матвій. Чоловікіи, жінки повитягали шиї – слухають.

– Люди! – казав він, опертий на довге грубе ціпилно, стоячи на порозі клуні. – Люди! Мої дорогії люди! Ви ж бачите, що робиться!.. – і тут повів навколо довгою, в широкім рукаві сукняного куцана, рукою, ніби намагався відкрити всім усе те, що вони бачать і не розуміють. – Чого ви спішите? Чи думаєте, що так втечете від смерті? То ж все одно, не тепер, то після десь там коло Різдва, на дорозі, серед чужих, у снігу умрем усі… А кинемо свої садиби…

Ви ж знаєте: не війна страшна, а люди… Коли вийдемо з наших хат, на їх місцях стануть руїни, навіть, коли фронт сюди не дійде. Жийте тут далі! Не кидайте цих місць! Чуєте? Не кидайте тепер… Не кидайте, навіть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризіть, а бороніться, бо то ваші кубла, здобуті працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не гроші, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж віків вашу і ваших дідів-прадідів кров. Діти ваші ростуть і вони мають замінити вас на цих місцях…

А війна, а ворог! Ворог і хоче, щоб ми всі втекли звідсіль, бо тоді прийдуть його люди і засядуть на сідалах наших батьків. Знайте, що без опору, без волі нашої, без нашого твердого слова спротиву, нічого не буде… Все зникне! Нас випхнуть на шлях і, мов ту черву, затопчуть у багно… Ви ж гляньте! Верніться! Прошу вас! Худобу хай женуть, а ви верніться! Завтра… Чуєте? Вже завтра хай поїдемо!

Сам Матвій здивувався, де взялися в нього ця впертість і ці слова. Це не розум, не розвага. Це його Бог, що з його істоти в час Страшного Суду говорив словами правди і мудрості. Він випростався й очі його засвітилися, ніби в людини, що випила чогось п’янючого.,.

Під гарматні рокоти люди почали від нього, ніби ватага якого, вимагати:

– Їдемо! У нас діти!.. Не кажіть так, дядьку Матвію!.. – Він зірвався з місця і, опираючись на ціпильно, широкими кроками вийшов на дорогу.

Там валка возів з будами. Коло них діти, худоба. З заходу насуває якась ні то хмара, ні то дим. Б’є гармата. Вітер рвучко стриже по лицях, патрає кінські гриви.

Це впливає на Матвія, як трунок. Він тратить зовсім розум. На його голові нема ніякого покриття і вітер свобідно перебирає і шарпає рідкі довгі пасьмичка сивавого волосся.

На нього найшла якась певність пророка і вояка разом. Впасти, але непереможеним і незломленим. А поки в грудях б’ється серце і в жилах тече кров – свята боротьба, мов вічний огонь життя, ніколи, ніколи не сміє згаснути… Жити – значить боронитися. А вмерти – значить не бути більше. Мертві не мають сорому!

Матвій знав це усім: розумом, нервами, цілою істотою і тим усім, що гнало його через великі життєві перешкоди.

Стоючи перед валкою возів, обернений грізним, з блискучими очима, обличчям до суворого заходу, він нагадував втілення сили і мужньої краси. Він, здавалось, виступив проти самої цариці життя і смерті – війни.

І в той саме мент із-за башковецького лісу виринає велетенська хмара. Краї її горять, озарені якимсь огнем.

– Дим, дим! – крикнув хтось – Башківці горять! Дядьку Матвію! Їдемо! Хочете їдьте, хочете не їдьте! Ми їдемо!…

Матвій розіп’яв руки.

– То хмара! – крикнув він. – Сонце її освітило! Не їдьте! Люди, не їдьте! Верніться! Ніч, дощ!.. Куди?

Серед валки біженців заколот. Одні похапцем сідають на вози, вйокають, цьвьогають по конях батогом. Інші стоять у непевності. Один чи два дядьки вертаються назад і ріжуть колесами м’який грунт пог ля, заточуючи велике коло.

Над’їхав обоз. Це гарматні парки, запряжені по шестеро тяжкокопитних бендюжників. Грубечі посторонки пружньо натягнуті. Високі, дзвінкі колеса поволі обертаються, крають ще глибше дорогу.

– Він «сумашедший»… Дивіться! Він з ума зійшов… Дивіться на нього!.. – гуторили баби. Але їхати – не їхати. Хто знає, яка сила з того «сумашедшого» промовляє.

Гарматній парк поволі тягнувся і це перешкодило селянам рушати.

– Куда дуракі єдєтє? – вирвалося в якогось гарматчика, що сидів на коні з коротким кривим тесаком при боці. – Вот снарядов подвєзьом і засиплем нємца!..

Це для Матвія підсилення.

– Так! – крикнув він. – Дурні будемо, як рушимо. Вертайтеся всі!!

Люди завагалися.

– Хм… Якщо він не їде… Хто його знає… Може воно й того… Як його… Чи не вернутися й направду нам? Воно то «діствітільно» краще вже дома переночувати. До ночі, хто знає, чи й доплужимося до Шумська. Хай вже завтра.

І люди дійсно почали вертатись. Оте «засиплем нємца» видно, було найбільш переконливим словом. А худобу таки треба вже вперед післати…

Боротьба Матвія зі селянами та своїми хуторянами скінчилась його перемогою. Поважно вдоволений, він, ніби якийсь великий промовець, сходить з трибуни, витирає пітне широке чоло.

Катерина з Володьком вигонять з хліва корови. Рогата, Ряба, Сивенька, двоє озимків.

Матвій навіть не хоче дивитися. Пішов швидко до хати і виніс сіру «кридитку» – трьохрублівку.

– На! – сказав твердо, подаючи Катерині гроші. Катерина взяла. Настя втиснула Володькові вузличок печеної поросятини. Хліба не варто таку путь дричити. У Шумську купиться…

Почекали з худобою, поки зігнали всі хуторяни. Сільських пристало до дерманців тільки двоє чи троє людей. Гнали телята і навіть свині.

Дивно, що Володько тільки назовні мав вигляд, що йому сумно кидати дому. У душі (не хотів чи соромився признатися) навіть радів тією його особистою й особливою радістю, коли йому вдалося щось нового бачити чи пережити. До того був заклопотаний. Відходячи, ні разу не обернувся, ні разу не кинув погляду на те місце, де он зібралася купа будівель, обтиканих навколо малими деревцями.

Зі заходу досить швидко насувають лапаті хмари. Володько навіть теплішої одежини при собі не має. У ватовому куцому курташку, чоботи зв’язав і несе на палиці через плече. Це і все. Катерина має ще велику теплу хустку.

Женуть худобу самі дівчата. Тарасова Уляна, Кузьмова Христя, Титьова Харитина і ще кілька. Володько, як виявилось, був одиноким представником славного мужеського роду в цьому жіночому товаристві. Це його аж надто мало тішило, хоча решта є цілком вдоволена, що мають бодай такого чоловічого пасинка.

Дорогою дівки регочуться, жартують, продають москалям зуби і терпкі відповіді за не менш терпкі запити та побажання. Їм, видно, зовсім байдуже, що лишили, може й назавжди, дому та рідню. Володько ж цілу дорогу має поважний і заклопотаний вигляд. Спостерігає, прислухається нутром свого єства до настрою оточення. З острахом позирає на насуваючі хмари, які на щастя, дійшовши до жолобецького лісу, поволі розправлялися, тихшали і майже зникали. Схід навіть усміхався блакитною плямою, і, здавалося, там лежить та щаслива країна, яка пригорне всіх, хто жахається і тікає від шорсткого обличчя війни.

Дещо змінився настрій дівок, коли над вечір досягли містечка. Вже в Рохманові, що відділяється від містечка ставом, було величезне стовковисько військових та біженецьких підвід. Шлях обернувся в суцільне багно, в якому колеса возів грузли по самі маточини. Деякі підводи позастрягали і не могли рушитись далі. З інших возів відпрягали коней, спрягались по четверо і так рятувалися.

Військові двоколки, тачанки, парки, запряжені четверма сильними кіньми, ріжуть багно, чіпляються за селянські вози, відривають їм люшні. Баби репетують, лаються. Діти верещать, вояки матюкаються.

Все це не могло гарно вплинути на дівчат. Поки перебралися через греблю, почало сутоніти. До того загубили двоє свиней і тягаровий самохід роздушив теля. Перелякалося і вперлось просто під колеса.

Наніч зупинилися на полі за містечком. Поле широке, рівне, як гляне око – заставлене безконечним табором війська і втікачів. Ніде ні одного шматка вільного місця. Люду скрізь, мов комах в комашні. Добре, що принаймні розбились хмари і загроза дощу проминула. Холод також не дуже дошкулював.

Отаборилися в невеличкому проході між військовим і цивільним таборами. Володько має досить клопоту. Нема чим поприв’язувати на ніч худоби. Нема з чого класти вогонь, нема на чому спати. У таборі втікачів розпалюють огні. При найближчому возі мати проказує голосно своїй дитині «Отче наш». Слова виходять у неї з «нашою вимовою». Це мабуть «галіціянка». Чоловік розмахує високо над головою сокирою – коле великі дилі на дрова. У військовому таборі сурма висурмлює до вечері. Шляхом гудуть і. котять з розсвіченими зірками самоходи.

Володько думає, як і де роздобути найнеобхідніше для нічлігів. Дівки, мов потомлені кури, поприсідали до землі, повкривали брудні босі ноги спідницями і плачуть. «Боже, які вони дурні» – думає Володько. «Одразу плачуть… А не бійсь… Як виходили з дому, не думали, що будуть там робити»…

Володько йде між табором, збирає розкидані купки зім’ятої соломи, полінця дров, бляшанки з консервів. Все це зносить до свого табору. Йому зовсім не смутно. Навпаки. Це нагадує якусь фантастичну пригоду з книжок… Може це вони в якомусь татарському полоні, насильно вирвані з рідних гнізд. А може вони плили розбурханим морем, корабель їх розбився, а вони змушені були пристати до якогось берега дивовижного царства, де весь народ жиє на возах. І тому вони мусять якось рятувати себе, знаходити вихід з положення, давати собі раду.

Ось Володько назносив уже чимало соломи. Можна буде розстелити її і всі спатимуть солодким сном на м’якому леговиську під ясними далекими зорями. Ось у нього купка дров, якась бляха, досить для кожного консервних бляшанок.

Почекайте тільки трохи. Він ось побіжить до он того воза і позичить головешку з огнем. То добрі люди… Просимо, просимо. Візьми собі… Вогню ми, дяка Богові, не купуємо… Божий дар…

Володько несе головешку, іскри навколо, мов золоті бджоли, мотаються і зникають, не долетівши до землі. Дівки бачать, що він працює – почали й собі рухатись. Кожна за бляшаночку і давай корови турбувати. Ті вділили їм, скільки могли, теплого молока. Хліб є, м’ясо є.

Ось Володько вже колінками рачкує, виставив полатану сіданку догори, а носа мало не до головешки приложив. Зі всіх своїх сил дме на жар, приложивши до його зубів пучок соломи. Ось дим пішов і просто клятий до очей преться. Володькові очима й носом дещо мокрого потекло, але на те ж йому кулаки дані, щоб міг він його як слід підтерти. А до того можна міцно шморгнути носом і «бодай ти згоріло» від щирого серця вилаятися.

Огонь радісно бризнув. Володько зривається на ноги і дивиться вниз, мов переможець. Тріски, відламки з возів, якісь, Бозна, ким викинуті, кусники дерева виявили з себе найкращу поживу, яку огненні язики смакували з найбільшою насолодою.

Дівки злазяться зі всіх боків, оточують огонь і гріють ноги. Їх обличчя поволі яснішають. Їли хліб з м’ясом, пили молоко.

Володько не буде отак собі сире молоко пити. Він ось має чудесну бляху, яку знайшов отам коло московського обозу. Положить її, поставить на неї консервну бляшанку. Ну, ось бачите. Огонь горить і молоко пражиться. А хіба йому язик втече, як трохи почекає.

– О, о, Володьку! Молоко перевернулось!..

А бодай ти згоріла, сама бляхо! Не треба її лаяти, бо вона й сама згоріла. Як може чоловік знати, що та бляха з якогось такого заліза, яке (халєра паршива) взяло та й згоріло. Бляшанка провалилась, перекинулась. Молоко все на вогонь… Ах!..

Володько рятує огонь. Коби хоч вогонь був, а він уже якось переспить цю ніч і без молока. Кладе солому, сухі тріски… Огонь прорвався знов, і знов весело від нього стало. Молоко шипить собі по землі, яка поволі втягає його в себе.

Кузьмова червонощока й кароока моргуха, Христя реготом зайшлася. Володько глянув на неї недобрим оком. Чого то, мовляв, скалити зуби…

Але вона не тільки реготала. Ні. Вона взяла свою бляшанку, пішла між корови. Ті, небораки, також тут навкруги скупчились, жують широкими губами і з байдужими очима, думають, мабуть, до безконечності дурну думу. Скоро зациркало у бляшанку пружними струмками молоко і по хвилі Володько знов примощував до огню свою порцію. Вперся. Раз казав, що сирого молока не п’є, то значить, не п’є… І на цей раз таки перепер. Молоко закипіло, а Христя по-своєму раділа також. Хто знає, чи й не сподобався їй отой самий дивачок Володько… Хто знає…

Вечір не забарився довго. Огні у таборі поширились, пояснішали. При сусідньому вогнищі сидить на комердяці сухий довгов’язий дядько, курить люльку і плює в огонь. Володько покинув дівок і підійшов до нього.

– Я знов до вас. Бачите, ми вибрались з дому з худобою наперед… Наші завтра приїдуть… Нічого з собою не маємо… Чи не сказали б ви мені дядьку, де тут дрова на вогонь беруть…

Дядько не відповів одразу. Ні. Він перш усього вийняв з рота люльку, сплюнув, приплющивши очі, в огонь, повернув голову до Володька.

– Що? – проговорив уривно. Володько мусів ще раз повторити своє прохання…

– А ти ж відки?..

– З Тилявки?.. Хм… А далеко там війна?..

– По правді сказати, не знаю. Як ми виходили, кажуть, за Крем’янцем ще була?

– Еге! Тьху! – і затягнувся.

Володько ніяковіє. Якийсь дивний чоловік… Жінка його, що проказувала «Отче наш», мабуть спить. Дитина також мабуть спить. А він от сидить і журиться, а може й не журиться, бо ж вираз лиця його не сумний. Віз з будою стоїть. Коло нього пара коней і корова. Під возом цебрик. До полудрабка підвішена дійниця.

– Є у тебе отець? – зненацька, не виймаючи з рота люльки, проговорив дядько…

– Є, – коротко відповів Володько.

– На війні?..

– Е-е-е, де там… – заперечив Володько так, ніби йому навіть і в голову не йде, як його «отець» могли на війні бути…

– А брат є?

І чого він хоче? Нащо йому все знати?

– Двох маю…

– На війні?..

– Дома. Старшого певно скоро заберуть…

– То ти щасливий. Усі дома… А я от думаю… Сиджу і думаю. От як навкруги багато люду… Все люди, все люди… А я… Мав і я, голубе, трьох синів. Забрали. Сеся, що в буді, невістка з дітинов. Ади, семий рік має… Старшого мого… Десь, кажуть, ніби в полон попав і на Сибір погнали… В Сибір… Менші обидва самі пішли… Хотів-єм, єк то кажуть, в люди вивести… Хотів-єм, ади, світ показати їм. На гімназію до міста післав. Ет! – і старий махнув рукою… – Училисі. Прийшла війна. Оба, диви, у січові стрільці подалися. І тепер – хіба я знаю?

Володько зовсім не мав бажання слухати історію його роду. Але вираз і мова старого такі щирі, такі прості, що хлопець присів до нього і слухає. Старий розповів про своє життя-буття. Згадував кілька разів слово Україна. Володько слухав, але більше з пошани до нього, як з цікавості. Він потребує дерева на вогонь. А старий, видно, не має з ким поділитися своїми думками. Говорить з ним, мов зі старим. І чомусь пригадав Володько діда Юхима, його пасіку, його господу зі садом і черешнями…

Як то вони сиділи тоді у траві і читали… Ах, як то давно було.

На вогні горять широкі почорнілі дошки з жидівськими написами.

– Ви де набрали тих дров? – питає Володько…

– Тотих?

– Еге?

– Там. Там он окописько… Вояки розбили частокіл… Нема ж чим палити. Змерзнемо без ватри. Пішли й, хай Бог простить, мертвих обікрали… Мертвих не мож поганити… Але – що ж…

– А більше тут ніде не дістану дров?

Старий похитав головою. При цьому не відривав погляду з огню, ніби там читав що…

– Я там маю досить. Візьми собі… Візьми, візьми хлопче!..

– От спасибі вам! – аж викрикнув Володько. Такий добрий дядько… Він ще й на старого не виглядає, а вже три сини має… Журиться бідачисько. Видно, добрий «газда» був. Руки і чоло й очі свідки того… По цілому нашому світі добрі «газди» є… Розумні люди, поважні люди, «з толком», як сказав би його батько. «І з Австрії, а зовсім, як наш» – думав хлопець.

Набрав дилів на оберемок і війшов. Коло свого вогню застав москалів. Дівки, мов вівці, до купи збилися і зрідка відповідають на вояцькі допити. Володькові це не до вподоби. Краще йшли б собі геть. Не дадуть спати.

Розстеляють солому і всі гурточком лягають. Москалів прогнали таки і ті пішли геть. Дівки мають для вкривання великі хустки, а Володько не має нічого. Але якось-то до завтра видержить. Розіклав більший огонь, згорнувся калачем, мов пес, і заснув.

Але спав не довго. Розбудив його холод. Огонь загас і стало зовсім темно. Дров більше не було. По плечах бігають мурашки холоду. Поглянув на дівок, на худобу. Дівки смішно сплять поскручувані майже вдвоє. Встав і подивився на худобу. Щось її дуже мало. Багато корів бракує. З його товару немає Рогатої й обох озимків.

– Гей, гей! Дівки! – крикнув він на сплячих. – Вставайте! – Вставайте! Товару нема!

– Що? Де? – Дівки зірвалися, мов опарені, на ноги. Кожна кинулась до своїх корів.

Посвищи! Почали поблизу шукати, але дарма. Біда та й годі. Ніч, холод, безконечний сплячий, повитий димом і туманом, табор. Від холоду Володько тремтить і цокотить зубами. Дівчата знов розплакались. Шукати треба!.. Десь пасуться… Вкрасти ніхто не міг. Кому тепер ті корови потрібні.

Володько кидає заспаних, наполоханих дівок і подається між табор. Оглядає скрізь вози, худобу при них… Коло деяких палахкотять великі вогні. На них горять здоровенні комердяки. Люди сплять на возах, під возами, на землі коло вогню. Володько зупиняється не раз, щоб погрітися і волочеться далі.

Табір тягнеться безконечно. Маленькі проходи, намети, буди, вогні. Поприв’язувана до вбитих у землю палів худоба. Коні хрупають що-небуть, корови жують жвачку, люди хропуть. По соші все ще тарахкотять обози і далеко висвічують своїм пружнім яскравим світлом самоходи.

Мільйони людей спить тут. Вгорі дзвінке, з грубими осінніми зоряме, небо. Гуркіт гармат нагадує близькість фронту. Небо там – ніби хрусталева чаша з вином.

Хлопець довго блукав поміж возами, вертівся часто по одних і тих самих місцях, зазирав до кожної корови, але все безуспішно. Часом здавалося, що ось вглядів, що ось виразно бачить Рогату, теличку…

Підходить, ні. Мусів переконатися, що це омана. Довго так блукав, поки нарешті втомився. Сон морив його також порядно. Захотів вернутися до свого табору. Але скільки не намагався, не міг його знайти. Йшов навмання. Звертав вправо, вліво, обходив вози. Все даремно. Ні корів, ні своїх людей. Заблудив та й все. Треба перечекати до ранку.

Налазить на великий огонь, знаходить коло нього дошку і лягає. Крім нього тут сплять два чоловіки в порваних черевиках. Обидва вони лежать на широких дилях, підклавши під голови по куску дерева.

Не зчувся, коли й заснув. Спав міцно розкішно. Ні болів, ні снів, ні тяжких думок. Сам один серед безлічі чужих людей. Голова лежить на лівій руці. Сяйво вогню ярко освічує його блідовате обличчя. Його скорчені ноги звішуються з диля й опираються об пеньочок, на котрому мабуть рубають дрова бо поцюканий.

Спав годин дві. Прокинувся. Огонь догоряє. Великі головні жаріють і вкриваються попелом. Чоловіки ще сплять. Туманно. На сході сіріє небо – мабуть світає. Недалеко лежить і, широко роздуваючи ніздрі, чмихає корова. Не співають півні, не женуть пастухи на пашу худобу. Нема хат. Безконечний, вкритий туманом, табір.

Здивувався, поки знайшов свій табір зовсім поблизу. Це, зрештою, не диво. Дівчата збилися купкою і не легко їх віднайти. Товар розбрився. Володько застав їх, коли всі спали глибоким сном.

Побудив.

– А де ж худоба? – Спитав він.

– А ми тебе, козаче, спитаємо: де худоба?

– Ну, то шукати треба! – крикнув він. Сама вона не прийде.

Ті не мали що казати. Пішли шукати. Тепер, при денному світлі, це не так важко робити.. Внедовзі, ще здалека, вгледіли свій товар. Пізнали по Рогатій, яка відзначається своєю окрасою.

Корови спокійно паслися по другій стороні соші. Цікаво, як вони перейшли туди? Голод. Так. Голод загнав.

Починався новий день в нових обставинах. Треба якось пристосувати його до власних вимог, поки над’їдуть підводи. Треба кормити худобу, варити сніданок, обід. Шукають пасовиська і знаходять його на лугах за Шумськом. Двоє дівчат женуть пасти худобу, решта варить обід. Володько, як господар, має піклуватися вогнем. Мусить придбати дров.

І він сумлінно виконує свої обов’язки. Головне, що його дратує і сердить – поводження дівок. Бо ж, що за розмазаний народ. Дома і зуби скалять і гиржать, мов лошиці, на ціле поле, що аж під Жолобецький ліс чути. А тут, ось кілька годин прикрішого життя, і зараз – плач, сморкання, нарікання.

З’явилися знов москалі, жартують, як завжди. Дівки надуті і їм тепер не до жартів. Але ті товчуться тут весь час. Володько йде оглядати околицю. Пробрався через табір, зауважив примітки, по яких має вертатися назад. За табором долина і жидівське окописько. Огорожа навколо розбита. Дошки на могилах подекуди повиривані. Сторчать одні кам’яні плити. А мертвим що? Хай там воюють, мруть. Тут їм затишно, тихо. Он хата одинока, брудна з відчиненим вікном. У вікні голова довгобородого, зовсім білого, жида. На голові у нього ярмулка і чорна маленька коробочка. На плечі накинена пасмужиста хуста. Постать старого безупинно, мов вагалко годинника, хитається.

Після гамору і метушні табору, цей кут з мертвими і старим дивним жидом видається Володькові якимсь надзвичайним і загадковим. Кам’яні гладенькі плити, дивні написи, яких нізащо, хоч би луснув, не прочитаєш. Ось тут хіба Хаїм Цаль, поважний громадянин містечка Шумська, склав свої метушливі кості. Як дивно… Як дійсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсім інакше, як було колись.

І мимохіть пригадав минулу ніч, блукання між возами й огнями, старого «галіціяна», що плював у вогонь. Згадав ще раз діда Юхима. От цікаво, чи живе він ще… Згадав прогулку з ним у ту туманну пахучу долину, коли йому щеміли утомою слабі ноги. Пригадує виразно, як дід казав про війну. Невже він знав, що буде війна? А батькові сни.

Але чому він, малий Володько, має все згадувати, помічати кожну дрібницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати події, дні, настрій їх? Тут ось тисячі тисяч народу. Чи задумується ще хтось, крім нього над цим? Зі всіх йому знайомих, крім батька й отого старого з люлькою, що плював у вогонь, напевно ніхто! Як його бути байдужим, боятися і бігти, упасти і плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вівця до череди. Ні ж… Через голову лізе думка, що піднімає, мов вага, усе, що ловлять зором очі, і важить, цінить. Очі горять не даремно і не даремно бачать дороге чарівне світло і барви його усі, що розлиті скрізь, куди не ступить нога.

І чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось таки незвичайне, щось дійсно велике. Він родився в такому-то році в глухому закуті світу і, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води спокійної річки. І ні. Сталося так, що він побачить дію, яка твориться раз на віки, яка перетне старий світ і відхилить завісу в новий. І невже Володько має увійти туди першим – ні, одним з перших? Мабуть так. Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться і виростуть нові люди, але не будуть бачити вони ні отих москалів, ні отих коней, ні галіціянів в капелюхах з люльками, ні таборів… І будуть вони заздріти тим, що колись метушилися, пружились і вмірали. «І все, що бачив ти, запиши» – казав дід Юхим, – «а ті будуть вечорами читати і жахатимуться і думатимуть». Зле було, але сяйво вогнів і перегуки гирл гарматніх і ворохобня, якої світ не бачив – це ж не дійсність. Це ж, чоловіче, казка. А що є більш привабливого від казки?

А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цілою істотою її змісту і переболів кожне її слово, писане вогнем і кров’ю. Не раз, бувало, ходив на місце бойовища. (На Валах у Дермані). Казали люди, там козаки з ляхами биился. Пружив уяву, щоб вловити постаті, які десь далеко, далеко в мороці минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив кості, вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею на відмах тяла… Хтось і по ній галазднув шаблюкою, впала до землі й увійшла в неї, тільки кістка лишилась валятися. Знаходив і речі. На «придатку» в Тилявці виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загін витяв у пень ляхів. Шабля груба, гнута, тяжка.

І це було так давно. Тільки книги одні згадують ті часи і барвно про них розповідають. А більш нічого. А це ж ось перед очима. Це не оповідання, не сон. Це дійсність. Бачив, як рускі лізли полками в Карпати, щоб там зложити білі кості. Брали Австрію, Львів, Перемишль, під Краків сягнули. Перемагали і зникали…

Здорові, вибрані були люди. Співали весь час, танцювали. І там десь лягли. Ходили в Польщу, боронили Варшаву, грузли в Мазурських багнах, гинули в Августовських лісах. Ех, і полки ж були. Сибіряки. «стрілкових полків», латиші, китайці, черкеські полки, кубанські сотні, донці.

Можна все зрозуміти. Можна зрозуміти, чому китаєць носить косу, але зрозуміти цей шматочок часу… О, це не тепер буде зрозумілим.

Володько все це не зовсім так розуміє, але приблизно так. В його голові колотиться туманна дума, повна гострих протиріч. Чув, що губить «отєчество». Його ім’я відходить від нього, стає іноді чужим, туманіє. Переставав вірити в непереможність «рускаво оружія». Свята Русь, що в «красє царствєнной по ліцу землі пораскінулась», тратить привабу і він все менше і менше боліє її поразкою. До отих «галіціянів – австріяків» чує більше притягливої сили, ніж до кацапів, татарів, гирян, калмуків, які все ж таки були «рускіми».

Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловіче, і йди далі…

Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканні знаходить якісь комердяки і пре їх до табору.

Табір димить, готується обідати. Коло свого огнища не застає всіх. Катерина пішла до містечка купувати хліб і мотуззя, щоб на другу ніч було чим поприв’язувати товар.

Поза тим нічого не робиться, щоб якось ліпше улаштуватись на наступну ніч. Усі чекають на свої родини, які мають от-от над’їхати. Цілу ніч кипів бій і австріяки напевно попруть руских.

Незабаром вернулася Катерина, пригнали з паші товар. Горить вогонь, доять корови. У позиченому відрі піниться і парує над палаючим огнем молошна каша. Зганяють миску, ложки.

Сідають всі підковою на сирій землі й сьорбають ложками з одної величезної миси рідку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкирять, як звичайно зубів. Навіть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки. Полудень минає, а з дому ніяких чуток. Може вже в полоні. Може не тією дорогою поїхали. Може туди на ліси, на Дермань до своїх подалися, а їх усіх отут між оцими людьми на поневіряння лишили. Така дума, такі здогади турбують і непокоять дівок і вони впадають у чорну безодню безпорадності та зневіри.

Володько знов-таки не поділяє їх горя. Але на всякий випадок вислали за містечко до села дві дівки, щоб пильнували і, якщо б їхали їх родини, вказали, де є табір з худобою.

Швидко минає повний метушні день. Сонце заходить червоно. Вернулися дівки, але самі. У таборі палахкотить огонь. Дівки принишкли. Коло них знов в’ються москалі, напрошуються ночувати. Дівки відгризаються, але в їх мові не чути рішучості. Це чомусь непокоїть Володька. Він цілий день працював. Стягав і тесав кілля, вбивав у землю, прив’язував корови, зносив на багаття дрова. А ті дівчиська, мов подуріли. Понадувались, мов печериці.

Цю ніч табір їх має зовсім пристойний вигляд. Корови поприв’язувані, свині загнані до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дівчата лягли всі гуртом ногами до вогню, а Володька взяли в середину, щоб не лізли між них москалі. Ці кружляють навколо, мов голодні вовки. Один солдатик Христом Богом благає:

– Дурні дівки… Я ж вам нічого не зроблю. Што ж, навіть нельзя на вас полюбуватца? Завтра, вот вам, пів пуда гречаних круп принесу… Направду принесу…

– Йдіть ви собі, москалю, звідки прийшли, – відгризаються дівки, а самі стискаються, мов вівці одна до другої. Володькові тісно, але натомлений і невиспаний минулої ночі, він скоро віддається на ласку і неласку тяжкого сну.

Прокинувся. Підняв голову. Зоряне небо, осіння роса, догоріле й тільки злегка жаріюче вогнище. Земля вогка. По спині пронизливо перебігає холод. Шкіра їжиться. Встав, щоб підкинути дров на вогонь.

Холодно, вогонь згасає. Дров не хотілося підкидати. Рішив піти собі геть. І Володько пішов по таборі шукати ліпшого місця.

Довго стоконяється між возами. Горять огні, скрізь повно сплячих людей. По годинній блуканині знайшов пригоже місце. Великий огонь. З обох боків сплять люди. По середині диль з якогось будинка. Розкішно розлігся на нім і думав заснути.

Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом – спина страждає. Задом – груди і живіт скаржиться. Не забув і про дому. От уже друга ніч в оцій комашні, а що там? Щоб часом дійсно не стратились вони і не поїхали бозна куди. Лишатися?… Коли б хоч не з отими осоружними дівками.

І таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловік аж рано. Потребував диля на вогонь. Володько зірвався, мов заяць і пішов геть. До свого табору прибув пізно.

Дівки неймовірно розгосподарились. Самі й в огонь дмухають і диму скоштували. Побачили Володька і всі юрбою:

– А-а-а! Володько! І де ти пропадав?…

Володько кинув гострим зором навкруги і зауважив торбинку з гречаними крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обіцянку москаля. Володько аж надто добре знає, звідки з’явилась тут та торбинка. Уста, чи краще кутки його уст, опали і на них їдка, іржава усмішка. У думці нищив їх самими міцними докорами, які ще тільки існують на світі. Володько тепер не Володько. Надувся і, в кожному разі, він мало не який-небудь поважний дядько, або я знаю хто. На дівок можна і не звертати уваги.

Шалихвіст Христя, що подібна на вітер і разом на захід сонця перед бурею, взялась термосити ним, але ніщо не поможе їй. Він тепер і не думає постачати їм дрова. Хай самі собі йдуть шукати, коли такі розумні. Він іде тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружні дівчатиська, що їм заманеться.

І це не погроза. Зовсім ні. Володько обертається і відходить.

– О-о-о! Дивіться, дивіться… Здурів хлопчисько, – затеренділа Катерина. – Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!…

Це Володька зриває, мов іскра бочку пороху.

– Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни…

– Тю-тю-тю! Здурів! З ума з’їхав…

Але Володько вже не слухає. Він швидко відходить в напрямку містечка й іде просто на кузню, що стоїть біля соші. Нічого ще не їв. Не взяв зі собою ні хліба, ні грошей. Твердо порішив іти на греблю й не вертатись, поки не приїде батько.

Ось він уже коло кузні. Довга шопа технічної майстерні. Дзвенить залізо, гупають на раз кілька молотів, сичить і плюється жаром горнило. По кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхівці.

Але що це? Ні, це ж неможливо… Зупинився і дивиться. Так! Так. Це ж батько. І як дивно. Між вершниками, на осідланій мішком череватій каштанці чвалає батько. Довгі ноги бомбають і мало не торкаються землі. Дебела постать, на голові знайомий, засмальцьований від поту кашкет темнозеленої барви.

– Татусю! – викрикнув хлопець у думці. Дорогі тату!

– Тату-у-у! – гукає він у голос.

Матвій оглядається, але не помічає одразу Володька. Тут при кузні стільки того народу.

– Я тут, тату! – вигукує він ще раз.

Матвій зобачив його і під’їхав. Кобила впотіла, тяжко сапає. Видно, шпарко чвалав.

– Де дівчата з худобою? – було перешим запитом батька.

– Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де наші всі?

– Нічого, нічого! Володьку! – викрикує Матвій. – Все добре! Ми ще всі дома. Фронт зупинився за Крем’янцем. Наступ австріяків відбито… Тепер до дому з худобою!

Матвій ніби хлопчик радіє. Ця радість передалася й на Володька.

– До дому! – крикнув він. – Чого ж тут капіти?

Чудесно. Значить, все гаразд. Значить, поженуть худобу до дому, будуть і далі дома. Все-таки привабливе це, чорт бери, слово… Володько радіє, мало не підскакує. Біжить коло кобили і все розпитує батька, ніби він бозна коли з дому.

Виявляється – цілу ніч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов бубон, гула. Але річка Іква не пустила австріяку. Рускі окопуються.

Володько готовий навіть і з дівками помиритися. Але вони тепер зовсім йому непотрібні. Ось він разом з батьком. Разом і до табору прибули на превелике здивування дівок.

– О-о-о-о! – загули всі разом. – Дядько Матвій! Боже!

Очі, дивись, горять. Де вся та надутість, заплаканість. Дядько Матвій з’явився, мов добрий дух визволення. Обступили його, шарпає кожна до себе, розпитують на перебій, що й відповідати не встигнеш. А Матвій не той, що завжди. Ні суворих очей, ні брів насуплених. Теплий і привітний, мов пшеничний пиріг. Коли ще вістку вчули, що до дому вернуться, затупцяли, завискали, мов без ума. Ті, що товар на пашу погнали, миттю назад прилетіли.

Матвій закомандував худобу зганяти і в дорогу. А тим часом торбину з харчами розв’язав. Володько вовком накинувся на все домашнє. На вогні варилася каша…

– Чому дівчатам не даси м’яса? – запитав Володька батько. – Що ти, найголодніший, чи що?

– А він тут не хотів їсти!.. – зауважила котрась.

– А то ж чому? Е-е-е, Володьку! Так не можна…

Де взявся в батька такий лагідний голос? Диво дивне. А на дівок глянув Володько докірливо. В очах його вогко.

– Ех, – вирвалося в нього. – Що тут казати?..

І більше не сказав нічого. Дівки вдячні йому.

Дивний такий. Інший напевно он як усе розплескав би.

Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бічними дорогами. Володько чув велику втому й батько кілька разів давав йому каштанку.

– Їдь! Мені вже геть зад обліз. Пер, мов вітер. Ночей, дубило його ма’, не спав.

Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета і був надзвичай говіркий. На половині дороги Володько під’їхав до нього.

– Їдьте ще ви, тату! Я вже відпочив.

– Но, но… Їдь, їдь…

Несли до рідних хат втому і радість. Які чарівні оті своя хата і все навкруги. Як приємно сісти на лаві за знайомим столом. На нім миска тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмішкою на устах і сльозою в оці. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче ніздрі. Уривні оповідання. І, здається, нема сили, яка б могла розірвати цей маленький гурт людей з назвами, тато, мама і діти.

Дія цього розділу відбувається у вересні 1915 року (наступ німців спинився бл. 30 вересня 1915 р.).

красє царствєнной – із поезії І. С. Нікітіна (1824 – 1861) «Русь» (1851): «По лицу земли / В красе царственной / Развернулася!».

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 101 – 122.