Будування Скадру

Переклад Михайла Старицького

Брати рідні будували город,

Братів троє, троє Мрлячовенків:

Гей, один брат був король Вукашин,

Другий брат був Углиш-воєвода,

А що третій – Гойко Мрлячовенко.

Будували Скадер на Бояні,

Будували цілих троє років,

Троє років, з трьомасот майстрами;

Не здолали вивести й підмурів,

А не то, щоб город збудувати:

Що майстри пак вибудують за день –

Все те віла [1] розруйнує за ніч.

Як настало вже четверте літо,

Обізвалась з гір зелених віла:

«Не мурдуйсь, короле Вукашине,

Не мурдуйся і не кидай грошей:

Не спромігся вивести й підмурів,

То куди ж пак город збудувати?!

Розшукай ти брата із сестрою,

Щоб в обох і ймення були схожі, –

Розшукай ти Стою і Стояна;

Замуруй їх у підмури башти:

Тільки в той час виведеш підмури,

Тільки в той час города збудуєш!»

Як зачув король Вукашин теє,

Десемира-слугу кликнув зараз:

«Десемире, чадо моє любе!

Був ти досі за слугу-незраду,

Тепер станеш за дитину рідну!

Впрягай, синку, ти до воза коней

І бери ще золота шість пригорщ,

Та й їдь, синку, геть по білім світі:

Знайди мені брата із сестрою,

Щоб в обох і ймення були схожі, –

Розшукай пак Стою і Стояна;

Хоч одбий їх, хоч купи за гроші,

Та вези до Скадру на Бояні.

Замуруймо їх в підмури башти,

Щоб підмури нам не руйнувались,

І щоб город нам добудувати».

Як зачув слуга Десемир теє,

Запріг зараз він до воза коней,

Взяв з собою золота шість пригорщ,

Та й поїхав геть по білім світі;

Шука всюди двох по йменню схожих,

Шука всюди Стою і Стояна.

Ой три роки він шукав по світу,

Не знайшов пак двох по йменню схожих,

Не знайшов ні Стої, ні Стояна.

От вернувсь до Скадру на Бояні,

Королю вертає воза й коней,

Оддає ще й золота шість пригорщ:

«Ось, королю, тобі віз і коні,

А це маєш золота шість пригорщ;

Не знайшов я двох по йменню схожих,

Не знайшов ні Стої, ні Стояна».

Як зачув король Вукашин теє,

Кличе зараз будовнйка Рада;

Рад гукнув на триста своїх майстрів, –

Почали знов Скадра будувати.

Що змурують, віла розруйнує:

Не дає пак вивести й підмурів,

А не то щоб город збудувати.

Із-за гір знов обізвалась віла:

«Ой чувай, короле Вукашине!

Не мурдуйся і не кидай грошей;

Як не можеш вивести й підмурів,

То куди ж пак город будувати!

Але вас є братів рідних троє,

Кожен має собі вірну й жінку:

Чия вранці на Бояну вийде

І майстрам цим винесе поснідать,

Ту й муруйте у підмури башти, –

Так вам тільки й вивести підмури,

Так вам тільки й город збудувати!»

Як зачув король Вукашин теє,

Зве обох братів до себе рідних:

«Ой чи чули, мої браття милі,

Що з-за гір нам проквиляє віла?

Що даремно кидаємо гроші:

Не дає ж пак вивести й підмурів,

А не то щоб город збудувати!

Але ось що з гір говорить віла:

Нас тут троє, ще три рідних брата,

Кожен має собі вірну й жінку:

Чия вранці вийде на Бояну

І майстрам цим винесе поснідать,

Ту й муруймо у підмури башти, –

Так нам тільки й вивести підмури,

Так нам тільки й город збудувати!

Т’але ж, браття, в бога віру маймо,

Не кажімте жоден про це жінці,

Здаймось краще на їх долю власну, –

Чия вранці вийде на Бояну?»

На тім слові присягають браття,

А що жоден не розкаже жінці.

От тим часом ніч спада на землю;

Розійшлись брати по білих дворах;

По вечері господарській, добрій

Пішов кожен з жінкою до ліжка.

Ох, дивуйтесь, що тут буде, люди?!

Той Вукашин перший ламле слово,

Свою жінку так остерігає:

«Ой послухай, моя жінко вірна!

Не ходи ж ти на Бояну вранці,

Не носи пак снідання майстровим,

Якщо хочеш на сім світі жити:

Бо тебе під башту замурують!»

Рівно й Углиш ламле своє слово,

І він каже своїй жінці вірній:

«Пам’ятай-но, жінко моя вірна!

Не ходи ж ти на Бояну вранці!

Не носи пак снідання майстровим,

Як не хочеш молодою згинуть:

Бо тебе під башту замурують!»

Тільки ж Гойко не ламає слова,

Своїй жінці не мовля нічого.

Як порану почало світати,

То схопилось Мрлячовенків троє

Та й пішли до Скадру на Бояні.

Час настав і снідання виносить,

А черга б то – пані королевій.

От вона побігла до ятрівки,

До ятрівки, Углиша дружини:

«Слухай, серце, дорога ятрівко!

Так болить у мене голівонька,

Далебі, що й світа я не бачу:

Понеси ти снідання майстровим!»

А на те їй Углишова жінка:

«Ох і сестро, пані королево,

Так рука болить чогось у мене,

Далебі, що і звести не можу.

Попроси ти молоду Гойкову!»

От пішла до теї королева:

«Моя сестро, молода Гойково!

Так болить у мене голівонька,

Далебі, що й світа я не бачу:

Понеси ти снідання майстровим!»

А на те їй одмовля Гойкова:

«Ох і ненько, пані королево!

Рада б волю я твою вчинити,

Так іще ж дитини не скупала

І полотен білих не попрала!»

Одріка на теє королева:

«Не турбуйся, молодице сестро,

Однеси ти снідання майстровим,

Я за тебе поперу полотна

І твоє скупаю немовлятко».

Нема що робити молодиці,

Понесла те снідання майстровим.

Як спускалась на Бояну-річку,

Її вгледів Гойко Мрлячовенко;

Юнакові жаль окутав серце:

Йому шкода вірної дружини,

Йому шкода в сповитку дитини,

Що зостатись сиротою має,

Сиротою на четвертім тижні, –

І дрібними вмився Мрлячовенко.

Те уздріла молодиця гожа,

Йде до його легкою стопою,

Стає рядом, промовляє стиха:

«Що з тобою, господарю милий,

Що дрібними вид свій умиваєш?»

Одрікає Гойко Мрлячовенко:

«Лихо тяжке, жінко моя вірна!

Було в мене яблуко злотисте,

Так сьогодні ж у Бояну впало:

Ото й досі не розважу туги!»

Не второпа молодиця гожа,

Але чуло господарю каже:

«Моли бога о своє здоров’є,

А ще й більше яблуко здобудеш!»

Тут юнака так стиснула туга,

Що одвів він голівоньку набік,

Щоб не бачить більш своєї жінки.

От надходить Мрлячовенків двоє, –

Ще й Гойковій дівері обоє:

Беруть тую за біленькі руки,

Ведуть, бідну, мурувати в башту;

Кличуть зараз будовника Рада,

Рад гука на триста своїх майстрів.

Так сміється ж молодиця гожа,

Собі дума, що то, певно, жарти.

От становлють мурувати в башту:

Триста майстрів почина роботу,

Закладають дерево і камінь,

Вже виводять мур їй по коліна…

Все сміється молодиця гожа,

Все їй думка, що жартують з нею.

Триста майстрів все мурують далі,

Накладають дерево і камінь:

Молодиці мур уже по пояс.

Бачить, бідна, що то люті жарти, –

Давить тіло дерево і камінь;

Як заб’ється, мов зозуля сива [2]

Ну благати діверів обидвох:

«Ой не дайте ж, майте в бога віру,

Вмурувати мене, квітку юну!»

Просить бідна, та нема спомоги, –

І не зглянуть дівері на неї.

От, добувши сорому й догани [3],

Свого пана почина благати:

«Ой рятуй-но, господарю любий,

Не дай мене, юну, вмурувати!

Біжи прудко до старої нені:

Моя ненька має вволю грошей,

Тобі купить кріпака й кріпачку;

То й муруйте їх в підмури башти!»

Молить бідна, та нема спомоги.

Ото бачить молодиця гожа,

Шо даремні всі її благання,

Просить слізно будовника Рада:

«Пробі, брате, будовниче Раде!

Над грудима вимуруй віконце,

Шоб крізь його мої груди білі

Гсдувати могли сина Йвася,

Коли часом принесуть до мене».

Рад на те їй по-братерськи згодивсь:

Під грудима кида їй віконце,

Шоб крізь його її груди білі

Міг поссати сиротятко Йвасик,

Як малого принесуть до неньки.

Вона потім знов благає Рада:

«Пробі, брате, будовниче Раде!

Над очима кинь мені віконце,

Шоб я відсіль бачила свій дворик,

Як до мене Йвася будуть нести,

І назад односити додому!»

І на те Рад по-братерськи згодивсь:

Нід очима кинув їй віконце,

Шоб дивилась на подвір’я біле,

Як до неї Йвася будуть нести

І яазад односити додому.

Так під муром поховали бідну,

Їй дитинку в сповитку носили;

Цлий тиждень годувала мати

Свого сина, озивалась словом,

А по тижні їй не стало гласу;

Але покорм в матері зостався, –

Цлий рік ним годувався Йвасик.

І довіку так лишилось теє –

Й досі покорм матерній не висох:

Всім на чудо, а на поміч ненькам,

Котрі в грудях молока не мають.

Примітки

1. Віла – дівоча потвора, що живе по горах, подібна до нашої русалки, або краще – мавки. Тільки віла сербська більше доброчинна, ніж злочинна; вона дуже гарна, має чудовий голос; часами жартує з юнаками, а більше піклується про них і про Сербію. – (Тут і далі примітки перекладача. – Ред.)

2. У сербській думі: «како люта змія», але це порівняння хорошого образу молодиці з гадюкою у нас вразило б надто вухо. Треба додати, що серби завжди і злобливий, лютий крик, і жалосне голосіння рівняють до гадючого писку; у нас же з гадюкою порівнюється що-небудь тільки лихе.

3. На сході соромливість жіноча забороня молодицям не то що говорити, а й дивитись навіть на кого іншого, крім чоловіка. Для того-то Гойкова і мусила перемогти сором і догану, бо в пост расі обернулась в проханню до своїх діверів.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 411 – 417.