Смерть Степана Душана
Переклад Михайла Старицького
Занедужав ой Степан цар сербський,
У Призрену [29], в своїм ріднім місті,
Занедужав, умирать задумав.
Коли взріла те Роксанда жінка [30],
Пером пише, немов писар добрий,
Пером пише три, чотирі листи,
Посила їх на чотирі краї,
По своєму всьому царству чисто, –
Викликає старшину всю сербську:
«Ой, вважайте, старшино вся наша!
Цар Степан страшенно тяжко хворий,
Тяжко хворий, на смертельнім ложі;
Поспішайте до Призрена міста,
Щоб живим інше царя застати
І почуть його останню волю,
На кого він покидає царство?»
Як листи ті розлетілись всюди, –
Зрозуміла старшина вся чисто,
Поспішає яко мога кожен;
Збіглись хутко всі в Призрену місті,
Де лежав Степан цар сербський дужий,
І застали ще живим Степана.
Старшина вся коло нього стала,
Тут надходить і король Вукашин;
Він царя підвів з м’яких подушок,
Прислонив на свій рукав шовковий,
Та над чолом дрібні слези й ронить.
Позира на всіх Степан цар сербський,
Позира на старшину всю чисто,
Позира і промовляє словом:
«Куме мій, королю Вукашине!
Я на тебе покидаю царство,
Моє царство, городи всі й замки,
І лишаю воєвод на тебе
По моєму геть по цілім краї:
Ще ж лишаю на тебе й Уроша –
У колисці немовлятко бідне [31].
Ти царюй сім років часу, куме,
А на восьмий дай моєму Врошу!» [32]
А король Вукашин йому й каже:
«Милий куме, сербський цар Степане!
Не для мене твоє царство славне:
Я не можу царювати, куме,
Бо я маю самовольне чадо,
Мого сина, короленка Марка;
Куди йде – нікого не питає,
Де не сяде – все вино хиляє,
Кого стріне – зараз зібьє зваду!»
Одмовля йому Степан цар сербський:
«Куме мій, королю Вукашине!
Коли я спиняв всіх воєводів
По мойому геть по цілім царстві,
То невже не спиниш свого сина?
Ні, на тебе я лишаю царство,
Моє царство, городи всі й замки!
І лишаю воєвод на тебе
По моєму геть шо цілім краї!
Ще ж лишаю на тебе й Уроша,
Немовлятко двохтижневе, бідне!
Ти царюй сім років часу, куме,
А на восьмий – дай моєму Врошу!»
Промовляє те Степан цар сербський,
Промовля те, боруться з душею,
А промовив, оддав Богу душу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Царював той аж шістнадцять років,
І таке поставив всюди здирство,
Що підданих всіх зубожив чисто:
Хто носив коли шовкову одіж,
То зодяг тепер суконне дрантя.
А той Урош, із царського роду,
Вже дійшов і розуму й кебети,
Та й кликнув свою стареньку матір:
«Ой Роксандо, матінко й царице!
Дай мені шмат батьківського хліба!»
Стара мати одрікає сину:
«Слухай, сину, молодий Уроше!
Батьків хліб не в мене, а в другого,
В короля і кума, Вукашина [33].
Коли мав твій батько помирати,
То на смерті приручив він царство
Вукашину, королю і куму,
Щоб він тільки царював сім років,
А на восьмий, щоб тобі вернув все;
Він царює ж вже шістнадцять років».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Примітки
29. Степан Душан умер в 1356 р. на поході в Царград, доставши в дорозі тяжкої пропасниці.
30. Насправді йото жінка була Олена, княгиня з Болгарії.
31. Коли вмер Душан, то Урошу було не два тиждні, а цілих шістнадцять літ, і він уже був засватанний з Оленою, волошською князівною; по вдачі він справді був плохеньким, добродушним хлоп’ям, для того може народ і малюює его немовлятком.
32. Душан за живота ще найменував свого недоростка Уроша королем, і припоручив його на догляд воєводам сербським, а надто королю Вукашину; між ними він поділив і все своє царство: Урошу лишив Сербію аж по Скун, а жінці, його матері, оддав добру частину Македонії.
33. Мати его, Олена, а тут – Роксанда, таки не була своєму синові щира; дбала тільки про себе, а до помочі Урошу проти ворогів его не кивнула і пальцем.
Подається за виданням: Сербські народні діми і пісні / переложив М. Старицький. – Київ: 1876 р., с. 98 – 102.