Смерть Івана Деспотовича
Переклад Михайла Старицького
Занедужав Деспотович Йванко [21]
У Срієму, у землі тій рівній,
У селі хорошім Купинові [22];
На смерть тяжко занедужав Йванко
Та й покликав слугу Милютина:
«Милютине, мій слуго ти вірний!
Запрягай лиш до берлина коней,
Біжи кіньми яко можеш прудче,
В Крушедол [23], у монастир той білий,
Та поклич мені рідного брата,
Мого брата, Максима-владику.
Перед ним не втаюй ти нічого,
А скажи, що я смертельно хворий.
Завертай ти звідти хутче коней,
І біжи до міста Беркасова,
Та поклич мою стареньку матір,
Янголину, мою неньку рідну;
Але їй ти не розказуй правди,
Що на смерть я занедужав тяжко,
А скажи, що я її вітаю,
Що оце я на війну рушаю
Поза море, аж на дев’ять років,
То й прошу її благословення!»
Слуга хутко його чинить волю,
Запрягає у три ряди коней,
Іде просто в Крушедол хороший
Та владиці там, Максиму, й каже,
Що на смерть вже занедужав Йванко;
Завернув він звідти коней хутко,
І побіг до міста Беркасбва,
Та і каже Янголині, неньці,
Що це Йванко на війну рушає,
Поза море, аж на дев’ять років,
То й зве матір, щоб благословила.
Йому мати Янголина й каже:
«Милютине, наш слуго ти вірний!
Потривай же мене три дні білих,
Поки зшию я тонку сорочку
Та спечу ще калачі біленькі
На гостинець моєму Івану».
Але їй на те слуга Милютин:
«Бога ради, Янголино-пані!
Тебе Йванко твій не може ждати,
Бо дійшов до його пильний листик;
Вези краще борошно на тісто,
На сорочку ж – полотно біленьке!»
Бачить мати, що інак не можна,
Взяла прямо борошна на тісто,
На сорочку ж – полотна шмат білий,
Потім сіла у берлин легенький,
Покотила у Срієму рівну.
Як були вже близько Купинова, –
Аж бік двору без шапок всі слуги,
По левадах ходять вільно коні
Вороні без чабраків, без сідел,
У дворі не мають коруговки,
Не чутно ні бубнів, ні суремок.
От і каже Янголина-мати:
«Милютине, наш слуго ти вірний!
Коли Йванко на війну рушає,
Чого ж слуги без шапок там ходять?
Нащо коней пущено в левади
Без попон, без чабраків, без сідел?
Чом не грають бубни та суремки?
Чом не мають корогви хрещаті?»
Одрікає їй слуга Милютин:
«Пані люба, Янголино-мати!
Пан тепера на трапезі, певно,
П’є вино червоне на здоров’я
Й бога молить о щасній дорозі, –
То для того й без шапок всі слуги;
А що ходять по левадах коні
Вороні без чабраків, без сідел –
То туди їх пущено на попас,
Бо далека їм дорога буде;
Бубни били – перестали тільки;
Маяли і корогви хрещаті –
Так повіяв із планини вітер
І звалив всі корогви на землю».
Як були вже перед білим двором,
Стару неньку обняла тут туга;
Увійшла вона в світлицю білу,
Аж Іван там бореться з душею;
В головах стоїть Максим-владика,
Чита брату одхідну молитву.
Як те взріла Янголина-мати,
Закувала, мов зозуля сива:
«Ох, Іване, мій коханий жалю!
Як без тебе землі Сремській, рівній?
Що без тебе твої білі двори?
Що без тебе воронії коні,
Твої коні й соколята сиві?
Що без тебе з добром цілим стане?
Як без тебе твоїй вірній жінці?
Як без тебе твоїй неньці сивій?»
На те Йванко перемігсь на хвильку
Й одповідав неньці мертвим гласом:
«Земля Сремська господаря знайде
Або доброго, або лихого;
Мої коні й соколята сиві,
Мої білі понад Саву двори
Нехай візьме брат мій, Вук Огнистий
А добро – моїй старенькій неньці,
Щоб жила ним, боронилась лиха;
Моя жінка із чужого роду,
І на мене хоч брехала часто
Словом брату, Максиму владиці:
«Іван Деспот все по краї швендя,
Молодичок та дівчат кохає!» –
Але ви їй не вчиніте кривди:
Дайте їй дукатів три торбини,
Хай живе з їх, поки долю знайде».
Те промовив Деспотович Йванко,
Те промовив, оддав богу душу.
Примітки
21. Іван, чи Йванко, Деспотович, себто син деспоти, здається, був із роду Якшичів, син Дмитра і Янголини.
22. Купиново – село і замок в Сремській землі, одданий на мешканнє Івану Деспотовичу Матвієм Корвіном.
23. Крушедол – багатий монастир на Фрушській горі, у Срієму, заложений владикою Максимом, внуком Йєр. Бранковича, в 1569 році. І досі там держиться багато переказів і байок про життя того святого.
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 440 – 443.