Розділ Якшичів

Переклад Михайла Старицького

Докоряє ранній зірці місяць:

«Де була ти рання зірко ясна?

Де була ти, де ти час губила,

Пропадала цілих три дні білих?»

Одмовляє місяцеві зірка:

«Я була це, увесь час губила

Понад білим містом Білоградом,

Дивлячись на превелике диво,

Як брати ділили батьківщину, –

Дмитро Якшич і Богданко [24] Якшич.

Погодились брати рідні добре,

Поділили батьківщину цілу:

Дмитро взяв всю Каравлашську землю,

Каравлашську і Карабогданську [25],

І ввесь Банат, до Дуная річки;

Богдан взяв Сріємську землю рівну,

Срієм землю і Посавлє рівне [26],

І край Сербській до Ужиці міста [27].

Дмитро взяв собі низи Білграда,

Та Небойшу, на Дунаї башту;

Богдан взяв собі верхи Білграда,

Та Ружицю [28], серед міста церкву.

Таки врешті завелися браття,

Не за путнє, за абищо саме:

За коня й за сивого соколка.

Дмитро хоче, яко старший літьми,

Щоб йому дістався кінь і сокіл:

Так Богданко ж не дає ні ’дного.

Коли вранці почало світати,

Сів Дмитро на спину вороному,

Взяв на руку сивого соколка,

Та й побравсь на влови у планину,

Наказавши Янголині, жінці:

«Янголино, моя жінко вірна!

Ти отруй мого Богданка брата;

Коли ж ти труїть его не схочеш,

То не жди й мене вже до біл-двору!»

Як те вчула Янголина жінка,

Сидить смутна, невесела, й дума,

Дума думку і до себе каже:

«Що-ж почать мині, зозулі сивій?

Як струю я діверя свойого, –

Превеликий буде гріх од бога,

Од людей же – i догана й сором;

Кричать буде і мале й велике:

«Подивіться, – онде та злочинка,

Що струїла діверя свойого!»

Як його ж я отруїть не схочу,

То й Дмитра не смію ждать додому!»

Все гадала, на одному стала:

Іде, бідна, аж униз до склепу,

Бере звідти молитовну чашу,

Усю чисто виковану з злота,

Що од батька принесла ще в посаг:

Налива вином червоним повну,

З нею йде до діверя свойого,

Йому руку й край запіл цілує,

Припадає до землі аж чолом:

«Тобі в шану, дівepю мій любий,

Тобі в шану і вино, і чаша;

Дай коня і сокола в оддару!»

На ту річ роздобрився Богданко, –

Їй коня і сокола дарує.

А Дмитро полює по-по горах

Цілий день, нічого не вполює;

Навела його пригода в вечір

На зелене проміж гір озерце;

На озерці – злотокрила качка.

От, пуска він сивого соколка,

Щоб піймав ту злотокрилу качку;

Не далась вона йому й на очі,

Дзьобом пірчить сивого соколка, –

Аж крило ему зломила праве.

Коли теє Дмитро Якшич вбачив,

Скинув хутко свою одіж панську,

Поплив зараз по озерцю тихім,

Виніс звідти сивого соколка,

Та й питає у каліки тихо:

«Як тобі пак, мій соколку сивий?

Як тобі без крилонька правого?»

Йому сокіл одмовляє, квилить:

«Так мені без крилонька правого,

Як одному без другого брату!»

На цім слові Дмитру в думку спало,

Що вже певно жінка труїть брата;

От, мерщій він впав на вороного

І погнав щодуху до Білграда,

Аби там застать живим ще брата.

Як добіг вже до моста Чекмека,

Вороного на той міст керує;

Отже кінь спіткнувсь якось на мості

І зламав обидві праві ноги.

Коли вгледів Дмитро лихо теє,

Зняв сідло коштовне з вороного,

Прив’язав до пернача – й на плечі,

Та й побіг як хутче до Білграду.

Ледве вбіг, питає свою жінку;

«Янголино, моя вірна жінко!

Чи мені ще не струїла брата?»

А йому на теє Янголина:

«Я не тільки не струїла брата,

Але брата помирила з братом!»

Примітки

24. Деякі співають Степан замість Богданка. В. Ст. Караджич.

25. Так по турецькі звуться Валахія і Молдавія.

26. Срієм і Посавле – теперешні Сирмія і Славонія, що під державою Австрії.

27. Ужиця – i тепер містечко в Сербії, поблизу границі з Боснією.

28. Ружиця – церква, і досі стоїть в Білграді; тільки турки було повернули її на сховницю бойових припасів. – В. Ст. Караджич.

Подається за виданням: Сербські народні діми і пісні / переложив М. Старицький. – Київ: 1876 р., с. 68 – 72.