Одруження смедеревця Юра

Переклад Михайла Старицького

Як женився смедеревець Юрій [10]

То далеко висватав дівчину –

Аж у місті Дубровнику краснім,

Змовив дочку в короля Михайла,

По найменню дівчину Ярину [11].

Король згодивсь на прохання Юра.

От, по згоді за дівчину гарну

Юрко виклав три торбини грошей [12],

На дарунки ж своячкам та тещі

Іще стратив тисячу дукатів.

Як весілля умовляти слати,

От король тоді Юрку і каже:

«Слухай лишень, смедеревче Юре!

Як повернеш до свого біл-двору,

Та почнеш сватів собі скликати,

Не запрошуй у сватове сербів,

Бо ті серби запіяки тлжкі,

І у сварці задираки люті.

Як поп’ються,зараз зіб’ють бучу,

Тут і з ними ти ладу не дійдеш,

А не то. що вже везти дівчину!

Краще клич в свати болгар та греків,

Їх бери ти скільуи хочеш разом,

Та й рушай по дівку, коли знаєш».

Як зачув те смедеревець Юрій,

Став збиратись до свого біл-двору,

Та й поїхав в Смедерев до себе.

Дрібен лист настиг його в дорозі,

Од Ярини, дівчини-красуні:

«Ой послухай, смедеревче Юре!

Як приїдеш в Смедерев свій білій

І почнеш собі сватів скликати,

То не слухай батькової ради:

Не скликай ні греків, ні болгарів,

Бо ти швидче голову положиш

В нашім місті, Дубровнику білім,

Аніж візьмеш дівчину з собою [13];

Бери краще у сватове сербів –

Проси батьком Дебелич Новака,

А дружком Новаковенка Груя,

Старшим сватрм сибинина Йвана,

Боярином короленка Марка,

У чауші – Крилатицю-Релю,

Й воєводу Обіліч Милоша,

У хорунжі – Топлицю Милана,

І в проводці – Косанченка Йвана,

А остатніх, яких сам захочеш.

Збери, Юре, ти сватів сот десять,

Тай рушай, коли твоя охота!» [14]

Яіцв лист той дрібен Юрій,

То не мило його серцю стало;

В сумних думках він додому їде.

Ще далеко его мати взріла,

І назустріч вибігла до сина;

Обіймає, його в вид цілує,

А він матір – у рученьки білі;

Узялися за рученьки любо,

Та й побрались до господи вкупі.

От, як сіли за накриті столи,

Пита мати смедеревця Юра:

«Що ж, мій синку, смедеревче Юре?

Чи щасливо повертавсь в дорозі?

Чи єси мені невістку змовив,

Мені доню, собі жінку вірну?»

Їй і каже смедеревець Юрій:

«Хвала богу, ненька моя рідна!

Я щасливо повертавсь в дорозі,

Тобі сам невістку милу змовив,

В Дубровнику, у тім краснім місті,

В короля латинського Михайла [15],

По найменню дівчину Ярину.

Поки згодивсь за дівчину красну,

Протрусив я три торбини грошей,

На дарунки ж своячкам та тещі

Ще потратив тисячу дукатів.

Як весілля ж умовляти стали.

То король і каже мені от що:

«Як почнеш сватів собі скликати,

Не запрошуй у сватове сербів:

Вони в пійці запіяки тяжкі,

А у сварці задираки люті;

Як поп’ються, зараз зіб’ють бучу.

Тут і з ними ти ладу не дійдеш,

А не то, що вже везти дівчину!

Краще клич в свати болгар та греків,

Їх бери ти кільки хочеш разом,

Та й рушай по дівку, коли знаєш!»

«Я на тім і виїхав, матусю.

А в дорозі мене лист нагонить

Од Ярини, од моєї кралі:

«Слухай, пише, – смедеревче Юре!

Як приїдеш в Смедерев свій білий

І почнеш собі сватів скликати,

То не слухай батькової ради:

Не скликай ні греків, ні болгарів,

Бо ти швидче голову положиш

В Дубровнику, нашім місті білім,

Аніж візьмеш дівчину з собою;

Бери краще у сватове сербів –

Проси батьком Дебелич-Новака [16],

А дружком Новаковенка Груя,

Старшим сватом сибинина Йвана [17]

Бояринок короленка Марка,

У чауші – Крилатицю Релю

Й воєводу Обіліч Мілоша,

І в проводці – Косанченка Йвана,

А остатніх, яких сам ти знаєш…

Збери, Юре, ти сватів сот десять,

Та й рушай, коли твоя охота!»

«Ой порадь мене, стара матусю,

Чи послухать короля б то йтестя,

Чи Ярину, дівчиноньку красну?»

Одрікає стара ненька сину:

«Ох, мій синку, смедерече Юре!

Та латинці ж стародавні зводці,

Якусь певно тобі вчинять зраду;

Ти не слухай короля б то й тестя,

А послухай дівчину Ярину.

У сватове бери сербів, сину:

Бо як буде тобі лихо-скрута,

То свої вже визволять з неволі!»

От послухавсь смедеревець ради,

Сіда й пише на коліні листи,

Розсила їх на чотири краї.

Як минуло кілька день по тому,

Аж і їде старий Новак з сином,

З своїм сином, молоденьким Груєм;

Незабаром після нього – Йванко,

Йван Сабини з сотнею й сватів ще;

Пішов Йванко на високу вежу,

А це зараз їде полем Марко,

А за Марком – із Пазара Реля,

А за Релем – воєвода Милош,

За Милошем – ось Мілан Топлиця,

За Міланом – Косанченко Йванко.

От, зібрались воєводи сербські

І сот десять сватів пишних з ними.

Гарно їх Юрко прийняв в гостину,

Та до їх і обізвався стиха:

«Гей, братове, тисячу сватове!

Не поїду я в Дубровник з вами.

А пошлю я побратима Марка,

То гаразд ви слухайтеся Марка

Й мого батька, Старину Новака».

Так свати ото в дорогу вийшли,

І в Дубровник всі дістались щасно.

Як були вже під тим містом білим,

Обізвався короленко Марко:

«Гей, братове, тисячу сватове!

Оце маєм попід браму їхать,

ІЦе ж нам треба, мої браття милі,

Сімдесят і сім ворот проїхать,

Аж поки доїдем до біл-двору.

Там стоять під вежею вже столи,

На столах вино й горілка добра,

І усякі ласощі, присмаки.

Коло столів і слугині й слуги,

Будуть брать од нас оружжа і коней.

Коні дайте, але броні – зроду;

При оружжу й за столи сідайте,

При оружжу й вино добре пийте.

Як король сам Дубровницький прийде –

Ви мовчіть, а я вже мовить буду!»

На сім слові й до біл-двору впали.

Ухопили од них слуги коней,

А слугині взять хотіли броню;

Дали коней, не дають оружжа,

При оружжу за столи сідають,

При оружжу п’ють вино холодне.

Коли це король до їх виходить

І говорить, промовляє стиха:

«Ох. мій куме, Старино Новаче!

Поки їздять свати пишні в світі,

Не пили ще вина в ороні зроду!»

Мовчить Новак, не промовить слова,

Одрікає короленко Марко:

«Ой, короле Дубровницький, друже!

Уже бач такій у сербів звичай:

При оружжу п’ють вино червоне,

При оружжу й спать лягають завжди».

Повернувсь з нічим король на вежу.

Тут свати проспали й нічку темну;

Як уранці ж почало світати,

Обізвався з чардаку латинець:

«Чуєш, куме, Дебелич-Новаче!

Ось високо, на цій вежі білій,

Стоїть двоє юнаків латинських,

Тебе кличуть гей на герць юнацький;

Треба з ними на оружжу стятись,

Щоб дістати дівчину Ярину!»

Як зачув Новак-Дебелич теє,

Позирнув на свого сина Грую;

А син Груй не глянув ні на кого,

Схопивсь зараз на легенькі ноги,

Побіг вгору на високу вежу.

Коли сходив на високу вежу,

Його стріло латиненків двоє,

В руці кожен шаблю гостру держить, –

Та обидва й вдарили на Груя.

Окрутнувсь Груй, витяг меча зразу,

Гострим мечем махнув раз і вдруге,

З двох юнаків наробив чотирі.

Коли сходив він додолу з вежі,

То до нього вибігла Ярина:

«Гей, Груїце! Потривай на хвильку!»

Йому дарить яблуко злотисте:

«На! тобі це яблуко, Груїце.

Знай же добре, де сидить Ярина,

Коли прийде вже остання скрута!»

Вернувсь Груйо до Новака-батька

І приніс дві голови латинські.

Але ледве сів він за трапезу,

Як покрикнув знов латинець з муру:

«Чуєш куме, Старино Новаче!

Онде долі, коло вежі саме,

Стоїть троє сильне-дужих коней,

Коло сідел в кожного по спису, –

Стирчать вгору троє списів гострих.

Перескоч ти через коні й списи,

Тоді й візьмеш дівчину Ярину!»

Як зачув Новак Дебелич теє,

Позирнув на короленка Марка,

Марко зирк на Йвана із Сибина,

Йван зирнув на Бонянина Релю;

Реля скочив на легенькі ноги,

Пішов зараз попід вежу білу,

Перескочив троє добрих коней

І на них ще троє списів гострих;

Потім витяг кованого меча

І дванадцять зарубав комонних,

Що при конях бойових стояли,

Та, забравши трьох лицарських коней,

І вернувсь до Станини Новака.

Ледве сів-но за трапезу Реля,

Як покрикнув зновь латинець з муру,

«Йди ще куме, Старино Новаче,

Влуч стрілою ябліко на башті!»

Як зачув Новак Дебелич теє,

На Милоша воєводу глянув.

Милош скочив на легенькі ноги,

Взяв стрілу на тетиву злотисту

І прострелив яблуко на башті

Та й приніс до Старини Новака.

Розлютився короленко Марко

Й обізвавсь до Старини Новака:

«Коли б знав я, де сидить Ярина,

Не просив би я їх певно більше!»

Йому Груйо молодий і каже:

«Йди за- мною, короленку Марку,

Сам я бачив, де сидить Ярина!»

Пішли вдвох на ту високу вежу

І знайшли там двічину Ярину,

Та й звели її додолу з вежі.

Але знов гука латинець з муру:

«Чуєш куме, Старино Новаче?

Перед вами замкнуто всі чисто

Сімдесят і сім воріт тяженних!»

Обізвавсь на те до Груя Марко:

«Дай-но, Грую, мого Шарця зараз, –

Одімкну ним всі ворота чисто!»

Груйо Марку привожає Шарця;

Скочив Марко Шарцеві на спину,

Зняв угору булаву тяженну,

Тай давай трощить ворота з серця.

У які ворота не ударить,

То і розсадить на чотирі чверті.

Так під’їхав під останню браму…

Ну, та і міцна була в біса тая!

Аж підмури задрижали в башті,

А з гори каміння полетіло!

Погукнув король латинський з башти,

ЬВін сидів пак на тій самій вежі):

«Гей, не бий більш, короленку Марку!»

Та мерщій з ключами й зліз додолу,

І од брами одчинив ворота.

От став Марко на воротях з брами,

Виправля сватів аж десять сотень;

Як вони всі вибрались на волю,

Обізвавсь до короля тут Марко:

«Ну, ходи лиш, королю, мій друже,

Обдаруймось на прощанні чесно,

Обдаруймось, опростімсь за все те,

Що коли вчинили ми лихого!»

На те зблизивсь той король до Марка,

Він пак думав, сподівавсь напевне,

Що ему дасть басаринок Марко;

Але Марко булавою свиснув,

І король впав мертвяком на землю.

Всі сватове рушили в дорогу,

До біл-двору, в Смедереву місті.

Як щасливо ж в Смедерев вернулись,

Стрів їх пишно, прийняв гарно Юрій,

Аж два тиждні не пускав з гостини.

Врешті кожен повернувсь додому,

А Ярина – до світлиці з Юром.

Примітки

10. Юрко смедеревець був один з остатніх деспотів сербських, коли після царя Лазаря Сербія розпалася на одрубні деспотства; він осів на деспотстві після Степана Лазаровича в 1472 р.

11. Насправді він оженився з грецькою королівною, Яриною; але по думі Ярина – католичка і дочка Михайла Чорногорьского.

12. По-сербськи «три товари блага»; товаром зветься саква, торбина, в яку, здається, влазило до 200 фунтів срібла. Такими торбинами срібних грошей платили завжди серби данину туркам, для того-то й звикли вони великі гроші лічити просто на торби. При змовинах у сербів завжди, крім гостинців, платять і гроші; це натяка на колишній продаж дівок.

13. Греція і Болгарія здавна закидали заздре око на Сербію, стаючи навіть збройно на сторону турецьку; значить, кожен ворог сербський вважав їх за своїх помічників.

14. У сербів між дружиною молодого перше місце займають кум весільний (він нагадує нашого посаженого батька) і дівер. Але дівер у них не те, що у нас: йому при вінчанні накладають теж вінець і дають вино пити, в знак того, що й він зв’язаний з шлюбною парою, і на случай якого нещастя, заступає справжнього батька.Йому припоручається завжди і дівчина в поїзді молодого. Пріч дівера і кума при весіллі у сербів мусять ще бути: чауш, себто вістовник, проводар поїзду; староста, що з дівером разом догляда дівчину; прикумок, або хорунжий, що з хоруговкою перед веде разом з чаушем, і дудар, що сурмить у суремку.

15. Латинського – себто католицької віри. Серби не всі православні, частина є католиків, і там здавна уже із-за віри була ворожда, та ще й досі не втихомирилась.

16. Дебелий Новак, з прозвшцем «Старина» – всім відомий, славний лицар- гайдук, за часів останнього деспота-господаря сербського Юра Бранковича. Він пробував в горах Боснії і після того, як турки забрали ввесь край, не схотів їм покоритись, удавсь до гайдучества з братом своїм Радівоєм і сином Груєм, або Груїцем. На південній стороні Романської гори, недалеко од Сараєва, показують і досі Новакову скелю. Прозвище Дебелич – значить диявол, біс; певно йому надано за шалену одвагу.

17. Сибин – так зветься по-сербськи столиця семигородська Германштадт [нині Сібіу]. Іванко сибинянин – не хто другий, як славутний воєвода Іван Гуньяд.

Подається за виданням: Сербські народні діми і пісні / переложив М. Старицький. – Київ: 1876 р., с. 45 – 57.