Хворий Дойчин

Переклад Михайла Старицького

Розболівся воєвода Дойчин

В білім місті, у Солуні [20] славнім,

Лежить хворий дев’ять років часу;

Вже й забулись про його в Солуні, –

Усім думка, що вже вмер давно він.

Рознеслась повсюди тая чутка

І дійшла в далекий край арапський.

Як зачув про те арапин Вусо,

Скоро вчув, сідлає вороного

Й їде просто до Солуну-міста.

Зупинився під Солуном-містом,

На широкім, на розлогім полі,

Й серед його розіп’яв шатрище;

Викликає перебійця з міста,

Щоб до його на майдан виходив

Ото битись на лицарськім герці.

Ой нема вже юнака в Солуні,

Щоб з арапом на той герць міг стати:

Дойчин був – так занедужав здавна,

Дука був – так йому руки хворі,

Єсть Ілько, ще недорослий неук,

Що не бачив ще й у вічі бою,

А не то щоб з ким ставав на герці;

Так коли б і згодився він битись,

То його не пустить стара мати:

«Не йди, – скаже, – мій хлоп’ятку Ільку,

Бо тебе арапин той одурить

І загубить молодим навіки,

А мене посиротить на старість!»

Як побачив той арапин чорний,

Що нема вже юнака в Солуні,

Котрий став би з ним на герць юнацький,

То й поклав він на Солун податок:

На двір кожен – по вівці некотній,

По мішечку печеного хліба,

По барилу доброї горілки,

А вина червоного по сто ок

Та по двадцять золотих дукатів;

Ще й по гарній од сім’ї дівчині,

По дівчині чи й по молодиці,

Яка ледве прибула до шлюбу

І яку ще не голубив жоден.

Солун цілий вже давав податки,

Черга впала і на двір Дойчинів;

Так не має ж Дойчин той родини,

Тільки має свою вірну жінку,

Та сестру милесеньку Галину;

Вони бідні ті податки склали, –

Але хто ж їх однесе на поле?

Бо арапин їх не схоче взяти

Без Галини, дівчини-красуні!

Зажурились ото бідні з туги:

Сидить Галя в головах у брата

Та з обличчя дрібні сльози ронить

На чоло пополотніле брату.

Те почув якось нещасний Дойчин

Та й промовив наболілим гласом:

«Чи мої вже погоріли двори,

Що на мене дощ крізь стелю крапле?

Вже нема де мені й вмерти з миром!»

А сестра Галина й одмовляє:

«Ох, мій брате, мій Дойчйне хворий!

То не дощ крізь стелю тобі крапле,

А то сльози із очей Галини!»

На те каже сестрі Дойчин хворий:

«Бога ради, що тобі там, сестро?

Чи не стало у вас більше хліба?

Чи вина червоного бракує,

Або злота, чи полотен білих?

Чи нема чим гаптувать на п’яльцях,

Чи нема чим, чи нема по чому?»

Одріка йому сестра Галина:

«Ох, мій брате, мій Дойчйне хворий!

Є в нас хліба білого доволі,

А вина червоного ще й більше;

Досить злота і полотен білих,

Маю чим на п’яльцях гаптувати,

Маю чим та і по чому – маю;

Але слухай, є другеє лихо:

Сів у нас арапин лютий, Вусо,

Під Солуном, на широкім полі,

Й викликає перебійця з міста,

Щоб виходив з ним на герці битись;

Ой нема вже юнака в Солуні,

Щоб з арапом на той герць міг стати!

Як побачив те арапин чорний,

Положив він на Солун податок:

На двір кожен – по вівці годящій,

По мішечку печеного хліба,

По барилу доброї горілки,

А вина червоного по сто ок,

Та по двадцять золотих дукатів,

Ще й по гарній од сім’ї дівчині,

Чи по дівці, чи й по молодиці…

Солун цілий вже давав податки,

Черга впала і на твій двір білий:

Ти ж не маєш ніякого брата,

Щоб зібрав податок той арапу;

То зібрали і самі ми, бідні,

Ті податки і докупи склали;

Але хто ж їх однесе на поле?

Бо арапин їх не схоче взяти

Без Галини, без сестри твоєї…

Але слухай, мій Дойчине хворий,

Я не буду пригортать арапа,

Поки віку твого, брате любий!»

Застогнав тоді недужий Дойчин:

«Гей, Солуне! погорів ти краще б,

Ніж у тебе й юнака не стало,

Який міг би з тим арапом стятись;

Щоб мені вже хоч умерти з миром!»

Та й кликнув він Янголину-жінку

«Янголино, моя вірна жінко!

Чи живий ще мій гнідий кінь, дужий?»

Одрікає Янголина-жінка:

«Господарю, мій Дойчйне хворий!

Кінь гнідий твій ще живий, здоровий,

Бо його я вгодувала добре».

Тоді й каже їй недужий Дойчин:

«Янголино, моя вірна жінко!

Візьми зараз дужого гнідого

Та й веди ти до мого побрата,

До Петра, до коваля міського;

Хай гнідого підкує на віру,

Хочу сам на герць з арапом стати,

Хочу стати, поки духу в мене!»

Жінка зараз його волю чинить,

Бере з стані дужого гнідого

Й до Петра, до коваля, одводить.

Як її коваль Петро забачив,

То до неї й обізвався словом:

«Моя сестро, Янголина гожа!

Певно, вмер уже мій побрат Дойчин,

Що гнідого вивела на продаж?»

Йому й каже Янголина гарна:

«Ні, ковалю, діверу мій Петре!

Хвала богу, ще не вмер побратим,

А тобі дає чолом і просить,

Щоб гнідого підкував на віру,

Бо на герць він до арапа піде;

Як поверне, то й заплатить гроші».

А на те коваль Петро й закинув:

«Янголино, моя сестро мила!

Не кую на віру, любко, коней;

А ти дай в заставу чорні очі –

Намилуюсь, поки зверне побрат

І мені заплатить за підкови».

Зайнялася Янголина гнівом,

Спалахнула, як живе багаття,

Повела некованим гнідого

І вернулась до слабого Дойчі.

Пита в неї хворий Дойчин стиха:

«Янголино, моя жінко вірна!

Чи гнідого підкував побратим?»

Зашипіла, мов гадюка, Яня:

«Господарю, мій Дойчине хворий!

Убий, боже, побратима твого!

Не кує він, бач, на віру коней,

А в заставу мої очі править –

Милувати, поки вернеш гроші;

Я не можу коваля пестити,

Поки віку твого, друже Дойче!»

Як почув недужий Дойчин теє,

Обізвавсь до жінки-незрадниці:

«Янголино, моя жінко вірна!

Осідлай мерщі мені гнідого

Й принеси ще мені спис вояцький».

Кликнув далі він сестру Галину:

«Ой Галино, моя сестро люба!

Принеси ще полотна шмат цілий,

Утягни, обвий ним мене, сестро,

Аж од клубів геть до ребер круглих,

Щоб кістки не розійшлися в мене,

Аби кість не розминулась з кістю!»

Враз обидві його волю чинять:

Сідла жінка дужого гнідого

І приносить йому спис вояцький;

Сестра вносить полотна шмат цілий

І втяга ним хворого Дойчина

Аж од клубів геть до ребер круглих.

Вперезали йому шаблю куту,

Привели гнідого січового,

Посадили Дойчина на його

І дали вояцький спис у руки.

Пізнав пана січовий кінь зараз,

Став під рідним господарем грати;

Вигравав так кониченько дужий,

Що як їхав по базару Дойчин,

То каміння з-під копит летіло.

Аж зраділи крамарі солунські.

«Хвала богу пресвятому, – кажуть, –

З того часу, як умер наш Дойчин,

Ще не їхав юнак кращий жоден

По Солуну, по цім місті білім,

Ще не біг і дужчий кінь од цього!»

От поїхав на те поле Дойчин

До шатрища, де арапин чорний.

Як узрів його арапин чорний,

То од страху аж схопивсь на ноги,

Та й говорить юнакові чорний:

«Ой Дойчине, бий тебе свят-боже!

Та невже ти ще живий і досі?

Ходи, друже, вино пить до мене,

А ті звади… ну їх к бісу, брате!

Я тобі податок твій дарую!»

Але гримнув йому Дойчин хворий:

«Виходь зараз мені, падло чорне!

Виходь зараз на майдан юнацький,

Будем битись на юнацькім герці…

Знай, як смачно пить вино червоне

І дівчаток пригортать солунських!»

Його й просить той арапин чорний:

«Бога ради, воєводо Дойче!

Кинь-бо набік ти до біса звади

Та ходи вино до мене пити:

Я дарую, тебе ради, місту

Всі податки й всіх дівчат солунських.

Присягаюсь святим богом щиро,

Що вже більше не прийду сюди я!»

Як побачив тоді Дойчин хворий,

Що арапин не насміє вийти,

Розігнав він дужого гнідого

На шатрище арапбве біле

Та й підняв йому шатро на списа.

От би глянуть, що було там чуда!

Під шатром дівчат солунських тридцять,

Проміж ними той арапин чорний!

Як побачив же арапин чорний,

Що не хоче дарувати Дойчин,

Вмить на спину вороному скочив

І вхопив ще довгий спис у руку;

Вибіг люто на широке поле

Й розлютив ще бгиря до бою.

От до його Дойчин хворий крикнув:

«Бий же перше ти, арапське падло!

Бий ти перше, щоб не мав вже жалю!»

Вергонув тут спис арапин чорний,

Щоб ударить Дойчина слабого;

Так гнідий же научився бою,

Припав зараз до трави на землю,

А спис зверху промайнув високо

Та й ударивсь геть у землю чорну, –

Половина його вгналась в землю,

А друга переломилась чисто.

Як побачив те арапин чорний,

Повернувся та давай навтьоки,

Простягсь просто до Солуна-міста,

А за ним в догоню – Дойчин хворий.

Арап чорний був ударивсь в браму, –

Наздогнав пак його Дойчин хворий,

Замахнувся довжелезним списом

Та арапа й пристромив до брами;

Потяг потім адамасську шаблю,

Одтяв нею голову арапу,

Піймав, чорну, на жало шаблюки,

Вийняв з лоба арапові очі,

Завинув їх у шовкову хустку,

Голову ж закинув геть у тирсу.

От вернувся він назад базаром,

Та як їхав уз Петра-побрата,

Уз побрата, коваля міського,

То й гукнув до побратима в кузню:

«Вийди, брате, заплачу за ковань,

Що мені ти підкував гнідого,

Підкував гнідого ще й на віру!»

А йому Петро-коваль і каже:

«Побратиме, мій Дойчйне хворий!

Не кував тобі коня я, брате:

Тут собі пожартував щось трохи…

Так твоя ж і Янголина люта, –

Спалахнула, мов живе багаття,

Й повела некованим гнідого!»

Йому знову Дойчин хворий каже:

«Та виходь же, заплачу за ковань!»

Йде коваль до довжника свойого…

Потяг шаблю, махнув Дойчин нею,

Ковалю зняв голову одразу;

Піймав тую на жало шаблюки,

Вийняв з лоба ковалеві очі,

Завинув їх у шовкову хустку,

Голову ж геть на каміння кинув

Та й вернувся до свого біл-двору.

Зліз з коня перед дверима в себе,

Сів-поліг на ліжко на пухове,

Витяг з хустки арапові очі

Та сестрі коханій їх і кинув:

«Оце, сестро, арапові очі;

Тепер знай, що цілувать не будеш

Цих очей за мого віку певно!»

Потім витяг ковальові очі,

Та їх жінці Янголині й кинув:

«На лиш, жінко, ковальові очі;

Тепер знай, що цілувать не будеш

Цих очей за мого віку певно!»

Те промовив, – оддав богу душу.

Примітки

20. Солун – Салоніки, по-грецьки; край Салоницького залива, в Македонії.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 432 – 439.