Юрова Ярина

Переклад Михайла Старицького

Ой пішла раз Юрова Ярина,

Ой пішла раз з Смедерева міста

Бережком, край тихих вод Дунаю,

А за нею Григуревич Максо,

За Максимом його ненька сива.

Обізвалась Юрова Ярина:

«Мій унуче, молодий Максиме!

Чи мене б ти не пораїв часом?

Маю я дочку мезинку гожу,

Й її просять женихів аж троє:

Один просить – то Пилип Угорець,

Що в Угорськім найбагатшім краї,

Другий просить – цар московський дужий,

Третій просить – цар султан стамбульский,

Із Стамбула, Цареграда міста.

Ой порадь мене, Максиме внуче,

Кому з трех цих маю дочку дати?»

Їй на те Максим хлоп’я і каже:

«Я тебе пораю, моя бабо!

Як мене послухать тільки схочеш,

Дочку видай за Пилипа Вгорця, –

Хоч в розкошах за заможнім буде;

Якщо ж ти не оддаси за Вгорця,

То оддай вже за царя з Московьї, –

Бо з царем, як будем друзяками,

То споможе нам у воюванні,

Московити ж юнаки завзяті.

А коли ж ти оддаси за Турка –

Турчин візьме наші землі в спадок,

Візьме землі й города всі візьме!»

Як те вчула ж Юрова Ярина,

Розмахнулась власною рукою

Й зацідила в білий вид Максиму;

Так же легко зацідила внука,

Зацідила по лицю хорошім,

Що чотирі витрощила зуби!

Аж упав він на траву зелену,

Закривавивсь весь у кров червону,

Плює кров’ю, одрікає стиха:

«Скарай Боже тебе, бабо сива!

Як дала, то й продала на вікі,

Оддала всі города та землі!»

Як казав він, так нестотно й сталось:

Оддала вона дочку за турка,

А за нею городи всі й землі.

Примітки

Подається за виданням: Сербські народні діми і пісні / переложив М. Старицький. – Київ: 1876 р., с. 62 – 63.