Урош i Мрлячовенки
Переклад Михайла Старицького
На широкім на Косовім полі,
Коло церкви білої Самдрежі,
Стали разом табори чотири:
Один табір Вукашина-кроля,
Другий табір Углиша-державця,
Третій табір Гойка-воєводи [33]
А четвертий – Уроша-царенка.
Завелися сподарі за царство,
Проміж себе вже готові битись,
Хоч на смерть, ножами золотими:
Чиє царство – згодитись не можуть.
«Моє єсть!» – гука король Вукашин;
Собі й Углиш: «Не твоє, моє-бо!»
Гойко пробі: «Ні, моє – не ваше!»
Слуха теє молодий царенко,
Слуха теє, – не промовить слова,
Бо супроти трьох братів не сміє,
Не насміє проти трьох Мрляченків.
От і пише лист король Вукашин,
Пише лист і посила чаушом
Аж до міста білого Призрену,
До дного Неделька-протопопа:
Хай прибуде на Косове рівне
І повіда, кому стать на царство,
Бо він сам царя на смерть готовив,
Сповідав і причащав дарами,
Та в його і книга староставна».
Другий лист державець Углиш пише,
Пише лист і посила чаушом
Теж до міста білого Призрену,
До того ж Неделька-протопопа;
Пише третій – воевода Гойко,
Шле і він чауша запального;
А царенко Урош ще четвертий
Пише лист і посила чаушом.
Всі чотири дрібні листи пишуть,
Посилають запальних чаушів;
Ще ж усі – один другого потай.
Збіглось разом вершника чотири,
Збіглось разом у Призрену білім,
Попід двір Неделька-протопопа.
Протопопа не застали дома,
Бо у церкві вутреню він правив,
А по їй і святу службу божу.
Ну, та й смілі ж ті чауші в біса,
Із завзятих найзавзяті, певне:
Не схотіли позлізати з коней,
А так верхи й затурили в церкву;
Повиймали канчуки плетені –
Та й ну бить Неделька-протопопа!
«Гей! хапайсь, Недельче-протопопе!
Гайда зараз на Косове рівне,
Та скажи, кому на царство стати:
Бо ти сам царя на смерть готовив,
Сповідав і причащав дарами,
Та в тебе ж і книга староставна.
Ну, мерщі ж, як голови ще шкода!»
Ой заплакав протопоп Неделько,
Сльози ронить, промовля чаушам:
«Одступіться, посланці від дужих,
Поки в церкві не одправлю служби:
Тоді взнаєм, кому стать на царство».
Схаменулись, виїхали зараз.
А як служба покінчилась божа,
Вийшли люде перед білу церкву.
От Неделько-протопоп і каже:
«Мої діти, четверо чаушів!
Правда ваша, – я царя на смерті
Сповідав і причащав дарами;
T’ але ж в його не питавсь за царство,
А питався за гріхи, що вдіяв;
Ви ж простуйте до Прилипу-міста,
Аж до двору короленка Марка,
До самого Марка, мого вченя:
Він од мене вивчився письменству.
Марко був за писаря цареві,
У його ж і книга староставна,
Йому й знать, кому спадає царство.
Ви покличте на Косове Марка –
Щиру правду він вам оповіда,
Бо нікого не боїться Марко,
Опріч бога одного святого!»
От побрались четверо чаушів,
Їдуть просто до Прилипа-міста,
До оселі короленка Марка.
Як були вже перед білим двором,
У ворота брязнули залізом.
Те зачула Єхросина-мати,
Кличе зараз сина свого Марка:
«Сине Марку! чадо моє любе!
Хтось ударив брязкалом в ворота:
То, здається, батькові посланці!»
Встає Марко, одчиня ворота.
Уклонились Маркові чауші:
«Помагайбі, господарю Марку!»
На те Марко їх віта рукою:
«Б’ю чолом вам, мої діти любі!
Чи здорове пак лицарство сербське
І шановні королі та князі?»
Уклонились посланці низенько:
«Господарю, короленку Марку!
Всі здорові, та немає згоди,
Бо велика між сподарів звада:
На Косовім на широкім полі.
Біля церкви білої Самдрежі,
Завелися сподарі за царство;
Проміж себе вже готові битись,
Хоч на смерть, ножами золотими:
Кому царство – згодитись не можуть.
Тебе кличуть на Косове рівне,
Щоб сказав ти, кому стать на царство».
Іде Марко до господи зараз,
Зве на раду Єхросину-матір:
«Єхросине, моя ненько рідна!
Між сподарів стала тяжка звада:
На Косовім на широкім полі,
Біля церкви білої Самдрежі,
Завелися сподарі за царство;
Проміж себе вже готові битись,
Хоч на смерть, ножами золотими:
Кому царство – згодитись не можуть.
Мене кличуть на Косове поле,
Щоб сказав їм, кому стать на царство».
Як сам Марко дбав о щирій правді,
Так благає й Єхросина-мати:
«Слухай, Марку, мій єдиний сину!
Заклинаю молоком матернім:
Не скривди ти, не скриви душею
Ані батька, ані дядька ради;
Кажи правду, як кохаєш бога.
Гляди ж, сину, не згуби душі ти:
Бо вже краще голівоньку стратить,
Ніж свою пак огрішити душу!»
Узяв Марко староставну книгу,
Осідлав строкатого Шарина [34]
Сам на спину коню Шарцю скочив
Та й поїхав на Косове рівне.
Як над’їхав Марко уже близько
До шатра, де був король Вукашин,
Обізвавсь тоді король до його:
«Хвала богу, доля ж моя щасна:
Ото їде син мій рідний Марко,
Він присудить мені царство певно,
Бо йому й спаде воно по батьку».
Марко чув, а й слова не промовив,
На шатер не скинув навіть оком.
Як державець Углиш Марка вбачив,
То до його й закидає словом:
«Моє щастя, то небіж мій їде:
Він присудить мені царство певно!
Скажи, Марку, що моє це царство, –
Будем спільно, як брати, царити!»
Мовчить Марко, не промовить слова,
На шатер не скине навіть оком.
Вбачив Марка воєвода Гойко,
Та до його й закидає словом:
«Моє щастя, то небіж мій їде!
Він присудить мені царство певно:
Бо як був ще невеличким Марко,
Пестував я його сам кохано,
Пригортав до лона під аксамит,
Мов найкраще яблуко злотисте;
Як було це їду куди верхи, –
Садовлю з собою завжди Марка…
Скажи, Марку, що моє це царство:
Царювати сам ти будеш справжнє,
А я буду по тобі лиш первим!»
Мовчить Марко, не промовить слова,
На шатер не скине навіть оком.
Їде просто до шатра ясного,
До шатра Уроша молодого;
Догнав Шарця до шатра царенка,
Та і зскочив із коня тут Марко.
Як угледів його хлопець Урош,
Схопивсь зараз з подушок шовкових,
Схопивсь хутко, радісно говорить:
«Слава богу: то ж хрещений батько,
Мій хрещений короленко Марко:
Він по правді скаже, кому царство».
Кинувсь він – та й обвились руками,
Білий вид цілують брат у брата,
О здоров’є лицарське питають;
На м’яких подушках потім сіли.
Не багато уточилось часу,
Як по дневі темна ніч настала.
От порану почало світати,
В церкві білій задзвонили в дзвони, –
Добродійство рушило до церкви.
Як скінчилась вже свята одправа,
Вийшли всі добродії із церкви
Й посідали в цвинтарі за столи;
П’ють горілку, заїдають цукром.
Бере Марко книгу староставну,
Подивився в книгу ту і каже:
«Батьку мій, короле Вукашине!
Та невже ж пак королевства твого
Тобі мало? Бодай його стратив,
Коли хочеш ще й чуже одняти!
А ти, дядьку, господар Углйшу!
Та невже ж пак господарства твого
Тобі мало? Бодай його стратив,
Коли хочеш ще й чуже одняти!
А ти, дядьку, воєводо Гойку!
Та невже ж пак воєводства твого
Тобі мало? Бодай його стратив,
Коли хочеш ще й чуже одняти!
Подивіться ж (хай вас бог скарає!):
Книга пише, що Урошу царство,
Сироті, по батькові спадає,
Бо його це батьківщина власна.
Цар і сам в остатнюю годину
Одказав се царство свому сину».
Як зачув король Вукашин теє,
Одним скоком він схопивсь на ноги,
Витяг потім золотого меча,
Щоб забить ним сина свого Марка;
Кинувсь Марко од отця втікати,
(Бо, звичайно, не впада дитині
З своїм батьком, з своїм рідним битись), –
Утіка він поза білу церкву,
Кругом церкви білої Самдрежі.
Біжить Марко, а король – по п’ятах;
Уже тричі обернули коло
Кругом церкви білої Самдрежі;
Уже мало не піймав він Марка, –
Коли з церкви щось загомоніло:
«Ховайсь в церкву, короленку Марку!
Чи не бачиш, що погинуть маєш,
Ще й погинуть од свойого батька,
А за правду пресвятую божу».
Одчинились тут церковні двері,
Марко вбіг у білу церкву зараз,
А за ним і зачинились двері.
Добіга до тих дверей Вукашин,
Як ударить мечем прямо в двері, –
Аж звідтіль червона кров капнула.
Схаменувсь тоді король Вукашин
І промовив жалібно словами:
«Ох і боже, лихо мені тяжке!
Загубив я свого сина Марка!»
Але з церкви щось йому на теє:
«Ой чувай, королю Вукашине!
Ти забив не сина свого Марка,
А забив ти янгола святого».
Як король на Марка був сердитий,
То й почав його тут проклинати:
«Бодай хрест тебе убив, мій сину!
Щоб не мав могили, ні нащадку!
Та бодай ти не діждався й смерті,
Поки в турка за слугу не станеш!»
Клене батько – величає Урош:
«Батьку Марку! Бог тобі оддячить!
Хай твій розум світить всім на раді!
Хай твій меч не вищербиться в січі!
Хай не буде над тебе юнака!
Хай живе про тебе слава в світі
Поки стане місяця і сонця!»
Як вістилось, так усе й справдилось.
Примітки
33. Углиш, Вукашин і Гойко – три брати із роду Мрлячовичів, ті ж самі, що будували Скадер на Бояні. Род Мрлячовичів з родом Неманичів ворогував завжди за панування; по смерті ж Душана всі вони напали на молодого плохенького Уроша, та до їх пристав і Юг-Богдан з синами і з своїм зятем Лазарем.
34. Шарин, або Шарець – так звався славутний кінь Марка-короленка; це назвище йому надано за шару його масть чи – як у нас кажуть – строкату.
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 449 – 456