Одруження короля Вукашина

Переклад Михайла Старицького

Пише лист король Вукашин Жура [4]

В білім Скадрі [5], на Бояні-річці;

Шле той лист він на Герцеговіну,

В біле місто, славну Перлітору [6],

Перлітору біля Дурмітора [7], –

Видосаві, Момчиловій жінці;

Нишком пише, нишком посилає

І в листі до неї так мовляє:

«Видосаво, Момчилова жінко!

Що там робиш у снігах, у кризі?

Чи поглянеш з свого міста вгору –

То краси ніякої не вбачиш:

Одно – білі Дурмітора гори,

Оповиті кригою та снігом,

Як у зиму, так і серед літа.

Чи поглянеш з свого міста долом –

Вбачиш Тари каламутну воду;

Рвуть дерева і каміння хвилі,

Там нема ні мосту, ані броду,

Тільки скелі та бори навколо.

Ти отруй Момчила-воєводу,

Хоч отруй, хоч видай мені його;

Та над море, на долини рівні,

В білий Скадер ти до мене лини!

Я візьму за жінку тебе вірну [8];

Будеш в мене, господине-крале,

На злотистих веретенах прясти,

Шовком прясти, на шовку сидіти,

Оксамити та парчу носити

І ходити в перлах та дукатах.

А який той Скадер на Бояні!

Кинеш оком з міста та на вдалю –

Все укрили фіги, та оливи,

Та розкішні лози-виногради;

Кинеш оком з міста ти додолу –

Спіють ниви білої пшениці,

А навкруг – зелені все левади,

Протіка там синяя Бояна,

А в Бояні плава риба всяка, –

Коли схочеш, можна їсти свіжу!»

Одібрала Момчилова жінка

Лист од Жури, – дивиться, читає;

Прочитавши, другий дрібен пише:

«Ой королю, пане Вукашине!

Не так легко видати Момчила,

Ані видать, ані отруїти:

У Момчила – сестра Єхросина,

Сама їжу братові готує,

Кожну страву перед ним куштує:

У Момчила – братів милих дев’ять,

А по них дванадцять ще небожів:

Вино красне наливають дядьку,

Кожну чашу пригубляють сперше.

Момчил має коня Ябочила [9],

Ябочила з дужими крилами –

Куди схоче, полетіти зможе!

Момчил має шаблю-блискавицю… [10]

Не боїться нікого, пріч бога!

Слухай же, королю Вукашине!

Підійми ти вельми сильне військо,

Веди просто на озера гладкі,

Та й засядь з ним за зелену гору.

У Момчила – звичай особливий:

Він щоранку у святу неділю

Їде світом до озер на влови;

За ним їде братів милих дев’ять,

Та дванадцять ще небожів з ними,

Й вояків із міста сот чотири.

Як зайде неділонька святая,

Попалю я крила Ябочилу,

Затуплю я шаблю-блискавицю,

Її вмажу геть у крів солону,

Щоб навіки до пахви пристала:

Тоді зможеш загубить Момчила!»

Як дійшов той лист до Вукашина,

Прочитав він, що письмо те каже,

І та вістка – йому люба стала.

Підійма він вельми сильне військо,

Веде військо на Герцеговіну,

Веде просто на озера гладкі

Й засідає за зелену гору.

По вечері, як зайшла неділя,

Йде Момчило до свойого ліжка

І лягає на постіль пухову,

Незабаром жінка йде до його,

Не лягає тільки на перини,

А над чолом йому сльози ронить.

Пита в неї Момчил-воєвода:

«Видосаво, жінко моя вірна!

Та яка ж пригода тобі сталась,

Що ти сльози наді мною рониш?»

Одрікає Видосава юна:

«Ой Момчиле пане-господарю!

Я не маю жодної пригоди,

Тільки чула про чудове диво,

Тільки ж чула, бачить не приміла:

Кажуть – маєш коня Ябочила,

Ябочила з дужими крилами.

Я в коня ще крил не добачала

І на слово не діймаю віри,

То й боюся, що погинуть маєш!»

Мудрий був Момчило-воєвода,

Мудрий був, а дався на дурниці –

Одрікає так він своїй жінці:

«Видосаво, жінко моя вірна!

Твою тугу я розважу з хіттю:

Ти побачиш Ябочила крила.

Як уперше заспівають півні,

То біжи ти до нової стані:

В той час кінь мій розпускає крила,

Ix розгледіть тоді добре зможеш!»

Те промовив і заснув безпечно.

Спить Момчило; жінці не до еону, –

Молодиця на постелі слуха,

Прислухає, чи не крикнуть півні?

Скоро півні перші заспівали,

Молодиця скочила з перини;

Запалила світло у ліхтарні,

Взяла потім лою і смолиці

Та й побігла до нової стані.

Щиру правду їй сказав Момчило:

Ябочило розпускає крила,

Розпустив широкі до копитів.

А вона ж то узяла ті крила,

Намастила лоєм і смолою

Та після вогнем ще й підпалила –

І спалились Ябочилу крила…

Що ж вогнем до станку не згоріло,

Під попругу придавила міцно.

А звідтіль пішла ще до збройниці,

Взяла гостру Момчилову шаблю,

Умочила її в крів солону

Та й вернулась на постіль пухову.

Як порану забіліли зорі,

Устає Момчило-воєвода

Та й говорить жінці Видосаві:

«Видосаво, жінко моя вірна!

Чуден сон я бачив сеї ночі:

Наступає ніби чорна хмара

З Васайова [11], проклятого краю,

І ляга навколо Дурмітора.

Я ударив на ту чорну хмару

Із рідними дев’ятю братами –

І дванадцять ще небожів з нами,

Та вояків добрих сот чотири…

В хмарі тій ми, жінко, розлучились,

Розлучились, більше не злучились!

Воронь боже – сон віщує лихо!»

Молодиця одріка на теє:

«Не лякайся, господарю милий!

Юнакові кожен сон на руку:

Сон – мара, а бог єдиний – віра!»

От убравсь Момчило-воєвода,

Виходжає з білої світлиці;

Його ждуть братів там дев’ять милих,

Та дванадцять ще небожів з ними,

Й вояків із міста сот чотири, –

А коня виводить йому жінка.

Посідали всі на добрих коней

Та й побрались до озер на влови.

От туди як стали над’їжджати,

Обступило скрізь їх сильне військо.

Як забачить військо те Момчило,

Та мерщі до боку за шаблюку…

Але марно: ані зрушить шаблі –

До пахви неначе прикипіла!

Обізвавсь Момчило-воєвода:

«Ой чи чули, мої рідні браття?

Ізрадила Видосава-сука!

T’ але ж дайте шаблю мені тяжку!»

Вони зараз його волю чинять,

Дають шаблю братові найтяжчу.

До братів Момчило знов мовляє:

«Слухайте ж, мої брати кохані!

Ви ударте ворога по крилах,

А я сам в середину ударю!»

Було ж дива і страху там, боже!

Дивувався б, чудовався кожен,

Як січе Момчило-воєвода,

Як шаткують під горою другі.

Ябочило ще толочить більше,

Ніж Момчило шаблею рубає.

Так коневі ж сталася пригода:

Повертався він до Перлітора,

Коли се – назустріч дев’ять коней

Вороних, а брата – ні єдина!

Як побачив воєвода теє,

Жаль стиснув його юнацьке серце:

По братах, по рідних своїх з жалю,

Йому руки білії помліли –

Не здолає вже рубати більше.

Він тоді ударив Ябочила,

Острогами гострими ударив,

Щоб летів до міста Перлітора;

Отже кінь летіти вже не зможе!

Заклина Момчило-воєвода:

«Ябочило! тебе б вовки з’їли!

Перше з жартів завжди ми літали, –

Без потреби, а з завзяття тільки,

А тут з лиха винести не хочеш!»

Але стиха кінь йому на теє:

«Ой Момчило, пане воєводо!

Не клени, не бий мене даремно,

Вже тепер летіти я не зможу:

Карай боже Видосаву люту, –

То вона спалила мої крила!

Що ж вогнем до ‘станку не згоріло,

Під попругу придавила міцно.

Вже тепер рятуй себе, як знаєш!»

Як те вчув Момчило-воєвода,

Змив дрібними вид юнацький, білий,

З Ябочила скочив він додолу,

Тричі скочив, города доскочив;

Але там зачинена вже брама,

Ще й замкнута на залізні крюки.

Момчил бачить свою тяжку долю,

Сестру кличе, Єхросину милу:

«Єхросино! Сестро моя рідна!

Ти спусти ж полотен мені з муру,

Щоб по них я переліз за браму!»

Сестра брату одмовляє з плачем:

«Ох, мій брате, Момчил-воєводо!

Не спущу полотен тобі з муру,

Бо мені ж невістка Видосава –

Братова моя, твоя зрадниця –

До колоди прив’язала коси!»

Та сестра ж та жалібниця чула!

Шкода стало їй свойого брата:

Зашипіла, мов гадюка люта,

Головою з всеї сили б’ється,

Рве волосся на собі до ‘дного:

На колоді погубила коси,

Полотна вхопила шмат великий

І спустила з муру аж додолу.

Взяв обіруч шмат той воєвода,

По йому на мур високий пнеться;

Долізає до кінця вже муру…

Коли це – де візметься зрадниця,

В руці шаблю гострую тримає,

Полотно зверх рук йому втинає.

З муру на діл падає Момчило,

З муру – на діл, на погонне військо,

На мечі, на списи довжелезні,

На сокири, на тяжкі булави [12].

Надбігає сам король Вукашин,

Та й ударив його списом довгим,

Та й ударив в саме серце наскрізь!

Застогнав Момчило-воєвода:

«Я тобі прощаю, Вукашине!

Не бери ти Видосави тільки,

Видосави, лютої зрадниці,

Бо й твою вона погубить душу:

Мене нині зрадила для тебе,

Для другого – тебе завтра зрадить!

А бери ж сестру ти мою милу,

Мою милу, Єхросину рідну:

Вона ж буде вірною довіку,

Тобі зродить, як мене, – юнака!»

Так мовля Момчило-воєвода,

Так мовляє, борючись з душею,

А промовив – оддав богу душу.

Ледве вмер Момчило-воєвода,

Зараз браму одчинили в місті.

Вийшла з неї Видосава-сука

Королю назустріч, Вукашйну.

От його проводить до світлиці,

За злотистий стіл його саджає,

Вином, медом зрадника частує,

Йому ставить всяку ласощ панську;

Іде потім у збройницю мужню

Та й приносить Вукашйну шати,

Момчилові шати і оружжа.

Але що ж за невидале диво?

Що Момчилу до колін сягало –

Те Вукашин по землі волочить;

Що Момчилу шлик був саме вміру –

Вукашину аж на плечі пада;

Що Момчилу чобіт був помалий –

А Вукашин дві ноги взуває;

Що Момчилу золотий був перстень –

В Вукашина три персти влізає;

Що Момчилу шабля була зруча –

В Вукашина по землі на локіть;

Що Момчилу броня була легка –

Вукашин в їй… ані зворухнеться!

Як сплесне ж король тоді Вукашин:

«Милий боже! Лихо ж мені тяжке!

Ну та й сука ж Видосава цяя!

Та коли вже лицаря такого,

Що нема й на світі, – загубила,

Що ж мені на завтра заподіє?!»

Та й покликав слуг своїх вірненьких…

Ухопили Видосаву-суку,

Прив’язали до хвостів конячих

Та й пустили з Перлітора в поле:

Так живцем і розірвали коні!

Взяв король достатки всі Момчила,

Взяв сестру Момчилову з собою,

По названию – Єхросину красну,

Взяв, одвіз до Скадру на Бояні, –

Та й повів мерщі її до шлюбу.

Гарний рід сплодила Єхросина,

Породила Марка [13] і Андрія.

Марко вдавсь цілком у свого дядька,

В юнака, Момчила-воєводу.

Примітки

4. Жура – знач, щуплий, малий на зріст. Вукашин – той самий, що будував Скадер.

5. Скадер, або, як всім більше відоме, Скутарі, – місто в північній Албанії, неподалеку од Чорногорії, стоїть і по сей день над Бояною-річкою, поблизу самого вливу її в Адріатичеське море.

6. Перлітор – по інших Пірітор; руйновище цього міста й досі ще є.

7. Дурмітор – гора на границі Герцеговіни з Чорногорією.

8. Із першої думи видно, що при закладинах Скадру Вукашин уже був жонатим; то тут треба розуміти, – або що Вукашин овдовів, або що народ змішав урем’я. Здається, остатнє ймовірнійше.

9. Ябочил – себто ябковатий. Оповідають про його так: в озері, коло якого Момчилові кобили паслися, водивсь якийсь огир крилатий. Момчил якимись хитрощами злучив його з кращою кобилою, котра і привела Ябочила. Крила у Ябочила були невидимі, і тільки він розпускав їх у глупу ніч або у потребі.

10. У сербській думі стовк, – «шаблю із очима»; але і сам Караджич не розуміє, що б воно визначало?!

11. Земля ця лежить між Чорногорією і річкою Лімом. То було пробування роду Васаєвичів.

12. По-сербськи – буздовани. Оружжа це зовсім схоже на нашу булаву, тільки булава у нас вживалася як клейноди, а буздован був завжди оружжам: ним трощили з руч і кидали наоддаль.

13. Марко – той самий, що звався потім Марком-королевичем, про якого народ сербський зложив найбільше дум.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 418 – 426.