Лютиця Богданко і сестра його

Переклад Михайла Старицького

П’є вино пан Лютиця Богданко

На вечері з матір’ю старою.

Як вина щось випили потроху,

Їм вино зрум’янило обличчя,

А язик горілка розв’язала.

Стара мати проливає сльози:

«Ох, Богдану, сину мій рідненький!

Коли турки край наш плюндрували,

Брали в ясир і старе, і мале,

Полонили в той час моє чадо,

А твою сестру, Єлицю красну.

Полонив її боснянин [1] Муйо,

Та й повіз у Босню кам’янисту».

Осміхнувся Лютиця Богданко:

«Добре мамо і сам я пам’ятаю,

Як за ним ганявся попо горах,

Щоб сестру одняти од босняка.

Вже буланим наздігнав був його,

Замахнувся булавою зручно,

Та й досяг босняка хоч помалу –

Ребер трьох не долічився певно…

Так утік – хай на здоров’я зносить!

Це, матусю, не таке-то й давнє –

Більш не буде, як за дев’ять років!»

Стара мати знов його благає:

«Поїдь, сину Лютице Богданку,

Та навідайсь до сестри Єлиці!»

Одмовляє Лютиця Богданко:

«Їй-же богу, матінко старенька!

Я б сестру одвідати був радий;

Але ж Муйо певне зіб’є бучу –

Нароблю я бешкету чимало!»

На ті речі не вважає мати,

Тільки місить калачі біленькі.

Богдан бачить, що інак не можна,

Йде сідлати огиря-звірюку.

Поки він коня там окульбачив,

Стара мати й калачі виймає.

Сів Богдан на огиря прудкого,

Та й поїхав до босняка Муйя.

Юнак їде, не шукає броду,

За Дунай конем перепливає

Й добіга до Босні кам’яної.

Як добіг до двору того Муйя,

Тай ударив стукалом у брану.

А сестра Єлиця те зачула,

Одчиня йому мерщій ворота.

Не пізнала Лютиці Богданка,

А пізнала огиря-звірюку.

Та й взяла за повід білогрива:

«Боже ж мій, юначе невідомий,

Де здобув ти огиря такого?»

Одріка їй Лютиця Богданко:

«Ій-же Богу, забутнице сестре!

Огир цей від батька мені спався».

Як почула те сестра Єлиця,

Зсажа зразу з кониченка брата,

I цілує йому вид біленький,

О здоров’я лицарське питає.

Брат пита за Муйове здоров’я,

Ще пита, чи дома босняк Муйо?

А сестра на те йому тихенько:

«Ні нема, та може і не буде!

Вже три дні цілісіньких минуло,

Як побравсь у гори він на влови…

Та бодай до дому не вертався!

Ти ж іди, мій брате, до господи, –

Одпочинь, вина з дороги випий!»

Входить брат до білої світлиці,

І сіда вино червоне пити.

Вона ж сука, гаспидське насіння [2]

У вино отруту-зілля кида.

Як упився Лютиця Богданко.

Та й заснув на лаві нерухомо.

А сестра взяла коня прудкого,

Зачинила у порожню стайню,

Поздіймала з коника оброті,

Ними брата рідного скручає,

Йому в’яже у три сталі руки,

Ще й чіпля тяжкий ланцюг на шию.

Скоро сука окрутила брата,

Як босняк на двір уже в’їжджає.

От, назустріч вибіга раденька

І бере з-під нього вороного.

Обізвавсь до неї босняк Муйо:

«Ой не радуйсь, жінко моя мила,

Не привіз ні гича тобі з ловів!»

А вона ще радісніш на теє:

«Я сама зловила тобі звіря –

Мого брата, діверя твойого!»

Як зачув те слово босняк Муйо,

Її в вид ударив він рукою –

Трьох зубів не долічилась, сука!

«Що ти брешеш, гаспидське насіння!

Як не можеш ухопити вітра,

Так і брата, Лютиці Богданка!»

Вона ж, сука, стиха йому каже:

«Як не ймеш мені ти віри, Муйо,

То іди угору до світлиці,

Та й забач сам Лютицю Богданка!»

Скочив Муйо, мов несамовитий;

Біжить прудко до світлиці вгору, –

А Богдан лежить ще там на лаві,

Не зведе й голівоньки з похмілля.

Його в бік ударив босняк Муйо

Каблуком, дошкулив острогами:

«Гей! Вставай пак, Лютице Богданку,

Будем пить вино червоне вкупі!»

А Богданко підвестися хоче,

Та не може й головою зрушить;

Движе ноги, а не здвигне і трохи;

Здійма руки, а не зніме й пальця!

Догадався Лютиця Богданко,

Що сестра так брата окрутила,

Та и говорить до Босняка Муйя:

«Ох, мій зятю! Ох, босняче Муйо!

Скинь ланцюг тяжкий з моєї шиї,

Щоб мені з тобою було можна

Пить вино червоно-золотеє!»

Але Муйо, мов того не чує,

На пухових подушках сідає,

Та й кружляє сам вино червоне,

Ще й Богдана Лютицю вітає,

Не підносить йому чаші тільки.

Як вина напився вволлю Муйо,

Обізвався так він до Богдана:

«Гей, на бога, Лютице Богданку!

Як за мною по-по горах гнався.

То коли б попався тобі в руки,

Яку б смерть мені ти заподіяв?»

Одрікає Лютиця Богданко:

«Їй-же богу, бошнянине Муйю,

Юнак скаже тобі щиру правду:

Якби ти попався мені в руки,

Люту б смерть тобі я заподіяв!

Тебе б вивів на шляхи хрещаті,

Розрубав би на чотирі чверті,

Та й повісив на чотири краї,

Де проходять подорожні люди:

Хай би вістку рознесли по світу,

Як Богдан згубив босняка Муйя!»

Як зачув те слово босняк Муйо,

Зараз кличе свою жінку вірну:

«Запрягай-но, жінко, коні в воза, –

Повезу я Лютицю Богданка

На розпуття, де проходять люди,

Де чимало подорожніх з Босні;

Хай розносять на край світа всюди,

Як згубив я Лютицю Богданка!»

Вона ж, сука, гаспидське насіння,

Взяла миттю, запрягає коней;

Ухопила Лютицю Богданка

Та й поклала в віз до свого Муйя,

Ще й кричить услід ему зрадниця:

«Милий Муйо, скинь з нього одежу,

Та оддай пак сину Госейнові,

Хай красує в дядьковім убранні!»

Повіз Муйо Лютицю Богданка.

От, довозить до шляхів хрещатих

І скида на землю його з воза.

Став здіймати оксамити з нього,

Так одежі ж непроміжно зняти…

Розв’язав на те він йому руки.

А Богданку того тільки й треба:

Як почув, що ему руки вільні,

Миттю геть схопивсь на свої ноги

І обіруч взяв за шию Муйя.

Так стиснув, що нігті в’їлись в тіло,

На траву впав Муйо головою.

Взяв Богдан Муйову шаблю гостру

Та й одтяв геть голову Муйові!

Розрубав на ногах своїх пути,

Розсік Муйя на чотири чверті

І розвісив на чотири краї.

Не додому ж повертає потім,

Повертає до сестриці в гості.

Як доїхав до пустого двору,

А сестра Єлиця і пізнала;

Повернулась, та давай тікати…

Наздігнав сестру Богдан Лютиця,

Чорні очі видер їй із лоба,

Білі руки утина по локіть,

А небогу голову здіймає,

У сакву дорожню її кида.

Запалив з усіх кінців оселю,

Сів мерщій на вороного Муйї,

А свого узяв собі на повід,

Та й побравсь до білої господи,

До своєї весело й здорово,

Ще й співає по широкім полі:

«Веселися, Богданова мати:

Повернувся Лютиця Богданко,

Та везе нерадісні новини:

Як навіки помирився з Муйом,

Як сестру оддарував Єлицю!»

Над’їжджа до білої господи,

Коли це назустріч ему мати.

Ухопивши повід вороного,

До Богдана сина промовляє:

«Чи тобі ж я, сину, не казала,

Що тебе обдарить босняк Муйо?»

А Богдан їй одрікає стиха:

«Їй-же Богу, матінко старенька,

Не по волі зять мені вклонився,

Не по волі, але по неволі!

Як не ймеш, матусе, мені віри,

Подивись на шаблю біля боку:

Все жало до держална – криваве;

Подивись у сакву подорожню

Коло ўоку, подивись, що вбачиш –

Голову, чи яблуко злотисте?»

Стара мати подивилась в сакву –

Голова ж там внука Госеїна!

Защеміло у старої серце,

Але й слова не сказала сину!

Примітки

1. Боснія найперед упала до рук турків, і там незабаром сливе всі пани-босняки перевернулись на турецьку віру, потурчились, і навіть воювали проти своїх же братів. Тільки не проміняли вони й досі ще своєї рідної мови та звичаїв.

2. Видиме діло, що сестра вже була геть потурчена; для того-то вона й хоче зрадецьки згубити свого брата, щоб чоловікові догодити. Ця дума зложена певно уже за часів турецького панування, в яку добу чимало сербів-панів і сербинь переверталося на турецьку віру. У наших думах вряди-годи хто турчиться, от напр. Маруся Богуславка; проте вона й потурчившись, кохає свій край, випускає невільників, а не стає зроду ворогом своїй родині.

Подається за виданням: Сербські народні діми і пісні / переложив М. Старицький. – Київ: 1876 р., с. 23 – 31.