Наш театр у повітовім містечку Н.

Сидір Воробкевич

Не раз я їздив через повітове містечко Н. Фізіономія сего містечка така, як кождого іншого; вони всі будовані після одного шаблону. Отже є там похила церковця з двома хрестами; третій, вітром звалений, давно спочиває у трупарні. У коршмі за столом такі самі, як всюди, заливайки і жидівські попихачі, що нарікають, як звичайно, на злі часи і великі податки; у двірникових руках все є палиця, а під пахою «амтсдінера», без котрого нічого не обійдеться і котрого всюди повно, є папери; в містечку кафтани і пейси, гуси, безроги; в дірявих сорочках замазані цікаві мужицькі діти; на дорогах, розуміється, болото, сміття, гній і сморід.

Що нині з тим містечком сталося? Куди гляну, інша фізіономія, хоч нині ані сабаш, ані неділя. Все утішне, харне і святочне.

Товста орендаторка скорше висушила на сонці свої локшини і кинулася у сабашову тоалету; пан писар одягся у свій кафовий капутрок; пан економ убрав нову чемеру, і школярики в чистих сорочках і нових поясочках, мов ті мотилики літають утішно по торзі; пан діюрніст із своєю магніфікою так гордо проходжуються, начеб то пара паунів; а пан пропінатор таки собі в повозці їздять; коло них і перед ними сидять їх многонадійні потомки, котрі з утіхи в-одно собі виспівують: гіф! гіф! Бачу навіть чужих священиків і добродійки, охресну пів-інтелігенцію, а тут і там навіть кілька панів чистої, шляхетської крові.

Що тут за чудо сталося?

Таже не видите, пане, афішів? Прибув до нас наш народний театр. Нині перше представлення. Дають нову, дуже жалібну трагедію; написав її один многонадійний молодий автор; кажуть, що він стане другим Есхілом або Евріпідом. Одні навіть говорять, що є в нім одна жилка славного титана Шекспіра. Еврика! славно! Се тобі як подаровано! Мав я в тім містечку ночувати, отже не повадить і до театру піти.

Іду, шукаю і шукаю я того театру, того величного храму Талії. Знав я добре, що не перенісся сюди із славної Роми ні театр Помпея, ні той славний, мармуровий театр Марцела, що містив 30 000 людей; але се переконання мав я, що, як дають драматичні представлення, то повинен бути десь і якийсь театр. Довго, довго блудив я, наче той Тезей по лабіринті, поки не явилася Аріадна в виді малого школярика. Занимався він гімнастикою: раз дуба ставав, а другий раз бив таке коло, що-сь думав: то не чоловік, но правдиве колесо.

– Не знаєш ти, хлопчику, де то той театр? – спитав я його.

– Отуди йдіть, паночку, – відповів він мені – де так дуже воробці цвіркають; у тій стодолі нині кумедію гратимуть.

– Спасибі, хлопче; ти мене з пустині Сахари направив на зелену оазу, – так подякував я йому і побіг скоро туди, щоби собі забезпечити вступ і не втратити славного спектакля.

Гарна, велична стодола стояла передо мною. Якби мене не покинула моя фантазія, що в гімназії мене, многонадійного «секстанера», не раз так запалювала центрифугально, то, єй Богу, я думав би, що передо мною стоїть правдивий circus maximus, або той Колоссей, славний театр Флавія… Але мій волос давно вже почав від бороди сивіти, а гарячий жар серця давно вже лиш тлів і вже задумав згасати – і тому то бачив я лише правдиву, похилу, сільську стодолу. Колись була вона покрита соломою, однак все старіється на сім білім світі; стріха подобала на гній; на ній зеленівся мох і різна вегетація. Меланхолійно здіймався тут і там навіть житній колосочок. Величався сей гній безчисленними дірами.

Виглядало все те, як римськеColumbarium, а через ті діри пробивалося не лише світло, але шмигав також весело цілісінький легіон свавільних воробчиків. Сходилися вони тут на свій щоденний rendez-vous, кождий з них правдивий Hidalgo Don Juan, кождий з них знав на пам’ять Овідієву ars amandi, бо так складно, так мило цвіркотів, що любо було слухати. Коло брами, того скривленого дубового портика, сидів блідий, сухорлявий пан касир.

Чи він заглибився у чудесну вороб’ячу музику, чи думки думав над тим, чим у вечір буде тішитися, того не знаю; одно лише я добачав, що він сидів у глибокій задумі і меланхолійно дивився на свої черевики, колись саф’янові.

Прозаїчними словами: «Прошу о одну ложу» збудив я його з олімпійської поетичної задуми.

– Не можу служити.

– Що? всі заняті?

– Ні! Де у сій шопі о ложах і подумати можна?!

– Вибачайте! Я забувся. Прошу о крісло.

– Всі розпродані.

Гм! – думаю собі – так їм ведеться, як тим в Аркадії! Таж тут народній сцені лише перебувати і розвиватися!

По хвилині додав я вже несмілим голосом:

– То може найдеться для спізненого подорожного, але руського чоловіка хоч партерова картка?

– Прошу, – сказав пан касир і дав мені карту, а я йому мій бідний обол для каси народного руського театру, що нині так дуже забагатіла.

Наче добрий ангел мене перелетів, такий я був задоволений і щасливий. Думаю собі: Господи! як красно, як любо, як мило на нашій обширній дорогій Русі! Дивись! мале містечко – де містечко? воно зветься лише містечком, а то тому, бо там повітовий уряд і щосереди люди яйця і курята продають, а снятинські Соломони деруть шкіру з мужиків за віск, мішаний з нафтовим дьогтем, щоби можна в неділю і свято занести свічку перед ікону св. Николая і Матері Божої – і тут така нечувана любов, така незвичайна жертволюбність для руської інституції, для нашого убогого народного театру! Чудо тай годі!

Із утіхи я таки на голос крикнув:

– Осанна!

Пан касир аж задрожав і почав ойкати:

– Ах, мої бідні нерви! мої нерви!

– Даруйте, пане, що вам не даю спокою… я вже такий зроду… Як бачу, що наше розвивається, що нам добре поводиться, що ми верх беремо, то я кричу, співаю, кождого цілую і горну до серця.

– І я таким раз був… та при театрі став таким нервовим, що… – промовив він і знов заглубився у свою задуму, начеб йому жаль було розлучатися з нею.

Хотів я вже відійти, але мене щось мов ланцом прикувало. Всюди роззираюся і оглядаю… а з мого нутра, з моєї душі пнеться щось і до мене, мов той благий сераф, говорить:

– Не трать надії, чоловіче; видри більмо з твого ока, не дивись так чорно на все, що тичиться нашої святої Русі! Не бачиш, як приязно нам добра доля осміхнулася і що вже і в наше віконце засвітило боже сонце? Не бачиш, як все розвивається і ступає наперед? Наш 15 міліоновий народ забув столітні угнети, гірку недолю і криваві, пекучі сльози і муки, забув грабіж поганську і неволю і окови татарви, злидні і тяжкий нагай ляцької сваволі і зелізне ярмо фараонської панщини… Тішся! Твій народ віджив новою силою… Дивись і ликуй! всюди зростає величавий храм народної волі, поступу і просвіти! Наша сцена, де лиш появиться, находить щиро руський привіт і гостинець; мужик і священик, урядник, учитель і неписьменний, великий і малий – всі біжать до неї, пригортають її до свого серця, спомагають її всею силою; під дахом сеї многозначної і неоцінимої інституції находять осолоду, насталюють свого духа до життєвої борби і приходять до того солодкого самопізнання, що і русин має в тілі душу і серце і що й він у ланці теперішних народів є сильним колісцем.

Отаке говорив зі мною мій ангел. Нараз глянув я на убогу руську сцену і мене заболіло щось у серці, начеб його затроєна стріла пробила. Пробудився я з мого солодкого чародійного похмілля, дивлюсь і ще раз дивлюся, а мої горді ілюзії, мої золоті сни щезли, марно розплилися, як ті бульки на гнилій багновині.

Не сподівався я там бачити ні мармурових колон з корінфськими капітелями, ні гнучких портиків, ні перистилів і архітравів, ні класичного оркестра, просценія і високих подій, ні мозаїки і величавих декорацій – все те згасло разом з тим яскравим перолітом, що колись так ясно світив над Елладою і Ромою, – все-таки думав я, що хоч рефлекси моїх солодких ілюзій яко-тако будуть відбиватися у скромних декораціях убогої народної сцени. Відбивалися вони, правда, але в дуже сумнім світлі!

Куди глянути, все убоге. Подерті куртини спадали жалібно вниз; через нескладну драперію світилися діри. Через ті діри знов привиджувалося мені дивне: ніби стояла там наша вічно молода, величава Русь з мечем, луком і козацьким списом в руках, правдива, руська героїня-Титаніда. Стояла вона на нашім Капітолю і обнімала правою рукою гарну Мінерву, а лівою молоду Юнону. Навкруги неї горнулося множество руських людей, всі в соболях і жемчугах, князі і княгині, гетьманство, дворянство, міщани і хуторяни…

Отаке мені привиджувалося через діри; та коли я глянув на передню завісу, як побачив на ній мальовило, то мені аж мороз по тілі посипався. Бодай той богомаз іще раз на світ не родився… бо – намість наших стародавніх багатирів і богів: Перуна, Світолда, Хорса, Баби-Яги, або тих поганських дев’ятьох муз намазав він там якогось руського сліпця-кобзаря. А до того ще як? Народний віщун ніби докінчив свою думу, зняв із сивої голові стару шапку, котра може і славну Січ видала, і держав її в сухій, скостенілій руці, щоби в ню прихожі скидали мідяки. А коло нього ще й написано:

Наші діди

Зазнали біди,

Наші внуки

Зазнають муки!

Бодай того театромаза! Він, правда, малював ті мідячки щирим золотом, мовби то були правдиві дукати-червінчики – ті з Синопи, Трапезунда і з самої Візантії – але він… він – як з образу видко, не був одушевлений гігантським генієм Рафаеля або Леонардо Вінчі… Коли б мені передали малювати куртину для руського театру, то я намалював би на полотні от що: козак-запорожець грає на кобзі і танцює; кругом нього безкраїй широкий степ, з байраками, хуторами і вишневими садами, а в самім заду білівся би, мов рівна тасьма, той козацький Дніпро-Славутиця з гремучими порогами!… Над сим образом стояла би така напись:

Хоч біда, то все гоц!

Вкінці, як уже мені на плач збиралося, попрощався я з паном касиром і пошкандибав до гостинного дому.

Сонце клонилося до заходу. Люди почали сходитися до театру. Небавом прийшов і я. Публіка в театрі різнородна, провінциальна мозаїка чистої крові. Декольтовані дівчата в понсових стяжечках із величезними букетами в рученятах, священики і паламарі, вся сільська півінтелігенція – зачавши від пенсіонованого «оберавфзегера» і старого дяка аж до двосотнарової пані економової з її трьома прехорошими граціями-дочками, панною Уршулею, Кордулею і Абдулею, – пан пропінатор і орендаторка, школярики і цікаві селяни.

Відізвалася музика. Цілісінький квінтет почав грати якусь дуже жалісливу увертюру. Диригував тими п’ятьма віртуозами якийсь капельмейстер; черти, постать і рухи його повідали, що він многонадійний син Ізраїля, другий Жак Офенбах. Гарна музика, нема що казати! Господи! Лилися ті акорди і гармонії, наче ті катаракти Ніла, Ніагари і Дніпра, і брали в неволю душу і ухо твоє такими безчисленними дисонансами і какофоніями, що-сь думав: се вже тобі кінець прийшов, бо годі було знести тут демонську тортуру! Над твоїми ніжними чувствами відбував сей пекельний Auto-da-fe, грізний суд!

Скрипка так сентиментально на той демонський fis mol затягнула, такі інфернальні тони, сальтоморталі і пассажі виводила, що-сь думав, що ціліський тартар почав пищати; а смичок скакав по струнах, як скажений, і вичаровував таку дивоглядну хроматику, про яку Тартіні і Ole-Bull і не снили. Флет носився у таких високих регіонах, що ти чув його лише тут і там; віола і друга скрипка виводили таку музику сфер, яку виведе кождий хлопець, як йому даш струнний інструмент до мальтретовання; вкінці контрабас поринав у таку глибінь, мов би тими тонами, як по сходах, злізав в Ад або Аверн, щоби Плутона і Прозерпіну потішити своєю штукою, принести фуріям і гарпіям поліфонну серенаду і обзнакомити їх з божеською Полігімною.

Якби ти ще був бачив пана диригента з величним скипетром, з пультом і партитурою, як він, наче той скажений дервіш, рукою вимахував і цілим тілом, кождим мускулом і жилкою такт давав, то аж тоді міг би ти собі, милий читателю, представити правдивий образ того інфернального оркестра.

О, ви бідні і жалю гідні приклонники музи Теспіс, ви жертволюбиві наші руські артисті! Не досить, що ви своє життя посвятили на олтарі народної просвіти; не досить, що ви все жертвуєте – красу, молодість і будучність свою, щоб лише осягнути тут високу ціль; не досить, що рідко коли вам добра доля усміхнеться; не досить, що ви, правдиві герої-мученики, за нас боретеся і страждаєте… ні! зла, неприхильна фортуна ще і то вам судила, щоб ви по дірявих стодолах і шопах, у протязі і вогкім, нездоровім повітрі ваші дні коротали, і щоб ваше ухо мучили безконечними дисонансами, щоб гаряче чувство вашого серця через незносну дисгармонію глухої і щербатої ліри отупіло і марно завмерло!

Почалася трагедія. Грали наші артисті природно і без пересади, місцями так гарно, що лучшого ансамбля і на іншій сцені подибати годі. Слава, три рази слава вам, ви невтомимі поборники і вінценосці, ви щирі і непохитні піонери на полі народного поступу і народної просвіти, що так довго лежало облогом!

Минув перший, другий і третій акт; в четвертім, де убога Олена з розпуки кинулася зі скали у глибокий Дністер, сердешного Івана в темницю замкнули, а злісний, рудоволосий Микита тішився їх нещастям, – по так званій театральній залі пішов такий писк і зойк, таке невдоволення, що хорони Боже! Сльози не спадали поволі, як то кажуть, кап-кап, але так лилися, як вода з лоток, лилися так, як у німця am Allerseelentag на представленні «Der Müller und sein Kind». Якби мож було під кожде око ринву підложити, то назбиралось би кілька бочок тих хлоп’ячих, дівочих, мужеських і жіночих сліз, – доволі стало б на роздачу для тих, що плакати не хотять або не можуть.

Спустилася куртина. Скінчилася трагедія. Інтелігенція почала розходитися додому.

– Не йдіть, добрі людоньки, сему ще не кінець! – промовив поважно пан економ.

Послухала сего глибокого знатока театральних містерій може половина публіки; осталася в залі і чекала кінця жалісної трагедії, не зважаючи на те, що слуга почав уже світло гасити.

– Що се такого? Гнів божий! Нас за дурнів, за блазнів мають! – демонстрував пан «обер-авфзегер»,

– У Лашківцях на ярмарку я не таке бачив! Що вони собі думають? Чи ми маємо гроші на те, щоб їх кидати, як коляду у чужий мішок? – сказав з обуренням головатий пан економ.

– Не казав я, що вони дурисвіти? – промовив пан діюрніст і додав ще слова: – Зі всього бачу я, що кінець неприродний: він повинен бути інакший.

– Правда! – загриміло з усіх закутин.

– Шкода моєї понсової сукні – щебетала, як той соловій, пані різничка.

– Я, я, – казала пані «вегмайстрова» – я увірвала з мого зільника найкращі георгінії і гвоздики на букет… ах! Як мені жаль за ними! – І гикнула так голосно, що гомін, як вистріл з гармати, понісся цілою сценою.

– Нівроку! – загомоніло скілька голосів, але вона промовила на те холоднокровно: – Спімнув мене мій дорогий Юзьо. Який він розумний! Не хотів тай не хотів до театру іти… Добре він казав: «То, що Новаковський, Смоховський і пані Монджеєвська утнуть, того руська сцена і за сто років не вдасть!» Мій Юзьо мудрий понад усіх! Не дурно він у Бучачі вчився! Він десь таких дурниць, як сьогодні тут грали, доволі вже бачив. Не дурно його там так учили: «Казав старий Сенека: Стій, мудрий Юзю, здалека! Мовчи і потакуй, а не перескакуй! Наперед не хватайся, ззаду не лишайся, середини тримайся!»

І ще раз тяжко словами зітхнула:

– Шкода, ах! вічно шкода моїх чудесних георгіній і гвоздиків!

– Ах, Боже мій милий і правий! Я тут як на рожні сиділа… Бідна Олено, що ти натерпілася! – шепнула сухорлява пані фельфеброва від кадру ландверу і почала знов у сльозах так розпливатися, що якби то довго було тривало, бідна, безпечне була би минулася на сухоти з галопом.

Крикливий економ все в-одно горлав:

– Кінця хочемо! кінця хочемо! – і почав ногами і палицею так стукати, щось думав: уже судний день настав.

Стук і свист у театрі подібний до сміху; тяжко лиш одному почати, то вже, дивись, всі набралися сеї епідемічної астраханської зарази і стукають, скільки сили, один палицею, другий кулаком і ногою, а третій такий уже лавкою.

Рознісся такий гук цілим театром, що гнилі відпори, ті дорійські колони і мармурові пілястри сільського театру, почали мов від лихорадки трястися.

– Кінця хочемо! кінця! Як ні, то гроші нам зверніть! – такими словами лютував в-одно пан економ.

– Вони кінця хотять, та звідки його взяти, коли нема? Підіть, пане Г* і скажіть публіці, що автор такий кінець написав, який ми нині представили.

Такими словами послав пан директор коміка Г* на сцену.

Піднялася завіса, комік уклонився.

– Чого вам треба, мої панове? – спитав він публіку.

– Кінця хочемо! – горлав роз’ярено пан економ.

– Хочемо знати, що сталося з бідною Оленою, чи вона втопилася, чи живе і чи помстився Іван за ганьбу і сором над тим плюгавцем Микитою?

– Таже ми грошей не украли!

– Шкода мого букета!…

Така ворожа мова носилася по залі.

– Так, так, правда! Ви, мої панове, принесли нашій сцені велику жертву; ми дали «фрайбілети», а ви за то заповнили всі лавки… Спасибі за таку великодушність. Признаю сам, що ми з вами поступили дуже невдячно… ми за таку нечувану жертволюбність навіть не докінчили докладно нинішньої трагедії! Гріх предо мною! – промовив поважно наш комік, но черти його так якось на сміх затягнулися, що ти хіба би луснув, коли б не засміявся.

– А що? не казав я?… Все вийшло на моє! – заговорив утішним уже голосом пан економ.

За таку мудрість публіка величала його в-одно такими словами:

– Правда! правда! що голова, то розум!

– От усьому такий кінець був: – говорив далі комік. – Рибаки витягли бідну Олену з Дністра; вона живе і здорова та весела, як та пташка.

– Слава тобі, Господи! – легенько зітхнула пані вегмайстрова.

Мені мов тяжкий камінь з грудей упав.

– Вона нині тут на сцені бабу Ягу грала…

– Хвала Богу! Права душа марно не загине. А що з Іваном сталося?

– Іван то я сам… Ми з Оленою побралися, діточок придбали і, щоб на сім краснім світі з голоду і холоду не загинути, пристали до театру і граємо вже кілька років кумедію…

– А дивися, як то добре сталося!

– А де дівся той плюгавець Микита?

– Його осудили ми, то є: я, пан директор, і ціле товариство, щоби вічно у нас носив та ліпив афіши і чистив лампи…

– Так йому треба, ліпшої долі він не заробив.

– Тепер уже мені не жаль моїх квіток, – сказала задоволена пані вегмайстрова, кинула на сцену букет і так сильно трафила у живіт нашого бідного коміка, що той аж три рази, як опарений, підскочив, здіймив букет і довго-довго на сю вражу бомбу дивився.

– Прийдіть, пане, завтра до мене! – сказав пан економ. – Подарую вам корець бараболі і трохи скорому.

– Я дам бобику і фасольок!

– А я курочку і качечку!

– Я яблучок для бідної Олени!

– Я пів-ока горівки для Івана і Микити.

– Спасибі, дорога публіко; ти великодушно підпираєш свою рідну сцену.

– А що? Не казав я, що всьому ще не кінець? – з тріумфом докінчив пан економ.

– Що голова, то голова! – защебетали всі одним голосом і славним Gänse-маршем, по шию задоволені, пошкандибали домів, щоб там ще у перинах і подушках снити про Олену, Івана і «лямппуца» Микиту.

1879 року

Примітки

Гумористичний нарис написаний 1878 р. Вперше надрукований у календарі: Месяцеслов буковинско-русский на обыкновенный год 1879, с. 18.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 128 – 141.