Маковейка
Сидір Воробкевич
Образок з життя
Що то за гарна, уродлива, люба і лагідна дівчина була та Василка Вівчарюкова, кажу вам, дівчина, що в лузі калина, хоч малюй! Де появиться, чи то в церкві, чи в полі, чи в неділю при танці, то вже і всіх очі на ню направляться, начеб лиш вона одна на світі й була; де покажеться, то і місце украсить. Парубки, як побачать, то вже і шепчуть: отсе раз козир-дівка, личко, як кров з молоком, а станок гнучкий, як у царівни; а мами, котрі не дуже хорошими доньками величалися, – бо тяжким каменем були в хаті, ані руш заміж, – скоро бачили Василку, плічми стискали й говорили: «Дивись, вилетіла з бідного гнізда, тай під хмари дреться».
Такі говірки не вадили Василині. Правда що вивелася вона у бідному гнізді, та не раз убогому біда, що рибоньці вода. Старий Кость Вівчарюк давно на цвинтарі спочив, досить натерпівся бідолашний на сему світі; пучки вдовиці Параски хіба лиш у неділю спочивали; запрядала бідна, щоб душу поживити, пушками від себе крайню нужду відганяла. Гіркий, дуже гіркий хліб з тої кужівки, та що діяти, жити треба для себе і дочки Василки. В недостатках і негодах вони проживали; прото дівчина росла і розвивалася, а як мала вже дванадцять рочків, то й сама на робітку піде і насущний заробляє. Тяжко, щоби там голод загостив, де для двох душ четверо пильних рук працює. Хоть у них і бідно діялось, та здавалося їм, що на золотому стільчику сидять.
Шістнадцятий рочок минув Василині, як вона на лану Панька Стефуряка жито жала. Дівчина красна, як гаєва рожа, а звинна, як вивірка, роботяща, що аж нівроку, зігнеться два-три рази, утне жито, аж серп задзвенить, і вже снопок готовий, лиш перевеслом зв’язати; а як заспіває, то думаєш, що соловейко щебече, таки чаром круг себе сипле, всіх женців наче на крила здіймає. Як заквітчає, було, ті довгі чорні коси маковим цвітом, і як з високого, як та троща, житнього або пшеничного стебла від часу до часу її пишненька головонька вирине, то думаєш, що то великий мак чудно розвився.
Онуфрій, син Панька, було, і очей не зведе з тих заманчивих чорних кіс, обквітчаних маковим цвітом. Не раз він до темної ночі слухає солодкого щебету дзвінкого голосочка; не раз женці давно домів вернули, а він стоїть і стоїть, наче остовпів; сам не знає, що з ним діється.
І сьогодні женці давно розійшлися, лиш він на самоті остався, щось його коло серця тисло, щось він думав, а що, сам не знав.
Мов срібний човник, пливе місяць по сонному світі; миготять вічні зіроньки, вітрець з долу протягає, колише тяжкий, багатий колос, що мов широке море филює; сіножаткою над потоком стелиться, лягає густа мряка; на багновиська і мочари спускаються рядочком дикі качки; кругом тихо, мирно, наче полем Бог святий проходжується – лише перепілка у пшениці відзивається і чвіріночки, ті вечірні скрипники, своєю незначною піснею величають Всевишнього.
А наш Онуфрій все ще стоїть, як до землі прикований. Жде він – на кого? Не знаю. Щось зашелестіло! Таж то Василка з маковим цвітом у буйному кручому волоссячку.
Зобачила Онуфрія і стрепенулася, стряслася, як від вітру кленовий листочок, дрож тілом посипався.
– То ти, Василко?
– Я!
– А куди так спішно? Чого вернула?
– Забула ключ від хати.
– Чого ти так дрожиш?
– Думала, що тут живої душі не буде, а тут…
– Може мене страхаєшся?
– Ні. Но, но що говорили б люди, якби нас обоїх тут побачили?
– Що ж мали б говорити?
– Чоловік не знає, відки на нього лихо впаде; перечуваю щось серцем, тай гидка віщунка, сова, от ген застогнала… Чи чуєш?
– Що нам до сови!… Ходімо ключа шукати.
– Ні, сама піду; знаю, де положила.
– Сама не підеш, Василко, ходімо обоє…
– Ні, ні, Онуфрію!… Скорше в село верну. Бувай здоров! – сказала і помчала поспішно далі стежкою.
– Не втікай від мене; таж я тобі нічого злого не вчинив, – сказав Онуфрій, поспішаючи за нею.
– Правда, що ні, та не годиться, щоби поночі…
– Василько, я без тебе сирота над сиротами, я люблю тебе, як мою душу.
– Пусте взялося твоєї голові! Відколи світ та сонце, не було добра, коли пішла бідна сирота за багатиря…
– Василко, квіточко моя дорога, я без тебе марно загину, я стариню перероблю, все переможу.
– Онуфрію, я не против твого плеча. Де вірлові до воробця; ти багатир, а я бідне сиротище… Та й не бажаю я золотої чарки, і вона не раз повнісінька сліз…
– Не журись, моє серце, я все переможу, переборю… лише скажи мені щиру правду, чи любиш ти мене?…
Що йому на се Василка говорила, не знаю, бо гей скоренько стежкою в сердечній розмові, мов два пишненькі мотилики, понеслися, а хвилями навіть, як ті рибки, німіли; здається, гарячі поцілунки уста загороджували; однак певно, що у серці Василини весна першої ніжної любові буйно розцвілася, почуття якогось дрімучого, незнаного щастя пробудилося і дівочу душу невідомим блаженством наповнило. Та кажуть люди, де любов ревна, там і жалоба певна.
Минули два роки. У багача Федора Рубайли буйне весілля. Без кінця стріляють, оковитою подвір’я поливають, а пиво коновками точать, поміж гостей носять. Звінчали сьогодні його бридку, веснянкувату дочку Оксану з Онуфрієм Стефуряковим. Цигани не грають, ні, аж струни рвуться. Пів-села, самі чільні газди і газдині, зійшлися; все тішиться, все ликує, і дітвора в садочку за руки взялася та колом крутиться, ніби танцює… Лиш у комірці там над яром бідна Василина тяжко, гірко плаче.
Настало знов Боже літонько. Треба робити, трудитися, зуби хліба хотять, духом не жити, а голод кощавій смерті дорогу гладить. На другім лану, не на Стефуряковім, знову жне бідна зарібниця Василина, звивається мов сновида, робота їй таки під руками горить.
Таж то не Василина? Вона, вона! Не бачиш в косах макового цвіту? Подібна, але де її краса, де рум’янець, де веселість? Бідна наче з гробу встала, воском пожовкла, в лиці кожда жилка світиться, хіба на подушне дай! Натрудоватіла, зісохла, перед часом зів’яла.
Думала бідна, що з дівочого серця гарненьку скрипочку вчинила, що на ній звучні струни до смерті чародійно, миленько дзвенітимуть. Думала, а тимчасом всі струни порвалися, а в замучене серце гостре терня лихої судьби глибоко, ах, дуже глибоко вбилося і годі болючу рану загоїти, бо для такої рани однісінький лік свята землиця; привалить її на сажень тяжкою грудою, і вже серце до самого суду виздоровіло. Ніжна, невинна душа дівоча хлопцеві звірилася, не знала, що його присяга слаба павутина. Невірний нещасну змудрував, супокій серця навіки знищив, дівочі коси на сміх людський хустиною-наміткою покрив. Василина вже не сміється й не плаче, – кудрявий волос у щастю в’ється, а в нужді й розпуці на кусні січеться.
Звивається, мотається на лану бідна, а коло неї лежить на стерні мале немовлятко. Лежить воно, наче на кривавій постели, на царських подушках з чистої, дорогої, шовкової багряниці. Ні, то не багряниця, то маковий цвіт; ним Василина свою дитину обстелила, обквітчала. Не співає вона більше про калиновий гай і солодку розмову, тільки одну й тут саму тужну, невеселу:
Люлю, люлю, спи, дитятко,
Блуде мій тяжкий,
Ти серденько роздираєш,
Мов той лютий змій…
Женцям аж жалко і важко на бідну поглядати, а вона і до найщирших посестер рідко коли слівце промовить; бо рада б свій сором і стид на самоті зносити, за свій гріх воліла би десь у пустині, по темних безлюдних печерах, на самому краю світа покутувати… Що ж діяти, коли хліба треба, як уже не для себе нещасної, то для невинного дитятка! Жне бідна і поту, що від муки і спеки по блідому личку тече, не утирає, їй все байдуже. Для безталанної і вітрець не шевельне, не охолодить її палаючих щік; ні відки помилування.
Женці посідали полуднювати.
– Сідай, Василино, пора полуднювати, трохи спочити, – мовлять вони до неї.
А вона їм:
– Ще не дожала по значок, нині гей тупо робота йде.
Женці кріпляться даром Божим, розмовляють, регочуться, а вона жне і жне таки за троє. Нараз випростувалася, витяглася наче перед економом; черти лиця страшно змінилися; з очей лиш білки блищали, грізну бурю вістили. Як у тюрмі, на заточенню, находилися в серцю нещасної Василини стид і ганьба, розпука, месть і очайдушність; від замку відсунулася засувка, гребля урвалася, годі натиск розбішеної води спинити, страсть мов скажений демон на волю вилетіла і свій завзятий герць розпочала.
Потягла вона два-три рази брусиком по серпу і дрожачим, роздираючим, мов не своїм голосом почала кричати:
– Щезай від мене, анахтемська сновидо, непевна памороко! Мені ще не заподіяно! Не обмотав мене ще нечистий своїми ланцями! – Таке вона плела, зриваючи з голові маків цвіт і топчучи його своїми замученими ногами. По хвилі знов роздався її голос:
– Не здуриш, не збаламутиш мене, гаспидський обмане! Думаєш; що я з розуму зійшла? Дивись, як той маків цвіт круг мене літає, начеб відьми в танець пустились, один більший, другий менший, а третій манюсінький; один ніби Онуфрій, другий ніби я, а третій отеє невиновате сиротятко.
Глянула на спляче немовлятко, замовкла, задихалася, груди в-одно ходили. І знов обізвалася:
– Як же мені легко, ясно, весело! Я йому сина породила, він мені неба прихиляє, мене на руках носить, жию в розкошах і достатках… Чому круг мене повоєм снуєшся, червоний цвіте? Перед очима як та літавиця, нориця, упириця носишся і головкою хитаєш?… Добра душа з нього, хоч до рани прикладай, на палець мотай… Знов маячиться перед очима той клятий цвіт, аж млість мене збирає… Чого хочеш від мене?… Се він, мій голубчик, котрого сі руки до серця пригортали, сі уста колись цілували… Щезайте від мене! Лізуть в очі, як влазливі мухи. Таже він добрий, він не кат, він мене не зрадив, він мене любив, на Бога і на всіх святих присягався… Щезай, дуро, замороко!.. Слова його були, як мід, казав, що скорше тата і мами відречеться, ніж мене і своєї рідної дитини… Не кивайте головками!… А може ви правду кажете? Щиру правду, я… о, ганьба, стид, а він з другою подружився, мене покинув, зрадив! Всі мої надії, всі мої мрії розлетілися, як восени зів’яле липове листя. Заснувала я і збудувала я для мого щастячка хаточку на леду, от і сонечко пригріло, а мій світлий рай без сліду запався, мій ясний двір вода підмулила, з собою забрала, а передо мною, грішною сиротою, зачинили ангели тяжку залізну небесну браму. Не домолитися мені, не допроситися мені, не отворять ніколи, вовіки… Ні Бог не помилує, бо я його прогнівила… Мені гірше на світі, ніж в самому пеклі… Гріх каменем давить, здається він мені, як малий потічок; рада б я його що до капельки випити, зближаюся до нього і млію з розчарування – бо передо мною великий, широкий Дунай, ні… ні, безконечне море! Смутку мій тяжкий! Поб’ють його мої пекучі сльози. Нехай його Бог покарає!.. О Боже, як мені в грудях тісно стало…
В гарячковім пориві серця, в нападі розпуки підступив чорний біль до розірваного серця, прийшло їй в тямку, де вона звихнулася, пропащою стала. Стояла вона, мов роз’ярена відьма, і нараз крикнула очайдушно:
– Тепер жну мій непростимий гріх, мій тяжкий блуд! – і зігнувшись махнула два, три рази серпом.
Надбігли люди, бачать: із груди немовлятка цюркотить кров і поливає маків цвіт.
– Василино, ти дитину зарізала!
– Ні, я мій гріх, мій блуд стяла отсим серпом.
А з серпа червона невинна кров таки кап-кап на суху стерню.
– Я мій гріх зрубала, його червонішими цвітами обквітчала. Ха! ха! ха! – засміялася наче божевільна, і мов той вихор в село понеслася, як у погоню погналася.
Женці остовпіли, хрестяться і з ляком поглядають на сиротятко, обагрене кров’ю. Жінки почали голосити, руками об поли бити.
Василина, в одно серпом махаючи, добігла до села.
– Бідна, з ума зійшла, – говорили люди.
– Ні, я при цілому розумі, я лиш мій тяжкий гріх зарізала, червонішим маковим цвітом обквітчала! Тепер ведіть мене на тяжку покуту, на смерть, на шибеницю!
Коло корчми надибала нещасна двірника, упала йому до ніг і каже:
– Двірниче, страшний суд настав, я тяжко провинила і жду справедливої кари, свою рідну дитину зарізала!
Більше говорити не здужала, зімліла, а коли знов очуняла, стала мовчаливою, як гріб.
Відвезли нещасну до суду. Вона все до волосочка признала, справедливі судці заглянули в тайні закутини жіночого серця і осудили бездольну на недовгу покуту…
Вернула нещасна в село. Одні товаришки-посестриці подружились, другі як цвіти цвітуть і сватів-старостів ждуть, лиш вона небога без талану, без щастя і долі, пропаща, загублена душа. Одні оминають засуджену кримінальницю, мов тут заразу; другі, здибавшись з нею, дивляться на бідну кривим оком; а треті, людяні, привітливо і дружно з нею обходяться, жалують її небогу. Найшлися такі люди, котрі у панотця виклопотали, щоби вона в трупарні свій притулок мала, бо старої мами її вже не стало, з розпуки і сорому вона давно під землю скрилася. Годі жити, коли зла доля гострою косою всі жили підотне!
Не судилося Василині материні очі закрити, на домовину грудку землі кинути. Чужі бездольну похоронили. Солодший тягар – могила, ніж життя, повне горя і сліз! Від жару і камінь тріскає, лупається! В материнськім серцю горить свічечка ладу, миру, супокою, щастя, а коли раз загасне, то годі вже такого сірника дібрати, щоби її знов зажегти, аби горіла як перше.
Постарілася Василина, лихом потоптана душа. Вже не усміхалася доленька в її безталаннім житті. Поглянеш на ню, то збирає тебе живий жаль; як на битій дорозі трави нема, так уже не блисло животворне сонечко у безнадійну, нічну пітьму-темряву її життя, лиш терновою стежкою вона ступала, лиш чорна хмара її небосклін покривала. Закостеніла, закаменіла і плакати забула; рідко коли й слівце промовила; замкнула горе-червака глибоко в серці, най точить, колись таки доточить.
Онуфрієва Оксана давно вдовою. З двох діточок нічого не звелося. Донька на ногу куляє, а син хирлявий, який уже в колисці був, хоч йому вже на двадцять п’ятий іде. Що сталося з Онуфрієм? Зледащів душегуб, розпився безпробудно, так, що хорони Боже кождого грішного чоловіка від такого налогу. Коли мав умирати, то як той Каїн трясся і говорив: «Я окаянник тяжко согрішив, Василину скривдив, і се палить, гризе мене, мов той червак точить душу мою; лише з нею був би я був щасливий. Все пропало і я на віки!»
Бідна Василина не одно пережила. Село купив уже інший дідич; в його руки перейшов і лан Панька Стефуряка. Нині там замашисті машини звиваються; вони орють, сіють і жнуть. Нема там уже роботи для Василини.
На вузькій нивці бідних вдів і сиріт трудиться вона, руки наче до свого прикладає, робить за поману і за прощення тяжкого гріха, і зламаного крейцара не візьме; бо село велике, заможне, мерців на рік не мало, а нема похорону без Василини, як без панотця; вона мерця обмиє, убере, ладану на жар положить, світла догляне, від трупа мухи відганяє, плачучих, ридаючих розважає, потішає. Отаку смутну службу судила їй доля.
Одна її потіха то маків цвіт; де його тільки найде, зараз його урве і в сивий волос і за пояс затиче, – от і тому прозвали її люди «Маковейка».
– Як умру я в літну пору, – мовить вона все – то прошу вас, добрі людоньки, тільки о се одно: обквітчайте мене маковим цвітом, щоби Маковейка без нього у домовині не лежала…
1888 року
Примітки
Оповідання написане 1888 р. Вперше надруковане в «Ілюстрованому календарі т-ва «Просвіта» (Львів, 1888, с. 68 – 75).
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 209 – 219.