Мошул Николай Сучавський

Сидір Воробкевич

Спомини з давних літ

Хто його за життя не знав і ніколи не бачив, сей нехай потрудиться у черновецький «Musik-Verein», там він побачить його на стіні у золотих рамах, зі скрипкою в руці, в оригінальнім румунськім строю. Се портрет мошула Николая Сучавського. Але як всякий портрет, так і сей – се лиш тінь живої особи. Я запам’ятав Николая ще малим хлопцем і сьогодні стоїть він, як живий, передо мною, у шовковім антерею, підперезаний турецьким шалем, у кафовій джубі (рясі), з розпірками замість кишень – в зимі ся джуба була підбита толубом – а на лисій голові червоний фес із синім кутасом.

Був се стародавний волоський стрій; тепер рідко хто такий носить; ще лиш деякі міщане в Сучаві і в Сереті так убираються, а інші перемінили його на куцу сурдутину, вітром підбиту. Однак, хоч він убирався по-волоськи, люди говорили, що він був з того роду, де дітвора в-одно кричить: «Тату, сала! мамо, люльки!» Чи правда се, не знаю. Та се й не належить до нашої історії.

Турецький фес на голові носив він і при людях тому, бо був голомозий і не хотів, щоб його лисина вилискувалася, як місяць уповні; лице мав подзьобане віспою, але густий, уже сідиною припорошений вус гарно відбивав від бритої бороди, а карі орлині очі, густі брови і милий усміх на устах кождому казали, що мошул Николай чоловік доброго і лагідного серця. І се була правда, бо ніхто так не знав збільшити твою втіху, утолити твій жаль і загоїти глибоку рану в душі, як він.

Чинив він се не словом, бо сам був мовчаливий, лише своєю скрипкою, чорною, як пекло, як гріх, а голосною, як весняний спів воскресшої природи; він лічив людей зі смутку і розпуки своєю грою. Його скрипка говорила як жива, пригадувала давну бувальщину, пророкувала незнану будуччину, плакала і тішилася з тобою; через ню мошул Николай ділив з людьми жаль і тоску, щастя і долю. Бігме, що правду говорю, – на кождий настрій твоєї душі знав він вдарити відповідну струну, на кожду рану твого серця мав він чудовий плястер, бо як заграв, то все горе, весь біль мов ножем відрубав.

У Сучаві, колишній столиці молдавських воєводів, проживав наш мошул Николай, сей незвичайний скрипник-музик, природний талант з божої ласки. Жив він достатно і маєтно у своїм власнім домі, звідки через вікна щодня міг дивитися на руїни старого замку давніх воєводів, або на вежу храму, де спочивають останки св. Івана Сучавського. Бувало, як подивиться у сю сторону, впаде туга на його серце, він мов несамовитий хватає за скрипку і сам для себе виспівує на ній цілий ряд чудових елегій – волоських дойн.

Жили у нього дома його жінка та діти, а сходилася в нього і мов до родини належала ціла юрба наєристів, флуєристів, цимбалістів, басистів і Бог зна ще яких грачів. Се була його музикальна дружина, з якою він ходив не лише по Буковині, але і по Молдаві, Семигороді і Галичині. Всюди лунала його слава. Від його звуків гомоніла не лише ціла торговиця в Улашківцях, де колись відбувалися такі ярмарки, про які тепер нікому і не сниться; після ритмів його чарівної скрипки гуляли і бояри в Ясах, проливаючи дрібні сльози підчас меланхолійної рідної дойни; і угорські мадяри вибивали зап’ятками, коли смичок Николая вигинався по струнах, як гадюка, та виводив дивні, гарячі мотиви чардаша.

Моя душа і сьогодні, мов та ластівка, злітає під небеса, моє серце і сьогодні молодіє та забуває все горе і смуток, коли припімну собі, як то старий мошул Николай, бувало, грав гуцулки-коломийки. Дрібненькими звуками виводив він перед тебе цілу Верховину, тобі привиджувалися високі зелені Карпати, ватажко Довбуш зі своїми товаришами, бистрий Черемош, легіні в павах і черчикових строях, дараби і керманичі і дика забава на майдані, у котрій гострі топірці мов птахи літають понад головами.

Що то за часи були тоді! На кождім весіллі, на кождій забаві, на храму мала тоді гуцулка-коломийка таке саме горожанське право, як і інші танці; тоді чи русин чи румун гуляв і гори і коломийки. Тепер то все змінилося; при румунській забаві не почуєш уже звуків коломийки, а в руськім домі з горою і не виривайся. Незрілі плоди нинішньої національної відрубності… Гу! аж стидно говорити, що і музику пошматкували, кождому подали окремий кусень і забули, що вона божественна є майном загалу, є дарунком божим для всіх людей. Але і се не належить сюди.

Мошул Николай не грав у першого ліпшого, тільки де занюхав, що сороківці покрилися пліснію у мішочку, як у дідича, купця, протопопа і інших, то там уже без нього не обійшлося. Такса за весілля – розуміється, за тридневе, – сягала до сто левів сріблом – немалі гроші на ті часи; стілько, а може і більше виносив так званий «бакшиш»; захотів який гість сеї або тої пісні, або танцю, то вже і мусив гаразд потрясти мошонкою, – а мошул Николай був дуже ласий на лискуче срібло і золото і не зрікався також паперових «баночок».

Коли хто програв гроші при ферблі, Николай затягав сумної дойни або думки на ноту f-mol, а кому сприяла фортуна, то мелодію Ah! Sufleta! або: «Літа мої молодії, де-сьте ся поділи?», – тоді і від одного і від другого сипалися, наче град, великі і малі монети в руку і кишеню мошула Николая. Про бакшиш при від’їзді гостей і не споминай; давно кождого гостя випроводжали з вином, випиті пугарі літали, наче воробці, поверх дому і Бог зна куди; тимчасом мошул Николай пригравав марша і з мошонки гостей летіли знову «баночки» у мошонку Николая.

Раз у купелі Дорна Ватра я сам був свідком, як пани подали Николаєві пугар з червоним вином і один кинув у сей пугар щиро-золотий дукачик; за сим прикладом пішли і інші гості; навіть і турки, котрі у той час торгували деревом та величезні щогли гонили з Буковини Золотою Бистрицею і іншими ріками в Царгород – так і сі турки не поскупили дарунку; і дивись, за хвильку купалося п’ятнадцять дукатів у червонім вині, що мав випити мошул Николай. І сі часи давно минули і слід по них затерся.

Николай бував не раз і химерний чоловік; здавалося, що се якийсь музик-аристократ. Коли замітив яку зневагу, коли доматор не угощав його і його людей так, як він собі бажав, коли на його гру не уважали, коли гості не розмовляли з ним сердечно, не хвалили з одушевленням його артизму аж під саме небо, то вже десь пропадала вся музикальна гармонія, три дні мучив він уха людей химерними тонами, безконечними рядами незносних дисонансів. Тут заграє – от, так про напасть – а потім моргне на своїх товаришів вусом і затягне смичком такої, що гіршої музики і в пеклі не почуєш.

Старий Гормузакі, маєтний дідич із Чорнавки, стародавній добродушний боярин, їздив щороку до Дорни Ватри, та не на курацію, бо був собі здоровий, як оріх, лише так для розривки і забави.

Говорили про нього, що він нібито був дома скупий; у Дорні не то – тут він хотів «показатися», особливо, коли привозив з собою обі свої многонадійні доньки, Зойку і Катінку, з котрих одна була блондинка, а друга брюнетка. Не хотів він лишати їх «на висадки» і радо бачив, коли навкруги них крутилися семінаристи.

В Дорні йому і страва не смакувала, коли не чув Николаєвої музики. Так він, щоб не заходитися багато, коли приїхав, уже пертої днини кликав до себе Николая і говорив йому: «Щодня маєш мені грати при обіді». Старий Николай знімав свій фес, кланявся низько і умова була готова. Потім щодня грав він Гормузакому, або, як люди його звали, Фурмузакому, цілий свій небагатий та прекрасний репертуар – небагатий, бо тоді тільки починали входити в моду вальси старого Штрауса – про Оффенбаха і інших композиторів ще і чутки не було. На сю пляц-музику сходилася вся Дорна: і мунтяни-селяни і інтелігенція, і хорі і здорові; всі слухали чудової музики і ще до того безплатно. По обіді льокай виносив буковинському Орфеєві два биті червінці, а гості, що бували звичайно при бенкетах дідича, додавали і від себе спорий грошевий причинок.

Отакий то був собі славний волоський калфа – проводир сучавських музикантів-лавтарів, мошул Николай. Оповідань про його життя не списав би і на воловій шкірі. І я знаю їх доволі, і поважних і веселих, та ще дещо тут розповім, бо се цікаве хоч з того боку, які колись були часи.

Се діялося тоді, коли наші діди ще не знали біди, коли і десятник був паном, і йому приніс належався, коли хто знав викрути, то не йшов в рекрути, коли кождий брикав, до кого лиш приступало. Було се в Радівцях, у тім саді-огороді, обмережанім Карпатами, де поля стеляться грядками, де цісарські коні іграють стадами, де розкішна тірольська рогова худоба пишається красою, де від військового заряду і селяни переймили не одно добре, щоби се дома завести – було се в тій околиці, де рогатий олень і серна мають дозір і гурмами скачуть весело по полях, начеб знали, що на них не чатує залізна цівка і смертоносна кулька злого чоловіка. У сім місті проживав колись молдавський митрополит; з його резиденції нема і сліду, осталася лише мурована церква зі славним дзвоном, котрого голос розходиться тихими вечорами далеко і широко рівниною і наче стародавний лавтар-кобзар вістить теперішньому поколінню давну давнину.

Тепер у Радівцях найславнішим був жид Нухим. Як турки до Мекки, як на урочистий празник, так люди всякої верстви, стану і уряду ходили товпою до старого пейсатого Нухима.

А чому?

Бо він був чародієм та ще й яким! На його подвір’ю восени лежали цілі ряди бочок з новим молдавським вином, з Котнаря, з Одобешт, з білим, червоним і мускатним. Се вино було для Нухима манною, що спадала жидам у пустині з неба.

Пожиточна була та манна для нього; цілих сімдесят літ їв він її лакомо і не вдавився; бувало, як убереться в табас в атласовий кафтан, у соболі і куни, то думаєш, що се сам рабін перед тобою.

У нього щодня був празник; люди товпилися, як до свяченої води, бо його вино, чи молоде чи старе, було чисте як сльоза, не хрещене водою, а пахуче, як та м’яточка. Наливала його у збанки, а не раз і в коновки Нухимова дочка, чорноброва Лайка, зовсім похожа на старозавітну красавицю. Вино добре, подаване білими ручками, огріте жаром чорних очей – скажіть же, добрі людоньки, чи не було чого заходити в шинок старого пейсатого Нухима? Як же ні! Сиділося там, наче в раю; час пролітав стрілою; чоловік не раз і не стямився, як на сході зазоріло, як сонечко зійшло.

Так жилося колись на нашій зеленій Буковині! Багатий шипітський гуцул і маючий молдаван не знали, що то горівка; при могоричу лилося вино коновками разом з любою розмовою. Тепер зжалься, милий Боже, все змінилося, мужик збіднів, а заможніший морить свій ум клятою брагою-горівкою, а хто ще має звідки випити склянку вина, то як за кару ликає гидкий квасок і лише кривиться, бо Нухим давно вже спочиває на лоні Авраама, а Лайка вже і внучків дочекалася і живе собі в достатках, як тур у горах. Уже третій рік, як на Буковину не привозять молдавського вина, кордон запертий, а вино, яке продають, се квас та ще й фальшований, ним лише хоробу можна собі напитати.

Старий Нухим мав для панів і інтелігенції окремий покій, що звався «das süsse Kabinet». Тут сходилися дідичі, попи, лісничі, мандатори, військові і ін.

Зимою то діялося, ярмаркової пори. Що то за сотанина людей була там у Нухима! Один щось купив, другий щось продав, а оба ішли до Нухима. Звечоріло, сторонські люди роз’їхалися домів і в солодкім кабінеті осталися лиш т. зв. Stammgäste-приліпки, котрі аж коло дванадцятої літерки розпізнавали, що то за чародійна сила у котнарськім вині.

На почеснім місці, т. є. при чолі більшого стола в закутку коло печі, сидів, як полоник між ложками, пан фервальтер, котрий усе держався про себе такої думки, що голова від Бога, а лидка скарбова. У його канцелярії дома висіли аж три ліскові палиці, котрі, коли б уміли говорити, то склали би цілий епос про його доброту і народолюбіє… Двох богів він знав: кухаря і пивницю; через те з-під його повновидого, червоного лиця звисало аж кілька підборідків, а живіт подобав на гарненький анталок.

Світ дивувався і соломонські голові не могли зрозуміти, як маленькі ніжки могли двигнути такого статечного товстюка, бо він здавався божком на скляних ніжках; однак мудрагейлики миналися з правдою, бо ті ніжки щиро сповняли свою службу, хотяй при їх тяжкій праці піт горохом котився. Пан фервальтер в-одно так страшно сопів, що здавалося: от-от кінець йому; але до смерті було ще йому далеко, він сам казав: «хто довго сопе, той довго живе». Його люлька-стамбулка рідко коли загасала; дорогий бурштин люльки закарбувався від зубів як від точила; через ніздрі гнав він дим з турецького тютюну, наче з двох великих коминів.

Зрештою добрий і жартівливий був з нього чолов’яга. Одну лише хибу мав, що як засів до вина, то і пам’ять його покидала; він ніколи не знав, чи не десяту, чи п’ятнадцяту склянку. Так щоби не ошахрувати ні себе ні жида, придумав він такий практичний і спасенний спосіб: коли ішов у шинок, клав у праву кишеню камізельки тридцять «шейнових» крейцарів і при кождій склянці вина перекладав крейцар з правої кишені до лівої, через що і рахуба була певна. Трафлялося не раз, що через таке chassé passe всі крейцарі переходили в ліву кишеню, але він не гризся тим нітрохи!

Праворуч від Зевса сего Олімпу сидів пан оберферштер. Був то чоловік дуже високий та тонкий, такий, кажу вам, тонкий, що аж крізь ребра світилося. Мабуть через те був він звинний, як живе срібло; з нього і вужівку можна було скрутити. Як скрипливе колесо довше ходить, ніж здорове, так і він жив і був щасливий, з води і з ліса доля йому в-одно повні вози везла. І сей праворучник курив несамовито, але з дерев’яної люльки з коротким цибушком і срібною накривкою.

Не раз навкруги нього клубилися такі страшні хмари диму, що пригадували слова з першої книги Мойсея: «Земля же бе невидима и тьма верху бездны» . Коли він був у добрім настрою і забув на пігулки Морізона, то до білої днини бавив цілу компанію можливими і неможливими побрехеньками. Знав він, що брехати – не ціпом махати; але в його млині ніколи не було завізно, як зачне щось оповідати, то лагодься на Петрів день; не одно і повторяв, як дяк «Господи помилуй». Щоб йому гортанка не засихала, підливав він її, мов зів’ялу квіточку, червоним вином, бо казав, що білого не може стравити його жолудок.

І диваком був він: на одного оленя гнівався до самої смерті. Було раз полювання, а він без плоски з вином на лови аніруш. В лісі на своїм становиську повісив він повнісіньку плоску з вином на гіллячку, аж тут надбігає сполошений оленисько, зачіпає рогами в ремінь і гайда біснуватий з плоскою в ліс. Без вина у мисливого щастя пропало. Третьої днини побережники найшли плоску, та на жаль порожнісіньку, – присягалися, що то не вони, лише той пиячисько олень вицідив вино до послідньої крапельки. Сей п’яниця олень, про котрого і в казці не оповідають, був причиною не одної веселої хвилі, бо слава його понеслася світами. Пан оберферштер не брав уже більше сеї вражої плоски на полювання, лише стояла вона в нього, як дорогий трофей на столі, ніколи не порожня, хоч не одну жаждучу душу холодила, а потім розгрівала.

Ліворуч від пана фервальтера сидів поважний протопопа, на всю околицю багач, бо доля носила йому рано і вечір свіжий калач, носила дрів у ліс, лила воду у керницю, обстриженим вівцям давала нову вовну, а в посток приносила в дім масних галушок, і то повне корито, щоб хазяїнові було сито. Не раз він на гречку орав, а пшениця родилася. Був він товстий і здоровий, мов рідний брат фервальтера, лише з тою різницею, що замість люльки тримав в одній руці табакеру, а в другій велику, червоно-буру хустку.

Був він нюхачем, якого рідко. Як скаже було: «Пане Нухим, свіжий збанок!», – то вже нехотячи засувалися його пучки в табакерку, підносилися до статечного носика, а той втягав у себе махорку і по хвилині починав розсилати такі громи довкола, що здавалося, мов би Перун по Чорногорі віз калачі. На столі всі пугарі бренькотіли, а дим з люльок, мов зі страху, збивався густими хмарами в закутку і там ховався, так що отець протопопа своїм пчиханням був безплатним вентилятором. Вся люта буря від табаки вгамовувалася аж тоді, коли до того скаженого змія-носиська підносилася червоно-бура хустка і протопопа міг приповісті своїм звичаєм: «Хто нюхає табачок, той у мене жвавий козачок».

Маєтку було в отця протопопи ласка Божа, а дочок мав тільки три; з них Пульхерця і Глікерця вже давно подружилися, лише панна Фрозинка, гарненька, як маєва квіточка, проживала ще в дворі батька. Вона-то мене до себе наче шпилькою пришпилила, чи може чарами причарувала, сам не знаю. Давно я вже на ню оком кинув, тай вертівся коло отця протопопи, бо мені, як окінченому богословові, уже й можна було думати про женитьбу.

Опріч сих трьох королів-тузів сиділо ще навкруги стола з вісім осіб, а при кінци і моя особа, недавно пущена з семінарії на волю, лисом підбита, та смиренністю підшита. Коло мене сидів пан респіцієнт, котрий в-одно кашляв, хвалився великими контрабандами і казав, що задуха не мучить його, коли нап’ється вина, того ще з року 1836. Сидів ще і пан органіста, котрий в-одно хрипливим голосом говорив:

– Наші органи до нічого, струпішіли, повні червоточини, і міх уже подерся; лише в Нухима находжу правдиву розв’язку контрапункта і генерал-баса, дисонансів і всякої какофонії. Скомпонував я безсмертні твори, Nr-o 1: Missa в Fes-dur і Nr-о 2: Graduale в ges-moll, – величні твори, але тут нема з ким їх виконати, а там у великім світі думають, що на Буковині нема генія. Бодай тих зависників! Коли подумаю про них, то нехотячи простягаю руку за вином, щоб усе забути; а коли собі ликну, то думаю собі: «Щоб вам Господь Бог гріхи простив!»

Був тут і двірник-селянин з недалекого села, що не боявся панської палиці, бо мав черес набитий червінцями; був і диякон із сусіднього монастиря, два урядники від цісарської стаднини, один мандатор без служби з роззявленим ротом і витріщеними очима (казали, що се торік так його параліч рушив) і учитель нормальної школи, котрий тоді побирав річно, так здається мені, 48 зр. конв. монети. Бідного бакаляра обсіли діти так густо, що він з горя заходив до Нухима шукати відради. Правда, мудра була його наука, та не лізла до голові без бука і тому він найчастіше учив лише березовим пером. Проте гріш в його кишені ніколи не загрівся і коли він заходив часом до Нухима, то все в надії, що хтось йому заплатить вина. От спускався, як той дід на обід.

На дворі мело страшно сніжницею, а тут у Нухима в кімнаті було тепло і любо. Не диво, що й наші гості не хотіли розходитися. Від сміху і вина всі щоки покрасніли. як кармазини; на всіх лицях ясніла втіха. Веселий настрій вельми велебної компанії підносила чорнокоса Лайка, котра в-одно, мов сновида, соталася сюди-туди, мов мотильчик літала з цвіточка на цвітку, та доливала зі збана нектару у порожні пугарі, усміхаючись любо до сего, моргаючи заманчиво до того, дозволяючи панові «оберферштерові» навіть обняти сухими руками її гнучкий стан, ба навіть і поцілувати чарівне рожеве личко.

Нараз, як deus ex machina, забриніли кобзи, запіли скрипки, запищали наєри, загуділи баси – а все так гармонійно, так мило-солоденько, що старі аж підскочили, мовби хто дряхлі кості наелектризував. Відразу здалося їм, що їх кров відмолодніла і живішим жаром почала бушувати по жилах. Тільки по наших чільних трьох тузах не видко було втіхи; всі три поробилися нараз такі поважні, мов бюсти з мармуру, і як на команду попідносили праві руки до рідкого волосся на головах та почали там чухратися.

Чому?

Бо всі три становили правдиве trifolium скупості; всі були на гріш дуже ялові, і хоч для свого горла та черева нічого не жалували, але щоб і музикантові дати крейцар, се було в них марнотратство. Жили вони собі разом, як рибка з водою; сходилися щовечора, сушили пильно пугар за пугарем і повторяли пильно: «їж і пий, бо як помреться, то все минеться», але поза те не хотіли більше нічого. Тому і почалася зараз між ними тиха розмова.

– Пощо нам музики? Щоб його татари взяли!

– І я таке кажу. Грає ні вперед ні взад і думає, що ми все готові трясти мошонкою. Про мене нехай собі грає і до рання!

– Коли б то який-небудь собі циганчук, то можна би йому дати відчіпного – тай кінець, але то мошул Николай! Сего чорта і ладаном не викуриш.

– Ми би і без нього забавилися, а то лізе, як овад в очі.

– Що за мара завела його сюди? Мені так музики хочеться, як голому на улицю.

– Я таки зараз встаю і прощаюся.

– І я також… Але сьогодні таке вино, що аж! Бігме, нині Нухим показався. Так мені до смаку припало.

– Се правда… Та нехай собі грає, кілько воля. Що нас то турбує?

– Хто бажає музики, най платить.

– Нехай органіста потрясе мошонкою; то він за музикою пропадає.

– І диякон жадний кобзарів; мало йому ще псалтирів та ірмосів.

– І панич семінарист, дивись, як на дріжджу росте, – веселий воробчик! Нехай платить, коли гріш його свербить.

От таке торочили наші три тугі тріумвіри. Від них дарма було вимолити і зламаного гроша, бо трималися засади, що на гроші нема пущення.

Підслухав я сю розмову і шепнув Лайці в ухо, щоб дала музикантам статечний збанок вина. Я любив мошула Николая, як свою душу, бо і сам я щось на скрипці терлигав і дуже музику любив. В домі мого вітця бував Николай частенько; не раз грав, та не мав чого нарікати. От я і шепнув йому в ухо:

– Мошуле Николаю, грайте так, щоб аж лунало, але не збирайте бакшишу, поки я вам не моргну. Я мушу сих трьох тузів хитро-мудро підійти; мусять і вони платити.

– Добре, добре, – відповів, і як почав грати, то таки, як на крилах підносив нас. Тільки скінчив тужливу дойну, уже і веселої гори грає, а по горі як утне гуцулки-коломийки, слухаєш, а ноги гостей під столом вибивають такт, як у танцю. Коли ж сивий лавтар Манолій заспівав про давні часи, про воєводів, турків і татарів, то бігме, що і в старих очах блиснули сльози.

Від чудової гри і співу кімната аж лунала. І наші три тузи радувалися, що Николай не збирає бакшишу, та пили вино так з поспіхом, що Лайка не могла собі ради дати. На столі являвся збанок за збанком, тузи розмовляли щораз живіше, далі почали вже обніматися і цілуватися, випивали пугарі одним душком за своє здоров’я, запрошували один другого в гостину, та обіцювали собі різні подарунки.

Ага! думаю собі, отепер настала пора; треба кути залізо, поки гаряче.

– Мошуле Николаю, – шепнув я в ухо Николаєві, – приступіть-но ви ближче до старині, та заграйте дуже жалібної, а потім возьміть тарілку і починайте від мене збирати бакшиш.

– Добре, – відповів він і з цілою бандою станув перед старинею.

Тузи вже не цофалися і не відверталися, тільки вибивали пальцями такт по столі, не раз баском впадали в мелодію, ба навіть величали нечуваний артизм мошула Николая.

Се добрий знак, – подумав я собі і моргнув на мошула. Він докінчив п’єсу, взяв тарілку в руки і просто до мене! Сквапно вийняв я з кишені пулярес і кинув у тарілку цілого лева, вихвалюючи гру під небеса. Николай уклонився і станув з тарілкою перед старинею. Я зчудувався: старі тузи кинули також по гульденові в тарілку. І інші гості подали радо свою лепту.

Заохочений добрим «бакшишом», мошул Николай не грає, ні, – просто чаром сипле навкруги себе, щебече-співає, наче соловейко в лузі, одну пісню за другою, виводить стародавні мелодії, мов золоті тасьми снує, чарує всіх, і молодих і старих. Потім знову ходить з тарілкою, я знову перший кидаю в ню гордо банкнот, а за моїм прикладом сиплються папірчики, як сніг. Вино зробило своє…

Отак збирав мошул Николай гроші кільканадцять разів, а по його лици було видко, що був вдоволений зарібком. За кождим разом кидав я йому «баночку», але та баночка мала вже вартість лише 10 кр. [Давно були в нас також паперові «шістки», вартості 10 крейцарів конвенційної монети. – Прим. С. В.] – старі того при вині і не замітили; думали, що я левами кидаю; не хотіли позволити, щоб молодий чоловік їх засоромив і давали не раз і по дві правдиві баночки. Розщедрився скупий тріумвірат…

До білої днини грав мошул Николай у Нухима і своєю чарівною грою приступом взяв тугі мошонки трьох старих тузів. Вони розгарячилися і храпливими дисонансами супроводжали пісні Манолія; а раз, як почули живу «дрібушку», і в танчик пустилися, приспівуючи:

Ти п’єш, мене б’єш,

А не знаєш, за що!

Гей, ходімо до попа,

Котре з нас ледащо!

Від тупоту ніг і хороводу аж столи дрожали, фляшки і пугарі бриніли в такт музики, ціла хата ходором ходила, поки нарешті старини задихана сіла і вхопила знову за пугарі. Чудна у вині і музиці сила! Вона всіх на рідних братів зміняє.

Вранці, при звуках уже розстроєних скрипок і кобз, вертали гості домів на спочинок, хитаючись на всі боки, Один за другим, славним, хоч непевним Gänsemarsch-om. Всі люльки вже погасли, табакерку годі вже було добути, хоч і без неї сей і той пчихав; дехто смутно заглядав у пулярес і жалко та важко зітхав, бачучи, що «вся Троя згоріла». На прощання всі довго і щиро цілувалися, мовби навіки розходилися; сердечним поцілункам кінця не було. Але заким розійшлися, ще говорили:

– Не знаю, що мені нині сталося. Так як би мене хто врік.

– Се Лайка врекла тебе! Ех! та Лайка! гарна, чепурна, як лялька!

– Зійдемося перед полуднем у Нухима на поправці при оселедці і маслинах.

– Всі гроші забрав сей проклятий мошул Николай!

– Але гарно грав! Що правда, то правда.. Хоч і мене підголив… посліднє пірце обскуб… і ниточки не оставив…

А мошул Николай, що йшов за громадою, приступив до мене і каже:

– Паничу, за сих 80 гульденів, що я сьогодні заробив при вашій помочі, то я вже вам на вашім весіллю віддячуся…

І правду говорив мошул; чотири неділі пізніше стояв я вже під вінцем з панною Фрозиною. Мошул Николай виводив смичком перед шлюбом такої тужливої, а по шлюбі витинав такої підскочної, що мені і сьогодні бриниться музика в ухах, хоч се давно-давно діялося. Як згадаю ті часи, то кажу собі: «Се неправда, ще ти вже сивий дід; ти все ще орел-молодець, а Фрозина твоя суджена… За тиждень вас звінчають для спільної подорожи на ціле життя…» От сню і сьогодні, коли згадаю чаруючу музику Николая, а з нею і свою молодість; сню і забуваю морози життя і те сухе бадилля, що мені лишилося.

Скажіть же мені тепер, добрі людоньки, чи не був мошул Николай чародієм? Був. Його штука – се був ключик, котрим він отвирав замки і найтугіших скупарів. Гарні були часи; таких нема вже і не буде: про них тільки згадують люди. Мошуле Николаю, дивний чародію, пером тобі земля!

1888

Примітки

Оповідання, «вирятоване, – як пише О. Маковей, – з першого, дуже помазаного бруліону, бо чистої рукописі не було». Вперше надруковане в кн.: Твори Ізидора Воробкевича. – Львів, 1911, т 2, с. 220 – 237.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 220 – 237.