Амбросій Остапкевич

Сидір Воробкевич

Жив собі в однім селі на нашій буковинській Україні Лаврентій Остапкевич, а був він дяком при долішній церкві. Мав він діточок лиш двієчко, і то двох синів, Сергія і Амброзія.

Старший син не мав доброї голові, як казав Лаврентій, тому не посилав його до школи. Він нині добрий, заможний і статочний господар у нашім селі. Меншого сина – бач мізинка і пістунчика свого – посилав до Дзвінячка, де його учитель-дяк, Севастіян, учив читати з Псалтира і Часослова, своє ім’я і прізвище підписувати та з Ірмологіона співати. Старий Лаврентій велику надію покладав на меншого сина і так його пестив, так йому у волю уходив, що всі люди дивувалися.

Але за те пан учитель-дяк не знав жарту: на нього трафив наш Амброзій, мов коса на камінь. Не раз його чуприна в гарячій роботі малася, не раз спина від гупанців і гаманів учительських свербіла і дрожала, бо досить тупо лізла та ворожа азбука в голову нашого Амброзія. Було старий Севастіян так розлютиться, що аж волос на собі микає. «Тобі гуси пасти, не азбуки учитися: твоя голова – порожний гарбуз, замість мозку пусте клоччя!» – хрипливо гукне він і прутом вашого Амброзія по плечах, що аж закуриться.

На п’ятім року умів уже він і у псалтирі дещо прочитати і своє ім’я мов квачем підписати. Вернувся він з Дзвіняцького всеучилища додому, а батько Лаврентій доповняв того, чого ще собі Амброзій у славній школі Севастіяна не присвоїв. Співав він звичайно з своїм батьком у церкві «на страні». Учив його старий батько і типикону, хоч то не до смаку було дяківському синові. Пильнував його старий мов свою душу, щоб з нього доброго дяка виробити.

Виріс Амброзій мов смерека, а здоровий мов дуб. Та тільки й всього, що був він великий і здоровий, а прийде заговорити щось путнього, комусь пораду дати, то вже не було в силі дяківського розуму. Було як скаже що, то ні до людей, ні до чорта… Він ще парубком перейшов на дитинячий розум, він був старою дитиною, тілом у літах, а розумом у пеленках… Сова, хоч би й попід небеса літала, то соколом не буде.

Пішли його до міста – то він лиш рот роззявить і вже забуде, що мав купити; тут щось зіб’є, там на гладкій дорозі упаде, замісць у дерево, то в ногу сокирою цюкне… словом сказавши, такий незручний був з нього парубок, що йому й пари не було. Пізнавав то батько і приучував його кілько міг; та хар і чеши коростяве порося скільки хоч, вже з нього людей не зробиш.

Прийшло старому Лаврентію зі світом прощатися. Поховали старого, а другого дяка у селі не було. Тоді був мій дід-покійник панотцем при долішній церкві. Плачучи, просила дячиха Євфимія мого діда, щоб Амброзія за дяка прийняв, а дід мій м’якого серця був та й прийняв. От так став Амброзій дяком при долішній церкві.

Недовго по смерті мого діда став мій батько пан-отцем при долішній церкві. Ходив я малим до Божої церкви, чув я, як наш Амброзій співає й читає, та гадав, що всюди так співають і читають, і поважав нашого дяка, мов якого Божого чоловіка. Та вже тоді не раз він мені смішним видавався. Було як вийде з своєї «страни» Апостола читати, то або зашпотається і трохи не упаде, або «к Єфисеям» зачне, а «к Римлянам» зверне, поки його аж батько не направлять. А як зачне співати Алілуйя, Херувимськую або що інше, то трохи перестане, віддихне, табачки понюхає і знов дальше співає, що аж духу не стає.

Я думав, що то все так мусить бути. Та як почав я вже у Чернівцях до школи ходити, як порозумів, на який лад іде церковний спів, тоді пізнав я, що наш Амброзій ані читати ані співати не уміє. Не раз мусів я з Божого дому виходити, щоб на голос не засміятися та зібраним християнам соблазну не дати. Було, як зачне співати і ногою такт бити, як по уха почервоніє і очима закрутить, мов той заколений баран, як зачне ноти з Ірмологіона витягати, то чоловік бажав би тоді бути і глухим і сліпим. Твоє лице до сміху стягнеться, а рот хіба хусткою затикай! Як то люди кажуть: затягнув він на шостий глас або на десяті антифони.

Терпіли його мій батько, бо добрий і послушний був наш Амброзій – і в вогонь скочив би, якби батько йому тільки казали. Терпіли його батько, хоч не раз такої пакості наробить, що аж ну – не з злої волі, а тому, що хибувало йому, як то кажуть, одної дошки.

Скажуть йому батько: «Завтра я думаю клаку на кошене зробити: піди селом та проси людей, щоб мене трохи порятували». – «Добре, панотче!» – скаже Амброзій і піде. Дома на клаку вареного і печеного лагодять, батько горівки куплять, вийдуть другої днини на сіножать – а там і одної душі нема. Пішлють за дяком; він прийде. – «А що, Амброзію, – спитають – скликав ти людей?» – «Скликав», – каже. – «А чому нема ні одного?» – «Таж казали-сьте, панотче, що думаєте на другий тиждень клаку зробити…» – «Говори, Климе», – скажуть батько, – «тобою не мож і трохи послужитися, ти й в Києві розуму не купиш, висушив ти свій мозок табакою…» Та тільки й було їх гніву.

Не раз хочуть батько довідатися, як нам у школі поводиться, або мають нам що передати та висилають свого слугу до Чернівців. Так ні! Дяк все своє: «Я поїду, я вам все гарно зорудую!» Поїде, та так зорудує, що приходило й сміятися і гніватися. Бач, яка біда вродилася, така і загине, а своєї натуроньки таки не покине. Не ставало нашому дякові глузду, за те мав він дуже добре серце, ні з ким не повадиться, на нікого гніву не має, нікому не відріче. Правда – розумів наш Амброзій одно діло, як належиться: умів він гарну садовину викохувати; у нього був сад, як ліс, а дерево рівне та чисте, мов з воску вилите.

Покійний Лаврентій лишив Амброзієві усе газдівство, а Сергієві купив він окремішній грунт. Став тепер Амброзій газдою, було у нього всього доволі і в коморі і на оборі, та не було у нього подруги-жінки. Сватання – се найважніший і найцікавіший період з життя нашого Амброзія, а сватав Амброзія його рідний брат Сергій. Він сам мені про те сватання та й про весілля розказував. Послухайте!

«Не сьогодні се діялось, – так розказував мені Сергій Остапкевич, – був я вже з десять літ жонатим, придбав уже я собі діток – повен куток, бо як не росте ні одна дитина, то на старість нудна година… Газдуємо ми та дбаємо, щоб на старість що придбати. Моєму братові вже й двадцять і п’ять літ на плечах; а він все парубочить та парубочить. Покійник лишив йому усе господарство, та по смерті батька почало усе пустіти та опадати. Амброзій пильнував лише свого садочка, своїх щіп, а що з газдівством діялося, про те йому було байдуже. Думаю я собі: не може воно так бути по вік, нема кому його ні обіпрати, ні облатати, нема кому пораду дати, треба б мого братика подружити… Може дістанеться яка добра дівчина, що зуміє у всім лад зробити. Та не так то легко було мого Амброзія оженити…

Розумному оженитися, як води напитися; піде, засватає, та за три неділі має у своїй хатці найліпшу спілку, хорошу, молоду жінку; але такого оженити, як мій брат, то тяжка робота. Було нас у батька лиш двох, як двоє очей у голові, та, як то люди кажуть, з одного дерева хрест і лопата, а в одній руці пальці та не однакові. Міркую я та думаю, а все кінці не сходяться. Щоб мужичку узяв, то чей не против нашого плеча; поведу його десь до ліпших людей, то лиш сорому наберуся, бо як що заговорить, то не знаєш, у котру крису вдарив; голосний як дзвін, а дурний як довбня. Не раз думаю я собі: от мовчав-бись, то подумали б люди, що ти розумній, бо пізнають з розмови, якої ти голови. Часом щось йому станеться, що й язиком не поверне, хоч його й ріж, а до того такий незручний був, що насеред хати зашпотається й упаде, або сяде на столець, та поломить… Такого засватати і оженити – тяжка праця, та що робити – тягни, кобило, хоч тобі не мило.

Під Садагурою сидів собі Хома Хабайло, ходачковий шляхтич. Мав він колись гарний маєток, та не знать з якої причини йому якось з рук не йшло, як то кажуть: не велося… Збіднів сердега, що йому окрім невеличкого віна для своїх діток – а мав їх нівроку повну хату – майже нічого не осталося, хіба лиш та солодка споминка, що він з великого плеча, що він шляхтич. Не було, правда, з чим нашому Химі вибрикувати, та все одежа була у нього гарна – не належав він до тих панків, що то ходять босі, а у підв’язках. Знав я його вже від кількох літ: не раз ми на ярмарку сходилися – лепський був собі чоловік.

Присіли сердегу діточки, наче комарі, та ще до того самі доньки. Тручав їх старий Хома як міг, щоб не сиділи до сивої коси, бо знав, що лиш старе вино добре, а стара дівка… Леся і Галя були віддані, а Пелагія і Катерина вже й доросли, та ще дома сиділи, день-ніч виглядали у віконце, чи не йдуть старости, бо добре у батька з чорною косою, та не так з білою, а дівоче серце, чи під солом’яною стріхою чи у золотих палатах, всюди однакове, гукає-гукає, і собі пари шукає. Леся і Галя господарні та працьовиті, що й пари найти їм годі, у їх хатах, як у віночку. От, думаю я, така господиня була б і панна Пелагія.

На панну Пелагію закусив я свої зуби, але як діло зачати, як до них з Амброзієм зайти, щоб сорому не набратися, – не зумів я собі порадити. Не довго потім здибаюся у місті з Хомою Хабайлом, та балакаючи то про се то про те, став я на моє закидати і воду на моє колесо справляти.

– А то, кажу, пане Хомо, м’ясниці надходять, я маю брата, а у вас є дочка Пелагія.

– Мої двері отворені кождому чесному чоловікові, – сказав Хома, – прийдіть, обізріться, та як буде нам і вам до вподоби, то най Бог благословить.

Волів мене сердешний Хома ножем у серце вколоти, як сказати: «чи буде нам до вподоби». Хіба сліпому та глухому, думаю я, буде мій Амброзій до вподоби. Але я кажу до нього з усміхом:

– Мій брат господарний, робучий, здоровий, має своє газдівство, а що він слабо між людьми обертався, тому він не винний, бачте, бідний сирота; любов і вподоба по часі приходять, а великий перебір до нічого не веде… Що мені з великої любові, коли жий лиш духом святим і поли край та плечі латай!

– То також правда, пане Сергію, – сказав він та прощаючись зі мною питає: – На коли вас дожидати, щоб дома бути?

– Може буду на Івана Богослова на ярмарку, та залагодивши справи і вас відвідаємо, – сказав я.

– Добре, просимо! – гукнув Хома, і ми розійшлися.

Заледво приїхав я додому, зараз побіг до мого Амброзія. Входжу до хати, а він сидить скулений на припічку та латає якусь сукманину.

– Добрий вечір, брате! – кажу до нього, а вів промовив стиха:

– Дай Боже здоров’я! – та дальше голкою то сюди то туди.

– То не сором, кажу, брате Амброзію, що ти сам себе облатуєш та обпираєш? Та то не годиться такому молодому, як ти, та ще дякові з долішньої церкви; вже й люди з тебе сміються! От послухай, що я тобі скажу: ти вже не сьогоднішній, годі вже самому бурлакувати, от час би тобі вже й оженитися. Візьми собі гарну, розсудливу господиню до хати, вона тебе і обпере і облатає, та й твого газдівства дозиратиме, – вона з тебе чоловіка зробить.

А він все голкою то сюди то туди, почервонівся трохи та й повісив свою дранку-сурдутину на грядку, взяв ріжок з кишені, понюхав табаки та й каже до мене, мов не своїм голосом:

– Рад би я, братику, оженитися, бо таке життя навкучилося. Надоїла мені не одна біда, але сам я не оженюся; хіба трафиться яка добра душа, щоби про мене й заговорила, мене засватала та оженила, то не кажу, але самому мені годі оженитися.

– Я тебе засватаю і оженю, я тобі вибрав уже гарну і господарну панну, та не одного треба тобі виречися, бо як вона тебе побачить з твоїм вражим ріжком, та такого, як тут тепер стоїш, то ліпше ждатиме сідої коси, як мала б за тебе піти. Тепер треба всі гидкі привички покинути, гарно виголитися, вичесатися, щоб ти панні на перший раз сподобався…

– Добре, мій Сергію, що лиш скажеш, все робитиму, – промовив мило Амброзій.

– На Івана Богослова поїдемо у старости до пана Хабайла: у нього є гарна панна Пелагія, мов для тебе викохана; гляди лиш, щобись собі нову одежу справив, бо у сій, що маєш, годі тобі між чесних людей показатися; гляди, щоб чоботи дьогтем не воняли, та щоб і вражий ріжок дома остався; гляди, щобись з панною розумно розмовляв, щобись кожде слово розмислив, заким вимовиш. Та все, як будеш їсти-пити, стояти чи сидіти, все на мене поглядай, щоб я тобі очима дав знак – як може що не до ладу, – сказав я з усміхом.

– Що лиш забажаєш, мій брате, все зроблю! – промовив Амброзій.

– Гляди, Амброзію, щоби все було як слід, – сказав я йому, попрощався та й пошкандибав домів.

Не міг я через кілька днів відвідати мого Амброзія, бо такої роботи назбиралося, що годі було й ради дати; та чую від людей, що Амброзій їздив до Снятина та з собою кравця і шевця привіз. Дуже був я цікавий зобачити, що там собі мій Амброзій нового справив. Три дні перед Іваном Богословом приходжу я до нього. Показує він мені новий капелюх, нову дзубу (рясу) з доброго сильного сукна і чоботи новісенькі, – а сурдут кравці ще кінчили… Виджу, що Амброзій і обголений і вичесаний, мов виміняний… Дивлюся та сам собі віри не даю, а так тішуся, наче б я сам мав женитися. Думаю я собі: от з біди я ще й чоловіка зробив.

– Отак я люблю, Амброзію, – кажу я, – ще щоб і твоя мова і твої привички відмінилися, то я б з тобою і до кіцманського протопопи у старості пішов. Гляди, щобись покинув твої дивні привички, а за три неділі, як Бог віка допустить, у тебе на весіллі погуляємо.

– Щобись чув, мій брате, як я з собою навіть і вночі говорю, щоб не загикнутися, та щось розумного докупи скласти, – каже Амброзій, та так тішиться, такий щасливий, наче б він у раю.

– То мене тішить, що ти послухав моєї братньої ради, та слухай, що я тобі ще скажу: завтра рано їду я на ярмарок, та гляди, щоб ти рано на Івана був у місті, щоб я на тебе там не чекав; а відтам поїдемо до пана Хабайла.

– Добре, Сергію, – сказав він, – ще не зорітиме, як я вже буду в дорозі.

Попрощавшись, я пішов домів.

Другої днини поїхав я до Садагури. Добрий був ярмарок, худоба добре платила; я Й свою худібку продав, переночував у кума, та рано вийшов на місто з моїм сином Павлом, виглядати мого брата. Ходжу по торговиці, чую – хтось мене ззаду вдарив по плечах, гукаючи:

– Здорові були, пане Сергію!

– А, то ви, пане Хомо, дай Боже здоров’я! – сказав я, обертаючись.

– Ми вчора вас очікували після вашої колишньої обіцянки. Чекали ми, чекали, покіль не задрімали.

– Я сьогодні до вас збираюся, лише ще очікую мого брата; він незабаром має над’їхати.

Так розмовляв я з Хомою, аж дивлюся – іде чоловік у кастровім капелюсі і довгій рясі, а в руці держить величезну мазницю. Дивлюсь, приглядаюся, та думаю собі: капелюх кастровий та мазниця якось не годяться; приглядаюся ліпше, а то мій Амброзій! Господи! волілася земля запасти підо мною, як мав би я його побачити з тою величезною мазницею. Мов опарений кинувся я на бік і шепнув моєму Павликові, щоб Амброзія завернув до фіри та сказав, що я до нього зараз прийду.

Хлопчина побіг, а я почав мого Хому нісенітницями заговорювати, а вкінець не знав, що робити, та запросив Хому на шклянку червоного вина.

Випили ми вино, – Хабайло поїхав, щоб дома лад зробити, а я побіг мов несамовитий до Амброзія.

Приходжу, а він стоїть коло воза та все ще тримає мазницю в руках.

– Ти таким уродився, та таким і згинеш, – гукнув я до нього. – Хто ж видів у кастровім капелюсі з мазницею по місті ходити? А диви, яка ряса заляпана дьогтем, мов жидівський кафтан. Я стою з Хабайлом серед ринку, а він іде проти нас з мазницею!

– Та я не знав, що Хома тут, – промовив застрашений Амброзій.

– Так, – кажу я, – то лиш Хома видить, а другі люди ні?

– Та мені дома дьоготь минувся, а віз так скрипів, що годі було їхати в гості…

– То добре ти задумав, та не добре зробив. Було післати твого наймита по дьоготь, а самому було тут лишитися. Подивися, які твої руки нечисті!

– Ні, – каже він, – я вже обтер дьоготь в чоботи.

– Бідонько ж моя солона, лишенько ж моє гіркеє! Таж я казав тобі дома, щобись не мастив чобіт дьогтем. Вези біду до Кракова, а біда все однакова… І руки заляпані дьогтем, і ряса і чоботи, а ти їдь з ним до чесних людей у старости… Горенько моє перчене! А покажи-но мені, який тобі сурдут ті снятинські кравці вшили?

Розгорнув він, дивлюся я, а то не сурдутина, як чесні люди носять, але якийсь диявольський фрак – і куций, і вузький, а гудзики блискучі, що аж за очі хапає.

– Ні, дійся воля Божа, а я з тобою не поїду. Наговорили йому щось ті снятинські кравці, а він собі таке справив, що ні до людей, ні до Бога… бодай же тебе свята П’ятниця мала! – гукнув я на Амброзія, що аж жиди з коршми повиходили.

Проминула гарячка, і я почав і сяк і так розмишляти; і коли я так розмишляв, упав мені на ум мій милий кум. Він має всілякі сурдути, той мені стане у пригоді. От і кажу я до Амброзія:

– Піди, обмий руки, обітри чоботи, та обхарся, а я зараз прийду та поїдемо до Хабайла.

– Не бануй, братику, та я хотів як найліпше, – сказав він і пішов обхаритися. Тим часом я пішов до мого кума, позичив від нього статний новий кафовий сурдут і приніс моєму братові.

– Тут маєш, – кажу, – новісінький сурдут; уберешся в нього, як зближатимемося до Хабайла; дивися, шобись його не поваляв, бо відтак новий відкупиш.

– Як ока в голові, так його шануватиму, – сказав Амброзій, та з радості аж підскочив.

Вирядив я моєго Павлика з моїми кіньми домів, а сам сів з Амброзієм на його віз. Кость луснув батіжком і ми не в довгім часі побачили хату пана Хабайла.

Хомова хата стояла на горбочку, дим з комина горі здіймався. Як показав я моєму братові, що там панна Пелагія мешкає, він лиш побілів та почав убиратися в сурдутину. Пхає праву руку в лівий рукав, видить, що не так – скидає; знов зайшла ліва рука в правий рукав, і так була б та робота не скінчилася, як би я йому не поміг.

– Щось мені млісно коло серця, Сергію, – каже він до мене, – може б ми домів вернулися та колись іншим разом поїхали? Мене щось так у горлі стягнуло, що й слова промовити годі.

– То все дурничка, все то минеться, ти лиш уважай, що говориш і робиш, – сказав я сміючись до нього та гукнув на Костя, щоби поганяв коні. За хвилю спинилися ми перед хатою Хабайла.

Вийшов старий на ганок, а я до нього:

– Чи раді ви гостям, пане Хабайло? – а старий Хома мені:

– Риба рибою живе, а ми людьми… Не дурно сорока скреготала, вона нам гостей казала…

Тим часом Амброзій, злізаючи з воза, зачепився у ступінь і трохи не впав. Вже перша рекомендація, думаю собі; як так і дальше буде, то наш Амброзій не тільки без молодої, але і без носа домів верне. Поздоровкалися ми з Хомою, а він все до нас:

– З гостем і Бог приходить до хати, мої милі гостеньки!

Входимо до хати, а мій Амброзій зачепив кишенею у клямку від дверей, та кишеня тільки шарр… Се друга рекомендація, думаю я собі, дай Боже й більше!

– Сідайте, мої гості, щоб усе добре сідало!

І припрошує нас Хома, а я додав сміючися: «щоб і старости сідали» – і посідали-сьмо.

Відчинилися з другої хатчини двері, і панни Пелагія і Катерина увійшли в кімнату, вітаючи нас солоденько.

– Добрий вечір!

– Дай Боже здоров’ячко, панночки мої гарні! – гукнув я, а пан Хома до мене:

– Се моя старша дочка, Пелагія, а се молодша, Катерина.

– Щоб здорові були та рушники напоготові тримали, бо хороші нівроку, – заговорив я, а мої паняночки тільки зарум’янілися та просили нас сідати. Але я замісць сідати, взяв мого Амброзія за руку та кажу до них:

– Се мій брат Амброзій, дяк з долішньої церкви, з нашого села, ще нежонатий.

Ми з Хомою оба зареготалися на цілу хату, наші панянки ще гірше почервоніли, а Амброзій став серед хати, мов камінний стовп та нічичирк.

Посідали ми з Хомою, а Амброзій глянув на нас та й собі сідає. Балакаємо ми то про се, то про те, а я все очима на панну Пелагію; та чим більше на неї дивлюся, тим краща вона мені здається, тим миліша вона, а як що заговорить, то мов та перепеличка в пшениці б’є.

Зачали ми з Хомою про бджоловодство говорити. Довго балакав я про ту Божу мушку, оглядаюся, а мій Амброзій сів коло паннів, чую сміються, наслухаю – Амброзій розмовляє щось про любов, про щирість, розказує про якийсь дівич-вечір, про вечорниці, та навіть не загикнеться. Відай дівочі карі очі, думаю я, та рум’яне личко і чорні брови його розум просвітили… Зітхнув я стиха, а мені наче тяжкий камінь з грудий упав.

Застелила панна Катруся стіл, поклала хліб і бриндзю, а старий Хома приніс здорову фляшку нежурниці-горівки і став мене частувати:

– За ваше здоров’я, пане Сергій!

А я до панни Пелагії, а Пелагія притулила лиш до рук, та до Амброзія. Амброзій не похочував випити, – бо я йому казав, щоб чарки навіть до уст не брав, не то що, – але як стали всі просити, та як ще я з боку моргнув, так висушив чарку аж до дна. Закусили ми трохи та посідали як перше.

Амброзій знов почав якусь сердешну розмову з Пелагією, а я на нього дивлюся і собі віри не даю, що се той самий Амброзій, що перше часом і язиком повернути не вмів, а тепер своїми розказами так веселить паннів.

Куй залізо, закіль гаряче, думаю я собі, та почав на мій лад косу клепати.

– А що ви, пане Хомо, до сего сказали б? Не була б гарна пара з мого брата і вашої Пелагії?

– Не від мене се зависить, милий гостю. Тут треба б розпитати Пелагію, що вона на се скаже.

– Ви батько, а вона ваша дитина, вона відкриє вам своє серце… тому нашому слову кінець, а ви зробіть нашому ділу вінець.

– Коли так бажаєте, най діється ваша воля, – сказав старий, моргнув на Пелагію, і обоє вийшла до другої кімнати, а я присів коло Амброзія, щоби прислухатися, про що він з Катрусею розмовляє. Незадовго увійшов старий Хома до нашої кімнати.

– Ну, як же ж випала справа? – спитав я його.

– Гаразд, – відповів Хома, а мене наче на крила здіймив.

Увійшла до хати і панна Пелагія. Старий Хома зачав знов до мене пити, і чарка ходила чергою з рук до рук, як вперед.

Моргнув я на свого брата, а він устав, приближився до Хоми і почав поважним, протяглим, мов би не своїм голосом говорити:

– Провидіння Боже так людською долею управляє, щоби все добре і до його величання і велеліпоти було. Кожда твар свою пару має, і я прийшов до вашої хати, пари собі шукати. Ваша панна Пелагія припала мені до вподоби і я полюбив її всім серцем, всею душею і всею кротостію моєю, а коли се по вашій волі, то благословіть нас як своїх рідних дітей.

– Ви мені сподобалися, пане Амброзію, та лиш старайтеся від Пелагії слово дістати.

Обтер Амброзій піт з чола, думав, думав, потім обернувся до панни Пелагії та почав говорити:

– Ша – шановна панно Пе – Пелагіє…

Виджу я, що мій брат почав загикуватися, приступив я до нього та кажу йому:

– Що маєш на серці, те відкрий щиро панні Пелагії!

А він зараз опам’ятався та дальше:

– Моя чесна панно! Не знаю, чи може мені так суджено, що я лиш раз вас узрів, лиш раз з вами поговорив, та вас так полюбив, наче мою душу. Без вас мені сей світ буде темною могилою; скажіть при вашому батькові: чи моя щира любов найшла відгомін у вашім серцю та чи смію я о вашу руку просити?

А Пелагія лиш загоріла, наче та маківка в городі.

– Судженого і конем не об’їдеш, – промовив старий Хома. – Скажи, дитино, чи любиш пана Амброзія, чи ні?

А вона стиха шепнула:

– Люблю!

– А хочеш з ним подружитися і до смерті жити?

– Хочу, – шепнула крізь зуби панна Пелагія,

– Подай же чесному старості Сергієві рушник.

Пелагія побігла до другої кімнати, принесла рушник і подала мені, а старий Хома став втішно говорити:

– От тепер кінець, і нашому ділу вінець; поцілуйте ж ся, любі діточки, – і став Амброзія і Пелагію докупи зближати, щоби поцілувалися. Одно й друге соромилося, та як зійшлися, почоломкалися мов старі знакомі, переміняли перстені і – заручини готові.

Знов чарка пішла з рук до рук і ми запили солодкою запіканкою справу, та за здоров’я молодих.

– Тепер би щось про віно поговорити, – промовив Хома.

– Я від вас лиш панну Пелагію желаю; в мене, хвалити Бога, всього доволі, лише щоби було кому тим зарядити.

– З собою в гріб не возьму, – сказав Хома, – дам вам, що зможу. Було в мене більше, та прийшла не одна біда, не одно в мене змарнувалося…

– Ні, ні, я нічого не вимагаю, – повторив ще раз Амброзій.

Виджу я, що така говірка в горох нас заведе, взяв чарку та випив з Хомою знов за здоров’я молодих. Потім став я з Хомою про весілля радитися, та стало на тім, щоб за три тижні заручених звінчати.

Тимчасом панни застелили гарно стіл, поставили запіканку, понаносили всіляких страв та просять нас до вечері. Ніхто може не був так рад тому, як я, бо з міста до Хоми був добрий кавалок, а закіль ми свою справу скінчили, була вже нічка таки добре темненька, а мені стало вже в середині співати. Випили ми ще по чарці і посідали до страви. Дивлюся я на мого Амброзія, а він мов не своїми руками в таріль страву горне, більше на скатерть, як в полусок налиє.

Знов треба мені братися до муштри, до команди! Моргнув я на нього і мій братик троха опам’ятався. Оглядаюся я знов, а він сурдут мого кума так зляпав потравкою, мов трирічна дитина. Моргнув я знов на нього, він трохи обтерся, та знов свого пильнує, щоб з миски не утекло. Прийшло до м’яса, а він один кавалок вилками, а другий пальцями в рот саджає! Бог би тебе мав, думаю я, та знов почав моргати, але все те не помогло, мусіла вже й рука муштру взяти.

Принесла панна Катруся статечних, великих завиваників – галушок з рижом. Краю я галушку на двоє, моргаю на нього, показую йому; все дармо. Правда, смачні були галушки, нема що казати, може тому він на мене й не зважав. Беруся я до живого слова; торкаю його рукою та шепчу: «Рубай галушку на двоє!» А він до мене: «Що – брати по двоє?…» та застромив дві нараз і всадив у свій дяківський рот. Добре ще, що обі панни були в кухни, а то перелякалися б, якби побачили се ужеве горло. Моргнув я знов на нього, показав мій тарілець і він ледво не ледво опам’ятався.

Вже кождого душа ситна була, аж по язик мала, а тут ще панна Пелагія наднесла печену гуску. Якби чоловік був все їв, що там давали, то певно осліп би на обоє очей, а старий Хома все:

– Прошу, мої гості; чим хата має, тим і приймає.

– Дай Боже, щоб і наші діти так гостей приймали, дякуємо! – сказав я.

Принесли ще доброго червоного вина, поналивав нам Хома у скляночки та почали ми знов балакати. Аж дивлюся я, а мій Амброзій щось крутиться на стільці, а потім витягає вражий ріжок з табакою та вже наставився табаку на долоню сипати, а я борзо взяв за ріжок та кажу:

– Добре, мій брате, що взяв ти мій ріжок з табакою, а то мені вже без нього вкучилося.

Взяв я ріжок та подаю Хомі, та й сам – хоч з роду не уживав ніколи – нюхаю. Господи! як станем оба пчихати, аж свічки в очах засвітилися та сльози дрібні полилися, а ми усе пчихаємо та пчихаємо. Ледво не ледво перестала чортова пчихавка, як випили по скляночці вина.

Подякували ми Богові і господареві за вечерю, та стали вставати з-за стола. Ледво я обернувся, аж тут чую, а за мною щось гур-р… дуц на землю! Оглядаюся, а то все, що було на столі, стягнув зі скатертю мій брат. Зачепився гудзик від його сурдута до скатерті, як витягав сей вражий ріжок, та зі скатертю все опинилося на землі. Бідонько ж моя солона, клопотоньку мій гіркий!

– Отто наробив-єсь, – кажу я йому, – та чому не уважаєш? – А він побілів, як стіна, та ні пари з уст.

– Щоб ми тільки шкоди мали, – сказав Хома сміючися, – се знак, що за рік і хрестини будуть!

Прибігли дівчата з другої кімнати, позбирали череп’я, принесли ще вина і так мені з Хомою при вині, а молодятам при щирій розмові і жартах проминула нічка, а Божа зоря нас привітала.

Поснідали ми ще, попрощалися зі всіми і поїхали домів. На дорозі став я Амброзія за всі вчорашні пакості з гори набирати, а він мені ані словечка. В Садагурі відкупив я моєму кумові сурдут, набрав гарного кафового сукна, взяв з собою кравця і поїхали домів. Дома покраяли кравці сукно, як я казав, і прибрали мого Амброзія наче куколку.

Три неділі минули мов три годині. В неділю, коли мав брати шлюб, виїхали ми чотирма повозками з нашого села до Хабайла. Приїхали ми, а там нам назустріч вийшли сучавські музики, старий Хома з молодою і ще й гостей всілякого роду, пани й підпанки, сільський мандатор, окономи, дяки та Бог знає що ще за віра. Привітали нас щиро та повели в хату.

Незабаром пішли ми до Божої церкви. Тамошний пан-отець відчитали шлюб, промовили гарно до ваших молодят та всі гості роєм вернули знов до Хомової хати. А музика не ріже, ні, а бас не гуде, ні, а мов би за одно говорив: бутум, бутум, бутум-бас, нині, люди, втіха в нас!… Йду і я дорогою та такий втішний, мов би мені рай Божий протворився, бо оженив я біду, та ще з такою гарною панною. Справді взяв солом’яний парубок золоту дівку, а він уступив у закон, як собака в цибулю.

На дорозі привітав старий Хома своїх діточок хлібом-сіллю та двома-трьома словами. Увійшли ми до хати і посідали за довгий стіл. Всього було доволі, що лиш серце бажало; були й страви ситні і вина чужі.

Їли ми, пили та веселилися, а тимчасом сучавський музика, сідий Ангел, так смичком по своїй скрипочці витягає, що та скрипка мов плаче та сліз не має. То заведе українську думку, то волоську дойну-гору витягне, то знов козака або коломийки, та тобі серце в груди мов шнурочком стягає.

Сказали ми спасибі за вечерю та повставали з-за стола. Випрятали кімнату та за хвилю таке завелося, що й старе й молоде під боки взялося, то аж хата обертнем ходила, а ще до всього шипинський дячок додавав охоти, заодно співаючи:

Ой дяк, чи не дяк,

Впала пліточка у сак,

На ній луска золота,

Плітка красна, молода.

Щоб то таку і я мав,

То б я життя за ню дав!

Гуляй душа без контуша,

Шукай пана без жупана!

Ой заграйте цимбали,

Щоб ніжечки дрижали!

Нуте хлопці, нуте жваві,

Нуте погуляйте;

Одні плачте, другі скачте,

А треті співайте! Іха! іха-ха!

А жартоблива мандаторова Чупурниха усе плеще в руки та приспівує:

Як гуляв, так гуляв,

Ні чобіт, ні халяв.

Ой жур, мати, жур!

Ліпший русин, як мазур!

Як я була молодиця,

Цілували хлопці в лиця,

А тепер я стара баба –

Не цілують, хоч би й рада.

– Наша панна Пелагія

Мила, красна, як лелія,

І рум’яна мов би рожа

Господарча та і гожа!

А наш пан молодий

Гарний, що лиш з ним жий!

Я його б лиш за вусок,

Сто раз, не раз в губи цмок.

На що мені музики,

В мене свої язики.

Я заграю й поскачу

І нікому не плачу…

Отак співаючи, вхопила мене за руку і ми обоє пішли коломийки, що аж хата дудніла. Погуляв я собі тоді, що стало б і на десять літ. Утомився я добре, та сів опісля і приглядався, як гуляли молодші. Дивлюся, а мій Амброзій не гуляє, ні, а так аж з віри сходить: усе то козачка, то коломийки, та ще з всілякими викрутасами, а так топоче ногами, мов той циганський медвідь. Усів я собі в куточку та лиш на се глядів, бо вже вилетіла пташка з моєї клітки…

Ішов сей козак, як ішов, та ще й наша коломийка, бо сеї у нас і мала дитина гуляти знає, але забаглося паничикам якогось німецького танцю штаєра, чи як там його звуть. Пустилися, гуляють, крутяться мов сновиди, мов той вихор. Тепер, думаю собі, мій Амброзій спочине, бо певно ще й не видів сего танцю. Так ні! Бере собі панну, а я сміюся, аж за живіт держуся!

Боже правий! Як пуститься, як стане свою панну на всі боки обертати, мов на крилах її носить, – то в одвірок гримнув, що аж хата стряслася, то в бас вдарив, що аж верхнє дно заломилося, а він все гуляє та гуляє. Що його панна просить, що його молить, все дармо; він нині молодий, нині йому все вільно, нині він перший раз в житті розгулявся. Всі перестали танцювати та на нього лиш дивляться і сміються, а він все гуляє та гуляє, поки груби не розвалив, що аж плиточки на хату посипалися.

Веселилися ми три дні у старого Хабайла. Деякі гості розійшлися у вівторок у вечір домів, а з тими, що лишилися, поїхали ми в наше село та тут за других три дні весілля докінчили».

Так оповідав мені старий Сергій про сватання і весілля свого брата. Амброзій жив зі своєю жіночкою в згоді, як Бог приказав. Та не довго він нею тішився. П’ять літ по весіллі Пелагія попрощалася з сим світом, і так наш Амброзій став вдівцем. Не дбав він після ні про що. Газдівство, що Пелагія покійна так гарно провадила, опустіло; що покійниця придбала, те все марнувалося, а наш Амброзій сидів лиш у садочку та пильнував його, як своє око.

Видав я на світі всіляких людей, а другого такого, як Амброзій став по смерті своєї Пелагії, певно не легко прийшло б найти і на цілім світі.

Досить чудним виглядав він і в своїй поставі, і в своїх привичках, закіль ще оженився, а опісля, та ще більше по смерті жінки, став він справдішним чудовищем. Чи в літі, чи в зимі, не скидав він своєї баранкової шуби, хоч голубе снятинське сукно вже зовсім зрешетіло. З баранкових смушків лишилася тільки гола шкіра, що й бубен можна б натягнути, та хіба лиш десь-не-десь стирчачі волосочки пригадували, що се були сиві бесарабські смушки. В літі була вона затепла, а в зимі мов вітром підбита і морозом підшита.

Поважну дяківську голову вкривав зморщений кастровий капелюх. Від дяківської масті він став такий лубоватий та твердий, що не тільки дощ до нього не брався, а й куля відлетіла б від нього, наче від хребта крокодила.

Камізелька його була в якімсь рококо-смаку скроєна. З неї міг чоловік гарну часть всенародної історії мимохіть научитися. Тут був кавалок адамашку, що ще може Жах, Скалозуб або Серпяга, чи Бог зна котрий з Візантії роздобув, – там другий кавалок червоної козацької китайки, – тут знов кавалок зеленого сукна з французької війни. А гудзики на ній улискувалися, наче ті зіроньки дрібненькі на вечірнім блакитнім небі: один французький, другий німецький, третій турецький, а один навіть датувався з тих часів, коли славний Петро з Амієна завзивав християн освободити святий Єрусалим з-під ярма бісурманського. Кишені в тій камізельці були такі глибокі, що як упхав-бись руку, то заблудила б там мов у яких катакомбах. З тих безодніх кишень виглядала, наче з якої башти, дяківська зброя, – з правої ріжок з табакою, а з лівої – великанські окуляри.

Сей ріжок не був звичайний ріжок, а так завеликий, як сей ріг, що то ним стрільці на полюванні псів докупи скликують. Окуляри були вложені в шкіряну коробочку, а сеї шкіри доволі було б дитині чобітки підшити. В сю кишеню клав наш дяк звичайно кілька зубців часнику. Сего чародійного ліку уживав він, як його коло серця млоїло, або яка згага пекла, і сей лік віднимав всі слабості, мов який чудесний бальзам-еліксір, якби ножем.

Підперізувався Амброзій крамським поясом; а з-за пояса висіла різнобарвна хустка-ширинка, бач від табаки. При сім поясі був ще прив’язаний ножик чепілик, що не раз нашому дякові у великій пригоді ставав. Не носив він його тому, щоб часом огню викресати або худобині, як заслабне, крові пустити, або грінку хліба вкроїти, але щоби було чим ріжок-табакерку відоткати, як часом затиснеться, та животворящому порошкові протвір-продуху зробити.

Чоботи носив він довгі, аж поверх коліна. Одна волова шкіра ледве на дві пари вистарчала. Було увечір як почне онучі з ніг розвивати, то гадав бись, що яку дитину з пеленок розвиває. Що суботи мастив він їх дьогтем, щоби бач не давили дяківських ніжок. На обцасах улискувались такі підківки, що якби старі славні запорожці з могил повставали, то певно б тих велетів злякалися… бо з дяківських двох підків певно можна було пару коней на передні ноги підкувати. Я сих підков стерігся наче огню, наче лютих гаспидів, бо щоб лиш раз тобі дяк ними на ногу наступив, то вже доволі тобі до самої смерті. Міг він собі й ліпшу одіж справити, та лиш у такій було йому любо ходити.

Дяк наш носив коротке волосся і голив бороду; лиш вусів пильнував, наче ока в голові. Старий Гаврило Морошан, жовнір з часів цісаря Франца, що суботи втішно шкандибав до дяка на «власи-стрижение і брадо-голение», як се сам дяк називав, бо після сего ждала його все чарка горівки і кілька денарів на папушу молдавського тютюну. А що більше старому Гаврилові треба? Щоби горівка та тютюн, то він би й самого люципера стриг і голив.

Чоло нашого дяка було низьке, знак тому, що в його голові не багато глузду було, а під ним сіяли сині, сказати можна, красні очі.

Ніс був найкумеднішою частію цілого дяківського лиця. Для нього тримав він тут грізну зброю в безодніх кишенях у своїй камізельці. Як вложить окуляри на свій великанський, набресклий носик, як попхає в нього гірчицею заправленої табаки, як стане пчихати і сікатися, то чоловік чогось його аж жахається.

Під тим носиком стирчали дяківські вуси, наче кольці в їжака. Зуби дяківські були такі наче варениці, – не знаю, чи від співу, чи від якого лиха.

Отакий то був наш дяк Амброзій Остапкевич. Він ще й нині дякує при долішній церкві «во славу Божию» в тій самій шубі і в тім капелюсі кастровім, лиш погнувся троха під тягарем шістдесятилітньої старості.

1867 року

Примітки

Оповідання написане 1867 р. Вперше надруковане в журналі «Правда», 1868, №№ 5, 6, 7.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 39 – 64.