Історія створення карт і планів Києва XVII — початку XX ст.

Т.Ю.Люта

Існуючі картографічні пам'ятки хронологічно охоплюють значний період – близько 350 років. В цьому відношенні техніка їх виконання була різноманітною і відповідала рівню картографії і наукових досягнень того часу в області інструментальної топографічної зйомки. Досліджувані документи є зразками оковимірювальної, напівінструментальної та інструментальної зйомки.

На початку XVII ст. в Україні створювалися здебільшого оковимірювальні плани, які мали вигляд малюнків-пейзажів із зображеннями споруд без певних умовних позначень. Вигляди більшості з них відповідали їх виглядам у дійсності, оскільки змальовувалися з натури. Таким планом-малюнком є план Києва і обох печер Києво-Печерського монастиря А.Кальнофойського 1638 р., де розміщення об'єктів умовне і неточне. Саме ця обставина стала дискусійним пунктом київських істориків минулого століття, проте оковимірювальні плани, створені шляхом ескізів основних споруд міста (ознак-домінант) характерні і для планів-панорам XVIIІ ст. Вони застосовувались у тих випадках, коли не вимагалося точного зображення забудови. Хоча панорами-ілюстрації М.Ражена 1775-1786 рр. та невідомого художника 1784-1798 рр. [Крізь віки : Київ в образотворчому мистецтві ХІІ-ХХ ст.- №№ 79-81.- Ражен М. Фасад Старокиївської фортеці нижнього міста Києво-Подолу з Московського боку. №№ 94-98.- "Краєвид з-за Дніпра Києво-Печерської фортеці та частини форштату…”], які точно відтворювали види Києва в художньому вигляді, містять чисто картографічні експлікації об'єктів та їх характеристик.

Проте поруч з оковимірювальними планами у першій половині XVII ст. створювалися плани і карти на основі інструментальних топографічних зйомок. За допомогою вимірювального шнура, довжина якого була чітко визначена законодавством Речі Посполитої, окремими параграфами Литовського статуту, – підкоморський суд Київського воєводства у кінці XVI ст.- на початку XVII ст. застосовував вимірювальні прилади – циркулі під час створення креслеників територій, які розмежовувалися між сторонами судового процесу за право володіння землями. Зразок такого плану, на якому зображено як місто з його основними спорудами, так і територія на лівому березі Дніпра до Броварів та навколишніх сіл включно, зберігся у судових матеріалах Собєських – Радивілів [ЦА. Ф. 128, Києво-Печерська лавра.- Оп. 1а вотч.- Спр. 630]. Предметом спору між Миколаївським Слупським монастирем та нащадками Станіслава Жолкевського були землі на лівобережній Київщині. Дукт (опис земельного кордону), прикладений до судового рішення є безпосереднім продовженням карти, на котрій цей кордон зазначений. Мірило карти має три шкали : на першій відмічені милі німецькі, на другій – польські, на третій – українські. З усіх трьох розмірів українська миля найдовша і її розміри відповідають шкалам, зазначеним на відомих картах України Гійома Левассера де Боплана.

Свідоцтвом застосування інструментів у київській топографії того часу є плани Дальніх і Ближніх печер Києво-Печерського монастиря, прикладені до видання Києво-Печерського Патерика 1674 р., виданого Інокентієм Гізелем. Зображення обох печер на цих планах приведено до єдиного масштабу і дане за трояндою вітрів відносно чотирьох сторін світу. Для підтвердження інструментальності на картах намальована масштабна лінійка.

Подібна лінійка з вимірювальним циркулем зображена на карті Києва Ушакова 1695 р., хоча точність її відносна. Алфьорова і Харламов називають її немасштабною – “представляющей собой схему города, передающей основной характер” цієї карти. Вказані на плані відстані між об'єктами в саженях дають можливість припустити, що під час її укладання використовувались найпростіші інструменти зйомки поверхні – землемірні ланцюги та циркулі. Перспектива зображення плану дозволила його авторові змалювати будови Києва у природньому вигляді, що складає особливу цінність цього джерела. Складачам ще не була відома система картографічної проекції, яку застосовували у зйомках XVIIІ ст. Пояснення об'єктів ушаківського плану теж описові : “дорога влево от Воскресенских ворот, дорога вправо – остров против Проварских ворот”.

Цінні історичні джерела з історії Києва – “расписные” і “сметные” списки XVII ст. дають підставу твердити, що цей план не є єдиним кресленням міста того часу. В його основу були покладені креслення більш раннього періоду – 1673 р. з проектом будівельно-ремонтних робіт на київських укріпленнях, про що свідчить збережена “Азбучная роспись к чертежу киевских верхних городов, выводов, раскатов и др.,… с какого места и где какие крепости вновь сделаны и в тех местах на чертеже для прииску азбучные слова с Аза. Да с чертежа роспись сколько сажень чего сделано в длинну и попереч, и в вышину, и старово городового дела, и что впредь доведётся вновь делать” [Київ : історичний огляд (карти, ілюстрації, документи).- К., 1983.- С. 43].

Складання креслень було необхідне також для зазначення у звітах цареві про обсяги і характер проведених робіт. Плани повинні були подаватися до Москви вчасно і затримка їх відправлення була неприпустима. В “Объяснении воеводы Киева Ивана Большого Севастьяновича Хитрово царю Фёдору Алексеевичу по поводу задержки высылки чертежа городских укреплений…” 1679 р. відмічено, що “велено полковнику Юрію Фамендину учинить чертёж города Киева той стороне грацкой стене со всякими крепостями…” Пояснюючи затримку плану, Хітрово пише : “…тому чертёжному делу учинилось мотчанье за тем, что к тому чертёжному делу мастеров в Киеве вскоре нанять не добыли, а инженерного дела мастер, который ныне в Киеве у твоего государева городового дела Франц Вит того чертежу по полотну живописным письмом написать не умеет и мы, холопы твои, для маляров послали в Печерский монастырь к архимандриту Инокентию Гизелю да к киевскому войту Ждану Тадрине” [Алфёрова Г.В., Харламов В.А. Згад. праця, с. 135-158.; Роспись Киева 1682 г.- в кн. : Закревский Н. Згад. праця, с. 900]. Цей факт свідчить про те, що лише Києво-Печерський монастир міг дати креслярів та майстрів для точної зйомки, зусиллями котрих були створені перші російські вимірювальні картографічні креслення. В одній із своїх розвідок відомий російський дослідник В.Кусов зазначив той історичний факт, що до часів Петра І російська картографія не мала традиції точного вимірювання [Кусов В. Картографическое искусство Русского государства.- М., 1989.- С. 27]. Використання знань київських фахівців було одним з перших кроків у створенні російської картографічної традиції. Запрошені з монастиря ченці сказали, “что де тот чертёж им писать будет недель семь или восемь”, для чого “выдано из… великого государя казны на покупку красок на чертёж полковнику Юрью Фамендину, и за работу живописцам, киевским жителям четыре рубли, две деньги, а писан тот чертёж у полковника Юрья Фамендина в дому”.

Відомі плани Києва, доповнені “розписними” списками міста 2 половини XVII ст. із зазначенням “сколько чего принято : государевы дворы, где стояли бояре и воеводы, дьяки и стольники, и полковники, и нижних чинов начальные люди и войсковые избы…” представляють яскравий і своєрідний літопис міста, що дає уявлення не тільки про забудову, пам'ятки, а й про політичне, соціально-економічне і культурне життя Києва того часу.

Застосування точних вимірювальних приладів, а також оволодіння прийомами наукового картографування у XVIІI ст. значно підвищило точність карт і планів міста, поставило їх на високий рівень зразків точних зйомок. Карти 1745, 1750 – 1752, 1787 рр. стали мірилами точності при вимірювальних топографічних роботах. Коефіцієнти кореляції цих планів відносно сучасної географічної та рельєфної сітки міста мають дуже незначні відхилення. Інструменти, які застосовувалися при складанні карт, відповідали рівню знань у цій галузі того часу; для вимірювання великих відстаней на початку XVIIІ ст. використовувалися одометри – прилади, які встановлювали на екіпажах для підрахунку обертів колес. У другій половині XVIIІ ст. їх змінили теодоліти, бусолі, нівеліри. Розвиток інструментальних вимірів привів до вдосконалення картографічного зображення і випрацювання загальних прийомів зображення рельєфу і об'єктів, які у першій половині ХІХ ст. були регламентовані “Правилами для написання планів і карт” та “Условными знаками для употребления на топографических, географических, квартирных картах и военных планах”.

З 1839 р. був прийнятий загальноросійський масштаб, який для міст і фортець передбачав 100 сажень у 1-му дюймі, а з 1854 р. – 50 сажень в одному дюймі. Надалі масштабність карт і планів стає різноманітною в залежності від розмірів карт та їх характеру.

Використання точних приладів і складання креслень найрізноманітнішого призначення вимагало кваліфікованих фахівців. Для їх навчання у другій половині XVIIІ ст. була сформована школа картографів та землемірів. 1749 р. був відкритий Костянтинівський межовий інститут, де готувалися вищі кадри картографів.

1797 р. було засноване “Собственное его императорского величества топографическое депо карт”, де були зібрані карти і де штатні офіцери й чиновники були забов'язані приводити до єдиної державної норми матеріали, які надходили до них, складати і видавати карти. З 1798 р. депо виконувало також цензурні функції.

У середині ХІХ ст. Топографічне депо карт було перейменоване у Військово-топографічне депо. У його фонді, що зберігається у Центральному державному військово-історичному архіві Росії, знаходяться карти військових дій від часів Петра І, плани фортець, міст.

Поруч з Військово-топографічним депо у ХІХ ст. існував корпус військових топографів, який займався складанням військових карт і креслень в часи воєн та з часом став Військово-топографічною частиною головного управління Генерального штабу.

На початку ХІХ ст. необхідність створення бази фахівців призвела до створення мережі училищ і шкіл землемірів. Однією з перших у 1807 р. була відкрита школа землемірів при Волинському ліцеї; у 1833 р., у зв'язку з перевезенням ліцею у Київ [Панковский П. Из истории геодезии, топографии и картографии в России.- М., 1984.- С. 43], школа була переіменована в Землемірне відділення Першої Київської гімназії, а у 1851 р. був опублікований указ [Полное собрание законов Российской империи.- 1833.- № 6670] про утворення в училищах і гімназіях класів землемірів-таксаторів з 2-річним навчанням, де вивчалися спеціальні предмети : геодезія, креслення, межові закони, грунтознавство тощо.

1858 р. існуючий в Києві Корпус військових кантоністів був замінений Училищем військових топографів, випускники якого були зобов'язані нести військову службу. В кінці ХІХ ст. в Києві нараховувалось, крім військового, ще кілька відомств, які виконували функції складання планів : духовне при Київській консисторії, учбове при управлінні Київського учбового округу, шляхове при управлінні Південно-Західної залізниці та кілька інших, до обов'язків яких входило складання картографічних основ та топографічних зйомок згідно потреб відомств : нанесення сіті парафіяльних церков та учбових закладів, мережі залізничних шляхів. Найбільш універсальним за характером картографічного матеріалу можна назвати фонд Київської міської ратуші [Полное собрание законов Российской империи.- 1859.- № 35054], де збереглися зразки карт міста із зазначенням об'єктів будівництва, транспорту, санітарних об'єктів, пожежних та інших господарських потреб.