Природно-географічна специфіка регіону і проблема культурно-хронологічної інтерпретації пізньопалеолітичних пам'яток Овруччини

Д.Ю.Нужний

На тлі низинних ландшафтів українського Полісся, Овруцько-Cловечанський кряж в цілому і сформовані на ньому лесові відклади являють собою досить рідкісне геологічне і природно-географічне утворення. Він є відокремленим останцем сильнорозчленованого лесового плато, яке має в основі моренні відклади ріського (дніпровського) льодовика і кристалічну цокольну базу, підняту епейрогенічними рухами земної кори. Це плато віддалене на 120 км від основного масиву лесових відкладів правобережної України. Розташований біля північного кордону житомирського Полісся й оточений з усіх боків зандровими ландшафтами, Овруцький кряж простягнувся у широтному напрямку на 70 км у довжину та 30 км у ширину.

Згідно геологічних і палеокліматичних даних, територія Полісся протягом заключної вюрмської (валдайської) фази плейстоцену, особливо під час максимуму останнього, осташківського похолодання, фактично не була придатна для проживання пізньопалеолітичної людини [Борисковский, 1953, с. 35; Ксензов, 1988, с. 6-8]. На території ж Білорусі зараз відомі лише поодинокі пізньопалеолітичні пам'ятки (Бердиж 1 і 2, Юровичі), які, до того ж, на підставі радіокарбонового методу датуються часом, що передував згаданому погіршенню кліматичних умов (26-24 тисячі років тому). На думку В.П.Ксензова й згідно висновків А.А.Величка і Л.М.Вознячука, під час останнього похолодання (яке мало місце 17-18 тисяч років тому) і навіть вже після нього у перигляціальній зоні всієї східної Європи відбулося максимальне поширення багаторічної мерзлоти, подібної до північних і північно-східних регіонів сучасного Сибіру.

Територія ж Білорусі, яка з півночі безпосередньо межує із українським Поліссям, набула вигляду суворих відкритих тундро-степів із елементами "субарктичної пустелі", внаслідок чого палеолітичне населення напевно полишило її взагалі [Ксензов, 1988, с. 8]. До того ж, під час весняно-літнього підтанення льодовика (максимальна межа поширення якого у цей час знаходилася на півночі сучасної Білорусі) й підпору повеневих стоків річок, що впадали у Прип'ять з півдня, значні площі Полісся взагалі опинялися під водою і обсихали на досить нетривалий час протягом холодного сезону [Соболев, 1933, с. 99-100].

Південна межа Овруцького кряжу, на противагу до північної, має досить чіткі кордони і фактично співпадає із долиною р. Норинь – лівої притоки р. Уж. Саме на південних відрогах цього плато у відслоненнях численних ярів (наприклад, на дільниці між м. Овруч і с. Збраньки вздовж Нориня) вже з кінця минулого століття були відмічені масові знахідки решток викопних тварин [Тутковский, 1911, с. 59-160]. З цього ж часу тут стали відомі й кілька місцезнаходжень, де такі фауністичі рештки супроводжувались й виробами палеолітичної людини (Шваби, Збраньки, Клинці, Довгиничі) [Береговая, 1960, с. 130-131]. Проте в цілому ці пам'ятки, на жаль, відзначалися або дуже невиразними комплексами знарядь, або мали матеріали, що не були опубліковані на належному професійному рівні. До того ж практично всі вони були втрачені під час Першої і Другої світових воєн.

Найвідоміша серед згаданих пам'яток – пізньопалеолітична стація Довгиничі, яка розкопувалась І.Ф.Левицьким протягом 1920-х рр. за участю фахівців із четвертинної геології (В.І.Крокос) і палеонтології (І.Г.Підоплічко) й була видана на належному рівні. Вона відзначалася багатим фауністичним комплексом як викопних плейстоценових, так і сучасних ссавців. Кістки від 10 особин мамута, 2 особин шерстистого носорога, одного бізона, двох північних оленів та диких коней, одного вовка, кабана тощо залягали у частково перевідкладеному стані кількома прошарками у верствах лесоподібних суглинків на глибинах від 7 до 11 м [Левицький, 1930, с. 153-158]. Проте ці численні знахідки кісток супроводжувались дуже незначною кількістю крем'яних виробів, які складалися з десяти призматичних платівок і лише поодиноких знарядь. Останні налічували 4 екземпляри і складалися з двох платівок з ретушшю, платівки зі скошеним краєм та досить масивного ланцетоподібного вістря із затупленою спинкою (за І.Ф.Левицьким типу "шательперрон") довжиною майже 6 см.

Малочисельність комплексу, складна стратиграфічна ситуація і відсутність у регіоні інших виразніших пам'яток вже із самого початку значно ускладнили культурно-хронологічну інтерпретацію Довгиницької стації. На думку автора розкопок і оцінки геологічних умов залягання культурних решток, яка була здійснена В.І.Крокосом, пам'ятка у культурному плані була співвіднесена з оріньяком, а у хронологічному – датована початковою порою пізнього палеоліту або – вюрмським інтерстадіалом [Левицький, 1930, с. 129; Крокос, 1931, с. 29]. За сучасною схемою А.А.Величка це відповідає молого-шекснінському часу, що передував останньому максимуму валдайського (вюрмського) похолодання. На підставі даних геології В.І.Громов визначав значно давніший вік існування Довгиничів – у межах рис-вюрмського інтергляціалу, тобто протягом розтавання риського (дніпровського) льодовика і розмивання його морени [Громов, 1948, с. 172-173].

Ретельно розглянувши стратиграфічні умови залягання культурних решток Довгиничів, П.Й.Борисковський дійшов висновку, що вони були піддані значному перевідкладенню, пов'язаному із розмивом морени, на схилі якої знаходилось поселення [Борисковський, 1953, с. 147-148]. Посилаючись на свідчення І.Г.Підоплічка, він заперечив також присутність тут серед видового складу тварин кісток дикого кабана. Загальна ж невиразність крем'яного комплексу, на його думку, дозволяла лише віднести цю пам'ятку до пізньопалеолітичної епохи взагалі. З іншого боку П.П.Єфіменко та І.Г.Шовкопляс датували комплекс Довгиничів мадленським часом, тобто заключною частиною пізнього палеоліту [Ефименко, 1953, с. 560; Шовкопляс, 1965, с. 296].

Невизначеність стратиграфічного положення і характеру культурних решток зумовили додаткові польові роботи на пам'ятці, що були проведені М.І.Гладких та І.Б.Люріним [Гладких, Люрін, 1974, с. 42-46]. У ході поглиблення дна розкопу І.Ф.Левицького ними було з'ясовано, що перевідкладення фауністичних решток мало місце вже значно пізніше від утворення культурного шару пам'ятки, внаслідок чого простежувалось руйнування деяких найдовших і тонких кісток (які на той час вже втратили свою первинну міцність) навіть під дією відносно м'яких порід. Багатошаровість пам'ятки також не знайшла свого підтвердження, і хоча колекція кременю збільшилася ще на 22 вироби (12 платівок та їх фрагментів і по п'ять уламків та відщепів), знаряддя праці серед них були відсутні.

Фауністичні рештки, як і у попередніх розкопках, належали головним чином мамутові (чотири особини й у тому числі один сосунець), зуброві, ще одній копитній тварині і вовкові. Найцікавішими ж серед фауністичних знахідок були рештки дикого кабана (за визначенням Є.І.Данилової), які підтвердили попередні свідчення І.Ф.Левицького. Знахідки кісток цієї тварини, що зараз мешкає у широколистих (насамперед дубових) лісах і заплавних хащах річкових долин, взагалі є надзвичайно рідкісним явищем на пізньопалеолітичних пам'ятках, розташованих у перигляціальній зоні. За даними І.Г.Підоплічка поодинокі рештки кабана на Україні відзначені лише на Мізині, Гінцях і Журавці, причому стосовно двох перших пам'яток він відзначав деякі незрозумілі моменти їх знаходження і непевність умов залягання [Підоплічка, 1947, с. 14, 15].

На підставі ж аналізу наявного крем'яного комплексу (насамперед його технологічних характеристик), колагенового і термолюмінесцентного методів, автори нових розкопок Довгиничів приєдналися до висновків І.Ф.Левицького і В.І.Крокоса про відносно ранній вік цієї пам'ятки у межах пізнього палеоліту [Гладких, Люрін, 1974, с. 46].

Першою ж пізньопалеолітичною пам'яткою в означеному регіоні, яка характеризувалася вже достатньо виразним комплексом крем'яних знарядь, були Збраньки, що досліджувались Д.Я.Телегіним у кінці 70-х років [Телегин, 1980, с. 248-251]. На жаль, цей комплекс внаслідок розташування на схилі високого лесового плато не мав добре збереженого культурного шару. Кремені залягали частково на поверхні, а в основному у сучасному лісовому грунті сірого кольору, сформованому на основі лесів, а також не супроводжувались знахідками фауністичних решток. Проте основне скупчення крем'яних знахідок являло собою досить концентровану пляму діаметром 8-10 м, що певною мірою підтверджує гомогенність і чистоту комплексу. Останній налічує понад 1200 оброблених кременів, вкритих блакитно-білою патиною, серед яких нуклеуси і нуклеподібні уламки становили 20 і 17 екземплярів, платівки – 85, а знаряддя – лише 22 вироби.

Серед знарядь найчисленнішу групу складають кінцеві скребачки на платівках і платівчастих відщепах (10 екз.), причому частина з них має сильно профільоване, зубчасте лезо. Друге за чисельністю місце посідають уламки досить масивних мікролітів із затупленою спинкою (8 екз.), частина з яких безумовно є фрагментами вістер. Різців лише три, всі вони виготовлені на платівках і належать до типу кутових. В колекції є також досить масивне вістря на платівці із опуклою спинкою (за Д.Я.Телегіним – ніж), сформованою зустрічною і дорсальною напівстрімкою ретушшю на бойовій частині і вентральною на базовій. Різальна окрайка з протилежного боку і лише біля базової частини затуплена дорсальною ретушшю. Виразна серія нуклеусів і технологічних сколів, а також надзвичайно низький відсоток знарядь праці (0.02 % всіх знахідок) свідчать про певну господарську спеціалізацію пам'ятки як майстерні з первинної обробки кременю.

На думку Д.Я.Телегіна [Телегін, 1980, с. 251], матеріали Збраньків у культурному плані пов'язані із пам'ятками типу Пушкарів 1 і Клюсів у басейні Десни, але хронологічно є давнішими за них. На його думку, вони мають багато архаїчних рис (насамперед у технології розколювання і вторинній обробці кременю), що дозволяє віднести їх до ранньої пори пізнього палеоліту. У відносній же хронологічній схемі пізнього палеоліту північної України Збраньки разом із Довгиничами посідають місце між Радомишлем і Пушкарями 1.