Люди особливого складу

Підполковник М.Михолап, кор.газети «Ленинское знамя»

Такої думки у Чорнобилі про воїнів Червонопрапорного Київського військового округу

Командир роти підвезення азоту майор Володимир Кириченко і його заступник по політичіній частині старший лейтенант Іван Шевченко розуміють один одного з півслова. Секрет простий. Обидва прибули до Київського військового округу із дружнього нам Афганістану, де виконували свій інтернаціональний обов’язок у складі обмеженого контингенту радянських військ. Вони комуністи. Мають бойові нагороди. У першого – багатий командирський досвід, у другого – не менше від нього, але в питаннях активізації людського фактора. Ця обставина відіграла визначальну роль у призначенні їх на посади. І не тільки. Обкатані боями з душманськими бандитами [1], вони а екстремальній обстановці в зоні Чорнобильської АЕС швидко зорієнтувались у ситуації, що склалася. Змогли у гранично стислі строки вивчити людей, визначити їм обсяг робіт і чітко організувати роботи по ліквідації наслідків аварії. Правда, про себе вони говорять зовсім мало. Мовляв, нічого особливого в їх діях немає. Просто виконували свої обов’язки, виходячи із обставин. А вони, обставини, вимагали негайного підвезення до четвертого енергоблока азоту.

– Наші водії, – пригадує Володимир Кириченко, – проходили, образно кажучи, курси вдосконалення на колесах. Адже до цього ніхто з них не мав справи з азотовозами, багато хто побачив їх уперше, в тому числі і ми, офіцери. Довелося вчитися поводитися з технікою в момент прийому машин, у хвилини коротких перепочинків.

Слухаючи Володимира Кириченка і Івана Шевченка, не помічаєш навіть і натяку на ті величезні труднощі, з якими їм, як і всьому керівництву батальйона, довелося зіткнутися при організації робіт у зоні АЕС, побуту і дозвілля особового складу.

Ще уточнювалось місце майбутнього польового табору батальйону, а перша група водіїв для підвезення азоту була сформована. До неї увійшли сержанти А.Орел, С.Козюра, В.Лахнюк, рядовий А.Сольниченко. Очолили її комуністи офіцери В.Кириченко, В.Мацапура, В.Васильєв. Виконання завдання ускладнювалось тим, що здійснювати його доводилось вночі.

Сьогодні, коли найгірше уже позаду, водії дозволяють собі, як вони кажуть, «викроїти час» для критичного аналізу своїх і товаришів дій, видати з того чи іншого приводу жарт. Люди вони спостережливі, гострі на язик і за словом в кишеню не лізуть. Але тоді, під час вкрай критичної ситуації, їм було не до цього.

– Просто у них тоді часу не вистачало, – зазначає заступник командира батальйону по технічній частині майор Михайло Федорович Щерба. На його плечі звалилось немало турбот: він відповідає за справність азотовозів, бетоновозів та інших спеціальних машин. А навантаження таке, що часом техніка його не витримувала.

– А люди? – запитуємо у нього.

– Люди виявились значно міцнішими.

Михайло Федорович розповів, що коли з ладу вийшов двигун на азотовозі, він був замінений за надзвичайно короткий строк.

– Уявіть собі двигун КрАЗу. Махина! Менше, ніж за добу впорались. Таке можна тільки в стаціонарних умовах, а тут у чистому полі рекорд установили.

Треба було чути, з якою теплотою говорять офіцери про старших сержантів А.Валясу, М.Приходька, про сержантів А.Орла, В.Лахнюка, рядових А.Сольниченка, А.Старожука, В.Кожина, Н.Шахова, В.Пучкова, М.Ватченка, прапорщика Г.Онищенка, який взяв на себе більшу частину турбот по підготовці техніки до виконання завдання.

Треба відзначити і таку характерну деталь: офіцери батальйону знають своїх підлеглих не тільки в обличчя, а й майже кожного по імені і по батькові, про багатьох солдатів і сержантів розповідають з найдокладнішими подробицями.

– Люди в екстремальній обстановці, – зазначив заступник командира батальйону по політичній частині майор Григорій Іванович Польгуй, – розкриваються одразу, стають товариськими, охоче розповідають про себе, про сім’ю, про колишню роботу [2]. Коли повертаються із зони, кожному особливо хочеться виговоритися.

У таких відвертих розмовах у людей, образно кажучи, знімається зайва напруга, що накопичилась як у конденсаторі за час виконання завдання в зоні. І ось тут дуже доречна присутність політпрацівника, комуністів, уміння вислухати людей, направити розмову в потрібне русло.

– Заступники командирів рот по політичній частині старші лейтенанти Іван Шевченко, Володимир Ткаченко, капітан Олег Земляний, секретарі партбюро і комітету комсомолу батальйону старший лейтенант Анатолій Іллєнко і лейтенант Василь Кононов, їх численний партійний і комсомольський актив, – продовжує розповідати Григорій Іванович Польгуй, – у такі хвилини, як, до речі, і при роботі в зоні, завжди поряд з людьми.

«Поряд з людьми». Багато закладено у цій фразі. Коли підлеглий бачить, що разом з ним, нарівні і, як правило, на більш відповідальній ділянці пліч-о-пліч з ним трудиться командир, політпрацівник, комуніст, – люди змінюються, виходять переможцями в найскладніших ситуаціях, виявляють неабиякі здібності, сміливість, винахідливість.

Начальник штабу батальйону майор Віктор Олександрович Ревков, розповідаючи про самовіддану працю людей, частіше від інших згадував особовий склад роти офіцера Миколи Павловича Патейчука. Обставини склались так, що воїнам цього колективу одержувати бетоновози довелось у найгарячішому місці. Машини були в зоні АЕС. Їх треба було терміново вивезти. Відверто кажучи, слово «терміново» тут вживається досить часто. І якщо воно промовляється, значить треба діяти швидко, тієї ж миті. Тому й збори були недовгими, хоча стояла глибока ніч.

– Коли будете про нас писати, – попереджає мене старший лейтенант Володимир Ткаченко, – не прикрашайте. Кожен учасник ліквідації наслідків аварії, виявляючи сміливість, винахідливість, рішучість, діє граничне обережно, обачливо. Ведеться чіткий контроль за добором людей на ту чи іншу операцію, за їх роботою, за дотриманням заходів безпеки, часом перебування на зараженій ділянці.

До речі, прохання «не прикрашати» мені довелось почути того дня не тільки від Володимира Ткаченка. Багато солдатів, сержантів, офіцерів батальйону говорили про це. Особливо їх засмутили газетні фрази: «Потрібні добровольці. Хто бажає?»

– Про яких добровольців може йти мова? – спересердя кинув начальник штабу батальйону. – Кожен – від солдата до генерала – не боїться будь-якої роботи. Але того чи іншого спеціаліста треба використати розумно, там, де він принесе більше користі. Цим критерієм і керуємося [3].

Так ось, коли потрібно було вивести із зони бетоновози, питати бажаючих не треба було. Водії розуміли: ніхто, крім них, краще цю роботу не зробить. Знали вони й інше: наказ треба виконувати. І ще. Біда, що трапилась на Чорнобильській АЕС, багатотисячне людське горе геть викоренили із практики спекулювання: тобто бажання сховатися за чужу спину, уникнути відповідальності, перекласти труднощі на плечі товариша або просто «відбути номер». Солдати атомної дають собі відповідь у тому, що будь-яка, нехай навіть зовсім проста робота, виконана в зоні недобросовісно, може обернутися новим лихом, потягти за собою тяжкі наслідки.

У перебудові людського мислення особового складу велика заслуга командирів, політпрацівників, партійного і комсомольського активу, всіх комуністів батальйону, яких тут по праву називають цементуючою силою. Вони, члени партії, щодня і щогодини підтверджують це своїми вчинками.

Так було при підвезенні азоту до реактора, ще зазнав аварії, так було і при виведенні техніки із зони АЕС, коли нарівні з солдатами і пліч-о-пліч з ними працювали комуністи капітан Олексій Коваленко і лейтенант Василь Кононов – секретар комітету комсомолу батальйону.

Таких, що не відзначились, тієї тривожної ночі не було. Кожен заслуговував похвали. Але навіть при найвищій активності її учасників завжди бувають люди, які проявляють небачені ними самими здібності.

Вісім із шістнадцяти залишених у зоні АЕС бетоновозів встиг «оживити» тієї ночі водій рядовий Олександр Пономаренко. Пізніше, коли техніка була виведена за межі небезпечної зони, і його відзначали за сміливість, рішучість, винахідливість, він скаже:

– Що я міг один зробити, не будь поряд зі мною капітана Коваленка, лейтенанта Кононова, рядових Возіяна, Денисенка, Тяна…

Спеціальний спільний випуск: Київська правда, 1986 р., 15.06, № 142 (18624) + Ленинское знамя, 1986 г., 15.06, № 138 (12632).

[1] Тобто ворожими бандитами. Душман, хто не знає арабської мови – значить ворог.

[2] Розмови покликаних із запасу.

[3] Оце вперше і, здається, востаннє в пресі проскочило, що ніякої добровільності не було, а були накази начальства, які треба виконувати.