…Подали руку допомоги

Василь Герасим’юк

Пригадався один вірш, який я прочитав у видавництві «Молодь» кілька років тому. Його автор, людина пенсійного віку, звертаючись до молодого сучасника, говорив, що ніколи той не напише справжнього високохудожнього поетичного твору, оскільки не витримав суворих іспитів історії, не пережив зі своїм народом нелегкі дні. Правда у рядках того поета переставала бути правдою вже з моменту, коли він велику істину «нелегких днів» почав практикувати подібним чином.

Будь-який суворий іспит має, крім усього, ще одну одвічну властивість: на його тлі особливо різко видно дріб’язковість, пустоту, корисливість. Так само видно і порожню літературу. Безхмарного дня легше приживається сірятина і мілкотем’я.

Тичинівське «За всіх скажу» повною мірою стосується кожного дня, прожитого нами, хоч звучать ці слова, можливо, іноді грізніше. Коли ми з поетом Ігорем Римаруком їхали у Чорнобиль на виступ перед шахтарями, я подумав, що їм треба читати вірші подібної сили. Це, мабуть, відчували і актори з театрів Москви та Києва, котрі, як і ми, у складі агітбригади, організованої Московським міськкомом комсомолу, прибули 24 травня у Чорнобиль.

Ми тоді ще не знали, що крім зустрічі із шахтарями, запланований ще один виступ у піонерському таборі «Казковий», який знаходиться в 30-кілометровій зоні, власне, тепер не табір, а місце проживання працівників станції, мужніх і чесних людей, яких ми зустрічали скрізь.

А під вечір ми ще зустрінемося з молодими воїнами, витримка, загартування та організованість яких потрібні і тут, в цих умовах. Нашими вірними гідами були ровесники – хлопці з Іванківського та Поліського райкомів комсомолу, які часто приїжджають до шахтарів і солдатів. Не думаю, щоб акторам було легше, ніж мені і Римаруку, виступати перед шахтарями, хоч на сцені вони, звісно, почуваються певніше. Це був незвичайний виступ. У шкільному залі, переповненому мовчазними і спокійними чоловіками у білому спецодязі, незручно було вимовляти слова, недостойні щоденної праці оцих людей. І тому я розумію, чому молодий київський актор із ТЮГу В.Яценко читав вірші Ліни Костенко. Відчувалося, що актор хвилювався. Його уважно слухали представники різних націй нашої Батьківщини, які подали нам руку допомоги, братерську руку.

До них часто приїжджають на виступи і відомі, і молоді митці. Мабуть, наша зустріч нам більше запам’ятається, ніж цим мужнім людям, яким щодоби треба відпрацювати три години у найважчих умовах.

Я почав із згадки про один вірш немолодого автора, який вважав все те, що випало на його долю, стосується тільки його, вплинуло тільки на нього. Те, що він «пережив з народом», вплинуло, очевидно, і на всіх тих людей, яких ми в той суботній день зустріли і в Чорнобилі, і в таборі «Казковий», і у військовій частині.

Вплинуло, думаю, і на нас, вплинуло і на багатьох, які сьогодні по всьому світу вимовляють назву невеличкого українського міста, розташованого в краю такої концентрації легенд і повір’їв Полісся, що не поступиться і Макондо, – але навіть вигаданий страшний фінал вигаданого колумбійського містечка не здатний вразити так, як вражає нині реальний сполох Чорнобиля, як невигадана ця біда.

Спеціальний спільний випуск: Київська правда, 1986 р., 15.06, № 142 (18624) + Ленинское знамя, 1986 г., 15.06, № 138 (12632).