Синтез душі

Лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка письменник В.О.Яворівський з перших днів чорнобильських подій обрав собі дорогу в той тривожний поліський край. І нині перебуваючи там, він на кілька годин завітав до нашої газети, щоб передати для її читачів перший уривок з документального твору «Чорнобиль: зона особливої совісті».

В.О.Яворівський

Тихе, розмірене, геть позбавлене манірності і показухи життя районного селища Поліське: все в ньому було зважено, випробувано – і ритм, і неквапливість часу, і надійність психологічних житейських низок. Тихий п’ятачок центру, будинок райкому партії, що сяє новизною, великими вікнами, перехожі, які перемовляються між собою через площу. Майже всі – знайомі, долі їх прямо або посередньо перетинаються чи йдуть по дотичній.

Сьогодні вся ця випробувана десятиліттями модель буття Поліського підірвана. За одну квітневу ніч.

Чорнобильська атомна, місто, яке стрімко зростало (рівень народжуваності в ньому приголомшував демографів і завдавав суму відділу по розподілу нових квартир у міськвиконкомі!), заманюючи, спокусуючи своєю близькістю багатьох юнаків і дівчат – залишили після себе багато неперспективних сіл у Поліському районі. Одинокі старики з бабами недолюблювали Прип’ять – зманила вона їх синів і дочок, слава богу, близько живуть, відвідують у вихідні, але швидко від’їжджають знову, залишаючи батькам ще більш жагуче почуття самотності і старості.

І раптом, двадцять сьомого квітня, після обіду, протягом трьох годин населення району зросло вдвічі, прийнявши в свої села смертельно стомлених, мовчазних, приголомшених усім, що з ними та їх дітьми, їх містом сталося, прип’ятчан. Здавалося, що й діти стали старшими, не пустували, не відпускали за руку маму чи тата, притискаючи до грудей поспіхом прихоплену з дому іграшку – найулюбленішу, яку не могли залишити.

З Поліської районної лікарні розходились по домівках усі ті хворі, які могли піднятися і йти. Звільнялися палати для прип’ятчан, що потребували екстренної допомоги. Вперше провінційні лікарі з Поліського прийняли у свій лексикон слово «опромінення». Серед тих, хто поступив, були їх колеги, прип’ятські лікарі, які врятували багатьох атомників з четвертого блока, пожежників. Тепер вони самі потребували нагальної допомоги, пояснюючи поліським лікарям, як саме їх лікувати.

Тієї ночі ніхто в Поліському не спав. Лише стомлені від усього побаченого і пережитого діти. Та й то – прокидаючись чи тривожно схоплюючись уві сні.

У Поліському і в селах району господарі зачинили в будках собак – стільки незнайомих людей було у кожному дворі. Але, як стверджують свідки, навіть найбільш злі дворняги мовчки поглядали на незнайомців.

Вигоряли балони з газом – стількох людей треба було помити, нагодувати, відіпрати, у дві зміни працювали школи, щоб юні прип’ятчани продовжували вчитися. Навіть найбільш нерішучі голови сільських Рад брали на себе відповідальність і під розписку видавали одяг, що був у магазинах, навіть найскупіші голови колгоспів – різали худобу, щоб нагодувати усіх евакуйованих.

Маленьке Поліське було перенасичене людьми. На його невеличкому п’ятачку розмістилися майже всі прип’ятські організації. Стіна кожного будинку селища у центрі кричала оголошеннями: «Штаб заводу «Юпітер» – у кінотеатрі», «Мамцю! Я зупинилася в будинку № 29 по вулиці Коцюбинського. Олена», «Ті, хто не має документів! Зайдіть на третій поверх райвиконкому, одержте довідку, яка засвідчує особу», «Колгосп «Вітчизна» Великобагачанського району Полтавської області готовий прийняти сім’ї евакуйованих з Прип’яті. Забезпечуємо окремим будинком. Безплатно видаємо корову. Повідомляйте телеграмою, надішлемо автобус».

Знемагали від безсоння телефоністки і телеграфістки, касири на автостанції. Здавалося, тихе Поліське ось-ось не витримає нервового напруження багатолюдного шуму, тривожної метушні, пристрастей, черг, перенаселеності.

Ці тривожні дні і ночі назавжди відкарбуються в пам’яті Поліського. Можливо – стануть головною подією його негучної історії в другій половині двадцятого століття. Так, Поліське, як і сусідній Іванків, який прийняв другу половину Прип’яті, вистояв. Не піддалися паніці, не втратили своєї доброти і гідності. Адже приймали не гостей, до приїзду яких готувалися, приймали переселенців, з котрими треба було ділитися не лише дахом над головою, хлібом, але й – надією. Здавалося, вони завжди були готові до цього, ще раз підтвердивши, що народ наш не розгубив, а навпаки – примножив головну свою рису характеру: у біді щедрість його душі, здатність її до співчуття воістину невичерпні.

Поліське невпізнанне й сьогодні. Жодного дитячого голосу, жодної дитини на його мокрих (мийні машини з київськими, донецькими, закарпатськими номерами цілодобово поливають асфальт і бруківку) вулицях і провулках, у багатолюдді око дивується тільки тому, хто одягнений у «цивільне», – так мало їх, так рідко вони зустрічаються. Всі останні – у білих, зелених, сірих «робах», черевиках на грубій підошві, у медичних чепчиках. Дівчата-медики, які приїхали сюди на допомогу з усіх куточків країни, навіть у цьому одязі, за грубим стандартом «середньоарифметичного мужчини», умудряються якось фасонити: підперізуються ремінцем по талії, від руки вшивають мішкуваті брюки, навіть у цих умовах їм хочеться бути красивими, знаючи, що нікому помилуватися ними – чоловіки зайняті своєю виснажливою справою, ліквідацією наслідків аварії. А вона, аварія, зруйнувала не лише четвертий блок, не тільки примусила залишити місто його жителів, але й пройшла через епіцентр багатьох душ.

Прип’ятчани, що залишилися, не виїхали, які працюють в небезпечній зоні і навколо неї, – не по-людському стомилися: від роботи, напруження, розлук з дітьми і дружинами, від невлаштованості, від шаленого поєдинку з оскаженілим четвертим реактором, який розірвав свою гамівну сорочку.

…Йшло бюро Прип’ятського міськкому партії. Не в Прип’яті, в Поліському, у тісній кімнатці безіменного кабінету Поліського райкому. Пропонували кабінет одного з секретарів, але члени бюро, вдягнені в зелені «роби», відчули, що не «впишуться» у м’які крісла, килими, поліровані столи, зібралися в скромній інструкторській кімнаті. Обстановка, антураж давно втратили смисл в останні дні. Смисл мали лише думки, вчинки, почуття.

Тим більше, що на обговорення бюро виносилося всього два питання: прийом в партію, виключення з партії.

Один, у важкі для Прип’яті і його колективу години і дні, набув права приєднатися до партійних рядів, усвідомлюючи, що це не принесе йому ніякої вигоди (тим більше – не заради кар’єри) в ситуації, яка склалася, а тільки збільшиться відповідальність та жорсткішими стануть його обов’язки. Інший після двох десятиріч перебування в партії, непомітно піднявшись на висоту начальника, виявляючи у звичайному житті неабияку спритність, гнучкість і напористість, – за кілька днів після аварії проявив боягузство і холодну байдужість до своїх товаришів по роботі, – втратив усе, що може втратити людина.

Анатолій Варивода – інженер-диспетчер управління будівництва Чорнобильської АЕС і Володимир Іванович Фаустов – начальник прип’ятського відділення Київського НДІ «Гідропроект» стояли в прокуреному коридорчику, чекаючи, поки їх покличуть на засідання бюро. Варивода був зосереджений, смугляве, стомлене за ці дні обличчя його було спокійним, випромінювало різкувату чоловічу красу. Фаустов був пригнічений, обличчя якось розкидане, розмите, хоча в минулі часи він здавався величним, упевненим у собі, показним чоловіком.

Життя першого набирало розмаху і особливого змісту, життя іншого втрачало кореневу опору, він втрачав не лише свою посаду і авторитет серед людей, він втрачав землю під ногами.

Ті нескінченні квітневі дні і ночі в Прип’яті Анатолій Варивода взяв на свої плечі, на свою відповідальність всю диспетчерську службу… І в який час! Адже здавалося, що те, доаварійне життя, втрачає свої звичайні зв’язки і саме йому, диспетчеру Вариводі, треба було втримати їх у своїх руках.

Згадує заступник голови Прип’ятського міськвиконкому Олександр Есаулов: «Я відвіз дві групи найтяжчих хворих, реакторників і пожежників, які постраждали, в Бориспіль, на аеродром, звідки їх терміново перекинули літаками в Москву. Повернувся після другої поїздки і не пізнав рідної Прип’яті. Вона була безлюдною, покинутою. Ми змушені були залишити її під натиском невидимого, але страшного окупанта – високої радіації. Хтось залишив на балконі випрану білизну, осиротіло стояли біля під’їздів дитячі велосипедики… Готувалися покинути місто в останню чергу міськвиконком і міськком партії, медсанчастина, яка встигла стільки зробити для врятування багатьох вражених, що досі ще важко осмислити і оцінити подвиг прип’ятських лікарів…

І раптом виявилося, що в п’ятому мікрорайоні залишилися неевакуйованими кілька чоловік. І водночас – дзвінок з лікарні: треба вивезти і поховати Володимира Шашенка, який помер в реанімації в ту, першу ніч, з двадцять п’ятого на двадцять шосте квітня, помер від опіків і опромінення. Так, живі повинні були потурбуватися про мертвих, поховати їх з почестями. Але у Вариводи був лише один автобус, я розумів його, треба було вирішувати, як вчинити в цьому випадку. Кілька хвилин Варивода сидів мовчки. Ось-ось могли здати мої вкрай напружені нерви: чому він тягне? Я запалив, щоб не зірватися. Він відчайдушне думав. І таки знайшов ще один автобус, викричав його по телефону у штабі атомної станції. Ми вивезли з Прип’яті і живих, і мертвого Володю Шашенка. поховавши його в найближчому селі» [1].

Фаустов, дізнавшись про аварію на четвертому блоці, відчув, як у ту ж мить виходить з-під контролю його душа. Не намагався зупинити її, уже охоплену страхом. Всі його думки і відчуття зійшлися лише на маленькому п’ятачку його квартири, його сім’ї, його особистості.

Невдовзі, на очах спантеличених сусідів, він виніс купу одягу, посадив сім’ю у власну машину і рвонув через міст шляхопроводу у бік Києва.

Колектив проектантів чекав вказівок свого керівника. Він любив давати вказівки. Тепер вони, ці вказівки, потрібні були, як ніколи раніше: що робити, як поступити, де збиратися?

Проте Фаустов думав лише про себе, витискаючи із мотора власного «Жигулька» все можливе.

Він повернувся, коли головна небезпека вже минула, коли страх за своє життя, вже змінився страхом: а що, коли не простять, а що, коли почнуть розшукувати?

Не простили, не мали права на великодушність до боягуза. Виключили з партії.

Другий секретар міськкому партії Олександр Веселовський зачитав безкомпромісне рішення бюро: виключити, як такого, що проявив боягузство, малодушність, як такого, що покинув свій колектив напризволяще.

Я і тепер бачу: немолодий, вибілений сивиною чоловік тремтячою рукою виймає з кишені спецівки партквиток. Віддає його Веселовському. Квиток в червоній шкіряній обкладинці. Веселовський повільно виймає партійний квиток Фаустова з «корочок» і повертає їх… уже не комуністу.

Порожню обкладинку Фаустов нервово, без участі розуму, запихає в кишеню. Мені здалося, що він одразу став нижчим, постарів за одну мить.

З Толею Вариводою ми сиділи того дня допізна. Він розповідав мені подробиці тих днів у Прип’яті. Днів, про які говорити, минуючи все зроблене Вариводою, просто неможливо.

Спеціальний спільний випуск: Київська правда, 1986 р., 15.06, № 142 (18624) + Ленинское знамя, 1986 г., 15.06, № 138 (12632).

[1] Пізніше повідомлялось, що В.Шашенка поховано на Мітинському цвинтарі в Москві (“Цена их смерти – наша жизнь…» під 26.04.1991 р.), але коли відбулося перепоховання – не знати.

Фото вміщене також у статті «Чернобыль: зона повышенной ответственности» під 5.06.1986 р.