Письменники України – про героїв Чорнобиля
Василь Большак
Максим Горький, визначаючи письменницьке кредо, писав: «Мета літератури – допомагати людині розуміти саму себе, підняти її віру в себе.., уміти найти хороше в людях, збуджувати в їх душах сором, гнів, мужність, робити все для того, щоб люди стали благородно сильними і могли одухотворити своє життя святим духом краси». Того короткого часу, що минув після аварії на Чорнобильській АЕС, досить для того, щоб утвердити істину: літератори України сповна довели вірність заповітам пролетарського письменника. Буваючи там, на передньому краї, де сумління й відвага радянських людей у важкому двобої зійшлись із стихією атома, письменники, змальовуючи їх героїзм і мужність, тією мужністю збагачують і себе, і слово своє.
Найкоштовніше наше багатство
Трапилося так, що я з своїми колегами по перу їду тими шляхами, якими довелося сорок два роки тому іти з переможними військами під командуванням молодого і красивого командарма генерала Черняховського.
Їду дорогами Бородянського району, який приютив своїх сусідів, чорнобильців, як це завше гостинні люди припрошують до своєї господи тих, що потрапили в біду.
Найбільше запам’яталися з тих далеких фронтових доріг Мигалки, що на Тетереві. Звичайна хата, на щастя, вціліла, город – до берега тихої, мрійливої ріки, збуджена солдатська бесіда в хаті після бою.
– Чим же вас, мої соколики, пригостити? – бідкається тітонька біля печі. – У мене, окрім картопельки, та ще огірків солоних… нічого катма.
Як ми зраділи домашньому наїдкові, яким матері годували нас у, здавалося, уже далекому дитинстві, а нам же, юним, було кожному по двадцять з маленьким гаком.
– Спасибі ж вам, ослободителі наші. Так же, мабуть, і мій синок десь. Теж, може, якась мати приютила, пригостила, отако, як я?
Минуть роки. Якось я знайомому журналістові Сергію Герасименку розповів про те пригощання на Тетереві після бою, на березі мрійливої річки у селі Мигалки.
Очі його у час розповіді стали немов більшими і виразнішими.
– А не пам’ятаєш: біля хати кущ калини був?
– Немов був…
– А стежка до берега отак-о кривуляла? А хата стояла отак-о чи отак-о?
Згадую-пригадую, куди причілком стояла хата, кручену стежку до берега отак-о…
– То це ж моя мати тебе пригощала!
…Ясна річ, їхали ми нині не тими дорогами, що сорок два роки тому. Та й не їхали тоді, а по-пластунські повзли, відвойовуючи кожен метр рідної землі – чи у танковому штурмі, а чи в стрімкій атаці.
Але нинішня чудова магістраль на Бородянку все ж нагадувала ту дорогу, розтовчену машинами, зриту снарядами, бомбами, захаращену розтрощеними ворожими танками і гарматами, з ревищем бомбардувальників і свистом бомб.
Правда, тоді дорожні знаки показували: «Господарство Сидорова», «Господарство Бондаренка», «Господарство Гегечкорі»… А ще застереження: «Обережно, міни!»
Тепер інші застереження, не менш загрозливі: «З’їжджати на обочину заборонено!». «Збирати в лісі гриби та ягоди тимчасово заборонено!».
І от ми, група українських письменників, – Павло Загребельний, Володимир Забаштанський, Микола Вінграновський, Михайло Сіренко, Микола Сом, Віталій Карпенко, Любов Голота, Євген Дудар та заслужений артист республіки Юрій Демчук – їдемо поліською землею.
Гарні молоді хлопці в білих халатах з дозиметрами в руках зупиняють наш мікроавтобус, притуляють дозиметр до коліс.
– Скільки ж ви «набрались?»
І ось ми уже в Бородянці. Райком партії, як ніколи, нагадує штаб бійців за майбутнє рідної землі, її людей, майбутніх поколінь. Іде засідання бюро. Сказати – розв’язуються буденні, як торік і позаторік питання (виконання планів, підготовка до жнив, виховання молодих комуністів тощо) було б не зовсім справедливо. Бо всіляке питання, що підлягає розв’язанню, множиться на екстремальну обстановку: район прийняв, як колись, у війну говорили, «біженців». Авжеж триб життя у цих людей переінакшений, немов відлік часу почався з нуля. Та ми не кажемо «біженці», бо рідна влада поклопоталася, щоби трудівників ланів вивезли до своїх сусідів в оптимальні, як-то кажуть, строки, організовано. Це – дорослих, працездатних і пенсіонерів. А діток відправлено в піонерські табори. Телебачення засвідчує: ласкаве море, тінисті, прохолодні ліси гостинно розкрили свої обійми: купайтесь, подорожуйте, відпочивайте собі, а ваші батьки й матері, дідусі й бабусі трудитимуться у сусідів.
Ми у звичаійному поліському затишному селі Загальці. Колгосп «Зоря» прийняв до себе 1300 робітників радгоспу «Комсомолець Полісся». Ми бесідуємо з евакуйованими робітниками радгоспу, і відчуваємо: вони давно увійшли в трудовий ритм нового життя і праці.
А в очах моїх, очах фронтовика, – дороги сорок першого року, тисячі й тисячі біженців з дітками на руках, з найнеобхіднішими домашніми пожитками, охриплі регулювальники на переправах, викинуті з машин роялі в кюветах… Річ у тім, що дехто тоді евакуювався комфортабельно: на машині – рояль, а в кабіні господиня рояля з кішечкою на руках… Тому ми, солдати, виконуючи відповідний наказ, мобілізовували машини в автобати [1], а господинь з кішечками відправляли на найближчу станцію з двома валізами в руках.
Перед нами – зовсім не схожі на тих біженців. Спокійні, помірковані, розважливі, авжеж, із застояним сумом в очах. І з тривогою. Там десь під охороною їхні домашні вогнища, виті все життя гнізда, виплекані вишняки. Що там? Як там? Це не так просто. Але й розуміння в тих же засмучених очах: біда відірвала їх од рідного порога, звичного затишку, а добрі люди дали притулок, за що уклін їм доземний.
І ми ще і ще раз відчули на ділі, в житейській веремії нашу найсильншіу зброю: дружбу і братерську єдність радянських людей. У кожного сім’я, часом чимала, а господарі беруть ще сім’ю і часом теж немалу. В тісноті, як кажуть… Адже це тимчасово, поки літо, і на веранді можна переспати, і в літній тимчасовій споруді подрімати.
Зав’язується розмова – про роботу, відпочинок, що ж буде далі, як зима прийде – отже, клопоти до клопотів.
В розмову вступає і секретар парткому колгоспу Микола Іванович Сирота, і колишній зоотехник радгоспу Василь Герасимович Колотій, голова профспілкового комітету радгоспу Володимир Петрович Войтенко, і будівельник Андрій Михайлович Дегтяренко, і працівник відділу кадрів Галина Михайлівна Бубенщикова. Потім продовжується діалог письменників з тваринниками на польовому стані.
Розмови не схожі на скарги, бо люди делікатні і розуміють – хоча й місяць з гаком минув, та відразу не наведеш ладу в побуті, харчуванні, торгівлі.
Та коли заходить мова про тих, хто в перші дні біди дременув по одеській дорозі – тут бурхливі емоції, гострота, непідробний гнів. А такі були. На жаль, і серед колгоспних керівників. Посадив один з них хвору дружину в автомобіль, сам сів за кермо. Ніхто не докоряв би йому, якби він другого дня був серед своїх земляків, клопотався про їхню подальшу долю. Та ж ні! Він опинився просто дезертиром, боягузом. Бо повернувся в село лише 16 травня… Воістину: хто собою керувати не вміє, той і другого на розум не наставить.
Отож є над чим замислитись. Коли я сідав писати ці нотатки, мені сповістили: є ухвала про негайне будівництво для евакуйованих житла. І згадалися запрошення з південних областей України: приїздіть хоч поодинці, хоч усім колгоспом – є і нові будинки, навіть селища незаселені [2] – приїздіть!
– Ні, ми будемо вкупі! І сподіваємось вскорості повернутися до своїх домівок! – таке чули ми і в селі, і на польовому стані.
Пам’ятаю на Херсонщині новозбудоване і ще не заселене селище в степу, гарне, мов лялечка, чотирикімнатні будинки, господарські будівлі, як хати, простір довкола, такі ж співучі птахи, як і на Поліссі, – переселяйтесь, вмовляли, люди, і живіть собі на здоров’я, народжуйте і ростіть гарних дітей, освоюйте степи таврійські.
А ще згадалася подорож до цілинників у недавнім часі. Радгосп “Ярославський” у Комсомольському районі Актюбінської області. Щоби ви уявили неміряні простори, наведу лише одну цифру: тут засівають щороку лише ярими п’ятдесят три тисячі гектарів. Очолюють радгосп, сільську Раду, партком радгоспу наші земляки з Ворошиловградщини. У розмові з нами керівництво радгоспу скаржилось:
– Люди нам потрібні! Люди! У нас ще є сорок тисяч цілиніних земель, і конче потрібно освоїти ті десятки тисяч.
Думаю собі-гадаю: з радістю прийняли б цілинники земляків-поліщуків.
Можна було б у цих нотатках сказати про мільйони карбованців, перерахованих радянськими людьми у фонд ліквідації наслідків аварії, про патріотичні пориви на всій нашій землі, бажання власними руками, розумом своїм допомогти в ліквідації наслідків аварії. Але це речі загальновідомі.
Дмитро Павличко сказав на з’їзді письменників України:
– Не поодинці, а тільки разом у нашій біді – у цьому наша сила!
Авжеж чуття єдиної родини завше згуртовувало радянських людей і в часи радощів великих, і нині в біді й тривозі гуртує. Біль і мужність єднають і гартують радянських людей,
Здавна мовиться в народі: згуртований і збратаний нарід схожий на граніт.
Найкоштовніше наше багатство – народна дружба і братство!
Тож бережімо і умножаймо найкоштовніше наше багатство!
Спеціальний спільний випуск: Київська правда, 1986 р., 15.06, № 142 (18624) + Ленинское знамя, 1986 г., 15.06, № 138 (12632).
[1] Автомобільні батальйони.
[2] Ну, незаселені селища – то вже чиста брехня: а) житло в СССР завжди було страшним дефіцитом; б) якби такі селища справді були, то урядова комісія мала досить влади, щоб реквізувати їх для потреб евакуйованих, чого ми не бачили.