Болгарія
Міжнародне становище Болгарії. Після катастрофи на македонському фронті Болгарія, що йшла в світовій лінії разом з Центральними Державами, мусила капітулювати, прийняти продиктовані їй надзвичайно тяжкі мирові умови і здатися цілком на ласку переможців. Болгарія весь час стреміла до об’єднання земель з переважаючим болгарським населенням: Східна Тракія, Добруджа і Македонія. Під час світової війни це їй вдалося, але поразка знову позбавила її цих земель. Не тільки земель, бо Ньойський мир позбавив її армії, наклав величезний порівнююче тягар економічний, одняв частину коренної болгарської території на користь Сербії, заставив відмовитися від найкращих народних ідеалів і змагань, що були зв’язані ідеєю об’єднаної Болгарії. Залишена своїй власній долі, Болгарія скорилася перед Антантою і своєю в деякій мірі сервілістичною, запобігливою політикою намагалася зменшити тягар, накладений на неї Антантою. Побачивши, що на це немає надії і що ізольованість її ще збільшує цей тягар, Болгарія в останні часи починає шукати способів налагодити добрі політичні і економічні відносини з більш щасливими державами: Чехословаччиною, Польщею і Югославією, цею своєю найбільш сильною сусідкою і старою соперницею на Балканах. Яким способом вийде Болгарія з свого надзвичайно тяжкого політичного і економічного становища, сказати трудно, але на це можна сподіватися, беручи на увагу хліборобський характер країни і здорові почуття державности її населення.
Становище Болгарії в російському питанні. Щодо відношення Болгарії до справ б[увшої] Росії, то треба сказати слідуюче: від часів визволення Болгарії Росія мала тут особливо великий вплив політичний і культурний. Для такого впливу утворював дуже сприятливий грунт психологічний настрій народних мас, для яких Росія була могутньою матір’ю-покровителькою всіх слов’ян. Росія блискуче використовувала свій вплив в цій країні – порозі до Дарданелів. Цілий ряд засобів, якими провадився і скріплявся російський вплив, починаючи від участи в будуванні держави і пропаганди слов’янофільських ідей, в тій концепції, яку витворили російські офіціяльні слов’янофіли (власне, замаскований панрусизм), і кінчаючи матеріяльними подарунками, – це все витворило в Болгарії вірних прихильників російської політики, які, свідомо, чи несвідомо, закривали очі перед тими перспективами для Болгарії, які відкривав для неї напрям російської політики, основаної на імперіялістичних змаганнях на Близькому Сході. Иноді (в часи [Стефана] Стамболова, [Василя] Радославова) Болгарія боролася проти російської політики, проти російських впливів. Але все ж домінуючий характер відношення Болгарії до Росії був і є більш ніж прихильний, це є русофільство. Правда, світова війна і здорове національне почуття, що пробудилося в останні роки переважно серед молодшої генерації болгарської інтелігенції, дуже вдарили по цьому русофільстві. Це традиційне русофільство, а також дезорієнтованість в справах б[увшої] Росії, примусили Болгарію в тяжку годину її життя після світової війни шукати свою стару покровительку Росію. Але тої вже не було. Правда, у більшости активних політиків Росія втратила вже свій ореол «святости й справедливости», але традиція була ще так жива і свіжа, перед подавленою дійсністю уявою маячила надія, що Росія «воскресне» і всею силою своєї могутности й авторитету заявить про свої права, а разом з тим стане на обороні прав всіх покривджених, порабованих… Це спонукало Болгарію щиро вітати спроби російських антибольшовицьких груп возродити єдину неділиму Росію, давати їм захист і яку можна було допомогу, невиключаючи й мілітарних засобів. Болгарія бачила, що большовизм, якому вона завдячувала розвал північної імперії, руйнує самийгрунт для «возсозданія» Росії, а тому відносилась до них дуже вороже. Російські большовики знайшли симпатії до себе тільки серед болгарських комуністів. Правда, жадоба скоріше побачити воскресшу, велику, єдину Росію була так сильною, що був момент (після поразки [Антона] Денікіна), коли громадська опінія Болгарії була готова вітати і большовиків як об’єдинителів і возсоздателів великої Росії і месників Антанти.
Відношення до України. Болгарія разом з Центральними Державами визнала самостійність України і ввійшла з нею в дипльоматичні зносини. Під час війни відношення її до України було коректним і цілком доброзичливим. Але потім виявилося, що це відношення було доброзичливе тілько назверх. Поразка Болгарії, наші невдачі і старі симпатії до Росії заставили Болгарію, як сказано вище, звернути свої очі на Росію. Але хід події, українська пропаганда, зміна в відношенні до українського питання з боку других держав, поводження денікінців, невдачі [Антона] Денікіна і т[аке] и[нше] виявили, що надія на перемогу антибольшовицьких російських груп мала, а без рішення українського питання проблема Сходу Европи не може бути вирішена. Це все поволі розбивало той лід недовір’я і байдужости, а часто і ворожости, який був у болгар до України. З’явилися навіть прихильники самостійної України, але більшість болгар хилиться на бік нашої федерації з Росією. До нашого представництва в Софії офіціяльна Болгарія ставиться весь час прихильно йуважно, за виїмком періоду денікініади, коли, рахуючи на допомогу [Антона] Денікіна в разі його перемоги, а також під впливом денікіновських агентів і не без впливу деяких антантських представників, болгарський Уряд заявив, що ні самостійної України, ні її Посольства в Софії не визнає. Коли період денікініади минув та коли наша справа стала в Західній Европі гостріша, Болгарія знову почала визнавати наше представництво, хоч і як напівофіціяльне. Взагалі ж можна сказати, що тепер Болгарія відносно України веде політику доброзичливости і очікування розв’язки подій на Сході Европи. В останні часи болгарський Прем’єр-Міністр [Олександр] Стамболійський, який до нас ставився ранійш неприхильно, при побаченню з головами наших місій в Варшаві та Букарешті підкреслив прихильність Болгарії до нас і висловив віру, що незалежна Україна буде існувати.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 137-139.