Вступ

Міжнародне становище кожної держави цілком залежить від сили її внутрішнього положення – себто від рівноваги та розвитку її політичних, культурних та господарських чинників, впливу тієї держави на політичне і економічне життя других держав і від спроможности оборони своїх прав та інтересів від посягання або нарушення їх з зовнішнього боку. Коли ми матимем цю аксіому на увазі і примінимо її до умов нашого державного життя та наших відносин – то мусимо прийти до тяжких і невідрадних висновків. Через відсутність внутрішньої сили нашого державного організма і брак потенціональности оборонити свою Державу від зовнішніх ворогів Уряд Української Народної Республіки зостався саме тепер без території, без населення, без великих перспектив, без матеріяльних та оборонних засобів, і тому сучасне міжнародне становище нашої Держави скрутне і в великій небезпеці. Воно ускладняється ще і тим, що Українська Держава не визнана ще всіма державами світу і що українська державна ідея зв’язана нерозривно з цілим комплексом важних питань, що становлять так звану проблему Сходу, в яку входить і російське питання.

Через розбіжність і суперечність інтересів політичного та економічного характеру тих держав, що покликані до вирішення цієї, для европейської рівноваги, дуже важної проблеми, розв’язка цього питання, отже, і української державної справи, являється дуже трудною. Дотеперішні спроби великих держав підійти ближче до цієї проблеми не принесли із-за відсутности повної згоди поглядів на спосіб її розв’язки ніяких успіхів і ускладнили та утруднили ще більше ситуацію на Сході Европи, бо викликали великий зріст і зміцнення большовиків. Міжнародне становище української державности цілком залежне від вищезазначених умов, які надавали той чи инший напрям закордонної політики Уряду Української Народної Республіки чи викликали його зміну. Через те, що недовга історія Української самостійної незалежної Держави, то і тих напрямів чи орієнтацій в нашій закордонній політиці не багато.

Умови і події, які повстали в зв’язку з розвитком революції в Росії, довели Українську Державу до заключення миру з Центральними Державами, які Берестейським договором визнали самостійність і незалежність Української Держави і втягнули її в круговорот своїх планів. Силою обставин, викликаних нашим слабим внутрішнім положенням і окупацією української території німецькими військами, закордонна політика Уряду Української Народної Республіки в свій час мусила мати німецький напрямок чи орієнтацію, чи власне силою фактів бути в орбіті німецького впливу. Цей період закордонної політики тривав до повстання проти гетьмана [Павла] Скоропадського і скінчився з моментом побіди Директорії, як верховної влади, що стала в закордонній політиці на новий шлях.

Уряд Української Народної Республіки, бажаючи отримати від держав Антанти моральну допомогу в формі визнання з їх сторони української державности і матеріяльну підтримку в боротьбі з большовиками, пішов у закордонній політиці за антантською орієнтацією і старався позискати головним чином допомогу одного з великих і впливових членів Антанти – Франції. Переговори, однак, з французькими представниками не принесли позитивних наслідків, і Уряд Української Народної Республіки, не одержавши ніякої ні матеріяльної, ні моральної, допомоги, не з’єднав собі могучого протектора, який захищав би своїм престижем і своєю силою право України на незалежне державне життя. Уряд Української Народної Республіки мусив власними силами будувати свою Державу в бурхливий час революції і в той же час боронитися перед большовизмом, який при всіх наших героїчних зусиллях все більше і більше підривав підстави нашої державности і захоплював українську територію та її багацтва.

В кінці Українська Народна Республіка блокована сусідніми вороженастроєними державами і обтяжена війною з Совітською Росією та [Антоном] Денікіним, дійшла до повної внутрішньої політичної та економічної руїни, а в закордонній політиці не здобула ніякого успіху. Нашим міродайним чинникам не щастило при всіх їх величезних зусиллях переконати инші держави щодо потреби визнання Української Держави, хоч потребу і необхідність такого визнання аргументовано «правом самоозначення» і за нашею слушною справою промовляли гуманітарні, правничі, історичні, політичні і етнографічні мотиви. Міжнародне положення держави вирішує сила внутрішнього її становища, а цеї сили не було в Українській Державі.

Польсько-румунський напрямок. Уряд Української Народної Республіки, свідомий катастрофічного положення, що витворилось з неуспіху нашої армії на фронті в листопаді 1919 року і переходом частини Уряду на територію Польщі, і переконаний, що для врятування української державности треба принести певні матеріяльні жертви, мусив зректись територіяльного максималізму і вибрати новий шлях в закордонній політиці, який привів Українську Народну Республіку до згоди з сусідніми державами – Польщею та Румунією. Правительству Української Народної Республіки не лишалося нічого, як вибрати згоду і союз з однією з сусідніх держав, Росією або Польщею – з однією з тих двох сил, без яких ми не могли вийти з того становища, до якого нас привели події [19]19-го року, – і воно вибрало з важних причин порозуміння і союз з Польською Річчю Посполитою.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 39-40.