Туреччина

Міжнародне становище Туреччини. Після того як в жовтні місяці 1918 р[оку] Болгарія була змушена від боротьби з Антантою, не могла провадити далі боротьби і Туреччина, і мусила також її припинити. З цього моменту міжнародне становище Туреччини стало надзвичайно тяжким. Столиця і цілий ряд провінцій були окуповані антантським та грецьким військом. Через те, що в Туреччині зблизилися між собою інтереси всіх держав Антанти та Греції, інтереси, які часто впадали в суперечність (Греція – Італія, Англія – Франція), а також через внутрішнє становище держави (рух проти Антанти під проводом Mustaf’и Kemal’я, національний рух арабів, вірменів і т[ак] д[алі]), – через все це становище міжнародне, як і внутрішнє, ускладнилося надзвичайно і зав’язалося в такий вузол, якого заінтересовані держави не можуть розв’язати і досі.

Севрський договір нищить Туреччину як державу і позбавлює її цілого ряду найкращих провінцій, напр[иклад] Аравійського півострову, Вассалату в Египті і т[ак] д[алі]. Тепер турецьке питання є одним з найболючіших питань. Агресія союзників та їхня окупаційна політика викликала в Туреччині національний рух проти союзників. Тереном, на якому зорганізувалися і розвивають свою акцію турецькі націоналісти, стала Мала Азія (Анатолія). Тут національний рух прийняв конкретні форми: збройної організації і скликання окремого від Царгороду Парляменту. На чолі цього руху став генерал Mustafa Kemal, який користується великою популярностю в народі, особливо в армії. Союзники всіма силами намагалися подавити цей рух, але врешті, зайняті боротьбою в окупованих ними провінціях, втративши величезні кошти, боячися остаточної втрати поваги серед мусульман, доручили за відповідні територіяльні компенсації мілітарну боротьбу з [Mustaf’ою] Kemal’ем Греції. Але греки потерпіли серйозну невдачу. Притому Франція не в силі була поборювати повстання арабів в Північній Сирії, Англія зустріла великі труднощі в Месопотамії. А до цього всього ще й виникли зближення і договір [Mustaf’и] Kemal’я з большовиками. Ці всі обставини дуже занепокоїли Антанту і загострили суперечність Англії та Франції.

Англія, яка через поразку Туреччини осягнула своїх цілей в Передній Азії, бажала точного виконання Севрського договору і не хтіла йти на уступки урядові в Анатолії. Франція, заангажована в справах Німеччини, не могла побороти труднощів, які принесла їй окупація Сирії та Кілікії, шукає компромісу та впливає в цьому напрямку на Англію. В останні часи, як відомо, становище Англії в Туреччині захиталось, і вона мусила звільнити від своєї окупації Месопотамію. Греція, невдержавши побережжя Мраморного моря, хоче задержати Смірну, але навряд чи в цьому її буде підтримувати Франція.

Становище Туреччини в російському питанню. Зайнята своїми справами Туреччина мало займається справами б[увшої] Росії і загалом відноситься до них досить байдуже. Антибольшовицькі російські групи її симпатіями не користуються. Російські аспірації на т[ак] зв[ану] Близькому Сході були постійно, відколи повстала Рос[ійська] імперія, наточені на зниження Туреччини, або принаймні на витиснення її в Малу Азію. Через це Туреччина завше і цілком справедливо вбачала в Росії свого найбільшого ворога, а тому, коли він упав, вона не може бажати його воскресення. І, звичайно, всякі спроби антибольшовицьких російських груп, які, помимо повалення большовиків, завше ставили собі завдання відбудови єдиної Росії, ніякими симпатіями з боку Туреччини користуватися не могли, а навпаки, дратували і викликали тривогу, що Росія, яка і раніш дивилась на себе як на головного спадкоємця після очікуваної смерті «больного человека», захоче взяти свою долю на Близькому Сході. Тим більше, що самі росіяне з цим не ховалися. Вся та допомога [Антону] Денікінові, [Петру] Врангелеві, яка йшла з Царгороду, була допомогою з боку Антанти, цього фактичного господаря в Царгороді, і викликала у турків незадоволення.

Відношення до большовиків. Про справжнє відношення царгородського Уряду до большовиків судити не можна, бо ніяких зносин він з ними не мав, а притому був, власне, фікцією Уряду. Господарем була Антанта. Але в принципі це відношення, розуміється, було негативне. Між тим боротьба з національним рухом під проводом Mustaf’и Kemal’я оскладнилася союзом [Mustaf’и] Kemal Paş’і з большовиками. Mustafa Kemal Paşa, шукаючи собі союзників, зупинився на большовиках. Переговори велися досить довгий час але до зближення дійшло під час Конгресу мусульманських народів в Баку. Пункти умови [Mustaf’и] Kemal’я Paş’і з большовиками не відомі, але що взаємовідносини між ними дуже близькі, свідчать декрети [Mustaf’и] Kemal Paş’і в большовицькому дусі, спільні акції в Вірменії, нав’язання взаємних дипльоматичних зносин і т[ому] п[одібне].

Це зближення кемалістів з большовиками заслуговує на увагу, особливо після того, як стало відомим слідуюче: коли на домагання комісара Антанти в кінці листопаду м[инулого] р[оку] ратифікувати Севрський договір великий Візир [Ahmet] Tevfik Paşa заявив, що без порозуміння з національним Урядом в Ангорі він нічого не може зробити, Антанта після довгого вагання мусила зцим примиритися. Це було до певної міри визнання [Mustaf’и] Kemal’я і його Уряду Антантою. Тепер це визнання пішло ще далі. В Ангорі між царгородським Урядом і правим крилом націоналістів, а значить, і з [Mustaf’ою] Kemal’ем, прийшло до порозуміння, зміст котрого, одначе невідомий. Головним домаганням кемалістив є ревізія Севрського договору. Під впливом перш усього невдач в Малій Азії і зросту большовицького впливу серед мусульманських народів Азії Антанта мусила згодитися на те, щоб на лондонську конференцію, яка зараз відбувається, з’явилася Делегація як від царгородського Уряду, так і від ангорського. Як відомо, обидві ці делегації дійсно виїзжали до Лондону і добилися принципіяльної згоди на ревізію Севрського договору в напрямі вимог кемалістів. Що ці переговори кемалістів з Антантою вплинуть на зміну їх відношення до большовиків – нема сумніву. Згаданий союз з большовиками виник не через те, що турецькі націоналісти перейнялися ідеями комунізму, а бажанням використати большовиків в боротьбі з Антантою, і, як бачимо, дав дещо позитивного Туреччині, бо вплинув на політику Антанти щодо Туреччини.

Відношення до України. Ті причини, які диктують Туреччині її відношення до спроб відбудувати велику Росію, диктують цілком протилежне відношення до України, бо в ній Туреччина бачить найголовніший фактор, який не тільки ослаблює велику Росію, а нищить взагалі агресивні заміри Росії на Чорному морі і Близькому Сході. Туреччина дивиться на Україну як на сусіда, з яким вона має багато спільних життьових інтересів. Це викликало ще за часів Берестейського миру надзвичайне прихильне відношення Туреччини до нас. Про таке відношення свідчать той прийом, який зустріло наше Посольство в Царгороді, позиція Уряду після авантюри Посла [Михайла] Суковкіна, визнання його заступника, ріжні пертрактації в практичних справах і т[ак] д[алі]. Коли антантські комісари в Царгороді, під ріжними ворожими для нас впливами, ставили всякі труднощі нашому Посольству, то турецьке громадянство завше було за нами. Неприхильне відношення до нас з боку турецького Уряду почувалося тільки тоді, коли на чолі його був [Mehmed] Damat Ferid Paşa (кінець [19]18 року – червень [19]19 і березень [19]20 – листопад [19]20 р[оку]), але і це треба пояснити його запобігливою політикою до Антанти.

В теперішньому турецькому Кабінеті маються великі прихильники нашої справи, серед яких треба одмітити великого знавця російських і українських справ, прихильника нашої незалежности і ідеї союзу Чорноморських держав п[ана] Міністра закордонних справ, – [Bekir] Sami bey. Відносини з цим Урядом у нас найліпші, і тільки становище внутрішнє і зовнішнє Туреччини, як і наше, мішає зреалізувати ті відносини і перенести їх в сферу ділових, практичних питань обох держав. Треба додати, що [Mustafa] Kemal Paşa був раніш теж великим нашим прихильником, як він відноситься до нас тепер – невідомо. З ревізією Севрського договору і з поліпшенням політичного становища Туреччини стан нашої справи в цій державі набере для нас знову великої ваги, не так в питаннях принципіяльних, як в чисто практичних, особливо в зв’язку з тим, що в Туреччині скупчені головні маси евакуйованої [Петром] Врангелем армії, серед якої мається великий відсоток українців, а також через те, що звідси будуть намагатися російські праві кола, як і ті українці, що підтримують акцію [Сергія] Моркотуна, розпочати свою активну мілітарну діяльність на Україні.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 139-142.