Українсько-польські взаємовідносини
Переговори. В ціли осягнення порозуміння з Урядом Польської Річи Посполитої український Уряд вислав до Варшави Надзвичайну дипльоматичну Місію ще восени [19]19-го року, однак переговори в міру того, як наше внутрішнє становище слабло і стратегічні обставини гіршали – все прибирали чимраз більше затяжний характер. Зворот у політичних переговорах наступив з моменту видання нашою Місією від імени Уряду УНР політичної декларації від 2-го грудня 1919 року, в якій зазначено умови польсько-українського порозуміння, що послужили основою дальших переговорів, які довели остаточно до заключення Політичного Договору від 21-го квітня 1920 року, підписаного уповноваженими представниками обох республік в м[істі] Варшаві.
Квітневий договір. На підставі цього договору Польська Річ Посполита, признаючи право України на незалежне державне існування на території в межах на північ, схід і південь, якщо ці межі будуть позначені договорами Української Народної Республіки з її з тих сторін сусідами, визнала Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з Головним Отаманом п[аном] Симоном Петлюрою за верховну владу нашої держави. Цим договором встановлено також границі між Українською Народною Республікою і Польською Річчю Посполитою. Обидві договірні сторони зобов’язались не заключати жодних міжнародних умов, направлених супроти одного з контрагентів і в найблищій майбутности заключити спеціяльні торговельні умови і Військову Конвенцію. Ця остання була заключена уже 24-ого квітня, і вона означувала умови спільних військових операцій. Всі вищеозначені акти стали реальним грунтом наших відносин з сусідньою нам Польською Республікою і лягли в основу нашої закордонної політики.
Значіння згоди. Польсько-Український союз лежав в площині і польських і українських державних інтересів і обопільної користи. Польська Республіка збільшується на основі квітневого договору територіяльно коштом українських етнографічних земель і входить в союз з Українською Державою та відтягає її від можливого майбутнього союзу з Росією і таким чином значно ослаблює силу російського імперіялізму. Польська Річ Посполита з’єднує собі союзника в боротьбі з большовиками, що готовили їй рішучий удар, і находить на території України необхідні їй хлібні продукти і вироби сільського господарства.
Українська Народна Республіка отримала на основі цього договору моральну допомогу в формі визнання «де-юре» державної суверенности і реальну підтримку на політичному, мілітарному і фінансовому полі з боку представника Антанти на Сході. Після довгої і впертої боротьби з ворогами української державности, большовиками і [Антоном] Денікіним Україна вперше знайшла союзника, війська якого разом з переорганізованою і добре виеквіпованою нашою армією мали очистити українську територію від ворожої окупації, допомогти в заведенню на ній ладу і спокою, якого населення так дуже бажало. Українська Народна Республіка, до цього часу замкнена ворожими сусідніми державами, розбила ціною цього договору бар’єр, що загорожував їй дорогу в Західну Европу, і через Польщу, яка своїми культурними та економічними цінностями і своїм географічним положенням є порогом до Европи, зблизалася до західних держав, особливо до Франції, до якої Польща по традиції завжди близько стояла і стоїть.
Уряд Української Народної Республіки сподівався, що за допомогою союзної Польської Речі Посполитої антантські держави оцінять значіння української державности при вирішуванню Східного питання, визнають суверенність Української Держави і підтримають політику Уряду, яка так багато могла причинитись до замирення близького Сходу, економічного його відродження і встановлення політичної рівноваги.
Виходячи з розуміння всеї ваги і реальної вигоди Українсько-Польського союза, що лежить в державних політичних і економічних та національних інтересах українського і польського народів, я, принявши обов’язок керманича закордонної політики УНР в кінці травня 1920 р[оку], продовжував вже намічену Урядом лінію закордонної політики, випливаючу з суті політичного союзу, і також доложив і докладаю всіх зусиль, щоби цю згоду і союз закріпити, вивести на шлях повної взаємности та поглибити. Приступивши до ведення закордонної політики, я запевнив польський Уряд окремою нотою, висланою в червні до Міністра закордонних справ Польської Речі Посполитої, що доложу усіх старань, щоби поширити тісні, дружеські, політичні зв’язки, які існують вже між нашими двома державами, рівнож і економічні відносини, взаємокорисні для нашого спільного розвитку.
Виконання зобов’язань. Мушу зазначити, що за весь час моєї праці в сфері закордонної політики – Уряд Української Народної Республіки виконував завжди і при всяких обставинах лояльно взяті на себе зобов’язання, що випливають з квітневого Політичного Договору, на грунті якого твердо стояв навіть у найтяжчі хвилини, коли ворог був на передмістях столиці Польської Держави. Нема найменших сумнівів, що коли б розвиток подій склався нам на користь і воєнне щастя стало на нашому боці – всі ті сподівання, які Уряд Української Народної Республіки покладав на союз з Польщею, були б здійснились, видно це було тоді, коли Уряд був на своїй території і військові операції проходили успішно для української армії.
Українська справа стала не тільки предметом живого інтересу та обміркування в світовій пресі, як прихильній, так і ворожій, але і предметом нарад офіціяльних, політичних і парляментарних кол всіх держав, особливо Англії та Франції. Ця остання пильно стежила за подіями на Україні і готовилась до вислання військової Місії, яка допомогла би організації української армії і приїзд якої означав би визнання «де-факто» Української Держави з боку Франції.
Але по короткому періоді військових успіхів наступила зміна воєнного щастя на користь большовиків, які, скупчивши на території України велике число війська, добре виекіпованого здобутою на денікінській армії зброєю, амуніцією і одягом, вдарили на меншу по числу польську і українську армії і змусили її до відвороту і виходу за Збруч. Через це Уряд Української Народної Республіки перейшов разом з армією на територію Польщі. На цей раз пробування Уряду і війська на території Польщі мало характер, зв’язаний тільки з військовими операціями, і міжнародно-правного становища УНР не міняло. Скорим і впертим натиском большовики примусили союзні армії відступити до лінії Вісли, Львова, Дністра, героїчний відрух об’єднаної і міцної духом польської і української армій стримав большовицький наступ і відкотив червону армію за етнографічні межі Польщі. Необхідно зазначити, що українська армія, хоч залишила свою територію, дотримувала весь час братерства зброї польським товаришам і з твердостю та відомим мужеством обороняла союзну Річ Посполиту.
Хоч стратегічне становище польської армії кріпшало, все-таки було воно так непевне, що польське військове командування вважало потрібним припинити дальшу боротьбу з большовиками і приступити до переговорів про розмир, які і мали початись. На розпочаття переговорів про розмир, а слідом за тим переговори про мир з Совітською Росією вплинули негативно висліди переговорів польського Президента Міністрів [Władysław’а] Grabsk’ого з представниками Антанти на конференції в Спа і невідрадне становище, в якому наслідком цього опинилася Польща. А відмова ширшої фінансової допомоги Польщі в Спа виходила з побоювання Антанти, що Польща бере занадто великий імперіялістичний розмах. Уряд Української Народної Республіки бачив ясно, що це тяжке політичне і економічне становище, яке присилувало Польщу при невідрадних умовах вступити в переговори з Совітською Росією, не дозволить її обстоювати належно права та інтереси Української Народної Республіки як свойого союзника, а енергійне заступництво української справи може поставити Польщу в безвихідне становище, тим більше, що поміч Антанти виявилася замало активною.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 41-43.