Самообман та спроби його подолання

Жарких М.І.

або Чому Гумільова вважають фантазером

"Эк куда хватил! В уездном городе измена"

Н.В.Гоголь

В книзі "Пошуки вигаданого царства" є додатковий розділ, який не має ніякого відношення ані до вигаданого "царства попа Івана", ані до проблеми резонансу цієї легенди в католицькому світі. Цей розділ присвячено "Слову о полку Ігоревім" (СПІ). Самообман дослідників СПІ, на думку Гумільова, полягав у тому, що вони розуміли текст як стій і тому відносили його до подій 12 ст., а якщо цей самообман подолати, розуміти текст алегорично, то він краще пасує до подій 13 ст.

Я спеціально переглянув кілька тематичних збірників праць про СПІ за 1985 – 1990 рр.; в них містилось 83 статті про "Слово", і тільки в одній з них є одне посилання на "Пошуки вигаданого царства". Чи треба пояснювати, що це був бібліографічний покажчик [1] і що там ця книга віднесена до розділу "Час написання СПІ" (вона не згадана ані в розділі "Узагальнюючі роботи про СПІ", ані в розділах "СПІ та Русь 11 – 12 ст.", "Жанр СПІ", "Тлумачення темних місць", хоча з усіх цих питань Гумільов висловлювався). Стаття А.А.Горського в тому ж збірнику [2] ігнорує навіть цей хронологічний аспект, який Творогов визнав вартим уваги. Горський розглядає 4 гіпотези, які лежать в межах 1185 – 1199 рр. В книзі М.О.Баскакова про СПІ [3] використано книги Гумільова "Хунну", "Хунни в Китаї", "Відкриття Хозарії", але не "Пошуки…" Нема згадки про цю роботу Гумільова і в найновішій енциклопедії [4]. Висновок: "Слово"знавці цілком і повністю відкинули всі гіпотези Гумільова і не пустили його до своїх зімкнутих рядів. Чи мають вони рацію?

Основні тези Гумільова щодо СПІ такі:

1. жанр СПІ – політичний памфлет; попередні дослідники визначали жанр СПІ невірно або не визначали взагалі;
2. основний літературний прийом СПІ – натяк, який його сучасники буцімто розуміли на льоту, а сучасні дослідники не розуміють;
3. під "половцями" СПІ слід розуміти монголів-несторіан;
4. політична ситуація, відбита в СПІ, відповідає періоду 1249 – 1252 рр.;
5. автор СПІ – прихильник прозахідної концепції зовнішньої політики Русі, прихильник лінії князів Данила Галицького та Андрія Ярославича, супротивник Олександра Невського та його політики союзу з Ордою;
6. основний зміст СПІ – агітація за об’єднання сил Русі на прозахідній основі для збройної боротьби проти Орди.

Аргументацію цих тез можна поділити на дві частини: пряму, оперту на тлумаченні джерел, і непряму, оперту на гумільовському розумінні політичних та літературних тенденцій досліджуваної доби. Перш ніж перейти до її розгляду, я хочу спинитися на теоретичній засаді автора – на принципі датування літературного твору за політичним контекстом, який в ньому відбився. Цей принцип Гумільов пояснює у таких виразах:

"Ми виходимо з того, що будь-який літературний твір написано в певний момент, з певного приводу й адресовано читачам, яких він мав у чомусь переконати. Якщо нам вдасться зрозуміти, для кого й заради чого написано твір, що нас цікавить, то зворотнім ходом думки ми знайдемо той єдиний момент, який відповідає змісту й спрямованості твору" [П, с. 230 – 231].

"В образах є своя закономірність, підказана жанром, і вони поруч із сюжетною колізією дозволяють знайти ту єдину дату, коли складання такого твору було актуальним" [П, с. 252; підкреслення мої – М.Ж.].

Сам по собі такий принцип не є чимось нечуваним в практиці дослідників: наприклад, ним широко користується І.Греков для московської літератури кінця 14 ст. [5] Але вживаючи його, треба пам’ятати:

• не кожен твір можна прирівняти до газетної статті, яка з’являється під безпосереднім впливом події;
• політична ситуація певного історичного моменту, якою вона уявляється нам на підставі досліджень, не обов’язково мала такий самий вигляд в очах сучасників: щось вони знали докладніше за нас, а чогось не знали;
• оцінка політичної ситуації, яку ми робимо виходячи з політичного досвіду свого суспільства, не конче співпадає з політичними оцінками сучасників подій чи автора твору;
• політичні ситуації мають властивість повторюватись.

Наприклад, збираючись датувати "Кавказ" Шевченка таким методом, ми б зупинились перед вибором між совєтсько-чеченською війною 1943 – 1944 рр., совєтсько-афганською війною 1979 – 1989 рр., російсько-чеченською війною 1994 – 1996 рр. і були б здивовані, довідавшись, що твір написано під враженням російсько-чеченської війни 1840-х рр.

Прямі аргументи. Гумільов відзначає, що не пояснено слово "хіни" [6] і вважає, що це – назва підданих імперії Цзинь або Кин (держави чжурчженів в Китаї) [7]:

"Під 'хінами' слід розуміти монголо-татар Золотої Орди і, отже, сам сюжет 'Слова' не що більше як зашифровка" [П, с. 237].

Далі йдуть "хіновські стріли" [П, с. 237 – 240] – Гумільов вважає, що це технічний термін для монгольських отруєних стріл. Він докладно пояснює, звідки пішов звичай отруювати стріли, але чому "хіновські стріли" отруєні – таки неясно.

Наступне неясне слово – "харлуг" – пояснюється як тюркський термін "каралук" [8] (воронена сталь) з заміною тюркського початкового "к" на монгольське "х" [П, с. 240] [9].

Неясне слово "деремела" Гумільов розуміє як "піддані монгольського баскака на ім’я Дармала" [П, с. 241]. Вірю автору, що ім’я Дармала було в монголів, але цей баскак відомий тільки з розв’язку даного рівняння (за умови, що воно розв’язане правильно) [10].

Гумільов вважає неясним слово "троян" [П, с. 241 – 246]. Це ключовий момент всієї аргументації. Гумільов пише:

"Троян – дослівний переклад поняття 'Трійця', але не з грецької мови і не руським перекладачем, а людиною, в рідній мові якої відсутня категорія граматичного роду. Тобто це переклад терміну 'уч идук', зроблений тюрком на руську мову. Можна гадати, що перекладач не намагався підкреслити тотожність 'Трояна' та 'Трійці'. Ці поняття для нього співпадали не повністю, хоча він розумів, що й те і друге відносяться до християнства" [П, с. 244].

Одне слово, Троян – це несторіанська трійця. Тоді "тропа Трояня чрес поля на гори" – це половецький степ (поля) та Кавказ чи Тянь-Шань (гори), а все разом – опис шляху до країни несторіан; земля Трояна – Чернігівське князівство; сьомий вік Трояна свідчить, що з ним зв’язана спеціальна хронологічна система [11] (1068 р. – (600..700 років) = 368..468 рр., період відокремлення несторіанства від православ’я).

Заради справедливості слід відзначити, що існування "ери Трояна" як хронологічної системи визнає й Б.О.Рибаков, але він вважає, що початок відліку тут – поразка антів від готів. Ми знаємо давню історію значно краще, ніж автор СПІ, і тому можемо видобувати бозна яку глибину просто з нічого.

Вираз "мислене древо", на думку Гумільова, розуміють неправильно [П, с. 246 – 247]: насправді тут використана шаманська символіка Східного Сибіру чи Монголії (чому саме Монголії? Якщо вже шукати родичів за кордоном, чому не згадати германський ясен Ігдрасіль – теж світове дерево?).

"Дуже цікавий і зовсім не випадковий підбір народів, які 'поють славу Святославлю' після перемоги його над представником степу Кобяком: німці, венеціанці, греки й чехи-морави. Тут точно окреслена границя ареалу Батиєва походу на захід […] І ці чотири народи засуджують Ігоря за його поразку. Здавалось би, яке їм діло, якби справді в полі зору автора була лише сутичка на кордоні. Але якщо йдеться про зіткнення двох світів – зрозуміло" [П, с. 252 – 253].

Це спостереження видається мені слушним: яке діло було німцям та моравам до битви на Каялі – справді незрозуміло.

Далі Гумільов вважає недоречним для 12 ст. вираз СПІ, що погані брали данину по білі від двору: половці данини не збирали, а збирали її монголи [П, с. 256].

І на цьому прямі аргументи, покликані покращити розуміння тексту, вичерпуються.

Побічні аргументи. Гумільов неодноразово повертається до теми алегоричного характеру СПІ:

"Цілком очевидно, що автор 'Слова' збирається повідомити своїм читачам щось важливе, а не просто оповідання про невдалу сутичку, яка не мала ніякого воєнного та політичного значення [12]. Отже, призначення 'Слова' – дидактичне, а історична подія – просто притока, на яку автор нанизує потрібні йому ідеї" [П, с. 231].

"Від падіння Хозарського каганату в 965 р. до заснування Золотої Орди в 1241 р. ніякого степового об’єднання не існувало і небезпеки для Руської землі з боку степу не було. Але СПІ пронизано зовсім інакшим настроєм, і це наводить на думку, що автор нашого джерела мав на увазі щось таке, про що він не бажав прямо говорити" [П, с. 235].

"Несторіанство було в 13 ст. знане на Русі настільки добре, що читачі 'Слова' не потребували докладних пояснень, а хапали думку автора за натяками" [П, с. 246].

"Автор 'Слова', говорячи про одне, мав на увазі зовсім інше" [П, с. 247].

"Коли ми приймаємо запропоновану Д.Н.Альшицем концепцію іносказання, то слід враховувати й умовчання, яке розумілось як натяк" [П, с. 249].

"Прямі нападки руського письменника на несторіанство були небезпечні [за життя Сартака], а разом з тим предмет був настільки загальновідомим, що читач розумів, про що йдеться, з півслова" [П, с. 250].

"Деталі та описи 'Слова' повинні зображати ситуацію не 12, а 13 ст. й під масками князів 12 ст. повинні критись діячі 13 ст." [П, с. 252]

Розмірковуючи над цими заявами, я одразу пригадав слова Салтикова-Щедріна:

"Ми, росіяни, завдяки цензурному ярму, що довго над нами тяжіло, аж надто володіємо якоюсь нещасною здатністю проковтувати. Коли ми чогось не знаємо, то варто нам у належному місці тільки крякнути, щоб читач подумав, нібито за цим кряканням стоїть невідь-яка вчена глибина" [13].

Відповідність князів 12 і 13 ст., на думку Гумільова, така: Святослав київський – Олександр Ярославич Невський; Всеволод Велике Гніздо – Андрій Ярославич владимирський; Ярослав Осмомисл – Данило Романович галицький; Кончак – Куремса; Ізяслав Василькович полоцький – Михайло Хоробрит московський. В СПІ згадано ще багато інших князів, але кого слід розуміти під ними – Гумільов не пояснює.

Другий побічний аргумент – відсутність загрози для Русі з боку степу в 11 – 12 ст. Окрім наведеної вище цитати зі с. 235, Гумільов наполягає на цій відсутності в таких виразах:

"Наприкінці 12 ст. заклик до війни з половцями був неактуальним, тому що перевага Русі над половецьким степом зробилась очевидною […] Закликати в цей час народ до мобілізації просто безглуздо" [П, с. 232].

Київські князі, які в 2 половині 12 ст. робили мало не щорічні виправи проти половців, напевно, були іншої думки. Зрештою, перевага, якою б вона не була очевидною, ще не гарантує перемоги чи безпеки: згадаємо очевидну перевагу Росії над Кримським ханством в 17 ст. чи ще очевиднішу перевагу СССР над Німеччиною в 1941 р. [14] Це – яскравий приклад згаданої вище тези, що розуміння політичної ситуації вченим, який є нашим сучасником, може сильно різнитись від розуміння учасників подій. Зрештою, цілком неясно, чому треба було об’єднати весь степ, щоб загрожувати Русі. Загроза посилювалась щоразу, коли виникали половецькі об’єднання хоч невеликих розмірів; той факт, що сили Русі арифметично набагато перевищували сили половців, ще не гарантував автоматичної перемоги хоча б через те, що точок прикладання цих сил також було доволі (цей самий фактор діяв і у відносинах Китаю з хуннами, наприклад).

Далі Гумільов твердить, що в СПІ під видом битви на Каялі 1185 р. відтворена битва на Калці в 1223 р. – на тій підставі, що хід подій в обох випадках буцімто співпадає [П, с. 247 – 249]. Насправді різниця в ході подій настільки сильна, що в них немає жодної спільної риси, окрім того, що і там і там "наших побили".

Похвала смоленським князям Ростиславичам і заклик до них допомагати Ігорю, на думку Гумільова, недоречні для 12 ст., бо тоді Ростиславичі були найлютішими ворогами чернігівських Ольговичів [П, с. 253]. Насправді вони інколи ворогували, а інколи мирилися, прикладом чого може бути тривале співправління в Києві Святослава Всеволодовича з Ольговичів та Рюрика Ростиславича.

Проща Ігоря Святославича до церкви Богородиці Пирогощі в Києві [П, с. 256 – 257], на думку Гумільова, є антинесторіанським кроком, бо несторіани не шанували богородиці. На мою думку, згадка маловідомої церкви Пирогощі [15] – топографічний орієнтир (головна богородична святиня Києва – Печерський монастир).

Ворожість православних русичів до несторіан виводиться з того факту, що русичи вбили монгольських послів-несторіан; а несторіанство цих послів виводиться з того, що їх убили [П, с. 244, 248]. Так само дурість Туракини виводиться з того, що вона робила дурниці, а дурниці вона робила через те, що була дурна [П, с. 249].

Безпорадність Батия в часи правління Гуюка змальована дуже сильно:

"Батий мав тільки 4 тисячі вірних монгольських вояків, котрих було явно недостатньо, щоб силою утримувати в покорі східну Європу з шестимільйонним населенням. Сподіватись на допомогу з метрополії він не міг, оскільки Гуюк шукав тільки його загибелі […] Великий князь Ярослав […] був отруєний Туракиною за доносом одного з бояр князя. Тоді сини загиблого, Олександр Невський та Андрій, відійшли від Гуюка і так активно підтримали Бату, що той в 1248 р. вже мав змогу вирушити походом на схід проти великого хана" [П, с. 151].

"Руська допомога, завдяки якій Бату вийшов з боротьби переможцем […]" [П, с. 152].

"[За Берке] хан, який сидів у Сараї, опинився в залежності від своїх підданих: руських, болгарських та половецьких" [П, с. 152].

"Неборака Батий опинився володарем величезної країни, маючи всього 4 тисячі вірних вояків за наднапружених стосунків з центральним урядом. Про насильницьке утримання завойованих територій не могло бути й мови […] І тут Батий, чоловік тямущий та далекоглядний, почав політику загравання зі своїми підданими, зокрема з руським князем Ярославом Всеволодовичем та його сином Олександром […Після отруєння Ярослава] співчуття дітей загиблого князя перехилилось на бік Батия, і цей останній отримав забезпечений тил та військову допомогу, завдяки чому зміг виступити в похід проти великого хана" [П, с. 249 – 250].

Але все це, на мою думку, перебільшення, яке не має фактичних підстав. Вся ця гіпотеза спирається більше на красномовність автора, ніж на реальну імовірність. Але красномовністю можна "обґрунтувати" і протилежну гіпотезу; наприклад, перефразувавши Наполеона, можна сказати, що Батию Русь коштувала трьох дивізій: якщо вона у спілці з ним – щоб її захистити (від тих самих німців, про яких говорить Гумільов), а якщо вона проти нього – щоб її розбити (що й доказав в 1252 р., під час повстання кн.Андрія Ярославича) [16].

Зрештою, відсутність згадок про несторіанство в руських джерелах 1 половини 13 ст. Гумільов пояснює тим, що писати про загальновідому річ не було потреби й писати проти неї було небезпечно; а відсутність таких згадок в джерелах 2 половини 13 ст. він пояснює тим, що несторіанам, які приїжджали служити на Русь, треба було не афішувати свої розбіжності з православ’ям [П, с. 308]. Тут щось не те: в 1223 р. розбіжності між несторіанами та православними були, згідно його концепції, такими сильними, що призвели до кровопролиття, а через сто років вони вже такі незначні, що їх достатньо не афішувати, щоб ніхто нічого не помітив. На мою думку, не треба вигадувати дві нездалих причини замість однієї реальної: відсутність згадок про несторіанство в обох випадках пояснюється тим, що ніякого виразного несторіанства у монголів не було.

Вся аргументація Гумільова не просто нестійна, а прямо якась хворобливо-помилкова. Недаремно Гумільов був сином Ахматової [17]: він наполягав на своєму, викликав опонентів на бій: "А що тут не так?" [П, с. 292].

До всіх цих недоречностей треба додати ряд фактичних помилок: Іпатіївський літопис буцімто написано в 1200 р. [П, с. 247] (насправді – в кінці 13 ст.). Аналізуючи оповідання цього літопису про віру монголів, Гумільов цитує: вони поклонялися сонцю та місяцю (тобто небу – поправляє Гумільов) [П, с. 246]. Далі Гумільов цитує, що монголи поклонялися "землі дияволу" [П, с. 246] і робить далекосяжні висновки з відсутності сполучника "і" між цими поняттями. Цей сполучник відсутній в Іпатіївському списку, але, як на гріх, присутній в Хлєбніковському [18]! Гумільов дуже впевнено пише, що боярин Федір Ярунович доніс на свого князя (Ярослава Всеволодовича) у своїх особистих інтересах [П, с. 250], але джерел своєї обізнаності не розкриває.

Ця частина книги Гумільова, яка – повторюся – не має жодного стосунку до основної теми праці – викликала різкі заперечення одного з лідерів совєтського "Слово"знавства Б.О.Рибакова, який переадресував Гумільову звинувачення у самообмані [19] (як на мене – цілком слушно).

Рибаков відмічає помилковість твердження Гумільова, що в 1185 р. Всеволод Велике Гніздо був ворогом Святослава київського та Ігоря сіверського; відмічає ряд помилок щодо Ярослава Осмомисла (Настасью спалили не в 1187 р., а в 1171 р.; в період 1171 – 1187 рр. Ярослав не був слабким [20] – інші князі боялися приймати його сина Володимира, тому що Ярослав на нього гнівався; невірно, що в 1187 р. бояри змусили Ярослава усунути Олега Настасьїча; насправді Ярослав змусив бояр присягнути, що вони вважатимуть Олега його спадкоємцем):

"До Л.М.Гумільова дійшли якісь віддалені відомості з галицької історії, що були ним безнадійно переплутані" (с. 155).

Гіпотеза Гумільова, на погляд Рибакова, оперта на таких 4 тезах:

1. Троян – це несторіанська трійця;
2. Олег Гориславич – таємний єретик, Боян – його агент, що їздив до несторіан;
3. Див СПІ – монгольське божество;
4. князь Ігор – борець проти несторіан (с. 156).

Теза 1 проголошена, але не доведена. З відліком Троянових віків від Ефеського собору не можна ані погодитись, ані заперечити. Щодо тези 2 зауважено, що Олег в 1078 р. не був другим за значенням князем (лише сьомим); несторіанство його нічим не доведене. Щодо тези 3 зауважено, що мислене древо – образ, властивий не тільки монголам. Див – це, мовляв, монгольський "земледиявол":

"Л.М.Гумільов ґвалтує текст і створює якогось нечуваного 'земледиявола' […] Але ж такої істоти в самому тексті літопису немає […] Він скомбінований Гумільовим з кінця однієї фрази та з початку іншої" [с. 157].

Теза 4 оперта на паломництві Ігоря до Пирогощі. На думку Рибакова:

1. Ігор їздив до Києва не на прощу, а по допомогу; Пирогоща згадана в СПІ як топографічний орієнтир;
2. як у літописі, так і в СПІ говориться і про горе Сіверщини, і про радість від визволення Ігоря;
3. з літописної повісті про похід 1185 р. Ігор виступає як дуже побожна людина, його "сварка" з богородицею нічим не доведена.

"Спроба переносу СПІ в середину 13 ст. не виправдана й абсолютно нічим не доведена […] жахливе фальшування літописів […] недобросовісна підтасовка історичних джерел. Читання руського розділу книги Л.М.Гумільова уповні можна назвати мандрівкою до вигаданого царства.

Це не подолання самообману, а спроба обдурити всіх тих, хто не має змоги заглибитись у перевірку фактичної основи 'осяянь' Л.М.Гумільова" [С. 158 – 159].

Підсумок цієї історії не дуже втішний: Гумільов, намагаючись просунути науку вперед, влаштував скандал [21] і привернув-таки до себе увагу, але вивчення СПІ він вперед не посунув і тільки набув слави скандаліста. Поки він займався давніми тюрками та хуннами, він залишався в руслі академічної традиції, і критикувати його було справою нелегкою, бо треба було знати першоджерела, значна кількість яких введена в російську науку тим-таки Гумільовим (див. екскурс "Час написання книг Л.М.Гумільова"). Відповідно до цього і слава його була обмежена, але міцна й доброякісна. Коли ж він вийшов на незвичне для себе поле історії давньої Русі, він опинився в колі фахівців, які володіли першоджерелами не гірше від нього і могли розібрати його погляди по суті. Гумільов опинився в стані людини, яка заблукала на Хрещатику – вийшла з Центрального універмагу і не знайшла Центрального гастроному [22]. Ця слава йому дуже зашкодила, оскільки про невідоме судять по аналогії з відомим (коли він про відоме нам "Слово" такі дурниці пише, то де гарантія того, що він не писав таких самих дурниць про тюрків, тільки що викрити це важче, бо джерела нам невідомі).

В своїх пізніших працях Л.М.Гумільов сам відмовився від своєї невдалої революції; окрім відзначених вище змін поглядів на окремі деталі СПІ, він повертався до теми "половці, монголи та Русь" в статті "Давня Русь і кипчацький степ в 945 – 1225 рр." (1980 р.) та в книзі "Давня Русь і Великий степ" (1987 р.). В цих роботах він продовжує наполягати на тезах праці 1970 р. (відсутність загрози для Русі з боку половців, необхідність союзу Русі з Ордою проти німців тощо), але не згадує в цьому контексті "Слово о полку Ігоревім"; і навпаки, згадки "Слова" в цих роботах не пов’язані з монголами [23]. Але на репутацію Гумільова як фантазера ці обережні самоспростування не вплинули.

Погану послугу Гумільову роблять, на мій погляд, його симпатики і популяризатори, коли пишуть:

"Запеклі дискусії та ряд робіт виникли під впливом оригінальних і поки що ніким не спростованих поглядів Гумільова на час написання великого епосу та його авторства […] Вся антигумільовська полеміка пішла у пісок, не досягнувши наукового ефекту" [Куркчи А. Комментарии. – П94, с. 450, 471].

Ця історія з псевдовідкриттям Гумільова в "Слові о полку Ігоревім" серйозно підважила його авторитет як історика і сприяла легковажному ставленню до його теорії етногенезу.

Примітки

[1] Творогов О.В. "Слово о полку Игореве": краткая тематическая библиография. – "Исследования Слова о полку Игореве", Лг., Наука, 1985 г., с. 263.

[2] Горский А.А. Проблема даты создания "Слова о полку Игореве". – там само, с. 29 – 37.

[3] Баскаков Н.А. Тюркская лексика в "Слове о полку Игореве". – М.: Наука, 1985 г. – 207 с.

[4] Словарь книжников и книжности Древней Руси: 11-1 половина 14 вв. – Лг.: Наука, 1987 г. – 493 с. (статті "Автор Слова о полку Ігоревім", "Слово о полку Ігоревім").

[5] Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. – М.: Наука, 1975 г. – 519 с.

[6] Баскаков вважає перспективними дві гіпотези: "хіни" = "фіни"; "хунни" => "хіни" (Баскаков Н.А., с. 120 – 123). Гумільов категорично заперечував останню гіпотезу, але Баскаков не знайшов потрібним розглядати його філологічні аргументи.

[7] Буває, що завойовники накидають завойованим народам свою назву як політичну, але не буває, щоб завойовник приймав ім’я переможеного. Оскільки перемогли монголи, то чжурчженів могли звати політичною назвою "монголи", але не навпаки.

[8] Тобто Гумільов приєднується до гіпотези Меліоранського (1902 р.).

[9] Пізніше Гумільов сам відмовився від цього тлумачення: "На південних схилах Алтаю кочували карлуки […] Їх мечі згадані в СПІ – 'мечі харлужні'" [Т, с. 168], тобто назва походить від етноніму, а не від особливостей техніки виготовлення (тобто тепер Гумільов підтримує гіпотезу Тогана (1936 р.) та Зайончковського (1949 р.)). Питання про те, чи були у карлуків саме мечі, а не шаблі, полишаю на розгляд спеціалістів. Сучасний стан справ з тлумаченням цього слова див. Баскаков Н.А., с. 163 – 167.

[10] Баскаков рішуче вважає, що "деремела" не є тюркізмом (Баскаков Н.А., с. 119).

[11] Не можу не зауважити, що існування виразу "сім мішків гречаної вовни" ще не доводить існування спеціальної "арифметики гречаної вовни".

[12] Заява про відсутність значення походу 1185 р. розрахована тільки на збурення читача і спростована самим автором: "Дійсно, похід 1185 р. потягнув за собою політичний занепад Сіверської землі та забезпечив гегемонію на Русі Суздальському князівству" [П, с. 256]; "І в 12 ст., похід Ігоря, попри його незначність, був переломним моментом в історії боротьби Ольговичів з Мономаховичами" [П, с. 257].

Щодо "незначності" зауважу: 1. за всю історію русько-половецьких воєн це був єдиний випадок, коли половці оточили і повністю знищили руське військо; 2. за всю історію русько-половецьких воєн це був єдиний випадок, коли половці полонили в бою руського князя (точніше, навіть чотирьох князів, але ні до того, ні після того їм не вдавалось полонити навіть одного князя). Мій висновок: це була найбільша поразка, яку Русь зазнала в усіх своїх війнах від 944 до 1223 року.

[13] Салтыков-Щедрин М.Е. Уличная философия. – Салтыков-Щедрин М.Е. Собрание сочинений в 20 тт., 1970 г., т. 9, с. 73.

[14] Ігор Бунич оцінює її загалом як триразову (Бунич И. Операция "Гроза". – Спб.: Облик, 1994 г., тт. 1 – 2).

[15] Ще в кінці 19 ст. вчені сперечались – що це за церква і де вона знаходилась; питання з’ясувалось за останні сто років.

[16] До речі, в 1967 р. сам Гумільов з приводу відносин переможців-тюркютів та переможених согдійців писав: "Припустити наявність тиску підкорених на своїх завойовників більш ніж тяжко" [ДТ, с. 45]. Чому це не застосувати до Батия?

[17] Лідія Чуковська у своїх записках неодноразово відмічає дивну здатність Ахматової із залізною послідовністю розвивати висновки й наслідки з фактів сумнівних або просто вигаданих. І.Берлін: "Мені здавалось, що Ахматова будувала на догматичних передумовах теорії та гіпотези, які вона розвивала з виключною послідовністю й ясністю" (Найман А.Г., с. 289). Н.В.Гумільова згадувала: "В нашу відсутність рукописи з його домашнього письмового стола зникали. Правда, потім ті ж невидимки їх повертали, але не завжди на потрібне місце" [ЭС, с. 7] – і цю напасть Гумільов успадкував від матері.

[18] Літопис Руський / переклав Л.Махновець. – К.: 1989 р., с. 405, де це злощасне "і" виділене курсивом як узяте з Хлєбніковського списку.

[19] Рыбаков Б.А. О преодолении самообмана: по поводу книги Л.Н.Гумилёва "Поиски вымышленного царства". – ВИ, 1971 г., № 3, с. 153 – 159. 2 вид.: Рыбаков Б.А. Из истории древней Руси. – М.: 1984 г., с. 132 – 139. 3 вид.: . Розглядаючи дискусію Рибаков – Гумільов, слід пам’ятати, що критична стаття Рибакова присвячена тільки поглядам Гумільова на СПІ і геть не торкається решти книги "Пошуки вигаданого царства".

[20] З відомих мені авторів лише О.Ільїн схвалює цю тезу Гумільова (Ільїн О. Пакт "Катерина_2 – Йосиф_2" та "Слово о полку Ігоревім". – Сіверянський літопис, 1996 р., № 4, с. 57). На думку Ільїна, СПІ – агітаційна стаття 1780-х років, якою Катерина_2 хотіла заманити Йосипа_2 до антитурецької спілки. Як не пригадати зраду в повітовому місті та висновок: "Да, оба пальцем в небо попали".

[21] "Скандал у нас є поки що єдиним двигуном думки громадської та літературної" (Салтыков-Щедрин М.Е. Литература на обеде. – Салтыков-Щедрин М.Е. Собрание сочинений в 20 тт., 1970 г., т. 9, с. 58).

[22] Сучасні кияни не побачать тут жарту, бо Центрального гастроному на Хрещатику вже немає. Центральний універмаг ще стоїть. Примітка 2004 року.

[23] Наприклад: "Оцінки [автора СПІ] часто оперті на особистих симпатіях автора, його зв’язках, смаках та цілях, які нам, його нащадкам, невідомі" [ДР, с. 325]. А в 1970 р. Гумільову були відомі як симпатії, так і цілі автора.