1.1. Теорії «стилів мислення»
та їх походження
Ясь Олексій
Питання щодо впровадження терміна «стиль мислення» чи «мисленнєвий стиль» (нім. Denkstil) потребує уточнення. Зазвичай його поширення пов’язують із теорією «стилів людського мислення» німецько-британського соціолога та філософа угорського походження Карла Мангайма. Втім, майже одночасно з цим ученим цю дефініцію застосовував польський лікар та філософ єврейського походження Людвік Флек у німецькомовній студії «Виникнення і розвиток наукового факту: Введення до теорії стилю мислення та мисленнєвого колективу» (1935) [46]. Нині цього вченого, до речі львів’янина за походженням (Л. Флек народився і тривалий час мешкав та працював у Львові [47]), уважають попередником ідей постпозитивізму в філософії та соціології науки [48].
У радянському наукознавстві тривалий час заслугу введення поняття
«стиль мислення» до широкого обігу приписували німецькому фізику Максу Борну. Зокрема, покликувалися на його відому працю «Стан ідей у фізиці» (1953) [49], котру переклали російською мовою 1963 р. М. Борн посилався на листування зі своїм колегою, швейцарським фізиком-теоретиком Вольфгангом Паулі і застосовував цей термін для означення «загальних тенденцій думки, що повільно змінюються та створюють певні філософські періоди з характерними для них ідеями у всіх областях людської діяльності, в тому числі і в науці» [50].
Зрештою, М. Борн тлумачить зазначену дефініцію у звичному контексті німецької історико-культурної традиції, зорієнтованої на пошук найзагальніших ідей, інтелектуальних взірців та пізнавальних настанов, притаманних тій чи іншій культурній добі. Зокрема, він обстоює думку про стиль мислення як «філософське обличчя», дух певної епохи, котрий визначає її культурні засади [51]. Варто наголосити, що і сам В. Паулі був ученим зі здатністю до широкої філософської рефлексії, який не цурався застосовувати здобутки соціогуманітаристики у студіях з історії фізики та природознавства. Приміром, він уживав термін «архетип», до появи якого спричинився швейцарський психолог та філософ К.-Г. Юнг [52].
Таким чином, поняття «стиль мислення» постало як вислід колективної творчості на інтердисциплінарному рівні протягом 1920-х – 1930-х років. Дехто з сучасних дослідників підкреслює, що цей термін був уведений до обігу самими вченими для осягнення свого місця в історії науки, передусім, стосовно того, до якої доби чи періоду належить їх діяльність [53]. Але ця заувага, вочевидь, більше стосується Л. Флека, ніж К. Мангайма, котрий мав більш широкі дослідницькі інтенції.
Первісно ця концептуальна й інструментальна новація, мабуть, виникла у контексті спроб К. Мангайма виокремити групові взірці мислення, породжені відповідним соціальним середовищем у світлі соціології знання. Саме завдяки працям цього вченого, котрий 1933 р. емігрував до Великобританії і читав лекції у Лондонській школі економіки та політичної науки, соціологія знання й її ключове поняття «стиль мислення» (англ. Thought style) здобули неабияку популярність в англомовному науковому світі [54].
Провідне завдання автор книги «Ідеологія та утопія» (1929) убачав у тому, щоб показати «як людина насправді мислить» [55]. Такі дослідницькі устремління скерували його погляд у напрямку соціального світу, людської діяльності та політичних практик, які розгорталися на теренах суспільства.
Соціокультурну залежність стилю мислення К. Мангайм трактує у доволі широкому сенсі, зокрема з акцентуванням на особливостях буття різних прошарків, верств і груп. На його думку,
«твердження про те, що індивід мислить, є насправді взагалі неточним. Значно вірніше було б сказати, що він лише бере в цьому процесі участь, розвиває далі думки, висловлені до нього іншими людьми. Він опиняється в успадкованій ним ситуації з відповідними цій ситуації моделями мислення і намагається розвинути успадковані способи реакції, або ж замінити їх іншими, щоб більш адекватно впоратися з новими викликами, які випливають із змін чи перетворень ситуації» [56].
За великим рахунком, у текстах К. Мангайма йдеться про багатоманітне сполучення соціальних, культурних та психологічних чинників, які продукують сталі норми свідомості, що складають певний суб’єктивний образ світу, наприклад, консервативний стиль мислення [57]. Відтак він уважав, що соціальне буття є складним історичним явищем, яке у різні епохи породжує відмінні життєві домінанти економічного, релігійного та іншого спрямування. Вони і визначають стиль епохи. На його думку, у межах тієї чи іншої доби існують відмінні соціальні констеляції (конфігурації взаємодіючих факторів), які зумовлюють існування різних «стилів мислення» або «мисленнєвих позицій».
Теорія німецько-британського дослідника виникла на підставі аналізу перехресних контекстів стилю як естетичної, так і соціологічної дефініції [58]. До таких спроб спричинилася ціла низка інтелектуальних впливів, як-от неокантіанство, феноменологія, марксизм за версією раннього Дьйорда Лукача, соціологічні теорії Макса Вебера й Макса Шелера. Останнього, до речі, вважають фундатором соціології знання, визначним адептом якої став К. Мангайм. Певна річ, ідея новітньої соціологічної мутації стилю як культурологічного чи мистецького поняття постала на грунті інтелектуальних трансформацій воєнної та міжвоєнної доби. Тим паче, що концептуальна й інструментальна пропозиція К. Мангайма спиралася на ідею про вкоріненість будь-якого знання у соціальній сфері [59].
Зазначимо, що схожі думки побутували і у творчості низки тодішніх інтелектуалів. Скажімо, ще 1919 р. український мистецтвознавець Федір Шміт запропонував перенести теорію стилів із царини мистецтва й культури у площину соціального життя (теорія «еволюціоністських або соціальних стилів») [60]. Цікаве соціологічне означення «стилю», за аналогією з медициною, як «симптомо-комплексу, що спрямовує увагу дослідника на механізм твору, який веде від ознаки до побудови», запропонував у другій половині 1920-х років ленінградський учений та фундатор синтетичної теорії мистецтва І. Іоффе [61]. У той же час своєрідну візію соціологізації стилів з історії й теорії російської літератури висунув відомий літературознавець П. Сакулін, який намагався віднайти і представити «історичний ритм культурних епох та літературних періодів» [62].
Проте найпослідовніше і повно тогочасні дослідницькі інтенції реалізував та перевів в інструментальне русло саме К. Мангайм. Загалом німецькобританський соціолог розглядав стиль мислення як посередню, проміжну ланку між різними рівнями людського життя – духовного, культурного та соціального, а найбільше – суспільно-політичного.
«Те, що вже достатньо однозначно розроблено в області історії мистецтва, – пише К. Мангайм, – що твори мистецтва можуть бути точно датовані у відповідності з їх стилем, так як кожен елемент форми можливий лише за певних історичних умов і містить характерні риси епохи, може бути mutatis mutandis (лат. з урахуванням відповідних змін. – Авт.) показано у сфері мислення за допомогою фіксації все більш точних критеріїв «аспекту» кожного пізнання. У міру того як ми з все більшою точністю визначаємо феноменологічні ознаки, які дозволяють нам розрізняти окремі типи мислення, стає все більш можливим датувати типи мислення так, як датуються картини, і, піддавши аналізу структуру мислення, встановити, де і коли світ представився суб’єкту, що переховується за певним висловлюванням у цьому і тільки в цьому образі; більше того, у низці випадків аналіз може бути доведений до тієї стадії, яка дозволяє відповісти і на інше питання, чому [виділення К. Мангайма. – Авт.] світ сприймався саме в такому образі» [63].
Ця аналогія К. Мангайма не тільки нав’язує інструментальне запозичення зі сфери історії мистецтва, а й скеровує евристичні запити до соціокультурної царини, що є засадною для певної історичної доби. Відзначимо, що автор виходив із гносеологічних потреб, пов’язаних із пошуком методологічних орієнтирів, які б мали допомогти вивчати складні процеси й явища на маргінесі, периферії політичного, соціального, культурного і духовного життя.
«Кожен, хто коли-небудь до кінця продумав яку-небудь теорію, аж до її зв’язків із живим життям, хто брав участь у соціальній боротьбі, або хоча б у процесі суспільного життя зміг проникнути до різних соціальних прошарків, дійде висновку, що соціальна боротьба відображається також в етичних концепціях, образах думки і модах, які взаємозв’язані одне з одним; що стиль життя і стиль мислення є передовими лініями боротьби, у ході якої здійснюються безпосередньо зримі конфлікти та тертя в економічній і політичній, орієнтованій на владні структури, сферах», – зазначає учений [64].
Власне, дослідницька програма К. Мангайма призначалася для виявлення окремих, специфічних «фрагментів», які б дозволили сконструювати цілісну систему мислення («мисленнєву структуру»), себто виявити фундаментальні світоглядні орієнтири, властиві тому чи іншому соціальному прошарку.
Варто підкреслити, що саме наявність соціальної перспективи у вивченні мислення є однією з провідних настанов соціології знання К. Мангайма [65]. Тож автор прагне осягнути «єдність стилів мислення й аспектів пізнання за допомогою зведення одиничних висловлювань та документів, в яких знаходимо спільні риси, до єдиного вираженого в них світосприйняття і життєвідчування; в тому, щоби виявити цілісність системи, яка імпліцитно міститься у мисленні у вигляді окремих фрагментів; там де стиль мислення не пов’язаний із замкнутою системою, досягнути цього через виявлення «єдиної установки» чи перспективи цього мислення» [66]. Відтак його дослідницька стратегія скерована на аналіз численних предметних значень слів, які вживаються представниками різних суспільних груп [67]. Причому сам автор схарактеризував свій інструментарій як «метод соціологічного семантичного аналізу» [68].
Теорія стилів мислення та соціологія знання Карла Мангайма здобули визнання у науковій і суспільно-політичній думці середини ХХ ст., хоча й оцінювалися вельми суперечливо, а деякими вченими (Р. Арон, К. Поппер та ін.) вкрай негативно [69]. Та, попри розмаїття оцінок і тлумачень, зазначена термінологічна і концептуальна новація відображала тогочасні дослідницькі устремління багатьох науковців, котрі прагнули відтворити переломлення соціальних, ба навіть соціокультурних контекстів науки у когнітивних процесах, зокрема надати їм певного сенсу.
Зрештою, К. Мангайм не запропонував однозначну експлікацію поняття «стиль мислення» як одного з ключових термінів соціології знання, що пізніше спричинило низку різноманітних потрактувань і пропозицій. Тому проблема розробки адекватної та виразної мови з обсягу соціології знання і до сьогодні привертає увагу ряду дослідників [70].
Схожими мотивами керувався й польський дослідник Л. Флек. Утім, на відміну від німецько-британського соціолога, він прагнув виявити й окреслити не «мисленнєві структури» певного соціального прошарку, а соціокультурний і психологічний виміри наукової діяльності, зокрема на теренах історії медицини. Для реконструкції складного механізму цієї взаємодії він упроваджував понятійну сув’язь: стиль мислення / розумовий колектив, яка мала заповнити гносеологічні прогалини у студіях з історії науки.
«Якщо визначити «розумовий колектив» як співтовариство людей, які взаємно обмінюються ідеями чи підтримують інтелектуальну взаємодію, то він стане в наших очах одиницею розвитку якої-небудь сфери мислення, певного рівня знання та культури. Це і є те, що ми називаємо стилем мислення [курсив Л. Флека. – Авт.]», – відзначає Л. Флек [71].
Зауважимо, що в іншому місці польський учений подає більш вузьке тлумачення «стилю мислення», зокрема характеризує його як «спрямоване спостереження разом із відповідною ментальною та предметною асиміляцією сприйнятого» [72]. Водночас «стиль мислення» виступає у його студії як своєрідна замкнута система, яка створює певну гармонію інтелектуальної взаємодії між суб’єктом, здобутим знанням та об’єктом пізнання.
Проте стиль мислення забезпечує також побутування ілюзій, стереотипів і упереджень, яких неможливо позбутися у межах цієї системи [73]. Тому автор пропонує досить складну модель, що враховує різні інтерактивні чинники у формуванні наукового знання та характеризує його як результат колективного пізнавального процесу. З означеної перспективи функціонування науки розглядається Л. Флеком як історичний зв’язок та взаємодія різних стилів мислення. На його думку, саме сплетіння відмінних поворотів мислення, позаяк вони пов’язані з усім обсягом знань, які потенційно мають і оперують «розумові колективи», часто-густо призводить до виникнення сучасних наукових понять [74].
Вважають, що Л. Флек висунув своєрідну психологічно-соціологічну інтерпретацію поняття «стиль мислення» з виразним наголосом на історичній зумовленості колективних уявлень [75]. Таким чином, він демонструє соціокультурні та інтелектуальні витоки походження наукових фактів як самобутніх продуктів буття «розумового колективу». Вчений навіть обстоює тезу, що факт – це «результат певного стилю мислення» [76] чи понятійна структура, «яка відповідає стилю мислення, котру можна вивчити з історичного, індивідуальнота колективно-психологічного поглядів» [77].
Варто відзначити, що свої думки автор – лікар та мікробіолог із великим експериментальним досвідом і світовим ім’ям ілюструє численними специфічними прикладами з історії дослідження хвороб протягом кількох століть. Тим паче, що хвороби сприймаються Л. Флеком як символи-метафори, які конструюють науковці у своїй свідомості, щоб задовольнити вимоги пізнавального процесу та потреби комунікації в академічному середовищі.
Загалом термінологічна конструкція польського дослідника мала відобразити соціокультурний і психологічний зміст когнітивної свідомості «розумового» чи «мисленнєвого колективу» (нім. Denkkollektiv), як у діахронному, так і синхронному розрізі. Відтак пізнавальна діяльність розглядається Л. Флеком як соціальний процес, який продукує вимоги до комунікації між окремими дослідниками, позаяк циркуляція знань, уявлень, стандартів і норм раціональності забезпечує існування «розумового колективу».
Водночас Л. Флек із застереженням ставився як до вимог вульгарного соціологізму, котрий нав’язував жорстку соціальну зумовленість наукового знання, так і до ідей самодетермінації науки, що тільки-но вимальовувалися у ранніх інтерналістських візіях. Отож польський учений сприймав «мисленнєвий колектив» не тільки як соціальну спільноту, а й як співтовариство з певними культурними й психологічними механізмами. Наразі постає питання: яким чином досягається єдність чи певний консенсус ідей у такому колективі? Вважають, що саме відсутність однозначної відповіді на це питання свідчить про суперечливість його теорії, хоч і демонструє авторську глибину у розумінні зазначеної проблематики [78].
Трагічна і зла гра долі спричинилася до того, що Л. Флеку довелося «опробувати» на практиці свою концепцію «мисленнєвого колективу» у нацистському концентраційному таборі Бухенвальд. У 1944 – 1945 рр. йому випало керувати ізольованим колективом із в’язнів-лікарів, які під контролем Інституту гігієни Ваффен СС розробляли новий метод виготовлення вакцин [79].
Конструкція Л. Флека певною мірою нагадує понятійну зв’язку парадигма / наукова спільнота, висунуту американським істориком науки Т. Куном. Недаремно останній розглядав студію Л. Флека як предтечу багатьох своїх ідей [80] і став ініціатором її нового «відкриття» для західного академічного світу впродовж 1960-х років. Скажімо, Т. Кун навіть застосовує термінологічне сполучення «новий стиль дослідження» та «старий стиль дослідження» стосовно окреслення процесу інтелектуальної трансформації, котра відбувається у «нормальній науці» [81].
Понятійну конструкцію (стиль мислення / соціальний прошарок), яка певною мірою продукує аналогії щодо термінологічної сув’язі Л. Флека, використовував і К. Мангайм. Щоправда, німецько-британський учений прагнув з’ясувати соціальні та культурні виміри консерватизму як ідеології та політичної доктрини, себто керувався дещо відмінною дослідницькою мотивацією, порівняно з Л. Флеком.
«Суть цього способу – концепція стилю мислення. – наголошує К. Мангайм. – Історія думки розглядається за такого підходу не як звичайна історія ідей, а через аналіз різних стилів мислення, їх народження та розвиток, злиття і занепад; ключем до розуміння змін мислення слугує мінливість суспільного тла, перш за все доля класів та суспільних груп, які виступають «носіями» цих стилів мислення» [82].
Причому автор уважав, що «стиль мислення стосується більш ніж однієї області людського самовираження: він охоплює не тільки політику, але також мистецтво, літературу, філософію, історію і т. п.» [83].
Зазначимо, що і К. Мангайм, і Л. Флек, трималися думки про соціокультурну своєрідність і, заразом, гетерогенність будь-якої культурної доби. Ця ідея належить до засадних положень теорії стилів мислення у варіаціях обох учених. Наприклад, Л. Флек був переконаний, що кожна історична культурна доба є соціальною структурою, яка має свої домінуючі концепції, але водночас зберігає інтелектуальні залишки минулого та містить зародки майбуття [84].
Схожу тезу знаходимо і в студіях К. Мангайма. Зокрема, останній уважав, що «соціальний прошарок не створює свій стиль мислення з нічого, що він вростає у вже існуючу картину світу і систему мислення, сприймаючи незвичайну для нього, до того часу, можливо ту, котра існувала лише в зародку тенденцію думки, підпорядковуючи її завданням функцій, які змінилися, і тільки у такий спосіб, згодом, перетворюючи її у щось дійсно нове» [85].
Теорії К. Мангайма та Л. Флека продемонстрували очевидну поліфункціональність і неабиякий методологічний потенціал дефініції «стиль мислення», який значною мірою визначався численними контекстами її вжитку. Вони, попри низку суттєвих відмінностей, заклали концептуальні підвалини в інструментальному використанні поняття «стиль мислення», які метафорично, хоч і з певними застереженнями (за візією Л. Флека провідний рефрен скерований на сполучення культурних, соціальних і психологічних рушіїв!), можемо означити як соціокультурний підхід. Такий підхід скерований, головним чином, на відтворення впливу нормативних, регулятивних механізмів соціокультурної системи на різні сфери суспільної діяльності, зокрема на дослідницькі практики.
Примітки
46. Флек Л. Возникновение и развитие научного факта: Введение в теорию стиля мышления и мыслительного коллектива / Сост. и предисл., пер. с англ., нем. и польск. яз., общая ред. В. Н. Поруса. – М., 1999. – 220 с.
47. Див. докладніше: Чорновол І. Я. Людвік Флек, жид, мікробіолог…? [].
48. Келле В. Ж. Флек Людвик // Современная западная социология: Словарь. – М., 1990. – С. 371.
49. Семакова З. М. Современный стиль научного мышления и его роль в активизации исследовательской деятельности // Понятие деятельности в философской науке / Ред. В. Н. Сагатовский. – Томск, 1978. – С. 192; Кравец А. С. Стиль научного мышления как понятие и реальный научный феномен // Стиль мышления как выражение единства научного знания / Научн. ред. А. С. Кравец, В. А. Сидоркин. – Воронеж, 1981. – С. 5; Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления: Научно-аналитический обзор. – М., 1986. – С. 5; Новик И. Б. Стиль мышления и прогресс научного познания // Философия, естествознание, социальное развитие / Отв. ред. Ю. В. Сачков. – М., 1989. – С. 187; Пивоев В. М. Эволюция стилей мышления // Среднерусский вестник общественных наук (Орел). – 2012. – № 3. – С. 20; та ін.
50. Борн М. Состояние идей в физике // Борн М. Физика в жизни моего поколения: Сб. ст. / Под общ. ред. и послеслов. С. Г. Суворова – М., 1963. – С. 227 – 228.
51. Его же. Интерпретация квантовой механики // Там же. – С. 266.
52. Паули В. Влияние архетипических представлений на формирование естественнонаучных теорий у Кеплера / Пер. с нем. Ю. А. Данилова // Паули В. Физические очерки / Отв. ред. Я. А. Смородинский. – М., 1975. – С. 138 – 139.
53. Пружинин Б. И. «Стиль научного мышления» в отечественной философии науки // ВФ. – 2011. – № 6. – С. 65.
54. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М., 1995. – С. 20 – 21.
55. Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. – К., 2008. – С. 19.
56. Там само. – С. 21.
57. Фененко А. В. Анализ консерватизма Карла Манхейма: кризис парадигмы? [].
58. Манхейм К. О специфике культурно-социологического познания // Манхейм К. Избранное: Диагноз нашего времени / Пер. с нем. и англ. – М., 2010. – С. 322 – 325.
59. Мангайм К. Ідеологія та утопія… – С. 50.
60. Шмит Ф. И. Указ. соч. – С. 318 – 319.
61. Иоффе И. Культура и стиль. Система и принципы социологии. Литература, живопись, музыка натурального, товарно-денежного, индустриального хозяйства. – Л., 1927. – С. 6.
62. Сакулин П. Н. Русская литература. Социолого-синтетический обзор стилей. – Л., 1928. – Ч. 1: Литературная старина. – С. 15 – 16.
63. Манхейм К. Диагноз нашего времени / Пер. с нем. и англ. – М., 1994. – С. 226.
64. Его же. Социологический генезис социологии культуры // Его же. Избранное: Диагноз нашего времени. – С. 530 – 531.
65. Малкей М. Наука и социология знания / Пер. с англ.; послесловие Б. Г. Юдина. – М., 1983. – С. 25 – 26.
66. Манхейм К. Диагноз нашего времени. – С. 257.
67. Его же. Консервативная мысль // СИ. – 1993. – № 1. – С. 128.
68. Його ж. Ідеологія та утопія… – С. 67 (прим. 9)
69. Див., наприклад: Поппер К. Открытое общество и его враги: В 2 т. / Пер. с англ. под общей ред. В. Н. Садовского. – М., 1992. – Т. 2: Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы. – С. 245 – 248; Арон Р. Лекции по философии истории // Арон Р. Избранное: Измерения исторического сознания / Отв. ред. И. А. Гобозов. – М., 2004. – С. 233 – 235.
70. Соколова К. А. Проблема операционализации понятия стиль мышления в социологии знания Карла Манхейма // Вестник Московского ун-та: Сер. 18. Социология и политология. – 2013. – № 1. – С. 184 – 197.
71. Флек Л. Указ. соч. – С. 64.
72. Там же. – С. 121.
73. Там же. – С. 63.
74. Там же. – С. 122.
75. Карцев В. П. Социальная психология науки и проблемы историко-научных исследований. – М., 1984. – С. 271.
76. Флек Л. Указ. соч. – С. 117.
77. Там же. – С. 106.
78. Пружинин Б. И. «Стиль научного мышления»… – С. 72.
79. Порус В. На пути к сравнительной эпистемологии // Флек Л. Указ. соч. – С. 8 – 9.
80. Кун Т. Предисловие // Кун Т. Структура научных революций / Пер с англ.; сост. В. Ю. Кузнецов. – М., 2003. – С. 15.
81. Там же. – С. 206.
82. Маннгейм К. Консервативная мысль. – С. 126.
83. Там же. – С. 128.
84. Флек Л. Указ. соч. – С. 54.
85. Манхейм К. Социологическая теория культуры в ее познаваемости. Конъюнктивное и коммуникативное мышление // Манхейм К. Избранное: Диагноз нашего времени. – С. 422.