1.2. У радянському інтелектуальному просторі
Ясь Олексій
Вважається, що поява, точніше, поступове перетікання терміна «стиль мислення» з обширів європейської соціогуманітаристики до радянського інтелектуального простору сталося протягом 1960-х – 1970-х років [86]. Спершу ця дефініція уживалася, переважно у студіях з наукознавства, а також у працях, в яких порушувалися філософські і соціологічні проблеми з історії науки. Щоправда, ця термінологічна новація ширилася здебільшого без зазначення джерела походження, зокрема у відриві від первісних теорій «стилів мислення» К. Мангайма, Л. Флека та ін.
Такі передумови поширення поняття «стиль мислення» на теренах радянської науки спричинилися до досить специфічних спроб його тлумачення й інструментального використання. Первісно цей термін розуміли досить вузько. Зокрема вважали, що стиль мислення складається з певних правил, зазвичай несформульованих, а уявних, які визначають алгоритм наукового дослідження [87]. Іноді стиль мислення розглядали як детермінанту стратегії наукового пошуку та дослідницької програми [88], провідний елемент, котрий творить систему [89], певний канон [90], базові принципи логічної конструкції теорій [91], за якими будується світ науки у ту чи ту історичну добу тощо.
У ширшому розумінні зазначене поняття трактували як сукупність характерних норм мислення певного історичного періоду, загальновизнаних уявлень про ідеальне наукове знання та відповідні способи його здобуття [92]. Інколи цей термін тлумачили як «сукупність еталонів і способів пояснення й опису, норм доказовості й обумовленості знання, ідеалів його побудови та організації» [93] чи як «сукупність генеральних ідей», що визначають творення наукової картини світу [94].
Дехто з дослідників характеризував стиль мислення як «логічну форму (структуру), яка визначається стандартними уявленнями (системою категорій, ідей, принципів) тієї теоретичної системи, котра відповідає історично конкретній формі витлумачення детермінації процесів і явищ дійсності та визначає як загальні, так і окремі способи розгляду об’єктів, тобто методологію та методику конкретних досліджень» [95].
Ця низка досить громіздких означень продукувала однозначне детерміністське представлення стилю мислення на теренах історії науки. Щодо функцій стилю мислення, то вважалося, що вони репрезентують дослідницькі інтенції, скеровані на інтеграцію наукових знань та пошуки гносеологічного ідеалу [96]. Водночас стилю мислення приписували й організаційно-структурну функцію, себто упорядкування «процесу наукового пізнання відповідно з певним зразком, еталоном наукової теорії» [97]. Крім того, низка науковців послуговувалася цим поняттям для позначення сукупності способів і методів організації знань у цілісні системи [98].
Проте інші дослідники суттєво розширювали функціональний діапазон стилю мислення, зокрема виокремлювали: критичну, селективну, вербальну і навіть прогностичну функції [99]. Збагачувалося і змістовне наповнення цієї дефініції, котру часом навіть представляли як своєрідну «духовну технологію» [100].
Загалом стиль мислення розглядався як операційний термін, який відтворює загальну, метатеоретичну картину світу науки певної доби [101]. Причому вважалося, що стиль мислення найповніше виявляється у мові науки, передусім, у її категоріальному апараті [102]. Зрештою, у більш чи менш відрефлекcованому вигляді ця дефініція вживалася у термінологічних парах: стиль мислення / ідеал науковості та стиль мислення / картина світу / образ чи образи науки. Та побутують і більш складні конструкції: стиль мислення / дослідницька програма / картина світу та ін.
Така специфіка застосування спричинила домінування нормативної функції цього поняття. Відтак змістове наповнення стилю мислення коливалося у межах тлумачення зазначеної нормативності, яка набувала – то універсальних рис ідеальності, то приземлених ознак стереотипу, алгоритму, канону, традиції, логічної структури, пріоритетів, принципів у дослідницькій стратегії чи програмі тощо. За спостереженням російської дослідниці О. Устюгової, стиль наукового мислення тлумачили як «поняття, котре цементує уявлення про всі сторони соціокультурного розвитку, який впливає на наукове пізнання» [103].
Таким чином, домінував дещо спрощений, а у деяких аспектах навіть вульгаризований соціокультурний підхід, спрямований на схематизацію механізму суспільної детермінації, зумовленості в історії та філософії науки. Зазвичай цю популярну метафору прагнули витлумачити й осягнути в логіко-аналітичному та раціональному сенсі.
Втім, спроби експлікації і логічного пояснення вимивали, ба навіть вихолощували евристичну складову поняття «стиль мислення», зокрема його ціннісні, регулятивні характеристики. Натомість вживання цього терміну у неформалізованих та широких контекстах виявляло його надзвичайний потенціал з обсягу метанаукових рефлексій [104]. Побутувала думка, що стиль мислення широко (і навіть занадто широко!) застосовується тоді, коли не потрібна висока точність дефініцій [105].
Не випадково у середині 1970-х років навіть циркулювала теза про «підступність» і загадковість терміна «стиль мислення», позаяк наукознавцям не вдавалося віднайти адекватний «концептуально-понятійний формалізм» щодо означення творчості окремих учених [106]. За афористичним висловом одного з наукознавців – учасників тодішніх дискусій, «стиль мислення – це те, що витає в науковій сфері, виражає «дух» наукового мислення свого часу» [107]. Ця заувага досить точно відображає суперечності і навіть гносеологічне «безсилля», які постали у межах соціокультурного підходу з обсягу теорії стилів мислення у тодішній радянській соціогуманітаристиці.
Отож на зламі 1970-х – 1980-х років відбувається поступовий перегляд тлумачення вказаного терміна, його функціонального призначення та продукованого сенсу. Скажімо, на початку 1970-х років у студіях з історії літератури академіка Д. Лихачова вживається поняття «стиль доби». Причому автор тримається думки про надзвичайно великі інтеграційні можливості цієї дефінції [108], до яких включає спосіб відображення, бачення і розуміння світу [109].
Ці думки нав’язують певні аналогії, хоч і з певними застереженнями, з морфологією всесвітньої історії О. Шпенглера. Більше того, Д. Лихачов обстоював тезу про двоїсту природу стилю: загальну, властиву історичній добі у цілому, та предметну, дисциплінарну, що склалася у певній науці [110]. Власне, Д. Лихачов окреслив нові – культурологічні пріоритети у дослідницьких практиках з обсягу теорії стилів на обширах радянської соціогуманітаристики.
Відтоді достатньо виразно проступає культурознавчий підхід у тлумаченнях терміна «стиль мислення» з перспективи ціннісних, а згодом – культурологічних характеристик. Тож домінація гносеологічного розуміння цього поняття, зокрема його нормативної й організаційно-структурної функцій, поступається трактуванню стилю мислення як знака, носія ціннісного, культурного змісту наукового знання [111]. На думку Б. Пружиніна, побутують спроби включити поняття «стиль наукового мислення» до більш широкого культурного контексту, себто нав’язати зв’язок із вихідним поняттям «стиль» [112].
Приміром, наприкінці 1970-х років одна з учасниць тогочасних дискусій висловила думку, що «стиль наукового мислення, з одного боку, фіксує у формі картини світу досягнення, нормативи, які виробляються у процесі самої науково-пізнавальної діяльності, а з іншого боку, з’єднує наукове пізнання з позанауковими формами пізнання, переломлюючи здобутки інших наук, соціальнокультурного контексту через картину світу певної науки» [113].
Водночас циркулюють погляди, що «стиль мислення зв’язує науку, як окрему форму людської діяльності, з культурою у всій її багатоманітності і через неї з матеріальним виробництвом» [114]. Натомість інші дослідники обстоюють думку, що «засобами культурологічного аналізу стиль наукового мислення відтворюється завдяки виокремленню його атрибутивних рис, спільних із аналогічними утвореннями у мистецтві (стиль художнього мислення), у сфері моралі (норми й регулятиви поведінки), у філософії (принципи)» [115].
Та означені зрушення спостерігаємо не тільки у філософській та наукознавчій літературі, а й у деяких історичних працях. Наприклад, 1978 р. видається монографія російського історика-медієвіста Л. Баткіна «Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления». За старою радянською традицією автор, звичайно, уникав покликань щодо походження поняття «стиль мислення», винесеного до назви його студії. Тим більше, що на той час, хоч і невеличким накладом (600 прим.), побачив світ російськомовний переклад студії К. Мангайма «Идеология и утопия» (М.: АН СССР. ИНИОН, 1976. – Ч. 1 – 2).
Достеменно невідомо, якими мотивами керувався Л. Баткін – обмеженим обсягом монографії, міркуваннями ідеологічної лояльності, можливо вважав, що питання про походження цього терміна є другорядним із перспективи провідних дослідницьких завдань. Однак, внутрішні рефлексії автора стосовно предметної області своєї праці виразно демонструють самобутнє розуміння стилю мислення, котре істотно відрізняється від більшості тлумачень радянських філософів, соціологів та істориків науки.
Зокрема, Л. Баткін визначає предметне поле свого дослідження як «історію культурної свідомості в самому широкому сенсі», «стиль гуманістичного філософування: не стільки, що мислили [гуманісти. – Авт.], скільки як [курсив Л. Баткіна. – Авт.] вони це робили» [116]. Причому головна мета монографії, сформульована істориком, полягає в тому, щоб «з’ясувати культурний [курсив Л. Баткіна. – Авт.] сенс групової спільноти гуманістів» [117]. Таке розуміння стилю мислення виказує дослідницькі устремління автора на відтворення загального соціокультурного контексту групової свідомості. Це формулювання провідної проблематики нав’язує певні паралелі з вищезгаданими теоріями К. Мангайма та Л. Флека.
Проте концептуальна пропозиція Л. Баткіна виявляє і суттєві відмінності його дослідницьких настанов, які зорієнтовані на культурну ідентичність спільноти гуманістів, зокрема на пошук ціннісних підстав їх стильового, а за великим рахунком – життєвого вибору. Натомість К. Мангайм та Л. Флек (з певними застереженнями!) відшукували соціокультурну зумовленість у походженні тих чи інших «фрагментів» або «зразків» мислення.
Можливо, трактування Л. Баткіна було запозичене з західної наукової літератури, або постало під впливом спілкування з філософом В. Біблером – автором відомої монографії «Мышление как творчество» (М., 1975), який репрезентував інтелектуальну традицію, започатковану російським мислителем М. Бахтіним. Про ці творчі контакти свідчить і сам Л. Баткін [118], і відомий історик-медієвіст А. Гуревич [119]. Зрештою, стиль мислення в інструментарії Л. Баткіна слугує досліднику засобом, який виявляє специфічні риси свідомості італійських гуманістів як особливої культурної спільноти – своєрідної групової ідентичності [120].
Культурознавчий підхід Л. Баткіна наслідував і український дослідник І. Іваньо, який використовував термін «стиль мислення» стосовно вивчення творчої спадщини Григорія Сковороди [121]. На його думку, ця дефініція дозволяє точніше відобразити контекстно-ситуаційні аспекти, пов’язані з жанровостилістичною специфікою творчості Г. Сковороди, зокрема з витлумаченням його текстів [122]. Автор уважав, що з «одного боку, стиль визначається епохою, тобто сукупністю всіх умов виховання, традиції, розвитку письменства, в межах якого поступово відокремлюється в самостійну галузь філософія. З другого боку, це явище пов’язане з пошуками і здобутками самого мислителя, його власними поглядами та принципами» [123].
Заразом І. Іваньо акцентував увагу на літературних особливостях стилю Г. Сковороди, які дозволяли відтворити світосприйняття цього мислителя та ідентифікувати його місце у культурній системі координат, зокрема у світлі доби бароко. Відтак він обстоює думку про барокові риси творчості українського мандрівного філософа [124], які все ж таки тлумачить як «стиль людини перехідної епохи» [125].
На початку 1980-х років на теренах українського літературного процесу навіть постає цікава дилема щодо маркування й оцінки творчості письменників: «Стиль письма чи стиль мислення?» [126]. Ця думка є ще одним важливим свідченням повороту до культурознавчого потрактування зазначеної дефініції.
Впродовж 1980-х років поняття «стиль мислення» дедалі більше пов’язують із культурним тлом певної епохи, зокрема з її аксіологічними вимірами. З такої перспективи стиль мислення розглядають як особливий феномен культури, що відіграє неабияку евристичну роль у наукознавстві [127], а також ототожнюють його з консервативною складовою у пізнавальному процесі [128].
Отож культурні та ціннісні компоненти дедалі частіше побутують у наукознавчих тлумаченнях та інтерпретаціях. Скажімо, російський філософ О. Кравець уважав, що «стиль мислення характеризує образ думок, який відповідає історичній добі, загальноприйнятим стереотипам інтелектуальної діяльності. Він виявляється, передусім, у формах мислення, які на певному історичному етапі розглядаються як загальновизнані, як такі, що відповідають духу епохи, ідеалу науковості. На відміну від наукових методів і теорій, котрі неприховано (експліцитно) сформульовані й обгрунтовані, стиль мислення має характер неочевидного ціннісного знання про правильні канони пізнання, якими керується наукова спільнота» [129].
Ба більше, вчений навіть обстоював тезу, що певна інтелектуальна традиція спирається на відповідний стиль мислення [130].
Інший російський філософ П. Гайденко порушила питання про зіставлення художніх та наукових стилів мислення. Зокрема, вона висловлювала думку, що такі паралелі тільки формулюють проблему, а її вирішення потребує проникнення до внутрішньої логіки мислення вченого та стилетвірних чинників свідомості певної історичної доби [131]. Ці міркування нав’язують аналогії з роздумами американського культуролога А. Л. Крьобера, який уважав можливим вирізнити стильові ознаки в науці, котру трактував як форму культурної діяльності [132].
Проте, мабуть, найяскравіше про суттєві зрушення у тодішніх дослідницьких практиках, свідчать метафоричні визначення стилю мислення як своєрідного інтерфейсу між культурою та природознавством, посередньої ланки між наукою і соціумом [133]. Такі тлумачення впритул підводили до думки про механізми ціннісного відбору і трансляції норм раціональності, котрі відповідають даному типу культури.
Зауважимо, що протягом 1980-х років мають місце спроби вибудувати навіть певні ієрархії стилів мислення за ступенем їх загальності та сферою циркуляції: стиль мислення доби / філософський стиль мислення / професійні стилі мислення / буденний стиль мислення; загальнонауковий стиль мислення / конкретно-науковий стиль мислення / стилі мислення наукових напрямів, шкіл та колективів / стиль мислення окремих учених [134]. Ці ієрархічні схеми, попри надмірну лінійність, вказували не тільки на розширення і своєрідну структурованість інтелектуальних уявлень, а й на прагнення адаптувати теорію стилів мислення до інструментальних потреб конкретних дослідницьких практик.
Власне, вони зафіксували напрочуд мінливі терени функціонування поняття «стиль мислення», котрі локалізувалися від представлення пізнавальних настанов з обсягу окремих епох до репрезентації особливостей мислення окремого вченого [135]. Водночас побутували спроби нормативного визначення «стилю мислення», зокрема зіставлення його з такими термінами, як-от «світогляд» та «методологія» [136].
Варто відмітити і спроби використати поняття «стиль мислення» у дидактичних цілях, зокрема на теренах педагогіки та психології. Причому у таких контекстах стиль мислення розглядався як елемент соціального досвіду. Однак, його змістове наповнення переважно пов’язувалося з канонічними правилами-приписами у певній сфері людської діяльності [137].
Та, мабуть, найкращою працею, на нашу думку, з осмислення понять «стиль» та «стиль мислення» у радянському інтелектуальному просторі слід уважати монографію українського філософа Бориса Парахонського – «Стиль мышления. Философские аспекты анализа стиля в сфере языка, культуры и познания» [138]. У цій студії автор комплексно проаналізував різноманітні предметні значення стилю, які виникли на багатьох рівнях його побутування. Він навіть розглянув специфіку продукування відмінних смислів понять «стиль» та «стиль мислення». Циркуляція цих термінів у його тексті постає, то в контексті мовних моделей і літературних текстів [139], то в сенсі художньої свідомості [140], іноді як спосіб фіксації різних форм діяльності [141] чи взагалі як спосіб самовираження, що відображає неповторну психологію творчості [142].
Сучасні дослідники відзначають, що Б. Парахонський сприймає стиль мислення як певну модель світу, котрій властива цілісність і замкненість, але не у сенсі її завершеності й повноти, а як самобутньої форми представлення, конструювання й осягнення реальності [143]. Заразом Б. Парахонський не тільки демонструє широкі інструментальні можливості «стилю мислення» з перспективи соціокультурного і культурознавчого підходів, а й подає виклад поглядів деяких адептів «лінгвістичного повороту» у монографії 1982 р.! Причому він пов’язує цю дефініцію, як із загальною картиною світу, що фіксується у стильових трансформаціях представлення наукового знання в ту чи ту історичну добу [144], так і з інваріантним смислом стилю як індивідуального «почерку» творчості або її результатів [145].
Більше того, Б. Парахонський відводить поважне місце інструментальному розумінню стилю мислення як своєрідного маркера. На його думку, стиль мислення за рахунок «маркованих форм» навіть витворює «символічну структуру даної спільноти і навіть свого роду мову, штучно створену цією групою». За його візією, у мисленні існують такі «марковані елементи у вигляді характерного набору понять, уявлень, смислів та значень, за якими епоху можна пізнати й визначити, позаяк цей стильовий комплекс становить її індивідуальне надбання» [146].
З-поміж інших праць радянських науковців монографія Б. Парахонського вигідно вирізняється і спробою автора осягнути циркуляцію понять «стиль» та «стиль мислення» у координатах не тільки радянської, а й західної думки. У його дослідженні віднаходимо покликання не тільки на класичні студії Карла Мангайма [147], які за рідкісним винятком відсутні у роботах радянських науковців [148], а й виклад поглядів низки західних учених (Р. Барта, Е. Гуссерля, Г. Кайзерлінга, А. Л. Крьобера, А. Лавджоя, Х. Ортеги-і-Гассета, М. Фуко та ін.) [149]. Скажімо, Б. Парахонський висловлює цікаву і навіть пророчу думку, що у структуралістській методології поняття «стиль» практично тотожне терміну «дискурс» [150].
Але у текстах радянських авторів 1980-х років посилання на монографію Б. Парахонського представлені зрідка, хоч вказана проблематика досить інтенсивно розроблялася на ниві наукознавства та філософії. Причини такого напівзабуття цієї монографії слід, вірогідно, шукати в її невеликому, як на тодішні часи, накладі (1800 прим.), а також у тому, що вона була видана у Києві – на периферії радянського інтелектуального простору.
Однак, здебільшого стиль мислення на протязі 1980-х років тлумачиться у широкому соціокультурному сенсі, часто-густо поза межами змісту, власне, предметного знання. Фактично цей термін, переважно, застосовується щодо уявлень, образів, моделей, норм і зразків, які побутують у глибинних шарах свідомості та створюють первинні схеми пізнавальної діяльності певної доби.
Втім, помічаємо й трансформацію ідеї тотальних, монолітних стилів наукового мислення (класичного, некласичного, постнекласичного і т. п.), яка до того часу домінувала у філософських працях та студіях із наукознавства. Натомість постають думки про диференціацію стильових утворень, визнання їх видового розмаїття та нерівномірності поширення у різних сферах соціокультурного буття. Зокрема, навіть висловлюється припущення, що сучасність не може мати єдиного наукового стилю мислення! [151].
Такі констатації були надзвичайно важливими з перспективи інструментального застосування цього поняття, позаяк дозволяли гнучко змінювати рівень загальності, а відтак і ракурс висвітлення. Тим паче, що стиль мислення відтепер уживається як термін із багатьма динамічними смислами. У другій половині 1980-х років вказане поняття вже не сприймається виключно як інструмент генералізації уявлень високого рівня загальності у наукознавчому сенсі, а дедалі частіше застосовується як культурознавчий маркер щодо певної спільноти чи особи, зокрема щодо визначення її групової чи персональної ідентичності.
Наприклад, стиль мислення італійських гуманістів, перехідний стиль мислення Г. Сковороди і т. п. Істотно розширився й функціональний діапазон зазначеної дефініції. Якщо раніше стилю мислення відводили, здебільшого нормативну [152], синтезуючу та організаційно-структурну та деякі інші функції, то протягом 1980-х років до кола останніх включили: аксіологічну (ціннісної орієнтації), комунікативну, регулятивну та соціалізуючу функції [153].
З поширенням у радянському культурному просторі 1970-х – 1980-х років візій Т. Куна, І. Лакатоша, С. Тулміна, П. Фейєрабенда споглядаємо поступове витіснення поняття «стиль наукового мислення» у філософії та історії науки за рахунок низки інших термінів, передусім кунівської «парадигми», позаяк остання продукувала більш точний і виразний смисл [154]. Натомість поняття «стиль мислення» впродовж 1980-х років перетікає до низки предметних областей (історії окремих наук, дисциплін чи певних дослідницьких практик), на теренах яких здобуває помітну популярність. Відтак у текстах 1980-х років з історії науки дедалі частіше споглядаємо вживання цілої низки похідних термінів, як-от стиль філософського, географічного, біологічного, фізичного, природничого, екологічного, історичного, інженерного і навіть математичного мислення!
Таким чином, наприкінці радянської доби стиль мислення розглядався як термін поліфункціонального призначення з рухливою варіативністю сенсів та великим інструментальним потенціалом на інтердисциплінарному рівні. Загалом щодо потрактування і вживання цього поняття у радянській науці встановилася певна конвенціональність, яка відображала динамічну рівновагу між соціокультурним і культурознавчим підходами.
Примітки
86. Іващенко В. Стиль мислення // Історіографічний словник: Навчальний посібник для студентів історичних факультетів університетів / За ред. С. І. Посохова. – Харків, 2004. – С. 255 – 256.
87. Чудинов Э. М. Теория познания и современная физика (Гносеологические принципы и физические теории). – М., 1974. – С. 49.
88. Серебрякова Э. С. Место стиля мышления в структуре научного знания // Стиль мышления как выражение единства научного знания. – Воронеж, 1981. – С. 56.
89. Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления. – С. 12.
90. Крымский С. Б. О стиле мышления современного естествознания // Проблемы философии и методологии современного естествознания. – М., 1973. – С. 306.
91. Веденов М. Ф., Сачков Ю. В. Проблема стилей мышления в естествознании. – М., 1971. – С. 5.
92. Кравец А. С. Указ. соч. – С. 16 – 17.
93. Идеалы и нормы научного исследования / Ред.-сост. В. С. Степин. – Мн., 1981. – С. 162.
94. Лапицкий В. В. О диалектике стилей научно-теоретического мышления // ПрД. – Л., 1974. – Вып. 4: Вопросы диалектики познания. – С. 93.
95. Семакова З. М. Указ. соч. – С. 210.
96. Уваров А. И. К вопросу о стиле мышления в исторической науке // Вопросы методологии общественных и гуманитарных наук. – Калинин, 1972. – С. 54.
97. Чудинов Э. М. Теория относительности и философия. – М., 1974. – С. 254.
98. Сачков Ю. Проблема стиля мышления в естествознании // Философия и естествознание. – М., 1974. – С. 75.
99. Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления. – С. 13.
100. Крымский С. Б., Парахонский Б. А. Понятие метода и стиля теоретического мышления // ПрД. – Л., 1980. – Вып. 9: Методологические проблемы развития материалистической диалектики. – С. 42.
101. Устюгова Е. Н. Проблема стиля в контексте теории деятельности // Понятие деятельности в философской науке. – С. 179.
102. Микешина Л. А. Стиль и метод научного познания // Проблемы методологии науки и научного творчества / Под ред. В. А. Штоффа, А. М. Мостепаненко. – Л., 1977. – С. 26.
103. Устюгова Е. Н. Стиль и культура… – С. 46.
104. Порус В. Н. Стиль научного мышления в когнитивно-методологическом, социологическом и психологическом аспектах // Познание в социальном контексте / Отв. ред. В. А. Лекторский, И. Т. Касавин; научн. ред. В. Н. Порус. – М., 1994. – С. 63.
105. Карцев В. П. Социальная психология… – С. 240.
106. Бойко Е. С. О понятии «стиль мышления» ученого и его загадках // Человек науки. – М., 1974. – С. 211 – 213.
107. Кравец А. С. Указ. соч. – С. 22.
108. Лихачев Д. С. Развитие русской литературы Х – XVIII веков. Эпохи и стили. – Л., 1973. – С. 66.
109. Там же. – С. 12
110. Там же. – С. 53.
111. Устюгова Е. Н.. Стиль научного мышления как культурологическая проблема // Наука и культура / Отв. ред. В. Ж. Келле. – М., 1984. – С. 126 – 127.
112. Пружинин Б. И. «Стиль научного мышления»… – С. 67.
113. Андрюхина Л. М. Стиль мышления и его формы в научном познании // Диалектика, логика и методология науки / Отв. ред. П. П. Чупин. – Свердловск, 1978. – С. 67.
114. Ивин А. А. Стили теоретического мышления и методология науки // Философские основания науки (Материалы к VIII Всесоюзной конференции «Логика и методология науки», 26 – 28 сент. 1982 г., г. Паланга). – Вильнюс, 1982. – С. 51.
115. Кострюкова Л. И. Соотношение стиля и метода в процессе развития научного познания // Средства и факторы развития научного познания: Сб. научн. тр. – Свердловск, 1986. – С. 71.
116. Баткин Л. М. Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления / Отв. ред. М. В. Алпатов. – М., 1978. – С. 8.
117. Там же. – С. 9.
118. Там же. – С. 193 (прим. 37).
119. Гуревич А. История историка. – М., 2004. – С. 217.
120. Баткин Л. М. Указ. соч. – С. 170 – 174.
121. Іваньо І. В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди / Відп. ред. В. М. Нічик. – К., 1983. – С. 229.
122. Там само. – С. 16.
123. Там само. – С. 247.
124. Там само. – С. 245.
125. Там само. – С. 248.
126. Новиченко Л. Від учора до завтра: Літературно-критичні статті. – К., 1983. – С. 128.
127. Устюгова Е. Н. Стиль научного мышления… – С. 128.
128. Там же. – С. 134.
129. Кравец А. С. Традиции и инновации в становлении научного стиля мышления// Философия, естествознание, социальное развитие. – С. 169.
130. Там же. – С. 171.
131. Философия науки: общие проблемы познания, методология естеств. и гуманит. наук. Хрестоматия: учеб. пособие для гуманит. и негуманит. направлений и спец. вузов / Отв. ред.- сост. Л. А. Микешина. – М., 2005. – С. 276.
132. Кребер А. Л. Избранное: Природа культуры / Пер. с англ. – М., 2004. – С. 841.
133. Новик И. Б. Стиль мышления… – С. 199.
134. Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления. – С. 15 – 16.
135. Дмитриевская И. В. Особенности системного стиля мышления в современном научном познании // Сознание и диалектика познавательной деятельности: Межвузовский сб. научн. тр. – Иваново, 1984. – С. 89.
136. Кострюкова Л. И. Указ. соч. – С. 69 – 70.
137. Сенько Ю. В. Формирование научного стиля мышления учащихся. – М., 1986. – С. 9.
138. Парахонский Б. А. Стиль мышления… – 119 с.
139. Там же – С. 10.
140. Там же. – С. 26.
141. Там же. – С. 88.
142. Там же. – С. 24.
143. Ткаченко О. Н. Теоретические концепции… – С. 68.
144. Парахонский Б. А. Стиль мышления… – С. 86.
145. Там же. – С. 41.
146. Парахонский Б. А. Метод и стиль творческого мышления // Логико-гносеологические исследования категориальной структуры мышления. Сб. научн. тр. / Отв. ред. М. В. Попович. – К., 1980. – С. 57.
147. Его же. Стиль мышления… – С. 35 – 36.
148. Микешина Л. А. Стиль и метод научного познания. – С. 26; Карцев В. П. Социальная психология… – С. 271.
149. Парахонский Б. А. Стиль мышления… – С. 31 – 41.
150. Там же. – С. 22.
151. Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления. – С. 42.
152. Андреев И. Д. О стиле научного мышления // ФН. – 1982. – № 3. – С. 47.
153. Устюгова Е. Н. Стиль научного мышления… – С. 136 – 137.
154. Пружинин Б. И. «Стиль научного мышления»… – С. 69.