1.3. На пострадянських теренах

Ясь Олексій

Пізнавальна ситуація, яка склалася у пострадянській соціогуманітаристиці, дивним чином сполучила швидкоплинні інтелектуальні й культурні мутації з традиційними, іноді майже архаїчними концепціями та підходами. Власне, стрибок із країни, суцільно огородженої «китайським муром», до омріяного царства «абсолютної свободи» спричинив незвичайні духовні й інтелектуальні зрушення, які ще доведеться осягнути та усвідомити майбутнім дослідникам.

Ці перетворення надзвичайно гостро відчутні на ниві суспільних та гуманістичних дисциплін, зокрема історії. Адже протягом двох минулих десятиліть наш учений-гуманітарій став не тільки свідком повсюдного заповнення «білих плям» і «білих полів», а й кардинального переформатування самого академічного простору з його дисциплінарними вимірами та інструментальними канонами.

Багатоманітність дослідницьких практик, фрагментарність і версіальність представлення історичного минулого, розмаїття способів його осягнення, які раптово відкрилися перед сучасними науковцями, призвели до стану інтелектуального шоку та втрати світоглядних орієнтирів. Мов у різнобарвному дитячому калейдоскопі ширився один науковий / культурний поворот за іншим. Відкривалися нові можливості та перспективи, які водночас продукували новітні суперечності і проблеми.

Протягом кількох років пострадянський науковець-гуманітарій мав сприйняти, опанувати та переоцінити зарубіжний і вітчизняний інтелектуальний досвід, дослідницькі практики й методологічний інструментарій майже всього ХХ ст.! Хтось віддався опануванню нових підходів із завзяттям прозеліта, хтось прагнув зосередитися на наукових практиках, які розгорталися у межах інтелектуальних традицій того чи іншого національного простору, а дехто намагався зберегти спадкоємність із соціогуманітаристикою радянської доби тощо.

Такі різноманітні, суперечливі, конкуруючі і, заразом, взаємодоповнюючі підходи повною мірою простежуємо і у царині теорії стилів, зокрема щодо побутування поняття «стиль мислення». Протягом 1990-х – 2000-х років цей термін набуває значної популярності і широко застосовується у багатьох суспільних та гуманістичних дисциплінах, зокрема в історіографії.

На перший погляд, стиль мислення трактується, переважно у межах вищезгаданої конвенціональності, яка склалася ще у радянську добу. Але сучасні дослідники відзначають істотну еволюцію у розумінні й оперуванні зазначеним поняттям, яку вбачають у поступовій відмові від нормативного тлумачення та переходу до гнучкої і плюралістичної репрезентації [155].

Зазначена дефініція фіксується у термінологічному апараті історії, філософії та соціології науки, психології, мистецтвознавстві, культурології й інших наук. Зокрема, цей термін тлумачиться у дидактичних посібниках із наукознавства (Л. Мікешина) [156], історії та філософії науки (В. Стьопін, В. Штанько та ін.) [157], історіографії (Я. Калакура, І. Колесник) [158], студіях з інтелектуальної історії (Л. Рєпіна) [159], працях з історії понять (І. Колесник) [160], дослідженнях з історії психологічних практик [161], енциклопедіях (В. Порус) [162] та словниках [163]. Заразом термін «стиль мислення» побутує у політологічних та соціологічних дослідженнях [164]. Більше того, ця дефініція стала навіть предметом кількох дисертаційних студій з обсягу теорії пізнання (В. Глушков, В. Устюгов та ін.) [165].

З такої розмаїтої перспективи стиль мислення постає у вигляді цілої низки тлумачень. Тож цей термін традиційно розглядають як засіб метатеоретичного дослідження структури та динаміки науки. Зокрема, стиль мислення визначають як сукупність «методологічних регулятивів, ідеалів та норм» [166], «характерних рис мислення, систему орієнтацій» [167], один із «найбільш суттєвих елементів у механізмі соціально-економічної детермінації» [168] і т. п.

Окрім того, зазначене поняття вживають щодо загальновизнаних передумов наукової роботи у межах певної академічної спільноти, котрі усвідомлено чи неусвідомлено прийняті її членами [169]. Дехто з учених навіть обстоює думку, що будь-яка наукова діяльність, окрім логічної впорядкованості, характеризується ще й «особливим стилем» [170].

Циркулює навіть своєрідний афоризм, що «стиль мислення історичної доби – це мов би вітер, який панує в цю епоху та нестримно гне все до одного боку» [171]. Втім, усвідомлення цієї інтелектуальної й культурної домінації, ба навіть «летаргічного масового засліплення», відбувається тільки в умовах іншої історичної доби.

Зауважимо, що сучасне акцентування на соціокультурній зумовленості стильових утворень, властиве відповідному підходу, суттєво відрізняється від канонів жорсткої і, переважно, лінійної детермінації, котрі побутували у працях багатьох радянських авторів. Натомість у пострадянську добу ширяться погляди про багатошаровість та рухливість стилетвірних чинників і норм, їх варіативність та пластичність у різних дисциплінарних системах і наукових галузях, зокрема щодо ступеня інтенсивності циркуляції, предметних меж, інтердисциплінарних впливів і т. п. Отож стиль мислення розглядається як своєрідний транслятор ціннісних пріоритетів та світоглядних орієнтацій певного історичного часу, себто культурних складових колективної та індивідуальної свідомості.

Зрештою, у пострадянській соціогуманітаристиці відбувається остаточне зміщення акцентів із соціокультурного контексту стильових практик на їх ціннісні, культурологічні виміри, початки якого споглядаємо ще на присмерку радянської доби. Відтак О. Івін навіть висловлює думку, що стиль мислення є своєрідним способом мислення певної культури, котру він уявляє у вигляді сукупності «глобальних імпліцитних передумов теоретичного мислення цієї культури (епохи, цивілізації), ті майже непомітні для неї окуляри, крізь які вона дивиться на світ» [172]. Він навіть обстоює думку, що «теоретичний горизонт кожної культури обмежений, властивим їй стилем мислення» [173].

Російський наукознавець Л. Мікешина вважає, що стиль мислення – термін із соціально-історичним, ціннісним забарвленням, хоч і наголошує на його регулятивному й нормативному характері, який виявляється у «правилах-рекомендаціях» та «правилах-заборонах». Тому вона розглядає стиль мислення як мінливу, синтетичну «одиницю» знання, яка є більш великою, ніж метод чи система методів [174].

На думку російської дослідниці Л. Рєпіної, у просторі інтелектуальної історії вповні адекватно «працює» поняття «стиль мислення історичної епохи», котре репрезентує кардинальні трансформації європейського суспільства і відповідно зміну періодів «теоретичного мислення» [175]. За спостереженням російського філософа Б. Пружиніна, вживання поняття «стиль мислення» дозволяє вченим осягнути «єдність смислового поля» і, водночас, впровадити ідею поліваріантності, себто «стилістичної багатоманітності» на ниві представлення знання засобами наукової мови [176].

Таке сполучення єдності смислу і стилістичної багатоманітності у висвітленні культурних епох чи наукових періодів перетворює цей термін на привабливий і доволі дієвий інструмент у царині історії та філософії науки. Зокрема В. Порус уважає, що стиль мислення не тільки дозволяє «схоплювати» найважливіші характеристики різних історичних періодів у науці, а й порівнювати їх між собою [177].

Український історик І. Колесник тлумачить стиль мислення як своєрідну «норму» – «зразок пізнавальної діяльності, алгоритм думання» [178], ба навіть як «інваріант інтелектуальної поведінки» [179], хоч і наголошує на можливих відхиленнях від «норми», зокрема у вигляді творчої суб’єктивності [180]. Схожу думку про «інваріантність стилю» свого часу висловлював український філософ Б. Парахонський [181]. У широкому сенсі йдеться про представлення та маркування когнітивної свідомості як певної предметної області, так і соціогуманітаристики загалом [182].

Іноді таке маркування вживають у крайньому, точніше ідеалізованому вигляді. Приміром, австрійський філософ В. Гофкірхнер застосовує поняття «стиль мислення» як ідеальний конструкт для вирізнення однаковості й відмінності у різних моделях «теоретизованих світобачень» [183].

Багатообіцяльні інструментальні перспективи пов’язують із застосуванням поняття «стиль мислення» на персональному чи особистісному рівні. Скажімо, І. Колесник наголошує на персональних контекстах вживання цього поняття. Зокрема дослідниця обстоює тезу, що «стиль історичного мислення» складає пізнавальну домінанту у вивченні ментальності історика, позаяк останній сприймає «навколишній світ, своє місце в ньому крізь «фахові окуляри», призму символів і образів історії, що зумовлюють його професійну поведінку, тип історіописання, манеру «думання», характер дослідницьких практик» [184]. На її думку, «індивідуальний стиль мислення має амбівалентну природу: наукову та аксіологічну» [185].

Однак, стильовий підхід на ниві культури дозволяє не тільки простежити вплив потреб і вимог етнота соціокультурного середовища, того чи іншого історичного часу, а й виявити специфічні характеристики певної академічної спільноти та індивідуальні риси творчості конкретного вченого. Наприклад, побутують спроби розглянути творчу спадщину деяких українських учених, зокрема консервативну візію В. Липинського у контексті класичної теорії стилів мислення К. Мангайма [186].

Зазначимо, що співзвучні думки про індивідуалізоване маркування стилю та інших похідних дефініцій (стилю культури, стилю мислення, стилю життя) спостерігаємо і в царині інших наук, зокрема в історії та філософії математики.

Один із учасників сучасних наукових дискусій у сфері соціокультурної філософії та історії математики визначає стиль як «таку сукупність ознак, яка вирізняє діяльність однієї людини від діяльності іншої безвідносно до технологічних особливостей цієї діяльності» [187], а у метафоричному розумінні тлумачить цю дефініцію, як дещо схоже на індивідуальні особливості письма (почерку!), властиві конкретній особі [188].

На думку О. Ткаченко, «поняття «стиль мислення» застосовується для більш повного та всебічного обгрунтування того, як мислить людина, як творяться ідеї і виробляється нове знання, як встановлюються традиції та формуються мисленнєві шаблони» [189]. Недаремно стильовими підходами активно послугуються для ідентифікації поглядів та світосприйняття відомих науковців, зокрема щодо їх належності до певної спільноти тощо [190]. Заразом стиль мислення уживають для історизації мисленнєвих структур відомих і навіть визначних мислителів, зокрема такого масштабу як К. Маркс [191].

Стиль мислення застосовують і щодо генералізації наших уявлень про пізнавальний процес, у т. ч. на обширах історії науки. В. Півоєв виокремлює чотири основні стилі в історії науки – міфологічний, теологічний, природничонауковий чи раціонально-логічний та креативний або багатомірно-плюралістичний [192]. І. Колесник пропонує розглядати історію історіописання з перспективи зміни й конкуренції різноманітних стилів мислення [193]. Приміром, вона обстоює думку про побутування таких неперсоніфікованих, безпредметних стилів із різною часовою тривалістю, як-от міфологічний, провіденціальний, універсально-раціоналістичний, романтичний, позитивістський, сцієнтичний (раціонально-аналізуючий), наративістичний (раціонально-розуміючий) [194].

У пострадянську добу стиль мислення вживають і для диференціації інтелектуальних уявлень. Цією дефініцією позначають гносеологічний статус великих наукових теорій у контексті їх номіналізму чи субстанціональності [195]. Стилем мислення послуговуються і для характеристики цілих напрямів філософської або наукової думки. Зокрема, аналітичну філософію у широкому розумінні розглядають як певний стиль філософського мислення [196]. Висловлюється навіть теза про формування сучасного «імовірнісного» стилю мислення, який проникає як до природничих, так і гуманітарних наук [197].

Дефініцію «стиль мислення» використовує і низка українських істориків (Л. Зашкільняк, Н. Яковенко та ін.), зокрема щодо стильових особливостей мислення певних культурних спільнот (масонів) [198], окремих учених (аналітичний стиль мислення Г. Болінгброка) [199] та ін.

Та у сучасних дослідницьких практиках спостерігаємо певні традиції наступності щодо вживання стильових підходів, хоч і з певним зміщенням у бік продукування культурознавчих смислів. Означені тенденції свідчать, що стиль мислення як операційний термін-інструмент дозволяє не тільки фіксувати пізнавальний / науковий ідеал чи гносеологічну домінанту певної академічної спільноти та окремого вченого, а і розглядати аксіологічні виміри й онтологічні характеристики їх побутування.

Проте на пострадянських теренах побутують і новації. Останні, мабуть, найпомітніші у рефлексіях щодо нинішньої циркуляції дослідницьких практик з обсягу теорії стилів. Зокрема висловлюється думка, що стиль мислення виявляється не стільки у теоретичних висновках чи конкретних результатах дослідження, скільки у мотиваціях світосприйняття, ба навіть у самій мові наукового дискурсу [200].

Дехто з учених уважає, що стиль наукового мислення взагалі «інтегрує умови розуміння текстів відповідно до їхнього соціокультурного контексту і когнітивного змісту, регулює виникнення та зміну смислів, тобто формує і поширює загальноприйнятий контекст наукового пізнання» [201]. Зазначений пасаж незаперечно виказує постмодерністські впливи, хоч споглядаємо й авторські прагнення пов’язати новації з традиційними тлумаченнями.

Отже, в царині сучасної соціогуманітаристики ширяться новітні чинники, які продукують кардинальні термінологічні мутації у теорії стилів.

Передусім, варто вказати на інтелектуальну і культурну хвилю постмодерністського повороту, яка повною мірою докотилася до пострадянського інтелектуального простору лише на зламі 1990-х – 2000-х років. Вона спричинилася до перегляду самого терміна «стиль». Адже, за висловом голландського вченого Ф. Анкерсміта, знову гостро постала проблема перенесення цього поняття з історії мистецтва на загальну історію людства [202], хоч і в дещо іншому розумінні.

Зауважимо, що спроби трансформувати традиційне тлумачення стилю як якісної, регулятивної характеристики культури споглядаємо ще у працях славнозвісного французького філософа М. Фуко. Останній пропонував тлумачити історію ідей як певний стиль аналізу чи встановлення відповідної перспективи висвітлення [203]. Таке розуміння стилю у певному сенсі наближає його до засадної авторської дефініції – дискурсу. Та й сучасні дослідники також відзначають наближеність чи схожість понять «дискурс» і «стиль мислення» [204], а також «епістема» та «стиль мислення» [205].

Ще більший вплив на циркуляцію й змістовне наповнення поняття «стиль» мала відома теорія Г. Вайта. Водночас сам автор був вельми скептично налаштований щодо вживання дефініції «стиль» у своїй студії, позаяк уважав її досить неточною, суперечливою і навіть не вповні «теоретичною» [206].

Втім, він так і не зміг відмовитися від застосування цього терміна, проте спробував наповнити його новим смислом. У теорії Г. Вайта поняття «історіографічний стиль» розглядається у світлі певних комбінацій трьох дослідницьких стратегій / модусів: аргументації (формізм, органіцизм, механіцизм, контекстуалізм), ідеологічного підтексту (анархізм, консерватизм, радикалізм, лібералізм) та побудови сюжету (роман, комедія, трагедія, сатира) [207], але на досить обмеженому фактографічному матеріалі.

На його думку, конкретне сполучення зазначених модусів і становить історіографічний стиль певного історика або філософа історії [208]. Причому автор пов’язує чотири типи стратегій пояснення з чотирма основними тропами (метафора, метонімія, синекдоха, іронія) поетичної чи фігуративної мови [209]. Власне, Г. Вайт пропонує розглядати історичний твір як «вербальний артефакт у формі наративних прозаїчних дискурсів» [210].

За влучною заувагою його опонента Г. Іггерса, такий історіографічний підхід мінімізує різницю між історичним знанням, спекулятивною філософією історії та художньою літературою [211]. Більше того, Ф. Анкерсміт висловлює думку, що в теорії Г. Вайта епістемологію взагалі заступає філософія мови [212].

Загалом теорію Г. Вайта та інші «лінгвістичні» візії історіописання трактують у сенсі пошуку відповідності між певним фрагментом минувшини й тією частиною мови, яка найкраще її представляє [213]. Однак, попри полярні підходи істориків щодо цієї теорії, на сьогодні навіть опоненти Г. Вайта тримаються думки про різні епістемологічні статуси тексту та вважають за можливе обговорювати питання, принаймні щодо ступеня часткової автономії мови наукового дискурсу [214].

Видається, що у сучасних суспільних і гуманістичних науках акцентується увага не стільки на художньо-мистецькому, метатеоретичному, соціокультурному чи культурологічному розумінні стилю, скільки на стилістиці самого дискурсу. Така «лінгвістична орієнтація» стає загальним евристичним гаслом нашої доби.

Зрештою, нині відбувається змістовна трансформація як самого поняття «стиль», так і похідної дефініції «стиль мислення». Це перетворення продукує нові смисли, а відтак і новітні інструментальні можливості, які постають у світлі застосування інтердисциплінарних дослідницьких практик.

Протягом 1990-х – 2000-х років на ниві соціогуманітаристики споглядаємо спроби представити синтетичні й універсальні побудови з обсягу різноманітних стильових підходів. Такою, приміром, є загальна теорія стилю російського культуролога О. Устюгової. Вона пропонує розглядати стиль із перспективи самоідентифікації суб’єкта культури, зокрема окреслює три глобальні парадигми: 1) «прихованої суб’єктивності», пов’язаної з домінуванням надіндивідуального Абсолюту (від античності до Нового часу); 2) «відкритої суб’єктивності», яка вирізняється безпосередньою спрямованістю суб’єкта на самого себе (ХІХ – перша половина ХХ ст.); 3) інтерсуб’єктивності, котра спирається на заперечення як об’єктивної, так і суб’єктивної самодостатності (друга половина ХХ ст.) [215]. Причому автор уважає, що остання парадигма найповніше репрезентована у культурних формах Постмодерну [216].

За великим рахунком, теорія О. Устюгової свідчить, що інструментальні компоненти постмодернізму посіли помітне місце у сучасних дослідницьких практиках. Не випадково останню чверть ХХ ст. розглядають як добу формування постмодерністського стилю мислення [217].

Так чи інакше, постмодерністські виклики остаточно поховали інтелектуальні уявлення, пов’язані з епохами «великих стилів» (романський, готика, ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, модерн та ін.). Крім того, вони спровокували інтелектуалів до афористичних пророцтв на кшталт «постмодернізм – кінець стилю» [218], які нагадують відомі есхатологічні настрої Ф. Фукуями про «кінець історії» й «останню історичну людину». Походження таких уявлень, мабуть, варто дошукуватися у постмодерністській естетиці, яка не тільки спирається на ідею полістильності, а й зорієнтована на стилізацію – своєрідну гру з багатоманітними стильовими формами, еклектичну мішанину різноманітних культурних елементів, мовних протоколів, інтелектуальних складових тощо.

Отож розмаїті модифікації плаваючих смислів стилю та низки похідних термінів добре відображають сам дух креативності, котрий шириться у пострадянській соціогуманітаристиці загалом та в історичній науці зокрема.

Постмодерністські практики спричинилися й до суцільного розмивання існуючих меж предметного знання (науки, мистецтва, культури) [219]. Наприклад, вони стали приводом для дискусії про фахові кордони наукової творчості вченого-гуманітарія на пострадянському просторі, зокрема наповнили новим сенсом відомий термін «територія історика», вжитий французьким інтелектуалом Е. Ле Руа Ладюрі [220].

Крім того, нові інтелектуальні трансформації призвели до суттєвого розширення сфер ужитку стильових підходів. Адже вони застосовуються вже не тільки на всьому просторі культури (стиль культури), а й охоплюють практично весь терен життя людини (стиль життя), себто майже всю площину соціального буття [221]. Варто згадати і про значення теорії стилів життя у вивченні культурної історії повсякденності [222].

Нині поняття «стиль мислення» розглядається як одна з традиційних стильових форм, яка акумулює як здобутки некласичної соціогуманітаристики, так і постмодерністських віянь. Цей процес, звичайно, непозбавлений численних конфліктів та суперечностей, але відкриває новітні інструментальні можливості. Передусім, актуалізується проблема мовного представлення предметного світу як пояснювальної стратегії у наукових текстах.

Зокрема, впроваджується ідея полістильності, побутування різноманітних стильових сполучень у творчості як окремих інтелектуалів, мислителів, науковців, так і неформальних академічних спільнот (напрямів, шкіл, течій, гуртків, груп, творчих тандемів і т. п.). Кардинально розширюється сфера застосування стильових підходів, що дозволяє розглядати складні механізми соціалізації вчених, зокрема порушувати проблеми їхньої персональної екзистенції у контексті відповідних соціота етнокультурних передумов, політичних обставин, а також різних суспільних практик.

Врешті-решт, сучасна пізнавальна ситуація у царині пострадянської соціогуманітаристики є досить динамічною та мінливою. Вона містить як чимало прихованих і очевидних загроз, пов’язаних із глобальним розмиванням дисциплінарної конфігурації науки та дифузією самих основ предметного знання, так і багатоманітних потенційних можливостей і перспектив. Нині невідомо чи спричиняться окреслені перспективи і конфлікти до вироблення новітньої конвенціональності, або, навпаки, ініціюють черговий науковий / культурний поворот, який зніме, трансформує чи перенесе до інших площин існуючі суперечності.

Примітки

155. Пискорская С. Ю. Стиль научного мышления и стиль научного познания // Вестник Сибирского государственного университета им. академика М. Ф. Решетнева. Сер.: Философия и социология. – 2007. – № 2. – С. 161.

156. Микешина Л. А. Философия науки: современная эпистемология, научное знание в динамике культуры, методология научного исследования: Учеб. пособие. – М., 2005. – С. 344 – 348.

157. Степин В. С. История и философия науки: Учебник для аспирантов и соискателей ученой степени кандидата наук. – М., 2011. – С. 233, 353; Штанько В. И. Философия и методология науки: Учебное пособие для аспирантов и магистрантов естественнонаучных и технических вузов. – Харьков, 2002. – С. 88.

158. Калакура Я. С. Українська історіографія. Курс лекцій. – К., 2004. – С. 35; Колесник І. І. Українська історіографія XVIII – початок ХХ ст.: (Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів) / Ред. І. Гирич. – К., 2000. – С. 42.

159. Репина Л. П. Историческая наука на рубеже ХХ – ХХI вв.: социальные теории и историографическая практика. – М., 2011. – С. 374 – 375.

160. Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія / За ред. В. Смолія. – К., 2013. – С. 136 – 151.

161. Стиль человека. Психологический анализ / Под ред А. В. Либина. – М., 1998. – 310 с.

162. Порус В. Н. Стиль научного мышления // Энциклопедия эпистемологии и философии науки / Гл. ред. И. Т. Касавин. – М., 2009. – С. 931 – 933.

163. Медведева И. А. Стиль научного мышления // Новейший философский словарь. – 3-е изд., испр.; сост. и гл. ред. А. А. Грицанов. – Минск, 2003. – С. 992 – 993; Іващенко В. Вказ. праця. – С. 255 – 257.

164. Щербинин А. И. Плакатный стиль политического мышления: своеобразие и пути формирования // ВТГУ: Философия. Социология. Политология. – 2011. – № 3. – С. 59 – 75.

165. Глушков В. А. Стиль социального мышления: основные философско-методологические и социокультурные аспекты: Автореф. дис. … к. филос. н.: 09. 00. 11 / Саратовский гос. ун-т им. Н. Г. Чернышевского. – Саратов, 2000. – 20 с.; Устюгов В. А. Проблема стиля мышления в научном познании: Автореф. дис. … к. филос. н.: 09. 00. 01 / Сиб. гос. аэрокосм. ун-т им. М. Ф. Решетнева. – Красноярск, 2006. – 23, [1] c.

166. Медведева И. А. Указ. соч. – С. 992.

167. Порус В. Н. Стиль научного мышления. – С. 931.

168. Ивин А. А. Интеллектуальный консенсус исторической эпохи // Познание в социальном контексте / Отв. ред. В. А. Лекторский, И. Т. Касавин; научн. ред. В. Н. Порус. – М., 1994. – С. 80 (прим. 1).

169. Порус В. Н. Стиль научного мышления в когнитивно-методологическом… – С. 79.

170. Родин А. Математика и стиль // Стили в математике: социокультурная философия математики / Под ред. А. Г. Барабашева. – СПб., 1999. – С. 26.

171. Ивин А. А. Интеллектуальный консенсус исторической эпохи. – С. 84.

172. Его же. Классический стиль мышления нового времени // ФЖ. – М., 2011. – № 2. – С. 24.

173. Там же. – С. 25.

174. Микешина Л. А. Философия науки… – С. 344 – 345.

175. Репина Л. И. Историческая наука… – С. 374.

176. Пружинин Б. И. «Стиль научного мышления»… – С. 65.

177. Порус В. Н. Стиль научного мышления в когнитивно-методологическом … – С. 63.

178. Колесник І. Стиль історіографічного мислення як когнітивна свідомість // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2006. – Вип. 2, ч. 1. – С. 45.

179. Там само. – С. 46.

180. Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. – С. 138.

181. Парахонский Б. А. Стиль мышления… – С. 40 – 42.

182. Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. – С. 140.

183. Гофкірхнер В. Життя у світі самоорганізації: змагання стилів мислення та світобачень // ПФ. – 2003. – № 1. – С. 39 – 40.

184. Колесник І. І. Федір Шевченко: інтелектуальна генеалогія українського радянського історика // УІЖ. – 2005. – № 1. – С. 182.

185. . Українська історіографія: концептуальна історія. – С. 142

186. Галушко К. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих». – К., 2002. – С. 23.

187. Розов М. А. О стиле в науке // Стили в математике… – СПб., 1999. – С. 17.

188. Там же. – С. 18.

189. Ткаченко О. Н. Теоретические концепции… – С. 66.

190. Парамонова М. Ю. История в сослагательном наклонении: повод для беседы или научная проблема? Опыт современной германской историографии // Одиссей. Человек в истории. 2000. История в сослагательном наклонении? – М., 2000. – С. 47 – 48.

191. Ольхов П. А. О стиле исторического мышления К. Маркса // Теория и практика общественного развития (Краснодар). – 2011. – № 7. – С. 17 – 19.

192. Пивоев В. М. Эволюция стилей мышления. – С. 26 – 27.

193. Колесник І. Методологія історії чи історія методології: метафори історичного дискурсу. Рец. на кн.: Зашкільняк Л. О. Вступ до методології історії. – Львів, 1996. – 96 с; Зашкільняк Л. О. Методологія історії: від давнини до сучасності. – Львів, 1999. – 227 с. // УГО. – К., 2001. – Вип. 5. – С. 83.

194. Її ж. Стиль історіографічного мислення… – С. 46.

195. Ионов И. Н. Судьба генерализирующего похода в эпоху постструктурализма (попытка осмысления опыта Мишеля Фуко) // Одиссей. Человек в истории. 1996. Ремесло историка на исходе ХХ века. – М., 1996. – С. 68.

196. Грязнов А. Ф. Аналитическая философия науки. – М., 2006. – С. 13.

197. Дука О. Г. Эпистемологический анализ теорий и концепций исторического развития с позиций вероятностно-смыслового подхода (на примерах российской историографии): Дис. … д. и. н.: 07. 00. 09 / РАН. Уральское отделение. Ин-т истории и археологии. – Екатеринбург, 2001. – С. 350 – 351.

198. Яковенко Н. Вступ до історії / Ред. А. Мокроусов. – К., 2007. – С. 114.

199. Зашкільняк Л. Методологія історії: від давнини до сучасності. – Львів, 1999. – С. 91.

200. Устюгова Е. Н. Стиль и культура… – С. 160.

201. Хаджаров М. Х. Стиль научного мышления в биологическом познании [Електронний ресурс].

202. Анкерсмит Ф. История и тропология: Взлет и падение метафоры / Пер. с англ. М. Кукарцева, Е. Коломоец и др. – М., 2003. – С. 36 – 37.

203. Фуко М. Археология знания. – СПб., 2004. – С. 256 – 257.

204. Галушко К. Ю. У пошуку common sense: до дискусії з приводу національного гранднаративу // УІЖ. – 2013. – № 1. – С. 8.

205. Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история. – Т. 2. – С. 228.

206. Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Європе ХІХ века / Пер. с англ. под ред. Е. Г. Трубиной и В. В. Харитонова. – Екатеринбург, 2002. – С. 7.

207. Там же. – С. 49 – 50.

208. Там же. – С. 18.

209. Там же. – С. 52.

210. Уайт Х. Ответ Иггерсу / Пер. с англ. И. В. Дубровского, М. Ю. Парамоновой // Одиссей. Человек в истории. 2001. Русская культура как исследовательская проблема. – М., 2001. – С. 155.

211. Иггерс Г. Г. История между наукой и литературой: размышления по поводу историографического подхода Хейдена Уайта / Пер. с англ. И. В. Дубровского // Одиссей. Человек в истории. 2001. – С. 143.

212. Анкерсмит Ф. История и тропология… – С. 163.

213. Кукарцева М. А. Лингвистический поворот в историописании: эволюция, сущность и основные причины // ВФ. – 2006. – № 4. – С. 50.

214. Гренье Ж.-И. Размышления о «критическом повороте» // Одиссей. Человек в истории. 2005. – М., 2005. – С. 147.

215. Устюгова Е. Н. Стиль и культура… – С. 82 – 83.

216. Там же. – С. 116 – 131.

217. Колесник И. И. Историческая наука и историческое искусствознание в конце ХХ в.: методологический аспект // ХІЗ. – Харків, 2000. – Вип. 4: Категоріальний апарат історичної науки. – С. 9.

218. Парамонов Б. Конец стиля. Постмодернизм // Звезда. – 1994. – № 8. – С. 187.

219. Устюгова Е. Н. Стиль и культура… – С. 166.

220. Гуревич А. Я. «Территория историка» // Одиссей. Человек в истории. 1996. – С. 81 – 109; Репина Л. П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Там же. – С. 25 – 38; Зверева Г. И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Там же. – С. 11 – 24.

221. Устюгова Е. Н. Этические и эстетические смыслы стиля и стилизации // Этическое и эстетическое: 40 лет спустя: Материалы научн. конф. (26 – 27 сент. 2000 г.): Тезисы докл. и выступл. – СПб., 2000. – С. 158.

222. Дингес М. Историческая антропология и социальная история: через теорию «стиля жизни» к «культурной истории повседневности» // Одиссей. Человек в истории. 2000. – С. 106 – 110.