[Вступ]

Ясь Олексій

У 1886 р. на сторінках «Вестника Європы» – одного з найпопулярніших російських універсальних, або т. зв. «товстих» журналів, невідомий рецензент умістив замітку, присвячену критичному огляду й перевірці наукових пророцтв з обсягу суспільних трансформацій. Ішлося про «діагностику й прогностику Росії» маловідомого автора трьох великих книг – «История и метод» (СПб., 1869), «Политика как наука» (СПб., 1872) та «История общественности» (СПб., 1885) [1817]. Це був учитель історії та соціолог-самоук О. Стронін – наставник М. Драгоманова у Полтавській гімназії упродовж 1850-х років.

Соціологічні й історіософські сюжети його студій, навіяні позитивістською хвилею 1850-х – 1870-х років, вирізнялися неабиякою самобутністю й цікавими спостереженнями [1818]. Та найбільше тодішнього читача вражала величезна кількість передбачень, щедро розсипаних у текстах О. Строніна.

«Його віра у можливості та законність наукових пророцтв настільки велика, що не вдовольняючись окресленням лише розпливчастих контурів віддаленого майбуття; вона не відступає перед відповідями більш точними, більш рішучими [тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – Авт.], не уникає сфери, особливо небезпечної для пророка – області завтрашнього дня», – зазначав рецензент [1819].

Ця констатація незнаного опонента О. Строніна, висловлена з позицій інтелектуалів культурно-історичної школи, напрочуд добре схопила головні риси позитивістського світогляду. Тим паче, що прихильники цієї школи, хоч і сприймали позитивістські впливи, проте відводили помітне місце й ідеалістичним чинникам, зокрема народній психології, у контексті якої розглядалися та тлумачилися наукові тексти.

Передусім, це – прогностична скерованість позитивістського мислення. Власне, вона найповніше представлена у знаменитій формулі французького філософа та засновника позитивізму О. Конта – «Savoir pour prévoir, prévoir pour prévenir» [фр. «Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникнути». – Авт.]. Втім, не менш важливою є й інша складова позитивістського стилю мислення – гносеологічний оптимізм і раціоналізм [1820], себто надзвичайна віра в силу знання й людського інтелекту, начебто спроможного осягнути всі таємниці природи та суспільного розвитку. Первісно адепти позитивізму прагнули «передбачити» минуле, щоб пізніше «перенести» на прийдешність раціонально осмисленні та відкриті закони руху і буття «соціальної природи».

На перехресті такої непорушної віри в інтелект та передбачення майбуття постала славнозвісна позитивістська ідея невпинного Поступу, яку іноді тлумачать як секуляризований замінник «вічного Бога» [1821]. Загалом віра в Поступ у другій половині ХІХ ст. відображала той дух агностицизму й атеїзму, котрий перетворився на своєрідний світський замінник сакральних почувань [1822]. Адже О. Конт, попри незмінну впевненість у кінцевому тріумфі людського Ratio, вважав, що суспільство може підтримувати власну зв’язаність і навіть моральну єдність лише спільними віруваннями.

Такі трактування видаються досить правдоподібними, позаяк контівська візія спричинилася до побутування своєрідного позитивістського культу людства, який сполучив раціональну доцільність із гуманістичними й антропологічними ідеями. Причому цей світський культ, який І. Лисяк-Рудницький влучно назвав «ерзац-релігією в стилі позитивізму» [1823], мав не тільки відповідні обряди, святкування, а й навіть своїх праведників, названих «благодійниками людства». Відтак новими «святими» стали Х. Колумб, М. Коперник, І. Ньютон та інші знамениті вчені й винахідники. Ці ідеї по-різному відображалися і переломлювалися у поглядах та візіях прихильників позитивізму, котрі здебільшого помірковано й вибірково сприймали ті чи інші релігійні догмати. Приміром, В. Антонович убачав у Євангелії сліди анімізму [1824].

За контівською версію позитивізму, «догмат поступу» тлумачився як «безперервне поліпшення нашої [людської. – Авт.] природи, як головної мети поступального руху людства» [1825]. Потужні індустріальні перетворення та величезні соціальні трансформації середини ХІХ ст., які англійський історик Е. Гобсбаум влучно охрестив «драмою поступу» [1826], немовби унаочнювали провідні позитивістські ідеї. Тому промисловий поступ був своєрідним соціокультурним підгрунтям, на якому сформувався й розквітнув самобутній ореол позитивізму.

Позитивістські ідеали були настільки впливовими в суспільній думці другої половини ХІХ ст., що у деяких країнах перетворилися на домінуючі світоглядні й культурні орієнтири. Скажімо, президент Бразилії Бенджамін Констан включив до програми суспільних шкіл вивчення «Енциклопедії позитивних наук», укладеної О. Контом. Більше того, відомий афоризм останнього «Ordem e Progresso» [португ. Порядок і Поступ. – Авт.] винесли як девіз на державний прапор Бразилії [1827].

Ідея поступу циркулювала на теренах соціогуманітаристики у різноманітних варіаціях, зокрема у вигляді природно-географічної, культурної, духовної, соціальної, економічної, суспільної (чи іншої!) конечності історичного руху! У інтелектуальному сенсі такий спосіб думання тяжіє до просвітницького Розуму з його природно-правовими та механістичними канонами. Недаремно німецький соціолог Карл Мангайм уважав, що «раціоналізм позитивістів є прямим продовженням класичного раціоналізму, бувшого доменом французького духу» [1828].

Саме взірці мислення, запозичені з природознавства, спричинилися до стильової формації позитивізму, крайнім виразом якого стала суцільна фетишизація науки. Ці настанови сформували інтелектуальні обриси другої половини ХІХ ст., яку філософ-неокантіанець В. Віндельбанд назвав «реалістичним та емпіричним віком» [1829]. «Устремління підняти історію до ступеня позитивної, точної науки стало одним із домінуючих мотивів сучасного часу», – наголошував М. Драгоманов [1830].

Вислідом таких настроїв стала натуралістична програма пізнання на обширах соціогуманітаристики, в межах якої суспільство розглядалося як частина світу природи, а соціальне буття – як різновид природного життя. Метафізичні доктрини були відкинуті, принаймні, відсунуті на другий план. Тому в історіописанні 1860-х років, за виразом того ж таки М. Драгоманова, запанував «безфілософський» або «скептичний та обережний час» із властивим для нього «хаосом загальних понять» і «суцільним нагромадженням фактів» [1831].

Тогочасні прибічники позитивізму вважали, що пізнання законів природи, які наука вже відкрила чи виявить незабаром, стане універсальною відмичкою до таємниць та загадок суспільства. Зокрема, відомий англійський історикпозитивіст Г. Бокль стверджував, що між «людськими діями та законами фізичними має бути близька схожість» [1832]. Деякі адепти позитивізму навіть ототожнювали суспільство з «соціальною природою».

Такі уявлення зумовили трансформацію провідних ідей історіописання, зокрема органіцизму. На відміну від романтичного світобачення, схильного до метафізичного потрактування соціуму («тіло-ідеал»), в позитивістській концептуалізації впроваджувалися безпосередні біологічні аналогії з матеріальним організмом / тілом, які дозволяли тотально генералізувати фактографічний матеріал.

Наприклад, англійський філософ Г. Спенсер, якого вважають фундатором соціал-органіцизму, уподібнював суспільство до «соціального тіла», схожого за будовою та функціями на живий організм. Відтак історичний процес тлумачився як органічна еволюція суспільства.

«В своїх соціольогичних студіях, – відзначав М. Грушевський, – він [Г. Спенсер. – Авт.] стояв під дуже сильним впливом перших реальних поступів біольогичної науки в дослідах над органічною тканиною, над клітиною як живим атомом органичної будови ростин і звірят, і зв’язаною з тим системою «фізіольогичного поділу праці» в живих організмах» [1833].

Зауважимо, що Г. Спенсер упроваджував органічні аналогії до дрібних, інколи навіть вульгаризованих деталей. Зокрема, він порівнював дроти телеграфного зв’язку з нервовою системою організму [1834]. Харківський історик М. Петров відзначав, що вчений мусить «піднятися до тих поглядів на історію, де вона представляється живим організмом, закони якого має схопити дослідник» [1835].

Зрештою, позитивізм спричинився до культурного й інтелектуального оновлення народництва, зокрема до переходу послідовників народницького представлення минувшини від філологізму та етнографізму до натуралістичного історизму й «органічної» безперервності історичного процесу. Не випадково у писаннях тодішніх позитивістів ширилися натуралістичні уподібнення доведені до крайнощів: окремий індивід або родина як соціальна клітина, торгівля – кровоносна система, уряд – головний мозок і т. п.

«Перший» позитивізм став інтелектуальним і культурним підсонням, на якому розквітли численні расово-антропологічні та соціально-еволюційні теорії другої половини ХІХ ст., вибудувані у натуралістичному дусі. Водночас органіцизм позитивістського історіописання сполучався з механістичним світосприйняттям Нового часу, що породжувало своєрідні поєднання натуралістичних устремлінь із механістичними ідеями руху, сили, рівноваги, домінування кількісних показників усупереч якості і т. п.

Надмірність таких пропозицій позитивізму у царині соціогуманітаристики, мабуть, найкраще простежується в ідеї детермінізму. Ба більше, з детермінізмом пов’язувався «науковий» статус історії. На думку знаного французького вченого Габріеля Моно, «історія набере більше чи менше наукового характеру відповідно до того, як прояви людської діяльности будуть уважатися більше чи менше підлеглими законам детермінізму» [1836].

Іншою наріжною ідеєю позитивістських стратегій стала теза про еволюційну репрезентацію минувшини, котра нав’язувала тотальне поширення історико-генетичного методу. Саме у річищі цієї концептуальної пропозиції постала ціла низка «еволюційних історичних панорам» [1837].

Втім, практичне втілення ідей детермінізму й еволюціонізму потребувало створення відповідної системи координат, себто впровадження таких установчих концептів, які б задавали певний вектор руху у світі історії. Так народилася славнозвісна позитивістська теорія факторів, яка має величезну кількість варіацій на полі того чи іншого національного історіописання. Евристична спрямованість цих побудов зазвичай зводилася до пошуку певного кількісного сполучення провідних чинників, яке, кінець-кінцем, обумовлює чи спрямовує перебіг історичного буття. Приміром, вищезгаданий Г. Бокль обстоював думку, що історичне життя та долі народів визначаються чотирма головними чинниками: кліматом, землею (родючістю грунту!), їжею і ландшафтом [1838].

Згодом таке багатовекторне трактування історичного процесу, відоме як факторний аналіз, уже спиралося не стільки на географічні й природничі чинники, скільки на розмаїті комбінації політичних, соціальних економічних, релігійних, психологічних, антропологічних, расових, культурних та інших рушіїв. Завдяки такому суттєвому розширенню діапазону факторів ідея детермінізму поступово трансформувалася у більш чи менш жорстку каузальність світу історії, представлену у низці позитивістських візій.

Позитивістські претензії щодо науковості історії привнесли до дослідницьких практик ученого-гуманітарія сцієнтизм, себто повсюдну орієнтацію на точне, перевірене й апробоване знання. Дехто з науковців навіть обстоює думку про виникнення особливої чи «сцієнтизованої ментальності» [1839]. Видається, що саме сцієнтизм, опертий на природничо-натуралістичні засади, виявився тим орієнтиром і наріжним каменем, який тривалий час зберігав стильову природу як «першого», так і модернізованого – «критичного» позитивізму, незважаючи на численні мутації, інородні включення тощо. Метафорично кажучи сцієнтизм став тією «великою парасолькою», під якою тривалий час переховувалися досить різні вчені-гуманітарії, котрі вибірково поділяли / сприймали / засвоювали вимоги та фахові стандарти позитивізму.

В інструментарії історика сцієнтичні вимоги побутували як ідея об’єктивної чи «документальної» візії минувшини, що грунтувалася на міцній і довершеній фактографічній основі. Відтак у дослідницьких практиках чільне місце відводилося опрацюванню й систематизації розлогої джерельної бази, здобутої з «перших рук», тобто віднайденої у процесі архівної евристики. В ідеалі кожна авторська теза чи міркування мало спиратися на відповідне джерело. На відміну від інтелектуала-романтика, який повністю занурювався у неповторний колорит місця та часу, прагнув інтуїтивним способом проникнути до інформативного потенціалу джерел, дослідник-позитивіст займав щодо них показне й безстороннє становище спостерігача, котрий фіксує, аналізу та подає всі наявні свідчення.

«Історик-позитивіст, – зазначає російський медієвіст А. Гуревич, – слідує за джерелами, збирає, аналізує їх, від одиничного переходить до загального, сходить до висновків, кінець кінцем – до законів» [1840].

Ця дослідницька стратегія спричинила виразний поділ праці історика на два етапи: 1) встановлення власне емпіричних засад – фактів; 2) пошук і «відкриття» суспільних та історичних законів [1841]. Різниця між цими стадіями була настільки разючою, що одна частина науковців спеціалізувалася (точніше самообмежувалася!) виключно на студіюванні джерел і відтворенні фактів, натомість інша – прагнула розробити й осягнути закони.

Досить часто «відкриття» законів узагалі покладали / перекладали на соціологію, себто виносили за межі фахової компетенції історика. Такі настрої побутували у тогочасних теоретиків позитивізму. «Я не люблю того, що називають історією та віддаю перевагу соціології, яка відноситься до неї, як простора будівля до купи каміння й брикету, зваленим біля його підмурку», – зазначав у своїй автобіографії Г. Спенсер [1842]. Та навіть звичайні узагальнення й формалізація здобутого фактографічного матеріалу в позитивістських візіях історії наштовхувалися на неабиякі перепони.

Певна річ, позитивістська генералізація наслідувала натуралістичні взірці і механістичні образи тодішнього світосприйняття й тяжіла до одноманітного представлення минувшини. За висловом Ш.-В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса – авторів відомого «Вступу до вивчення історії», який хтось іронічно назвав «позитивістською біблією», факти слід утиснути в «описові кількісні та якісні формули» [1843].

Кінцевим продуктом такого «утискання» чи формалізації мали стати загальні поняття, які б максимально охоплювали та генералізували наявну фактографічну основу. Загалом позитивізм вимагав від історика не тільки достовірного і стилістично довершеного, а й аналітичного, пояснювального, прогностичного, почасти одноманітного та однорідного представлення історії. Тож ідеали «блискучого» романтичного хаосу заступили канони упорядкованості і каузальності, властиві добі космополітизму та Великого Буму, себто сцієнтизму як культу історичного Факту.

Домінація сцієнтизму докорінно змінила й історичне письмо, зокрема впровадила на наукову авансцену монографічний жанр. Позитивістські канони суттєво трансформували і рецензійний жанр, який відтоді був зорієнтований на інший мовний протокол: виразний поділ на дескриптивну й критично-аналітичну частини, натуралістично-органічні й механічні уподібнення, розгляд наукового апарату, фактографічного рівня, логічності, послідовності, диференційованості, а у певному сенсі навіть унормованості викладу.

Проте таке представлення минувшини приносило більш-менш плідні результати у царині реконструкції вибраних історичних епох, для висвітлення яких бракувало джерел з обсягу письмової традиції чи, навпаки, там, де домінували гомогенні масиви фактів, що легко вкладалися в прокрустове ложе натуралістичної концептуалізації. Як тут не згадати відому сентенцію О. Конта про «історію без імен»! Вочевидь, неповторні культурні та духовні явища, інтелектуальне буття складно вписувалися, ба навіть випадали з таких канонів репрезентації, порівняно з фактографічною канвою, вибудованою на соціальному чи економічному зрізі світу історії. Тому К. Мангайм висловив слушну думку про «позитивістську сліпоту» щодо «живого життя культури» [1844].

Отож спроби швидкої і широкої концептуалізації минувшини, зіперті на позитивістські засади, часто-густо хибували схематизмом та надмірною однорідністю представлення. Зокрема, історик-неогегельянець Р. Дж. Коллінгвуд уважав, що позитивістське історіописання вирізнялося сполученням «безпрецедентної майстерності у вирішенні маломасштабних проблем із безпрецедентною безпорадністю у розв’язанні проблем великого масштабу» [1845].

Та, незважаючи на формалістичність дослідницьких стратегій з обсягу позитивізму, ця стильова течія згенерувала істотне розширення предметнотематичних і фахових меж історичного письма. Власне, стався поворот, який переключив устремління інтелектуалів на такі площини світу минувшини, котрі перебували на маргінесі романтичного історіописання: інтереси й потреби соціальних спільнот, соціальна структура, виробництво, формування суспільного багатства і його розподіл, господарські уклади та форми тощо [1846]. Більше того, дослідницькі стандарти та процедури сцієнтизму стали неодмінним надбанням історіографії ХХ ст., без яких нині не можливо уявити повсякденну дослідницьку працю історика та функціонування відповідної наукової корпорації. Але ставлення до позитивістської спадщини і до сьогодні є досить складним і суперечливим.

Одні дослідники наголошують на виключній ролі позитивістського історіописання та його методологічних і світоглядних орієнтирів (сцієнтизм, об’єктивізм, дегероїзація, еволюціонізм, окциденталізм) у науковому процесі на теренах національної історіографії [1847]. Натомість інші звертають увагу на квазібезсторонність позитивістських настанов щодо історичного письма [1848]. Відзначимо, що навіть нині сцієнтизм у вигляді позитивістських шат, іноді видається ностальгійним прихистком від нещадних епістемологічних потрясінь сучасності.

Втім, за іронічним зауваженням І. Шевченка, вже в ХХ ст. споглядаємо зникнення «позитивістської невинності», себто оптимістичної впевненості у сцієнтичних засадах історіописання [1849]. Схоже, що такі полярні оцінки позитивізму значною мірою зумовлені амбівалентним характером вимог сцієнтизму, закладених натуралістичною програмою пізнання. Тим паче, що їх суцільне впровадження до дослідницьких практик суттєво вихолощувало й обмежувало фаховий інструментарій історика.

Передусім, йдеться про інтерпретацію самобутніх, одиничних фактів, витлумачення культурних явищ і процесів, врешті-решт нелінійну концептуалізацію минувшини поза межами детерміністських схем чи жорсткої каузальності. Відтак історики досить часто були змушені долати стильові крайнощі позитивізму як за рахунок самообмеження дослідницьких практик цариною фактографії, так і шляхом залучення інших культурних та інтелектуальних компонентів.

Зауважимо, що відомий російський філософ О. Лосєв піддав сумніву навіть саму можливість існування «чистого та ні з чим не змішаного позитивізму» [1850].

Зрештою, від кінця ХІХ ст. адепти та прибічники позитивізму були змушені реагувати на різноманітні інтелектуальні виклики, ціннісні настанови, суспільні і політичні пропозиції тощо. Таким чином, з’явилися сполучення позитивізму з іншими стильовими напрямами у досить незвичному вигляді, іноді як поєднання, здавалося б, несумісних ідей і концептів. Скажімо, сучасні дослідники згадують про еволюцію позитивістських концептів під впливом емпіріокритицизму, «культурної історії» К. Лампрехта, неокантіанства, неоромантизму, «мирне співіснування» з марксизмом і т. п. [1851].

Видається, що до діапазону таких стильових комбінацій позитивізму, доцільно додати ще й віталізм та циклічні теорії культурно-історичних типів (цивілізацій) початку ХХ ст., які постали як своєрідні ідеалістичні ревізії натуралістичної програми пізнання на теренах соціогуманітаристики. З такої перспективи співіснування різних стильових канонів історіописання у тогочасному інтелектуальному просторі виглядає досить природно. До того ж, культурний ландшафт Російської імперії упродовж усього ХІХ ст. вирізнявся надзвичайною строкатістю, сегментацією та тривалим співжиттям «великих стилів»!

Приміром, теренів підросійської України перша хвиля позитивізму досягла у середині ХІХ ст., коли ще побутували потужні впливи романтиків. Адже 1860-ті роки – апогей тріумфу історичного письма М. Костомарова в очах читацького загалу. Проте поява студій істориків-позитивістів мала вповні сумірний резонанс!

За висловом одного з тодішніх публіцистів, славнозвісна «Історія цивілізації в Англії» Г. Бокля на російських обширах 1860-х років спричинила більший успіх її автора, ніж у самій Британії [1852], а його ім’я постійно циркулювало на сторінках газет та журналів [1853]. У цьому ж дусі висловлювався і М. Драгоманов, який уважав, що «позитивна французько-англійська школа» впродовж 1870-х років була найпопулярнішою в Росії [1854]. Мабуть, саме у такому чи схожому співіснуванні варто дошукуватися витоків еклектизму відомих або навіть великих істориків, про який згадують дослідники їхньої творчості. Та відповіді, точніше спроби відповідей на ці питання можуть виявитися простішими і, водночас, складнішими, ніж уявляється сьогодні.

Поширення «першого» позитивізму на обширах імперії Романових співпало з іншими важливими процесами – професіоналізацією й інституціоналізацією історичної науки другої половини ХІХ ст., які супроводжувалися розбудовою університетських кафедр, налагодженням системи фахової підготовки учених, створенням мережі наукових товариств і часописів тощо [1855]. Звичайно, ці перетворення різною мірою впливали на українське історіописання, яке розгорталося в межах імперського культурного поля. Проте від 1860-х – 1870-х років головною діючою особою в українській історіографії стає дослідник-професіонал – університетський професор-історик та громадсько-культурний діяч, який сполучає різноманітні суспільні практики і ролі у неповторній атмосфері пореформеної доби.

З-поміж них провідне місце посідали В. Антонович та М. Драгоманов, яких традиційно вважають адептами позитивізму.

Примітки

1817. Лейкина-Свирская В. Р. Три книги А. И. Стронина // ИЗ. – М., 1987. – Т. 115. – С. 242 – 267.

1818. Драгоманов М. П. Два учителі // Драгоманов М. П. Вибране / Упоряд. Р. С. Міщук; прим. Р. С. Міщука, В. С. Шандри. – К., 1991. – С. 602.

1819. Из общественной хроники. Поверка предсказаний, сделанных г. Строниным в начале семидесятых годов. Акция и реакция, как их предопределяли тогда, и как их устромила действительность // ВЕ. – 1886. – № 2. – С. 938.

1820. Нечухрин А. Н. Теоретико-методологические основы российской позитивистской историографии (80-е гг. XIX в. – 1917 г.): Монография. – Гродно, 2003. – С. 31.

1821. Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці / Білас Л. Криза нашого образу історії. – Львів, 2002. – С. 35.

1822. Круглашов А. Драма інтелектуала: Політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці, 2000. – С. 157.

1823. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. – К., 1994. – Т. 1. – С. 308.

1824. Верзилов А. В. Антонович і Костомаров. З споминів А. В. Верзилова // Україна. – 1928. – № 6. – С. 83.

1825. Конт О. Дух позитивной философии (Слово о положительном мышлении) / Пер. с фр. И. А. Шапиро, предисл. М. Ковалевского. – СПб., 1910. – С. 46.

1826. Хобсбаум Э. Век капитала. 1848 – 1875 / Пер. с англ. Т. Горяйновой, В. Белоножко; научн. ред. А. А. Егоров. – Ростов н/Д, 1999. – С. 10.

1827. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Общая ред. и предисл. П. С. Гуревича. – М., 1993. – С. 142 (прим. 27).

1828. Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений – состязательность – экономические амбиции / Отв. ред. Е. Я. Скворцов; пер с англ. Е. Я. Додин. – М., 2000. – С. 10.

1829. Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни // Виндельбанд В. Избранное. Дух и история / Пер. с нем. – М., 1995. – С. 339.

1830. Драгоманов М. П. Древний Восток. Лекции по древней истории [автограф; 1869 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 44068. – Арк. 1 зв.

1831. Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. – К., 1869. – Ч. 1. – С. 387.

1832. Бокль Г. Способы изучения истории // ОЗ. – 1861. – Т. 134, № 2. – С. 396.

1833. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – [Wien], 1921. – С. 19.

1834. Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские / Пер. с англ. под. ред. Н. А. Рубакина. – Минск, 1998. – С. 305 – 306.

1835. Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции: Сравнительный историко-библиографический обзор. – Харьков, 1861. – С. 19.

1836. Моно Г. Метод в історії / Пер. з фр. М. Залізняка. – Львів 1909. – С. 6

1837. Левенець Ю. А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – К., 2001. – С. 171.

1838. Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. – СПб., 2003. – Т. 1: Конструирование прошлого. – С. 447.

1839. Білодід В. Д. Історіографія української етноментальності: В. Б. Антонович. Історіософські нариси / За ред. Н. П. Поліщук. – К., 2011. – С. 74.

1840. Гуревич А. Я. История историка. – М., 2004. – С. 109.

1841. Медушевская О. М., Румянцева М. Ф. Методология истории: Учеб. пособие. – М., 1997. – С. 10.

1842. Спенсер Г. Автобиография: В 2 ч. / Пер. с англ. под ред. и вступ. ст. Л. Е. Владимирова. – СПб., 1914. – Ч. 2. – С. 68.

1843. Ланглуа Ш., Сеньобос Ш. Введение в изучение истории / Пер. с фр. – СПб., 1899. – С. 209.

1844. Манхейм К. Социология культуры: Избранное. – М. – СПб., 2000. – С. 272.

1845. Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю. А. Асеева; авт. ст. М. А. Киссель. – М., 1980. – С. 127.

1846. Кроче Б. Теория и история историографии / Пер. с итал. И. М. Заславской. – М., 1998. – С. 182.

1847. Дашкевич Я. Р. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24 – 25 жовт. 1994 р.; Харків, 25 серп. 1996 р.; Львів, 29 верес. 1996 р.) – Львів, 1999. – С. 80.

1848. Яковенко Н. Вступ до історії / Ред. А. Мокроусов. – К., 2007. – С. 283.

1849. Ševčenko I. Two Varieties of Historical Writing // History and Theory. – 1969. – Vol. 8, no. 3. – P. 339.

1850. Лосев А. Ф. Проблема художественного стиля. – К., 1994. – С. 103.

1851. Богдашина О. М. Позитивізм в історичній науці в Україні (60-ті рр. ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст.). – Харків, 2010. – С. 179 – 211.

1852. Л. Н. II. Что требуется от историка // РВ. – 1870. – № 9. – С. 356.

1853. Шапиро А. Л. Русская историография с древнейших времен до 1917 г.: Учеб. пособие. – 2-е изд., испр. и доп. – М., 1993. – С. 483.

1854. Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867 – 1877). – Львів, 1889 – 1892. – Ч. 1/5. – С. 79.

1855. Калакура Я. С. Українська історіографія. Курс лекцій. – К., 2004. – С. 192 – 197; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму ХІХ – початок ХХ століття / Відп. ред. А. Слюсаренко. – К., 2005. – С. 77 – 89; Зайцева З. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія. – К., 2006. – С. 347 – 348.