4.1. «Культ» громади в історичному письмі
В. Антоновича

Ясь Олексій

У середині ХІХ ст. соціальна поверхня підросійської України вирізнялася поляризацією буття різних станів. Культурницькі уклади життя тогочасної аристократії – малоросійського дворянства на Лівобережжі та польського шляхетства на Правобережжі дивовижно контрастували з побутуванням величезної селянської маси. Ця відмінність була особливо помітною на тлі потужної реструктуризації традиційного суспільства у Західній Європі, в якому руйнувалася спадкова вертикальна ієрархія та виникали різноманітні перехідні верстви і прошарки. Власне, станові держави старої Європи швидко перетворювалися у держави націй.

Утім, соціой етнокультурні трансформації ширилися і в підросійській Україні. Щоправда, вони помітно різнилися, порівняно з європейськими, як за динамікою, так і за масштабами, принаймні, до Великої реформи 1861 р. Відтак архаїчні сценарії буття вищого стану часто-густо поставали у закостенілих, інколи непривабливих, а то й вельми огидних виявах. Саме споглядання та переосмислення контрастів станового життя на західних околицях імперії Романових були первісними віхами, які торували шлях майбутнім інтелектуалам – вихідцям із аристократичних верств на межі дореформених та пореформених часів. До таких громадських діячів та учених належав і В. Антонович, за виразом О. Оглоблина, «органічно – кровно й духовно – зв’язаний з Правобережжям» [1856].

Майбутній історик походив із національно мішаної родини. Його рідний батько Янош Джидай був сином угорського революціонера, мати – гувернантка Моніка Гурська належала до дрібної шляхти. На думку О. Пріцака, засновник київської історичної школи не мав ані краплини української крові [1857]. Виходець із середовища польської аристократичної культури, В. Антонович змалечку спізнав зовнішній блиск та внутрішню порожнечу життя дрібношляхетської верстви, яка по-холопськи прогиналася перед вищим панством і, заразом, із неприхованим презирством споглядала за іншими станами.

«Шляхта лічилась станом установленим від Бога і самої природи; всі інші стани лічились як від натури негідними рівнятися у чому-небудь з шляхтичами», – згадував історик [1858]. Ці соціальні уявлення польської аристократії першої половини ХІХ ст. на тлі загальноєвропейських перетворень мусили спричинити зворотній культурний протест.

Таким став показний, ба навіть естетичний бунт молодих шляхтичів супроти аристократизму, зарозумілості й французоманії, відомий як балагульство 1830-х – 1840-х років. Польські балагули наслідували і відтворювали в карикатурному, часом навіть скандальному й потворному вигляді (пияцтво, брутальна лайка, задирлива зовнішня подоба, незугарний одяг, гарцювання на конях, панібратство з хлопами і т. п.), поведінку українського селянства. Заразом помітного впливу набула й т. зв. «українська школа» в польському письменстві, яка спричинилася до постання романтичних замальовок козацької минувшини. Її представники привнесли зі своїми творами нові літературні типажі козацтва, яке майже прирівнювалося до шляхти, або відігравало важливу роль у візіях польсько-української минувшини.

За визнанням В. Антоновича, саме примітивні, почасти ідеалізовані образи козаків, створені польськими романтиками-козакофілами, зокрема в творах Міхала Чайковського, заклали «першу підвалину українофільства» [1859]. Так чи інакше, балагульство та козакофільство були первісними етнокультурними віхами в інтелектуальній біографії В. Антоновича. Зокрема, В. Липинський уважав, що

«Антонович був лиш дальшим кільцем в тому ланцюзі, що почався від польсько-українського етнографа Ходаковського, від польсько-українських козакофілів і «балагулів», від Падур і Чайковських, а – його сповідь стала сінтезом того руху, стала його зовсім ясною, виразною і викінченою національною програмою [курсив В. Липинського. – Авт.]» [1860].

Напевно ті давні антишляхетські настрої залишилися у В. Антоновича на все життя. Недаремно у середовищі київської інтелігенції побутували численні перекази про курйозні «пригоди» поважного професора-історика [1861], якого за непоказний одяг та стриману, сором’язливу манеру поведінки, повсякчас сприймали за простолюдина. Та «балагульські» образи, хоч і закарбувалися в юнацьких враженнях В. Антоновича, все ж таки не стали визначальними. За студентських років майбутнього вченого вважали ідейним провідником пуристів – антагоністів балагулів, які не тільки прагнули до філософського та культурницького осягнення дійсності, а й обстоювали сувору простоту побуту і норм поведінки [1862].

«Демократизм у звичаях, в одежі й вигляді для старих «хлопоманів», а тому і в очах мого батька, грав досить важливу роль… – згадував Дмитро Антонович. – У нас у родині батько дуже переслідував сестер, коли вони молодими дівчатами бувало хотіли по-модному одягатися, хоч це, правда було майже недосяжним через велику обмеженість коштів усієї нашої родини» [1863].

Зрештою, ця аскетична повсякденність буття, демократична, невимушена манера поведінки, незвичайні самообмеження у побутових потребах та інтересах, стриманість у комунікації і професійній діяльності, інтенсивність і, заразом, закритість, конспіративність суспільних практик складали визначальні прикмети самого стилю життя В. Антоновича. У широкому сенсі ці риси відображали настанови його світосприйняття, кінець-кінцем викристалізувані в ідеалі старої Громади [1864].

Проте інтелектуальні й духовні пошуки майбутнього вченого протягом 1850-х років і донині не є вповні зрозумілими.

Вочевидь, у неформальному середовищі польських студентських земляцтв у Київському університеті св. Володимира, відомих як гміни, випробовувалися громадські практики В. Антоновича, поставали його первісні світоглядні орієнтири. Однією з таких ідейних віх була досить популярна у ті часи концепція «гміновладства» (самоуправління) Йоахима Лелевеля, почасти співзвучна пізнішим поглядам київського історика. Дехто з сучасних дослідників навіть уважає В. Антоновича «епігоном схильної до філософських спекуляцій лелевельської історичної школи» [1865].

Помітний вплив на формування В. Антоновича як історика справив і його наставник та віце-голова Тимчасової комісії для розгляду давніх актів при Київському, Волинському та Подільському генерал-губернаторі Микола Іванишев. Останній тримався думки про виключну роль общини на теренах Південно-Західної Русі. Зокрема він наголошував, що «демократичне начало народних зборів» суперечило політиці великих князів, які прагнули встановити самодержавство [1866]. Схожа теза побутує і у текстах В. Антоновича, особливо в його історичних студіях 1860-х років.

Іноді висловлюють думку про прудонізм В. Антоновича, принаймні у молоді роки. Ці інтелектуальні впливи зазвичай пов’язують із відомим висловлюванням М. Драгоманова, наведене в листі до О. Кониського від 25 грудня 1888 р. [1867] Імовірно, місцем дотику, котрий спричинив зацікавлення В. Антоновича до цієї анархістської доктрини, стали уявлення П.-Ж. Прудона про договірні взаємовідносини окремих індивідуумів, асоціацій виробників та общин, які начебто мали заступити функції держави.

На думку М. Грушевського [1868], погляди В. Антоновича було б цікаво зіставити з низкою візій тогочасних слов’янофілів, зокрема К. Аксакова, котрий обстоював тезу про провідне значення общини в історичному житті Давньої Русі [1869]. Тим паче, що у своїх лекційних викладах київський історик прихильно відгукується і коментує погляди К. Аксакова про общинний уклад Давньої Русі [1870].

Певна річ, можна віднайти й інші мисленнєві перетини та паралелі у дослідницьких практиках В. Антоновича з візіями низки східнослов’янських учених і діячів, оскільки рудименти соціального буття на околицях імперії Романових породжували численні концепції, пов’язані з потрактуванням історичного призначення общини.

Та почесне і у певному сенсі визначальне місце на мапі інтелектуальних та культурних вартостей В. Антоновича посідають просвітники-раціоналісти. За свідченням М. Грушевського, він навіть уважав «себе учеником французьких енциклопедистів» [1871]. Більше того, з оригіналами їхніх творів В. Антонович ознайомився за доби свого побутування в Одесі (1844 – 1850) [1872] під впливом рідного батька.

Просвітницький струмінь у тому чи іншому вигляді заклав цілу низку ідей, які простежуються в історичному письмі В. Антоновича. Передусім, це своєрідне розуміння поступу в історії як невпинного розвитку і поліпшення людського Розуму, себто нагромадження знань та виховання колективного інтелекту. Таке розуміння поступу нав’язує порівняння з відомими поглядами французького математика й економіста маркіза Ж. де Кондорсе [1873]. На цю прикмету світосприйняття В. Антоновича вказує низка вчених (О. Пріцак, С. Томашівський та ін.) [1874].

Поряд із цим побутувала й ідея географічного детермінізму французького філософа Ш.-Л. Монтеск’є, ревізію якої споглядаємо в працях європейських позитивістів «першої» хвилі. Зазначимо, що сприйняття В. Антоновичем географічно-природної конечності історичного руху неминуче продукувало низку питань щодо соціальної диференціації та етнонаціонального розмаїття, які постають, здавалося б, як нездоланна перешкода на шляху поступу Розуму.

Отож відома теза німецького просвітника та преромантика Й.-Г. Гердера про множинність та єдність культур, які у вигляді самобутнього ланцюга сполучають нації на різних ступенях розвитку [1875], мабуть, поділялася і В. Антоновичем. Утім, залишався розколотий соціальний світ, закріплений становою ієрархією й освячений нормами права. Як бути з такою разючою соціальною нерівністю?

Пізньопросвітницька спадщина містила якщо не відповідь, то, принаймні, цікаву пропозицію і щодо цієї проблеми! Народоправство, або панування загальної, колективної волі – одна з тих провідних ідей у творчості Ж.-Ж. Руссо, яку часто споглядаємо у текстах М. Костомарова, була добре знайома й В. Антоновичу. До того ж, руссоїстський етичний ідеал продукував ідею громадського подвигу, себто досягнення загальної рівності та особистої свободи. Відтак середньовічний Підданий мусив поступитися суспільній людині модерного часу – Громадянину!

Недаремно В. Антонович із неабияким завзяттям прагне віднайти громадсько-вічові засади у давньоруській минувшині, різноманітних соціальних і правничих практиках общин за часів панування Великого князівства Литовського і Польської Корони, козацькому устрої та бутті, врешті-решт намагається сформулювати ідею Громадянства як світоглядний орієнтир українського національного руху!

Приміром, у своїх викладах із гідрографії Південної Русі історик згадує про артіль лоцманів на Дніпровських порогах, початки якої пов’язані ще з запорозькими часами, зокрема акцентує увагу на самоправних засадах її організації й виборному старості [1876].

Зауважимо, що праці французьких раціоналістів XVIII ст. входили до звичного читацького репертуару багатьох польських, українських і російських культурно-громадських діячів першої половини ХІХ ст. Сповільненість і суперечливість модернізації на величезному євразійському просторі Російської імперії, чергування тривалих періодів урядової реакції зі стислими проміжками лібералізації царату, збереження архаїчних соціальних відносин перманентно актуалізували просвітницькі ідеали, до яких зверталося не одне покоління інтелектуалів ХІХ ст.

Скажімо, твори Вольтера напам’ять цитував М. Костомаров, а працями Ж.-Ж. Руссо захоплювалися П. Куліш. Проте у випадку з В. Антоновичем просвітницький раціоналізм став тією своєрідною складовою, яка перекинула йому місток до французького позитивізму у контівській версії (за О. Контом) з його гуманістичним й антропологічно зорієнтованим культом людства.

Натомість ставлення чи позиціонування В. Антоновича щодо романтичної спадщини виглядає досить амбівалентно. Зазвичай його відносять до прихильників романтичного народоправства, ідеалізації вічових засад староруського життя та федералізму і навіть наголошують на інтелектуальній сув’язі з ідеями кирило-мефодіївців (М. Грушевський, Д. Дорошенко та ін.) [1877]. Ба більше, В. Антоновича традиційно пов’язують із М. Костомаровим, а відтак уважають обох діячів найважливішими ідеологами українського народництва (О. Пріцак) [1878].

Однак, сам В. Антонович відзначав, що ще на початку 1850-х років навіть не чув про існування братчиків [1879]. Тому його ознайомлення з їхніми ідеалами сталося дещо пізніше, тобто у більш зрілому віці, коли він уже мав певні світоглядні й інтелектуальні орієнтири. Мабуть, побутування низки просвітницьких ідей, хоч і з романтичною підкладкою (народоправство, федерація як вислід суспільного договору, свобода особистості), у середовищі кирило-мефодіївців було саме тим духовним стрижнем, який, урешті-решт, і сполучив інтелектуальні та світоглядні пошуки М. Костомарова й В. Антоновича.

Проте В. Антонович захоплювався й студіями французьких романтиків, насамперед, працями Огюстена Т’єррі [1880], який приділяв неабияку увагу історії станів. Зокрема, він був одним із фундаторів ідеї класової боротьби, хоч його соціальні конструкції на ниві історії істотно відрізнялися від майбутньої матеріалістично-марксистської апологетики.

Такою постає загальна палітра інтелектуальних і культурних впливів, у суперечливих контекстах яких відбувалося становлення В. Антоновича як історика. Видається, що засадне питання, сформульоване М. Грушевським, про мисленнєві інгредієнти того світоглядного культу «громади», котрий склався у В. Антоновича, і досі залишається актуальним [1881].

Передусім, варто взяти до уваги ту незабутню духовну та культурну атмосферу, яка панувала напередодні і під час аграрної реформи 1861 р. Властиво, очікування перетворень продукувало оживлення, піднесення просвітницьких настроїв серед освічених верств і навіть спонукало до соціальних та культурних експериментів.

У такому контексті самобутнє «ходіння у народ» В. Антоновича та його товаришів, відоме як хлопоманство, виглядає не тільки як акт самопізнання молодих інтелектуалів, а й як спроба перевірити на ділі культурно-просвітницькі чи майбутні громадівські ідеали. О. Мицюк уважав, що В. Антонович та хлопомани уособлювали тип «правдивого інтелігента» [1882], себто наголошував на етичних і соціальних прикметах їхнього інтелектуального й культурного перетворення.

На думку В. Міяковського, сам термін «громада» як позначення всієї студентської корпорації чи спільної колективної праці походить із практики тодішніх гмін, в якій брали участь члени різних земляцтв [1883]. Та культурне поле, яке спричинило трансформацію первісного змісту цієї дефініції, звичайно, було ширше. Це – спадщина раціоналістів-просвітників, хлопоманська практика, історичні ретроспекції з обсягу української минувшини, культурницька програма тогочасного національного руху та ін. Але найголовнішу роль, імовірно, відіграли соціота етнокультурні передумови, насамперед стрімке розширення меж соціального світу у переддень та після Великої реформи, яке раптово відкрилося В. Антоновичу.

За його висловом, «все сучасне наше життя розпочалося з 19 лютого 1861 року» [1884]. Аграрна реформа та суспільна ситуація на Правобережній Україні напередодні Польського повстання 1863 р. не тільки надзвичайно загострили соціальний чинник, а й зробили його вирішальним на шальках терезів, що переважили етнокультурну та шляхетську лояльність В. Антоновича й низки хлопоманів до польської аристократії.

«Сповнені з ніг до голови демократичними соціальними переконаннями, деякі з «хлопоманів» повстали супроти всяких поступок; для них соціальне питання поглинало національне; для інших національні устремління перебували на першому плані», – так окреслював тогочасні настрої польського студентства сучасник і свідок тих подій Володимир Юзефович – син сумнозвісного М. Юзефовича, котрий уславився своїми антиукраїнськими й антипольськими поглядами [1885]. Тому В. Антонович, яким, за свідченням його давнього товариша К. Михальчука, ще донедавна пишалися всі польські студенти, перетворюється в їхніх очах на «перевертня» [1886].

Схоже, що соціальний вектор був визначальним не тільки у цьому етнокультурному виборі В. Антоновича, а й у формуванні його поглядів та світосприйняття. С. Томашівський – цікавий та своєрідний інтерпретатор творчості В. Антоновича якось зауважив, що останній до кінця життя залишався «репрезентантом українофіла 60-их років» [1887]. Наприклад, навіть своєрідний історичний рахунок, який автор виставляє шляхетству у знаменитій сповіді, видрукуваній на сторінках «Основи», є переліком «соціальних гріхів» польського панства: релігійний фанатизм, становий егоїзм, уярмлення селян, самоправство у всіх галузях суспільного життя [1888].

Врешті, у своїх історичних працях та лекційних курсах В. Антонович висловлюється ще категоричніше, зокрема називає шляхту «станом паразитів» [1889]. Така соціальна специфікація зацікавлень на ниві громадських практик у 1860-х роках торувала шлях до позитивізму. Не випадково соціальна підоснова добре простежується в історичному письмі В. Антоновича, зокрема у виборі сюжетів наукових праць: генеза козацтва та його організація, відродження козаччини на Правобережжі наприкінці XVII – початку XVIII ст., побутування міщанства на теренах українських міст, правове й економічне становище селян, походження шляхетських родів, колонізація земель, гайдамаччина, роль православної церкви у литовську і польську добу та ін.

Цю соціальну скерованість В. Антоновича споглядаємо навіть у його студії «Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV столетия» (1877 – 1878), в якій задекларована проблематика, здавалося б, неминуче нав’язує домінування зовнішніх та внутрішніх політичних контекстів. Натомість думка автора про етносоціальну зумовленість піднесення й занепаду середньовічної литовської держави рефреном пронизує весь текст цієї монографії, що стала його докторською дисертацією.

З цією працею пов’язане й певне визнання В. Антоновича як історика у російському академічному світі [1890], хоч ученого досить часто сприймали як провінційного діяча [1891]. Та й вибір литовської доби для докторської студії не був випадковим. Адже часи Великого князівства Литовського, за візією В. Антоновича, – це епоха, коли витворилися саме ті соціокультурні передумови, на яких постало українське козацтво, себто відбулася самобутня трансформація громадсько-вічевого ідеалу на новому грунті. Відтак військові общини, очолені воєводами на околицях Литовсько-Руської держави, розглядалися вченим як предтеча козаччини [1892].

За цікавим спостереженням С. Томашівського, «Антонович виминає індивідуальні й чисто-політичні теми, натомість увагу його притягають масові суспільні явища, де поодинокі одиниці або цілком никнуть, або стають у тінь масових змагань, інтересів, симпатій і т. ін.» [1893]. Подібні мотиви споглядаємо і в автобіографічній записці В. Антоновича, коли мемуарист прагне провести аналіз життєвого сценарію особистості в контексті соціальних та антропологічних чинників («інгредієнтів»), які тою чи іншою мірою визначають його реалізацію.

«Таким робом моральна діяльність всякого чоловіка складається з 3 інгредієнтів : 1) атавізму, себто дідизни отриманої від предків (в найкращому разі не більше 75 %); 2) виховання, себто формуліровки принципів минулого часу (5 – 10 %) і 3) власної ініціативи (в найкращому разі до 15 %)», – наголошує історик [1894].

Цей авторський пасаж нагадує генеалогічні й соціальні екскурси в автобіографії одного з засновників позитивізму Г. Спенсера, який приділяв надзвичайну увагу виявленню комбінацій певних факторів, що спрямували його інтелектуальні зацікавлення.

Деякі з сучасних дослідників навіть висловлюють думку про «біографічну апологетику» київського вченого [1895]. Проте в епістолярії В. Антоновича споглядаємо схожі розумування і щодо окремих соціальних груп. Приміром, у листі до М. Драгоманова від 8 вересня 1885 р. він пише про «атавістичний спадок» російської інтелігенції, зумовлений соціальним походженням від попів, поміщиків і т. п., який перешкоджає її політичному мисленню [1896].

Отож соціальний вектор посідає провідне місце на шкалі вартостей В. Антоновича як історика. Проте він складає й відповідну данину натуралістичній програмі пізнання, яка завдяки позитивізму поширилася на соціогуманітарні терени. Якщо взяти до уваги його подвійну освіту – медика й історика, яку В. Антонович здобув у Київському університеті св. Володимира (1855 та 1860), то такі дослідницькі устремління виглядають уповні природними.

Більше того, навіть походження патріотизму, як любові до певної землі, В. Антонович виводить зі світу природи.

«Дивно було б убачати особливу чесноту чи особливу ваду в тому почутті, яким наділяє людину завжди та повсюди природа. Таким почуттям є без сумніву любов до місцевості, в якій народилася людина, до укладу, звичаїв, образу життя й оточення, в котрому вона зросла, до одягу, з яким вона зріднилася та уважає його красивим за своїм естетичним почуттям, до мови чи говірки, якою вона звикла слухати від колиски, котрою вона звикла висловлювати та сприймати свої перші враження» [1897].

Чільне місце історик відводив і географічно-природним чинникам у своїх лекціях. Зокрема, у викладах з історії Давньої Русі домонгольської доби автор зазначає: «Немає сумніву, що зовнішні діяння природи мають великий вплив на людину, а отже й на долю цілої країни» [1898].

Та, попри визнання вагомого впливу природничих і географічних факторів на побутування народу / нації, В. Антонович усе ж таки відкидає думку про невідворотний характер таких впливів, яка побутувала, приміром у російського історика С. Соловйова. На думку київського вченого,

«клімат не може мати фатального значення для народу, який уже вийшов зі стану дикості та піднявся у розумовому розвитку, а отже може вжити заходів для того, щоб відгородитися від несприятливих кліматичних умов» [1899].

Ця сентенція виказує антропологічну складову у поглядах історика, ба навіть своєрідний пріоритет, перевагу поступу інтелекту над природничими та географічними викликами, кинутими цивілізації.

Таким чином, у рецепції В. Антоновича натуралістичні та природничі мотиви повсякчас набувають антропологічного забарвлення. Зазвичай у цьому контексті згадують його студії у французького антрополога Поля Топінара під час перебування у Парижі протягом липня – серпня 1880 р. [1900]

Зауважимо, що В. Антонович сприймав антропологію з кількох перспектив. На його думку, це –

«предмет ще недостатньо розроблений, але такий, який розвивається швидко й може мати надзвичайно важливе значення, коли просунеться вперед. В антропології два боки: визначальний і майже не початий – студіювання раси й інший зовнішній уже доволі розроблений та частіше застосований до історії – етнографія» [1901].

Видається, що антропологічний чинник у світосприйнятті В. Антоновича виконує роль своєрідного посередника і навіть сполучної ланки між природничим та соціальним шарами мислення. Водночас сучасні дослідники обстоюють думку, що етнічна антропологія посідала поважне місце у концептуалізації минувшини у його текстах [1902].

Ця складова у поглядах В. Антоновича проступає настільки виразно, що історик навіть означує саме поняття «національність» як «сукупність антропологічних, етнографічних і духовних прикмет, якими вирізняється одна група людства щодо іншої; прикмети ці виробились самою природою під впливом вельми складних природних факторів: мішанина рас, клімату, праці, пережитої історичної долі і т. п.; як усе створене природою, ці прикмети відрізняються великою сталістю» [1903].

Проте антропологічний чинник не є поодиноким стрижнем, який пов’язує різноманітні складові його світогляду. Таку ж чи подібну роль відіграє й культурний вектор, точніше рушій світу історії. Тому у текстах В. Антоновича неодноразово споглядаємо згадки про культурне становище тієї чи іншої соціальної верстви та й усього народу / нації. Наприклад, історик наголошує, що литовська культура XIII – ХIV ст. перебувала на низькому ступені розвитку [1904]. Зокрема, він тримається думки, що руська народність завдяки

«культурній виробці мусила безсумнівно посісти панівне місце в державі, яка продовжувала називатися великим князівством Литовським, але на ділі від кінця XIV ст. стала у всіх відношеннях великим князівством Західно-Руським» [1905].

У лекційних викладах із російської історії В. Антонович наводить свідчення «Руської Правди» про те, що винних у злочині карали не родичі потерпілого, а закон у особі князя. Заразом він уважає це доказом досить «розвинутого ступеня культурного життя». На його думку «кара закону виступає в сенсі відшкодування збитків постраждалому, а не як помста суспільства за злочини» [1906]. В іншій праці він згадує про культурний характер князювання Володимира Святославича, зокрема пояснює його тим, що володар Русі прагнув позбутися залежності від дружини й «опертися на правильний громадянський устрій» [1907].

Зазначимо, що й історію козацтва автор досить часто оцінював у культурному контексті. На його думку, «козацтво було достатньо сильним для того, щоб відкинути ворогів, але воно не перебувало на тому ступені культурного розвитку, який був необхідний для правильного устрою нормального громадянського життя» [1908]. Щоправда, потрактування культури чи культурного рівня у візії В. Антоновича є своєрідним, оскільки досить часто пов’язувалося з певним етичним ідеалом, зокрема з настановами свідомості.

«… Ми признаємо культурне значінє воєнних подвигів великого числа військових людей, від Епамінонда до Жижки і Вашингтона. Та сама по собі воєнна хоробрість без свідомості правоти справи і патріотичного обов’язку, не лиш становить признаку культури, але часто служить ворожим оружєм проти неї; як би не були сильні й войовничі особи, обдаровані нею», – стверджує історик [1909].

До того ж, він обстоює думку, що культурні здобутки одного народу можуть сприйматися іншим лише завдяки моральному впливу, а не через насилля [1910].

У славнозвісній розвідці «Три національні типи народні» (1888), начебто записаній за його лекційними викладами, він підносить етичний чинник до масштабу національного ідеалу, хоч і своєрідного й унікального для кожного народу.

«Етика – річ вселюдська, тільки етика у різних народів складається неоднаково, різно. – відзначає В. Антонович. – В заснованні етики в усіх народів покладено невиводне шукання того, як то по правді, як не по правді, що таке правда, а що кривда» [1911].

За свідченням сучасників (М. Грушевський, Д. Дорошенко, К. Михальчук та ін.), В. Антонович відводив неабияку роль культурній праці у своїй різноманітній громадській діяльності, а відтак часто-густо сприймався саме як культурний діяч [1912]. Скажімо, він обстоює думку про два «роди прикмет» національності. На його думку,

«одні природжені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологічною, дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються вихованням і залежать від вишини розвитку культури та від минулого життя народу, себто від його історії» [1913].

Така комбінація різноманітних чинників (природничих, антропологічних, соціальних, культурних, етичних та ін.) у поглядах В. Антоновича нав’язує до тієї чи іншої варіації позитивістської теорії факторів, себто факторного аналізу минувшини. У передмові до другого тому «Исторических песен малорусского народа» (1875), укладених В. Антоновичем та М. Драгомановим, причини війни Б. Хмельницького з поляками подаються як сполучення низки рушіїв – «станово-козацьких, релігійних, національних та народно-економічних мотивів» [1914].

Недаремно В. Антонович прагнув витлумачити Хмельниччину у контексті попередніх козацьких воєн. Зокрема, він уважав, що вже за часів повстання К. Косинського виробилася та загальна програма, яку реалізував Б. Хмельницький:

«1) відокремити Україну від Речі Посполитої; 2) зробити її автономною; 3) спровадити дворянство; 4) привести все інше населення до присяги козацькому війську» [1915].

Схожі думки В. Антоновича споглядаємо і у його неофіційних лекційних викладах, зокрема у відомій праці «Про козацькі часи на Україні» (1897), в якій «провідна ідея народу», здавалося б, метафізична за суттю, виводиться як поєднання низки чинників: «антропологічних расових причин, почасти від різних условин та впливу територіальних обставин, від історичного життя, від культурного розвитку і т. ін.» [1916].

Зауважимо, що у світлі теорії факторів розглядали й потрактовували погляди В. Антоновича низка істориків (О. Гермайзе, М. Довнар-Запольський та ін.) [1917]. Проте позитивістська конфігурація факторів у світогляді київського вченого істотно корелюється іншими стильовими включеннями (просвітницького раціоналізму, пізнього романтизму), котрі творять незвичний, часом суперечливий візерунок творчості. Тому у його текстах, як правило, йдеться не про фактори, а про «стихії» чи «начала».

У такому контексті історичне письмо В. Антоновича складно сприймалося науковцями, як сучасниками, так і наступниками, хоч його незаперечно уважали «найвидатнішим українським істориком другої половини ХІХ століття» (О. Оглоблин) [1918]. Та й закритість / прихованість його суспільних і культурних практик суттєво ускладнює рецепцію В. Антоновича як ученого і громадськокультурного діяча. Зокрема, І. Крип’якевич називав його «монахом-істориком» [1919]. Дехто із сучасних дослідників тримається думки про «двоповерховість» В. Антоновича у ставленні до російства у Великій Україні, яка дивним чином сполучала конспіративну роль лідера українофільства та лояльного професора імператорського університету у Києві [1920].

На перший погляд, в українському історіописанні сформувався досить одноцільний образ В. Антоновича як ученого-позитивіста, що склався ще за його життя й остаточно поширився по смерті впродовж першої третини ХХ ст. Відтак на сторінках наукових праць київський історик постає як неодмінний типаж позитивіста.

Численні оцінки-дефініції В. Антоновича як історика в тому чи іншому вигляді, іноді з певними застереженнями та коментарями, фіксували означену інтелектуальну домінанту: «вчений позитивіст, який підходив до історичних явищ із методом природознавця» (А. Верзилов) [1921]; «скептик і позитивіст, індиферентний до всякої трансцендентної метафізики, він заховав одну релігію – релігію людства» (М. Грушевський) [1922]; «Антоновича годі назвати типовим репрезентантом позитивізму в історичній науці, все таки прикмети сього напряму видно в його розвідках» (С. Томашівський) [1923]; «історіософічні теорії Антоновича розвивалися під сильним впливом… модного в третій чверті ХІХ ст. позитивізму Огюста Конта» (М. Кордуба) [1924]; «виразний позитивіст в дусі Огюста Конта» [1925] та ін.

Та й сучасні дослідники зазвичай ідентифікують В. Антоновича у відповідному сенсі: «найортодоксальніший позитивіст» (І. Чорновол) [1926], історик, переважно з позитивістською методологією (С. Михальченко) [1927], учений, який свідомо орієнтувався на французький позитивізм (В. Короткий, В. Ульяновський) [1928] та ін. Інколи висловлюють гадку про В. Антоновича як гуманітарія, проте із задатками природника [1929], що нав’язує порівняння зі славнозвісною постаттю М. Максимовича.

Втім, ширяться думки і про полістильну основу світосприйняття В. Антоновича. Зокрема, ще М. Драгоманов у листі до І. Франка від 16 лютого 1887 р. зауважив, що В. Антонович «зоставсь при старій «прагматичній» історії та при філософії національних духів (в українця дух демократичний, в ляха – панський, в кацапа – царський)» [1930]. У сучасній історіографії В. Антоновича розглядають як «проміжну фігуру» (Б. Клід) [1931], людину ««двох вір» – романтичної та позитивістської» (Н. Яковенко) [1932], історика, що сприймав минувшину «крізь призму польської романтики, і французького раціоналізму та раннього позитивізму» [1933], зрештою як «полупозитивіста» [1934] (О. Кіян) і т. п.

За свідченням М. Грушевського, до створення такого позитивістського образу спричинився й сам В. Антонович.

«Пригадую, з яким вдоволенням він повторяв характеристику дану йому з приводу одного завваження як «найбільш послідовного позитивіста, якого коли-небудь доводилося стрінути». Я думаю, що він хотів таким бути – власне в стилю французьких позитивістів 1860 – 1880-х років», – згадував його найвидатніший учень [1935].

Відзначимо, що В. Антонович досить виразно декларував саме позитивістську складову своїх поглядів. Зокрема, у стислій автобіографічній замітці, написаній до ювілею Другої Одеської гімназії, в якій майбутній історик навчався протягом 1848 – 1850 рр., він зазначає: «Можу тільки ствердно сказати, що добре, чи погано виконав я свою місію, я завжди йшов шляхом сумління та поступу, наскільки вмів і міг» [1936].

Однак, така начебто незаперечна цілісність образу В. Антоновича як позитивіста, схильного до об’єктивістського прочитання минувшин, помітно диференціюється, коли йдеться про засадні прикмети творчості цього історика. Тим більше, що особливості його історичного письма по-різному тлумачилися ще за його життя. Приміром, російський учений О. Пипін у рецензії на збірку студій В. Антоновича, видану 1885 р., подає досить самобутню характеристику автора.

«Це – не історичний повістяр, яким був Костомаров, а, власне, істориканалітик, котрий розкладає історичні події на їхні глибокі засади щодо народного та суспільного життя та подає історичну формулу, пошук якої і є завдання історичної критики» [1937].

Натомість рецензент, який переховувався під псевдонімом И. Р., у розвідці 1870 р. наголошує на інших рисах В. Антоновича, зокрема вбачає у ньому дослідника, схильного до концептуального потрактування минувшини.

«…Важливість питань, які пояснюються, а часто й висуваються в творах п. Антоновича, могли б надати матеріали для цілих великих монографій; але п. Антонович володіє умінням не обтяжувати студію масою подробиць, та навпаки зупиняється тільки на суттєвому, викладає справу лаконічно, досить сухо, інколи нібито тяжко, але з суворою логічною послідовністю», – відзначає рецензент [1938].

Схоже, що ці випадкові, ба навіть епізодичні думки щодо праць В. Антоновича відображають лише окремі деталі його загального стильового профілю. Проте в українській інтелектуальній традиції вододіл у рецепції цього вченого, а точніше його типологічної належності, проліг якраз у межах дихотомічної конструкції: аналітик-документаліст чи історик-синтетик і навіть філософ. Наприклад, до прибічників першого погляду, які ідентифікували В. Антоновича як ученого схильного до документально-фактографічного прочитання історії, належав М. Драгоманов – його колега та давній товариш від часів старої Громади.

«Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити факти переважно історії державно-політичної, коли який князь або гетьман став правити, коли взяв, яке місто й т. ін., але д. Антонович мов навмисне обходить усі ідейні боки історії, виводи з фактів, порівняння з історією других народів і т. ін…», – наголошує цей політичний мислитель [1939].

Таку оцінку поділяло й чимало інших істориків. Не випадково віднаходимо цілу низку суголосних пасажів: «Антонович взагалі уникав, по змозі, узагальнень і синтезу. Обережний дослідник, він усю увагу звертав на аналіз» (Д. Дорошенко) [1940]; «Антонович не спішився з тим, щоб дати синтезу своїх дослідів, хоч підштовхував його до того Драгоманів» (І. Крип’якевич) [1941]; «вдачею своєю аналітик і скептик, Антонович переймався тим, для чого було подостатком даних; він реаліст у науці й громадській діяльності… В методологічному відношенні його літературно-наукові праці позначені ясністю в постановці питання, мають аналітичний характер, оперті, звичайно, на першоджерельних даних, строго документовані, часом підтверджені статистичним матеріалом» (О. Мицюк) [1942]; «він, безперечно, радше аналітик, ніж синтетик, обережний у висновках і суворий почитатель факту. Його специфічною рисою було ховатися за своїм матеріалом, давати говорити самим фактам або подіям» (Б. Крупницький) [1943] і т. п.

Власне, ототожнення В. Антоновича з документалізмом, об’єктивізмом та безсторонністю з часом стало неодмінним компонентом у тлумаченнях його історичного письма. Зокрема, низку таких оцінок щодо постаті вченого висловлено ще за його життя [1944]. Звісно, у фахових оцінках В. Антоновича, зокрема в рецензіях із експертним висновком щодо кваліфікації тієї чи іншої роботи, оціночний рефрен скеровувався на джерела і матеріали, здобуті з «перших рук» [1945]. Вважають, що методологічну настанову щодо «документального» студіювання української історії В. Антонович успадкував ще від М. Іванишева [1946].

Проте В. Антонович досить розважливо ставився до об’єктивістського висвітлення минувшини. Скажімо, у вступній лекції в університеті св. Володимира він досить промовисто окреслив своє ставлення стосовно об’єктивності. «Вказуючи на всю важливість об’єктивності в науці, я все ж таки суворо розрізняю неупередженість від безсторонності. Вимагати від історика безбарвності, відсутності особистих переконань, індиферентності до своєї народності означало б приниження науки та разом із тим вимагати негідного та неможливого», – підкреслює вчений [1947]. Вочевидь, ця сентенція з її етичними й ідеалістичними мотивами не відповідає канону позитивістської «безсторонності» щодо свідчень джерел!

Зауважимо, що інші українські історики трималися відмінного погляду стосовно сполучення стильових рис у творчості фундатора київської історичної школи, позаяк убачали в ньому не стільки документаліста-аналітика, скільки історика-концептуаліста. Передусім, М. Грушевський уважав, що в «Антоновичу маємо конструктивний ум, з спеціяльним нахилом до зведення історичних фактів до можливо простих схем, з неохотою до наративної манери, так сильної у Костомарова з спеціяльним замилованнєм для відносин суспільних, головно в польсько-литовськім періоді нашої історії» [1948].

В іншій праці він назвав В. Антоновича істориком-філософом із «великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації» [1949]. Заразом М. Грушевський зауважив, що ще на початку 1890-х років В. Антонович уважав неможливим представити українську минувшину як певну цілість, оскільки вона мала надто багато прогалин [1950]. Подібної думки тримався й С. Томашівський, який наголошував, що

«найсильніша сторона таланту його показалася при виконуванню третього методичного завдання – розуміння й концепції [розбив С. Томашівського. – Авт.] даного історичного процесу або явища» [1951].

Ба більше, С. Томашівський уважав, що

«спеціяльні синтетичні його здібности повинні були довести його до того, щоб обхоплювати широкі історичні горизонти, щоб давати широкі огляди історичного процесу усього національного життя, щоб створити одноцільний образ історичної минувшини України, а тим часом він обертається безустанку в усяких обмеженнях і щодо часу, і щодо місця, аж у кінці стає археологом-систематиком…» [1952].

Однак, сам В. Антонович, за свідченням М. Павлика, розглядав археологічну практику як «покривку для всяких живих зносин з людьми» [1953]. Погляди М. Грушевського та С. Томашівського в означеному сенсі поділяв і М. Ткаченко, який обстоював тезу, що В. Антонович був «більше синтетик, ніж аналітик» [1954], а В. Герасимчук називав засновника Київської документальної школи «першим справді модерним істориком України» [1955] та «систематиком» [1956].

М. Василенко уважав, що В. Антонович у своїх університетських викладах дотримувався концепції, котру пізніше задекларував М. Грушевський у праці «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» [1957]. Аналогічне, хоч і дещо відмінне, міркування висловив і О. Оглоблин. На його думку, «синтезу історичного розвитку Правобережної України XVI – XVIII століття Антонович шукав і – не одразу і нелегким шляхом – знайшов в українській козаччині» [1958].

Втім, особа В. Антоновича не зовсім вкладається і в класичний типаж європейського позитивіста-теоретика, який прагне віднайти суспільні закони й осягнути конечність історичного руху чи подати універсальну та всеохоплюючу візію національної минувшини! Така поляризація тлумачень щодо творчості київського вченого, попри майже одностайне визнання позитивістської сутності його поглядів та світосприйняття, логічно висуває низку питань: як узгоджуються розмаїтті стильові елементи у творчості В. Антоновича? Яких обрисів набуває таке сполучення: звичайної еклектики, своєрідного симбіозу, змагання, еволюційного перетворення чи чогось іншого?!

Це примушує більш пильно поглянути на його тексти, зокрема архітектоніку праць, стиль викладу, термінологію, стратегії представлення української минувшини тощо. Якщо взяти до уваги те, що перші монографії В. Антоновича репрезентовані у вигляді розлогих передмов до серійного видання низки томів «Архива Юго-Западной России», себто призначені ввести читача до певного кола джерел, то ця суперечність між утилітарною функцією передмови та її реальним змістом і масштабом (100 – 200 стор.) одразу кидається в очі. Недаремно М. Костомаров справедливо зазначив, що кожний такий вступ до того чи іншого тому «сам по собі складає самостійне вчене дослідження, більш корисне для науки, чим якась дисертація, за яку надається вчений ступінь і навіть університетська кафедра» [1959].

Здебільшого В. Антонович розпочинає свій виклад із установчих тез, які не тільки задають сюжетну канву, а й постулюють досить високий рівень генералізації матеріалу. Приміром, у передмові «Содержание Актов о козаках 1500 – 1648 год» (1863) він висловлює думку про побутування на історичній сцені «трьох сил» давньої Русі (община, дружина та князівська влада) [1960]. Цю тезу історик повторює і в пізніших працях, зокрема в монографії «Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV столетия» [1961].

Зрештою, авторський сюжет вибудовується навколо соціальних взаємовідносин і соціокультурних передумов, що спричинилися до виникнення феномена козацтва саме у сфері тяжіння цих «сил». Схожу конструкцію споглядаємо і у його передмові-монографії до актів з історії «південно-руських міст» (1869), уміщених в «Архиве Юго-Западной России». У цьому вступі історик постулює тезу про трояке значення міста: 1) юридичної одиниці; 2) торгівельного та ремісничого центру; 3) осередку військової організації [1962]. Отож місто розглядається автором як терен змагання «общинного порядку» з «військово-феодальним устроєм» Литовської держави [1963].

У такому ж сенсі сприймається і його теза про «два начали» – литовське й руське (литовсько-язичницьке та русько-християнське), подана в монографії з історії Великого князівства Литовського [1964] і програмі викладів із російської історії [1965].

Врешті, вихідні положення багатьох праць В. Антоновича, в яких йдеться про «стихії», «начала», «сили» й «ідеали» тяжіють до романтичної семантики [1966], хоч іноді їх розглядають у контексті позитивістського факторного аналізу [1967].

Досить точно візію київського історика щодо теорії факторів окреслив М. Слабченко. На його думку,

«він [В. Антонович. – Авт.] учив, що історія визначається певними факторами; чинники її не однакові для ріжних народів і у відповідний спосіб впливають і на психіку, і на устрій. Це значило, що в кожному народі діє та або инша ідея. Ідея українського народу полягала в широкому демократизмі й рівності прав кожної одиниці суспільства» [1968].

Ці апріорні положення більш виразно виявляють інтуїтивні, ніж аналітичні компоненти мислення В. Антоновича як історика, зокрема задають загальну схему викладу і розгортання фактографічного матеріалу. Проте у його текстах побутує й чимало принагідних ірраціональних пасажів та етично-ідеалістичних міркувань, властивих романтичному історіописанню. Зокрема, у передмові-монографії про походження козацтва цей стан виступає як представник «народної стихії» [1969]. Водночас історик згадує про особливе моральне значення козацтва [1970], вважає його представників «передовими людьми всього народу» [1971] і т. п. У програмі викладання з російської історії автор у суто романтичному дусі характеризує XVI ст. як «героїчну добу козацтва» [1972].

Та особливе місце у поглядах та світосприйнятті В. Антоновича посідає теза про «общинне начало» чи громадський устрій давнього слов’янства. Ця ідея є не тільки однією з засадних у його конструкції українського минулого, а й сприймається як найважливіша ціннісна настанова вченого. Власне, зі студіювання минувшини давніх слов’янських общин він виводить провідний дороговказ щодо осягнення сутності всієї історії України. На його думку, саме з общинного устрою постала суспільна організація слов’янства.

Такий рефрен споглядаємо у викладах В. Антоновича з російської історії.

«Декілька общин, пов’язаних загальними інтересами, з’єднувалися у волость. Деякі слов’яни в жупи (волості); кожна жупа обирає собі, жупана, який повинен опікуватися інтересами свого народу на сеймах, захищати від ворогів, вести війни та інш.», – відзначає історик [1973].

Сутність общини / громади автор убачав у вічевому принципі організації суспільства та рівноправності всіх його членів. Причому доказом «повного розвитку общинного порядку» вчений уважав навіть політичну рівноправність чоловіків та жінок, яка побутувала на теренах слов’янства ще у дохристиянську добу [1974].

Варто підкреслити, що В. Антонович розглядав «общинне начало» як типове явище всього раннього слов’янства. Однак, він констатував, що на обширах давньої Русі «громадсько-вічевий принцип», хоч і набував різної подоби, але так і не здобув правового оформлення. Наприклад, історик тримався думки, що в Києві «віче розвинулось не вповні, як унаслідок постійного суперництва та зміни князів, так і тому, що як і в інших областях віче не виробило форми свого існування…» [1975]. У схожому дусі вчений відгукувався й про громадянське життя і культуру в давньому Новгороді, позаяк місцеве віче на «протилежність західноєвропейським вирізнялось відсутністю точно визначених форм, мало якийсь хаотичний, невизначений характер» [1976].

В іншій праці В. Антонович відзначає, що «форма віче визначалася звичаєм і ця непевність була причиною слабкості політичних та суспільних справ в історії Новгорода» [1977]. До того ж, історик наголошує, що схильність до одностайних рішень була «загальною рисою всіх слов’янських зібрань» [1978]. Вочевидь, ця традиція надзвичайно ускладнювала вироблення будь-яких ухвал. Проте, попри ці хиби громадсько-вічевої організації, В. Антонович відводив общинам провідну роль в історичному процесі. Ба більше, за його візією сполучення общин чи становлення «громадського начала» спричинилося до виникнення славнозвісної ідеї федерації.

«Таким чином, у стародавніх переказах слов’ян ми маємо справу з общинним порядком – вічем, а не родовим побутом. – стверджує вчений. – Слов’янські волості утворювали між собою федеративні союзи, причому один із начальників (князів чи жупанів) визнавався старшим. Така федерація волостей складала плем’я. В кожному племені місто, в якому мешкав князь, було укріпленим центром, де збиралися навколишні поселяни на віче та княжий суд» [1979].

На думку В. Антоновича, зі своєрідного громадського / общинного «культу» й виросла ідея федерації. Ця ідея спиралася на пізньопросвітницькі ідеали рівноправності та особистої свободи у суспільному бутті, котрі зближували таких досить різних істориків, якими були В. Антонович і М. Костомаров. Недаремно перший покликується на останнього в своїх лекціях саме для пояснення сутності «федеративного начала» в давній Русі.

«Вказуючи на цю основну рису удільного періоду, Костомаров називає його федеративним часом. В чому ж виявляється федерація? По-перше, в єдності походження та мови; По-друге в єдності – княжого роду; по-третє – у спільності ієрархії та по-четверте в єдності культури. Федеративним началом називає наука такий устрій, за якого декілька окремих самостійних держав, силою угоди чи усвідомлення спільної історичної мети, об’єднуються за для її досягнення», – зазначає історик [1980].

Водночас В. Антонович уважав, що «федерація – устрій дуже гарний, дуже прогресивний, та вимагає й великої освіти, самопізнання для того, щоб її завести. Такі федерації як Швейцарія, американські держави, добре поставлені через те, що народи, які складають ці федерації, стоять на високому ступені розвитку» [1981]. Варто наголосити, що й майбуття українства вчений пов’язував із «федеративно-автономістськими устремліннями», проте вважав за доцільне обстоювати потребу не російського, а південно-західного слов’янського федералізму. Ці думки він виклав у листі до М. Драгоманова від 8 вересня 1885 р. [1982]

Ймовірно, В. Антонович сприймав «федеративний устрій» як своєрідний показник культурного та суспільного поступу народу, його духовної й інтелектуальної зрілості. Чимало подій в історії він тлумачить із означеної перспективи. Зауважимо, що навіть славнозвісне сказання про закладання міста Києм та його братами В. Антонович розглядає у контексті побутування «федеративного начала».

«Переказ про заснування Києва трьома братами говорить, що вони поділили місто на три частини та керували разом. – Все це вказує на розвиток общинного, федеративного порядку у Слов’ян. Всі слов’янські держави утворилися з общини: кожна волость мала виборного начальника, котрий для вирішення різних питань збирав народ на віче. Ще задовго до Християнської доби общинне начало у Слов’ян існувало у формі віча», – підкреслює вчений [1983].

За концепцією В. Антоновича, вирішальну роль у становленні «федеративного начала» відіграла зовнішня загроза. Саме вона примусила підпорядкувати «федерацію племен» верховній владі одного князя й утворити постійне військо, спершу для оборони, а пізніше – для нападу [1984]. Функції князя вчений обмежував сферою оборони, будівництва, збиранням і розподілом податків, судочинством [1985]. Але засадні зміни у становищі общин Давньої Русі він пов’язував з «удільною добою», в яку розквітли міжусобні змагання.

«Земства усіх областей – віча прагнуть здобути своєму князю незалежність від Києва і таким чином становляться самостійними», – наголошує В. Антонович [1986]. Відтак у його представленні вся минувшина Давньої Русі розпадається на низку локальних – обласних історій, в яких поважне місце посідає боротьба земства з князем, їх співжиття чи співіснування. «В удільний період значного розвитку набуває сила земства: віче не бере до уваги ніякі княжі порахунки, а вибирає собі князя чи жене його у випадку невдоволення», – відзначає історик [1987].

Звичайно, перебіг кожної з «обласних історій» представлений у авторській візії досить своєрідно. Приміром, історик обстоює думку, що в Новгородській землі віче асимілювало «дружинний елемент». Натомість в інших землях дружина чи бояри складали окремі стани [1988]. В. Антонович був упевнений, що навіть монголо-татарська навала не змогла зруйнувати «общинне начало» тогочасного суспільства. Зокрема, він згадує про Болоховську землю, яка вирізнялася «оригінальним федеративно-общинним устроєм» [1989], що зберігався тривалий час.

В. Антонович навіть подає опис своєрідної угоди місцевих мешканців із прийшлими кочівниками:

«Болоховці сплачують їм [монголам. – Авт.] данину, просо та пшеницю, скільки буде потрібно, за умови, що Монголи будуть охороняти їх від претензій інших князів і не будуть втручатися до їхнього внутрішнього управління. Вони проіснували самостійно до 1/2 XIV стол., коли були підкорені Литвою. Літопис свідчить, що до тих пір ними керували виборні отамани, які збирали з земства данину та давали Татарам» [1990].

За спостереженнями В. Антоновича, попри руйнівні міжусобиці та монголотатарську навалу, общинний устрій зберігся і в пізніші часи, зокрема у Литовську добу. Саме з цими вільними громадами литовські князі укладали угоди про військову службу, захист порубіжних земель тощо. Натомість «військові общини» отримували землі та право на самоврядування. Згодом до такої практики вдалися місцеві старости, які «організовували вільні селянські общини» [1991].

Цей процес В. Антонович змальовує досить своєрідно: «Общинний устрій характеризує українські землі. Не маючи внаслідок вищезазначених причин у своєму розпорядженні дворянської військової сили, місцеві старости запропонували общинам озброїтися. Таким чином, необхідність, яку відчував уряд у громадському началі, сприяла там їх збереженню» [1992]. Відмітимо, що погляди В. Антоновича спричинилися до низки спроб його учнів, пов’язати походження козацтва з давньоруськими общинами: бродниками (П. Голубовський) [1993], болоховцями (М. Дашкевич) [1994] і т. п. Причому їх учитель досить співчутливо поставився до таких творчих експериментів. Скажімо він уважав, що М. Дашкевич запропонував більш-менш задовільне пояснення витоків козацтва [1995].

Врешті, В. Антонович обстоює думку, що «в придніпровській Русі ми подибуємо в XV – XVI віці органічно утворений, зміцнілий та вирісший із туземних елементів общинний порядок устрою, під верховною владою князів, які походили з дому Гедиміновичів або ж від роду дворян, що отримали уділи на рівних правах із Гедиміновичами» [1996]. Так, за авторською версією, утворилося запорозьке козацтво.

«Козаки є ні чим іншим, як залишками давньослов’янських общин, які збереглися і постають із характером войовничим, обумовленим місцевими обставинами, з новим ім’ям, що виникло з тієї ж воєнної обстановки», – резюмує свої міркування В. Антонович [1997].

Така «общинна теорія» виникнення козацтва виглядає як своєрідне наслідування громадсько-вічевої візії М. Костомарова. Проте теза про Гедиміновичів свого часу викликали гостру критику М. Максимовича [1998]. В. Антонович згодом дещо скорегував свої погляди, проте так і не відкинув ідею «громадського начала» та його особливої ролі в українській історії.

Втім, у записаних і виданих неофіційних викладах «Про козацькі часи на Україні» автор зазначає:

«Запорожжя вабило до себе людей тим, що там можна було народові виявити свої давні вічові інстинкти: тут усі були вільні, рівноправні, тут не було інших станів, крім козацького» [1999].

Відтоді історик безпосередньо пов’язує общинну організацію із Запорозькою Січчю. Не випадково він наголошує на «вічевому принципі» козацької ради [2000]. У своїх викладах В. Антонович навіть іменує Січ – «запорозькою общиною» [2001]. Більше того, козаччина у його візії, за висловом О. Гермайзе, стає «синонімом общинного укладу» [2002].

Отож громадсько-вічева ідея підноситься істориком до масштабу національного / народного ідеалу. Тому В. Антонович обстоює думку про Запорозьку Січ як

«общинний ідеал, до якого постійно прагнув Південно-руський народ – в общинах, в козацтві, в церковних братствах, копних судах. Тут тільки народний інстинкт залишений сам по собі, розвивався повніше та вільніше, не спотворений зовнішнім, стороннім впливом» [2003].

Заразом він звертає увагу і на руйнацію «вічевої рівноправності», особливо у південноруських містах за часів Речі Посполитої [2004].

Властиво, що з руйнацією «общинного начала», яке стримувало «законну реакцію пригнічених верств суспільства», В. Антонович пов’язує постання гайдамацького руху з його нестримною сваволею [2005]. Ці романтичні розумування, хоч і з істотними вкрапленнями просвітницьких компонентів («рівноправність», «рівність»), в яких автор апелює до «народного почуття» [2006], «народного сенсу» [2007], споглядаємо і в інших студіях. Наприклад, згадуючи Гадяцький договір (1658), укладений гетьманом І. Виговським із поляками, історик відзначає, що ця угода «забезпечувала національну рівноправність», хоч фактично договір не був реалізований [2008].

У викладах з історії Галицької Русі В. Антонович відмічає з-поміж найважливіших наслідків революційного руху 1848 р. досягнення русинами (українцями) «рівноправності у суді, адміністрації та службових правах [2009]. Такі ж інтелектуальні компоненти представленні і в його передмові-монографії «Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра (1679 – 1716)» (1868). Але найпомітніші зазначені устремління автора у студії про генезу козацтва.

Це проміжне становище передмови-монографії 1863 р. досить влучно прокоментував М. Грушевський. Він уважав, що «праця Вол. Антоновича про початки козаччини – написана під сильними впливами Історії Русів з одного боку, теорій староруського громадського життя – з другого, вповні фантастична, але з становища еволюції історичних ідей дуже інтересна – як перехід від старої традиції XVIII в., до нових історіософічних поглядів» [2010]. В іншій розвідці М. Грушевський оцінив зазначену студію як найяскравіший і найповніший виклад ідеології В. Антоновича [2011].

Та означуючи історичний рух «началами», «силами», «стихіями» й «ідеалами», В. Антонович, на відміну від романтиків, наповнює ці дефініції не ідеальним чи метафізичним, а досить конкретним соціальним змістом. Тому в основі більшості сюжетів його студій зазвичай лежить соціальний конфлікт: «староруських общин» із «військово-феодальною владою», шляхти з козацтвом, міського самоуправління зі старостами і т. п. Приміром, його передмова-монографія до актів про буття південно-руських міст висвітлює процес перетворення «вічевого центру» у «поняття фортеці й місця перебування старости» та «торгівельної общини» [2012].

Виключна увага до соціальних і культурних чинників та їх ролі в українській історії, яку споглядаємо в текстах В. Антоновича, певною мірою нагадує інтелектуальні пошуки П. Куліша в 1860-х роках. Дехто з дослідників навіть розглядає П. Куліша як своєрідну предтечу В. Антоновича і в інтелектуальному, і в суспільно-політичному сенсі [2013].

Відзначимо, що у текстах В. Антоновича добре простежується стильовий шар, пов’язаний із відтворенням соціального зрізу минувшини, який висуває на перший план аналітичні компоненти його мислення. Насамперед, історик окреслює соціальну ситуацію, яка складається в ту чи іншу історичну добу. Зокрема, він розглядає побутування різних станів у Речі Посполитій:

«1) шляхетський, який мав необмежені права – як особисті, так і державні; 2) хлопський, котрий перебував у повній та безперечній залежності від першого, та 3) міщанський, малочислений, який користувався правами особистої свободи та станової незалежності у нечисленних містах» [2014].

У світлі станової ієрархії, що склалася на землях Польської Корони, козацтво постає як своєрідна «аномалія» [2015], яка мусила спричинити неминучу соціальну конфронтацію. Таким чином, романтичне змагання «вічового начала» козацтва супроти «аристократизму» польського шляхетства [2016] в авторському викладі набуває рис соціального конфлікту, себто поступово втрачає ореол героїко-романтичної боротьби. Зокрема, історик наголошує на соціальній підоснові козацьких воєн і повстань XVI ст., що постають як нищівне протиборство двох станів.

«Його характер чисто соціальний, і воно ясно вказує на те зацікавлення, яке лежало в основі козацьких воєн: запанує польсько-шляхетський елемент у Південній Русі чи ні?», – зазначає автор [2017].

Така ж думка побутує і у лекційних викладах В. Антоновича. Зокрема, в одній із лекцій він обстоює тезу, що «низка аграрних непорозумінь та тяжкий економічний гніт спричинили козацькі війни» [2018]. У його монографії про виникнення козацтва, що виглядає досить одноманітно та бідно на афористичні висловлювання і розумування, віднаходимо й самобутнє означення дрібного польського панства, яке автор називає «шляхетським пролетаріатом» [2019]. В іншій студії, присвяченій минувшині південно-руських міст історик висловлює думку, що «відсутність середнього стану була однією із найбільш важливих ознак» неминучого падіння Речі Посполитої [2020]. Ця заувага є промовистим свідченням того важливого місця, яке відводив учений соціальним чинникам в історії.

За візією В. Антоновича, спосіб конституювання того чи іншого стану частогусто визначає спрямованість історичного руху. Тому у лекціях із російської історії він приділяє особливу увагу виникненню боярства в Галицькій Русі.

«Аристократія в зах. Європі з’явилася як вислід завоювання й спиралася, головним чином, на поземельну власність, оскільки після походу завойовник поділяє новоздобуті землі, а часто й туземців, які мешкають на цих землях, між своїми прибічниками», – стверджує вчений [2021].

Ця теза В. Антоновича наслідує відому «концепцію завоювання» О. Т’єррі, який саме з такими військово-політичними перетвореннями пов’язував походження суспільного поділу на вищі та нижчі стани [2022]. Натомість галицьке боярство, вважає історик, являло собою «аристократію бюрократичного, тобто чиновницького, адміністративного порядку» [2023], що визначило ту руйнівну роль, яку згодом відігравав цей стан.

Зауважимо, що у передмові до першого тому «Исторических песен малорусского народа» (1874) В. Антонович та М. Драгоманов акцентують увагу саме на станових мотиваціях козацтва.

«З народу починає виокремлюватися вторинний військовий елемент, козацтво, яке перебирає на себе ініціативу оборони країни, праці та цивілізації від татар, – а згодом і захисту народності та свободи від польського уряду і панів, розпочавши боротьбу з ними за зрівняння своїх прав із правами старого дружинного стану, який перетворився в поземельну аристократію», – наголошують укладачі [2024].

Зрештою, В. Антонович досить добре пояснив свої дослідницькі зацікавлення цариною станових взаємин у передмові-монографії «Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра (1679 – 1716)». На його думку,

«відносини ці наочно малюють ту низьку ступінь громадянського розвитку, на котрому перебувала Малоросія в XVII та XVIII століттях і, внаслідок якого, її народонаселення не було в змозі ні позбавитися від польського володарювання, ні власними силами влаштувати своє внутрішнє буття і виробити суголосні з очікуваннями свого народу юридичні та суспільні відносини» [2025].

Ф. Матушевський уважав, що у творчості В. Антоновича виявилося неабияке «зрозуміння соціально-економічної структури суспільства на Вкраїні» [2026].

Отже, крізь змагання «сил» чи «начал» у текстах В. Антоновича представлене соціальне буття, освячене правовими нормами та звичаями. Відтак навіть апелюючи до «народного почуття» або «народної пам’яті» історик не схильний наділяти колективного, масового героя трансцендентним сенсом, як це робив, скажімо М. Костомаров. Наприклад, заувага В. Антоновича про те, що норми Магдебурзького права є чужими «духу та поняттям Південно-Руського народу» [2027], здавалося б, сприймається виключно у романтичному розумінні. Проте подальші конотації історика виявляють не метафізичний, а соціальний рефрен у його тексті!

Зокрема, В. Антонович наголошує на відчуженні міщан від судочинства, згадує про існування правничих практик, запозичених із повсякденного буття общин, і навіть обстоює думку, що Магдебурзьке право було «символом місцевої автономії», під виглядом якої переховувався «общинний устрій» [2028]. Тож авторське покликання на начебто метафізичний «дух народу» набуває іншого смислу. Власне, впровадження «німецького права» в українських містах історик тлумачить як своєрідний засіб, що мав «метою запобігти остаточному придушенню міського стану військовим та попередити закріпачення першого внаслідок тиску старостинської влади – представника другого з цих станів» [2029].

В іншій розвідці В. Антонович висловлює думку, що Магдебурзьке право як вислід юридичних практик саксонських міст, репрезентувало колегіальне начало. Натомість буття українських міст тяжіло до вічевої традиції та відповідних правничих уявлень і понять [2030]. Так, поволі апріорна схематизація, постульована В. Антоновичем інтуїтивним способом, поступається місцем логіко-аналітичному викладу, хоч і з певними ірраціональними вкрапленнями.

Соціальний лейтмотив помітний не тільки у монографіях-передмовах, а й в авторських преамбулах до публікацій джерел, зокрема етнографічного матеріалу. Приміром, у вступі до першого тому «Исторических песен малорусского народа» зазначається, що укладачі «отримали поетичну історію суспільних явищ у Південній Русі (курсив В. Антоновича і М. Драгоманова. – Авт.), принаймні, від ІХ в. до таких сучасних подій, як скасування панщини та угорське повстання в Австрії в 1848, – і як визволення селян та польське повстання в Росії в 1861 – 1863 р.» [2031]. В іншому місці вони обстоюють думку, що багатство малоросійської пісенної традиції, пов’язано зі «становим характером старої історії краю», зокрема з недостатнім розвитком «міських класів» [2032].

Та й самі стани представленні в історичному письмі В. Антоновича не у вигляді носіїв абстрактних морально-етичних ідеалів, а, за виразом С. Томашівського, як певні «юридично-соціальні форми» [2033]. Проте домінація соціального у текстах В. Антоновича не є тотальною. Тому історик досить часто прикладав до оцінки соціальних явищ культурні мірила. Такою є його сентенція про культурну місію польської шляхти на українських теренах, висловлена в критичній розвідці «Польсько-українські відносини XVII ст. в сучасній польській призмі (З нагоди повісти Г. Сєнкевича «Огнем і мечем»), яку С. Томашівський назвав перлиною в історії нашої критики [2034].

На думку В. Антоновича, «шляхетський устрій, зачіплюваний в українських землях, був не символом культури й порядку, але скорше симптомом пережитку й культурної аберації самої польської суспільности» [2035]. Та соціальні чинники, хоч і домінують у факторному аналізі автора, але доповнюються іншими рушіями світу минувшини, зокрема культурними й суспільно-політичними. Тому роздуми про особливе призначення культури та її впливу на плин історії неодноразово споглядаємо в текстах В. Антоновича. Зокрема, він наголошує на домінації «руської культури» у Великому князівстві Литовському [2036], в якому вбачає один із провідних факторів піднесення цієї держави.

Характерною рисою світосприйняття В. Антоновича є те, що дію культурних, суспільно-політичних та інших чинників на історичній авансцені вчений досить часто представляє й оцінює за посередництвом універсальних понять. Щоправда, останні часто-густо побутують у лекційних викладах, публіцистичних працях тощо. Ця авторська манера почасти зумовлюється просвітницькими складовими його мислення, які нав’язують досить високий рівень загальності та мають виразне ціннісне забарвлення. Вочевидь, давалися взнаки й прагматичні міркування, як-от цензурні обмеження, а також піклування про збереження публічного реноме благонадійного професора в очах офіційної влади.

До таких термінів, наприклад, можемо віднести поняття «цивілізація» та «держава». У візії В. Антоновича перша дефініція виступає як своєрідний показник, ба навіть індикатор соціокультурної зрілості народу / нації. Пригадаємо відоме, нині майже хрестоматійне твердження історика про «трагічну розв’язку історії України», пов’язану з тим, що українці не змогли створити «грунтовної цивілізації» [2037]. У такому ж сенсі постає й оцінка В. Антоновичем імперської Росії як «напівросійської цивілізації», висловлена у листі від 12 березня 1880 р. до Ф. Вовка [2038]. Проте розуміння самої сутності цивілізації в історика була досить складним. Зокрема, він уважав, що «монголи не були позбавлені цивілізації; у них була свою оригінальна, хоч і одностороння цивілізація, запозичена з Китаю» [2039].

Зазвичай уважають, що В. Антонович украй негативно ставився до держави як складової суспільного життя (М. Грушевський, М. Кордуба, І. Крип’якевич, С. Томашівський та ін.) [2040]. Властиво, до таких поглядів спричинилися відомі етнопсихологічні замальовки історика. Однак, ці враження дещо односторонні, позаяк їх витоки криються у специфіці інструментального застосування зазначеного поняття. На думку В. Антоновича, держава – це «продукт людського розуму, який склався за вимогами історичного життя; це спілка, в яку вступили люди однієї чи багатьох національностей з метою забезпечити зовнішню безпеку та внутрішній благоустрій» [2041].

У критичній розвідці, присвяченій розгляду роману Генріка Сенкевича «Вогнем та мечем», історик формулює своє тлумачення й розуміння державної організації ще точніше.

«Ми привикли дивитися на державну власть, як на вираз можливої в даній суспільности суми справедливості і безпристрастности в відношенню до всіх своїх підданих, – пише В. Антонович, – без ріжниці їх суспільного угруповання, національного типу, особистого положення в суспільності і через те вважаємо ідею держави рівно дорогою для всіх осіб, що входять в її склад» [2042].

Та, мабуть, найкраще означення держави В. Антонович подає у лекційних викладах.

«Держава – це контракт, укладений між собою одиницями, які її складають для досягнення певної мети. – наголошує історик та пояснює свою думку. – Проте часто змішують поняття держави з поняттям про народність; вважають, що коли одна народність домінує в державі, то вона може нав’язувати свої етнографічні риси іншій народності, – це хибна думка, позаяк тут переслідують неможливе, а тому сили народу витрачаються на безцільну внутрішню боротьбу, вислідом чого є слабкість держави» [2043].

Такі авторські визначення незаперечно тяжіють до пізньопросвітницьких канонів мислення та спираються на природно-правові настанови. Чи варто доводити, що тогочасні імперії Романових та Габсбургів, а тим паче колишні держави, які тою чи іншою мірою обіймали українські терени у минувшині, не відповідали скроєному взірцю?!

З цієї перспективи державна організація у рецепції В. Антоновича є своєрідним мірилом людського Розуму, який реалізується у суспільній угоді. Тому аксіологічне призначення домінує в понятті «держава», яке історик уживає для того, щоб означити рівень громадського розвитку народу / нації. Отож «народний дух» та похідні дефініції у рецепції В. Антоновича виступають не стільки як ідеальна чи метафізична основа світу минувшини, а як підсумок багатоманітного історичного буття народу / нації у контексті цілої низки векторів: природного, соціального, культурного, етичного, антропологічного, духовного, господарського та ін.

Втім, учений не проводить чіткого розрізнення між ідеальними рушіями та тими розмаїтими чинниками, які, власне, наповнюють конкретним змістом народне / національне буття, що суттєво ускладнює сприйняття і потрактування його дослідницьких практик. Видається, що історичні погляди та світосприйняття В. Антоновича сполучають різні елементи – інтуїтивні (пізній романтизм), аналітичні (ранній позитивізм, просвітницький раціоналізм) та прагматичні (культурницька програма українського національного руху) складові.

Незважаючи на відмінну стильову природу, вони досить гармонійно інтегруються навколо його громадського ідеалу як взаємодоповнюючі, а не конфронтуючі компоненти. Таке поєднання дозволило історику уникнути низки стильових крайнощів позитивізму, зокрема не потрапити у полон суцільного фактографізму та позбутися лещат тотального детермінізму. Проте це сполучення й створило той феномен роздвоєності образу В. Антоновича в українському історіописанні ХХ ст., що постає то у вигляді об’єктивіста-документаліста, то у подобі синтетика-концептуаліста.

Примітки

1856. Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали / Ред. Л. Винар. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 1995. – С. 201.

1857. Пріцак О. Володимир Антонович як історіософ // Третя академія пам’яті Володимира Антоновича (11 – 12 груд. 1995 р., м. Київ): Доповіді та матеріали: [У 2 ч.] – К., 1996. – [Ч. 1]. – С. 11.

1858. Автобіографічні записки Володимира Антоновича // ЛНВ. – 1908. – Т. 43, № 8. – С. 201.

1859. Там само. – С. 204.

1860. Правобережець В. [Липинський В.] За що ми повинні дякувати Володимиру Антоновичу (Причинок до характеристики. З приводу статті д. О. Л. [Ореста Левицького] «Світлій пам’яти Володимира Антоновича» в ч. 54 «Ради») // Рада (К.). – 1911, 27 берез. (9 квіт.). – № 70. – С. 2.

1861. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття. – [Одеса], 1927. – Т. 2. – С. 32.

1862. Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942. – С. 17.

1863. Антонович Д. Спогади // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. – К., 1997. – Т. 2. – С. 204.

1864. Гирич І. Б. Володимир Антонович – будівничий філософських засад нової України // Гирич І. Б. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. – Тернопіль, 2012. – С. 14 – 15.

1865. Кіян О. Історіософія Володимира Антоновича // КСт. – 2006. – № 3. – С. 61.

1866. Иванишев Н. Д. О древних сельских общинах в юго-западной России // Иванишев Н. Д. Сочинения / Под ред. А. В. Романовича-Славатинского и К. А. Царевского. – К., 1876. – С. 251.

1867. Возняк М. Драгоманов у відновленій «Правді». З додатком листів його до Ол. Барвінського й Ол. Кониського та й останнього до нього // ЗСЛ. – Харків – Київ, 1930. – Кн. 6 – С. 312

1868. Грушевський М. З соціально-національних концепцій Антоновича // Україна. – 1928. – № 5. – С. 12 (прим. 1).

1869. Аксаков К. С. О древнем быте Славян вообще и Русских в особенности // Полное собрание сочинений К. С. Аксакова. – М., 1889. – Т. 1: Сочинения исторические. – С. 122 – 123.

1870. Антонович В. Лекции по Русской истории [Літографія]. – [К., 1879?]. – С. 138.

1871. Грушевський М. З соціально-національних концепцій Антоновича. – С. 6.

1872. Ляскоронский В. В. Б. Антонович (некролог) // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. – К., 1997. – Т. 1. – С. 81.

1873. Кондорсе Ж. А. Эскиз исторической картины прогресса человеческого разума // Философия истории: Антология / Сост., ред. и вступ.ст. Ю. А. Кимелева. – М., 1995. – С. 47 – 48.

1874. Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки (З нагоди ювілею) // ЛНВ. – 1906. – Т. 33, № 3. – С. 474; Пріцак О. Володимир Антонович як історіософ. – С. 13; Ситник О. Роля Володимира Антоновича у формуванні Михайла Грушевського як історика // УІ. – 1991/1992. – № 3/4, 1/4. – С. 170.

1875. Гердер И.-Г. Идеи к философии истории человечества / Пер. и прим. А. В. Михайлова. – М., 1977. – С. 441.

1876. Антонович В. Б. Гидрография Южной Руси // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8091. – Арк. 33 зв.

1877. Грушевський М. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчості і діяльності // ЗУНТК. – 1908. – Кн. 3. – С. 11 – 12; Дорошенко Д. Володимир Антонович. – С. 152.

1878. Pritsak O. Lypyns’kyj’s Place in Ukrainian Intellectual History // HUS. – 1985. – Vol. 9, no. 3/4. – P. 257.

1879. Автобіографічні записки Володимира Антоновича.. – Т. 43, № 9. – С. 395.

1880. Славінський М. Спогади // Син України. – Т. 2. – С. 215.

1881. Грушевський М. З соціально-національних концепцій Антоновича. – С. 8.

1882. Мицюк О. Українські хлопомани. – Чернівці, 1933. – С. 51 – 52.

1883. Міяковський В. Київська громада (З історії українського громадського руху 60-их років) // Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи ХІХ сторіччя. Новітня українська література / За ред. М. Антоновича. – Нью-Йорк, 1984. – Т. 1. – С. 266 – 267.

1884. Антонович В. Про українофілів та українофільство // Антонович В. Твори. – К., 1932. – Т. 1. – С. 138.

1885. Юзефович В. М. Тридцать лет тому назад. Очерк из студенческой жизни. – К., 1898. – С. 16.

1886. Михальчук К. П. Из украинского былого // УЖ. – 1914. – № 8/10. – С. 73.

1887. Томашівський С. Нова книжка – нові часи. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – СПб., 1904 // ЛНВ. – 1905. – Т. 29, № 1. – С. 45.

1888. Антонович В. Моя исповедь (Ответ пану Падалице, по поводу статьи, в VII книжке «Основы»: «Что об этом думать?» и письма г. Падалицы в Х книжке) // Основа. – 1862. – № 1. – С. 86.

1889. Його ж. Про козацькі часи на Україні / Післям. М. Ф. Слабошпицького; прим. М. Кордуби; ком. О. Д. Василюк, І. Б. Гирича. – К., 1991. – С. 59.

1890. Бестужев-Рюмин К. Русская история. – СПб., 1885. – Т. 2, вып. 1. – С. 89 (прим. 135); Коялович М. О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям / Вступ. ст. И. П. – СПб., 1901. – С. 425.

1891. Ефименко А. Литературные силы провинции. В. Б. Антонович // Син України. – Т. 1. – С. 13 – 14.

1892. Антонович В. Б. История малорусского козачества. Лекции проф. В. Б. Антоновича [літографія; примірник В. Ляскоронського]. – К., 1882 // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8104. – Арк. 190 – 190 зв.

1893. Томашівський С. Володимир Антонович… – Т. 33, № 3. – С. 467.

1894. Автобіографічні записки Володимира Антоновича. – Т. 43, № 7. – С. 3 – 4.

1895. Кіян О. Володимир Антонович: історик й організатор «Київської історичної школи». – К., 2005. – С. 9.

1896. Архів Михайла Драгоманова. – Варшава, 1937. – Т. 1: Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870 – 1895 рр.). – С. 28.

1897. Антонович В. Про українофілів та українофільство… – С. 136.

1898. Его же. История Руси до монголов. Лекции проф. В. Б. Антоновича [літографія, примірник В. Ляскоронського] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8104. – Арк. 6.

1899. Там же. – Арк. 6 зв.

1900. Антонович В. Щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р. // Антонович В. Твори. – С. 295 – 296.

1901. Его же. История Руси до монголов. – Арк. 7 зв.

1902. Харченко В. Етнічна антропологія в науковій концепції В. Б. Антоновича // Третя академія…. – [Ч. 2]. – C. 447.

1903. Записка Вол. Антоновича в справі обмежень української мови // Антонович В. Твори. – С. 282.

1904. Антонович В. История Литовской Руси: Лекции профессора Университета Св. Владимира В. Б. Антоновича 1881 – 1882. – К., 1882. – С. 43.

1905. Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерті В. К. Ольгерда // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России В. Б. Антоновича. – К., 1885. – Т. 1. – С. 132.

1906. Его же. Лекции по Русской истории. – С. 153.

1907. Его же. Киев в дохристианское время // Його ж. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори / Вступ. ст. та ком. В. Ульяновського; бібліогр. О. Тодійчук. – К., 1995. – С. 587.

1908. Его же. Грановщина (Эпизод из истории Брацлавской Украины) // Його ж. Моя сповідь. – С. 619.

1909. Його ж. Польсько-українські відносини XVII ст. в сучасній польській призмі (З нагоди повісти Г. Сєнкевича «Огнем і мечем»). – Львів, 1904. – С. 39 – 40.

1910. Его же. История Юго-Западной Руси. Лекции проф. Киевского императорского университета В. Б. Антоновича / Издал студент Историко-филологического факультета Г. Линник (Киев, 1879 года, мая 1-го дня) // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8093. – Арк. 297 зв.

1911. Його ж. Три національні типи народні // Його ж. Моя сповідь. – С. 101.

1912. Грушевський М. Володимир Антонович. – С. 11; Дорошенко Д. Володимир Антонович. – С. 28; Михальчук К. П. Вказ. праця. – С. 85.

1913. Антонович В. Три національні типи народні. – С. 90.

1914. [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие // Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. – К., 1875. – Т. 2, вып. 1: Песни о борьбе с Поляками при Богдане Хмельницком. – С. I – II.

1915. Антонович В. Б. История Юго-Западной Руси. – Арк. 263 зв.

1916. Його ж. Про козацькі часи на Україні. – С. 17.

1917. Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії // Україна. – 1928. – № 5. – С. 20 – 21; Довнар-Запольский М. Исторические взгляды В. Б. Антоновича // ЧИОНЛ. – К., 1909. – Кн. 21, вып. 1/3. – С. 25.

1918. Оглоблін О. П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.-істор. відділу Ф. П. О. [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 292. – Арк. 39.

1919. І. К. [Крип’якевич І.] Володимир Антонович і «нова ера» // Діло (Львів). – 1929, 6 лют. – № 27. – С. 2.

1920. Круглашов А. Драма інтелектуала… – С. 363.

1921. Верзилов А. В. Памяти Владимира Бонифатиевича Антоновича // ТЧГАК. – Чернигов, 1908. – Вып. 7. – С. 147.

1922. Грушевський М. Володимир Антонович. – С. 10.

1923. Томашівський С. Володимир Антонович… – № 3. – С. 467.

1924. Кордуба М. Володимир Антонович // ЛНВ. – 1928. – Т. 96, № 6. – С. 160.

1925. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): ІІ. Володимир Антонович // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С. 91.

1926. Чорновол І. Політичні аспекти народницької історіографії: від М. Костомарова до М. Грушевського // МН. – 2000. – № 3. – С. 137.

1927. Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). – Москва – Брянск, 1997. – С. 64.

1928. Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. – К., 1997. – С. 85 – 86.

1929. Білодід В. Д. Вказ. праця. – С. 78.

1930. Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова / Редколегія І. Вакарчук, Я. Ісаєвич (співголови) та ін. – Львів, 2006. – С. 246.

1931. Клід Б. Народництво Володимира Антоновича // Четверта академія пам’яті професора Володимира Антоновича: Доп. та повід. / Упоряд. і ред. А. Катренко. – К.,1999. – С. 55.

1932. Яковенко Н. Вказ. праця. – С. 144.

1933. Кіян О. Історіософія Володимира Антоновича. – С. 62.

1934. Його ж. Володимир Антонович… – С. 136.

1935. Грушевський М. З соціально-національних концепцій Антоновича. – С. 6.

1936. Слабченко Т. До життєпису В. Антоновича // ЗІФВ. – К., 1927. – Кн. 15. – С. 212 – 213.

1937. А. В. [Пыпин А. Н.] Рец. на кн.: Антонович В. Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К., 1885. – Т. 1. // ВЕ. – 1885. – № 6. – С. 873.

1938. И. Р. Рец. на кн.: Исследования о городах в юго-западной Руси, по актам 1432 – 1798 гг. Сост. В. Антонович. – К., 1870 // ВЕ. – 1870. – № 9. – С. 424.

1939. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Вибране. – С. 488.

1940. Дорошенко Д. Володимир Антонович. – С. 126.

1941. І. К. [Крип’якевич І.] Світогляд Володимира Антоновича // КВ. – 1942, 1 листоп. – № 244. – С. 5.

1942. Мицюк О. Вказ. праця. – С. 57, 64.

1943. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): ІІ. Володимир Антонович // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 93.

1944. Линниченко И. В. Б. Антонович // ГГ (М.). – 1890, 22 апр. – № 15. – С. 257; Быков П. В. Б. Антонович [до двадцятип’ятиліття наук. діяльності] // Нива. – 1890 – № 21. – С. 555.

1945. Антонович В. Отзыв о диссертации магистранта М. С. Грушевского «Барское староство», представленной в историко-филологический факультет для приобретения степени магистра русской истории (17 мая 1894 г.) // УИ. – К., 1894. – № 7. – С. 7.

1946. Багалей Д. И. Русская историография. – Харьков,1911. – С. 435.

1947. Вступна лекція В. Б. Антоновича у Київському університеті св. Володимира // Син України. – Т. 1. – С. 383.

1948. Грушевський М. Пам’яти Олександра Лазаревського // ЗНТШ (Львів). – 1902. – Т. 47. – С. 1 – 2.

1949. Його ж. Володимир Антонович. – С. 6.

1950. Его же. Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки // Его же. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. – СПб., 1907. – С. 162 (прим.1). Натомість Д. Багалій заперечував цю тезу М. Грушевського, зокрема згадував про конкурс, оголошений журналом «Киевская старина» у січні 1896 р. за активної участі В. Антоновича, на кращу студію із систематичної історії України. Цей конкурс передбачав обсяг систематичної праці у 25 др. арк., 2 роки для її підготовки, а також винагороду у 1 тис. рублів сріблом. Кращою була визнана робота О. Єфименко «История украинского народа», котра була опублікована у повному обсязі у С.-Петербурзі 1906 р. Див.: Объявление о конкурсе, назначаемом редакцией «Киевской старины» // КС. – 1896. – № 1. – С. [ІІ]; Багалій Д. І. Акад. М. С. Грушевський і його місце в українській історіографії (історико-критичний нарис) // ЧШ. – 1927. – № 1. – С. 172.

1951. Томашівський С. Володимир Антонович… – № 3. – С. 471.

1952. Там само. – С. 472.

1953. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895) / Зладив М. Павлик, видав Др. Л. Когут. – Чернівці, 1910. – Т. 6: (1890 – 1891). – С. 106.

1954. Ткаченко М. Археографічні студії Володимира Антоновича // УАЗ. – К., 1930. – Т. 3. – С. 336.

1955. Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України // ЗНТШ (Львів). – 1922. – Т. 133. – С. 5.

1956. Там само. – С. 6.

1957. Василенко Н. Новая книга по древней русской истории. Рец. на кн.: Грушевский М. Киевская Русь. – СПб., 1911. – Т. 1: Введение. Территория и население в эпоху образования государства / Извлечено из 2-го укр. издания // ВЕ. – 1911. – № 3. – С. 296.

1958. Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа. – С. 203.

1959. Костомаров Н. Рец. на кн.: Антонович В. Б. Очерк истории великого княжества Литовского до половины XV века. – К., 1878. – Вып. 1. // ИВ. – 1880. – № 5. – С. 178.

1960. Антонович В. Содержание Актов о козаках 1500 – 1648 год // Архив ЮЗР. – К., 1863. – Ч. 3, т. 1: Акты о козаках (1500 – 1648 г.). – С. II.

1961. Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского… – С. 18.

1962. Его же. Предисловие // Архив ЮЗР. – К., 1869. – Ч. 5, т. 1: «Акты о городах». – С. 1.

1963. Там же. – С. 6.

1964. Антонович В. Очерк истории Великого княжества Литовского… – С. 5.

1965. Его же. Программа преподавания на кафедре Русской истории [автограф; 1870/71 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8086. – Арк. 4.

1966. Кіян О. І. Володимир Антонович як історик й основоположник київської історичної школи в українській історіографії другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.: Автореф. дис. … д. і. н.: 07. 00. 06 / НАНУ. ІІУ. – К., 2008. – С. 20 – 21.

1967. Богдашина О. М. Вказ. праця. – С. 349 – 350.

1968. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 2. – С. 153.

1969. Антонович В. Содержание Актов о козаках 1500 – 1648 год. – C. II.

1970. Там же. – С. LXXXVIII.

1971. Там же. – С. LXXXVII.

1972. Антонович В. Программа преподавания… – Арк. 5 зв.

1973. Его же. Лекции по русской истории. – С. 140.

1974. Там же. – С. 145.

1975. Антонович В. Б. История Руси до монголов. – Арк. 80 зв.

1976. Там же. – Арк. 100 зв. – 101.

1977. Антонович В. Лекции по русской истории. – С. 417 – 418.

1978. Там же. – С. 419.

1979. Там же. – С. 144 – 145.

1980. Антонович В. История Руси до монголов. – Арк. 66 – 67 зв.

1981. Його ж. Про козацькі часи на Україні. – С. 135.

1982. Архів Михайла Драгоманова. – Т. 1. – С. 29.

1983. Антонович В. Лекции по русской истории. – С. 142.

1984. Там же. – С. 148.

1985. Там же. – С. 149, 151.

1986. Там же. – С. 246 – 247.

1987. Там же. – С. 239.

1988. Там же. – С. 416.

1989. Антонович В. Историко-топографический очерк Южной Руси // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8083. – Арк. 50 – 50 зв.

1990. Его же. Лекции по русской истории. – С. 312.

1991. Его же. Грановщина (Эпизод из истории Брацлавской Украины). – С. 607 – 608.

1992. Его же. История Юго-Западной Руси. – Арк. 252.

1993. Голубовский П. В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских степей IX – XIII ст. – К., 1884. – С. 200.

1994. Дашкевич Н. Болоховская земля и ее значение в русской истории. Эпизод из истории Южной Руси в XIII и XIV столетиях. – К., 1876. – С. 52 – 53.

1995. Антонович В. Б. История Юго-Западной Руси. – Арк. 249.

1996. Его же. Содержание Актов о козаках 1500 – 1648 год. – C. XXIII.

1997. Там же. – С. CXVII.

1998. Максимович М. Исторические письма о козаках приднепровских (К М. В. Юзефовичу): Письмо первое // Максимович М. У пошуках омріяної України: Вибр. українознавчі твори / Упоряд. та вступ. ст. В. Короткого. – К., 2003. – С. 115.

1999. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – С. 70.

2000. Его же. Конспекты лекций по истории козачества [1870 – 1871 рр.] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 7905. – Арк. 23.

2001. Его же. История Юго-Западной Руси. – Арк. 255.

2002. Гермайзе О. В. Б. Антонович… – С. 26.

2003. Антонович В. Содержание Актов о козаках 1500 – 1648 год. – C. LXXV.

2004. Его же. Предисловие… – Ч. 5, т. 1: «Акты о городах». – С. 26.

2005. Его же. Исследование о гайдамачестве. (Извлечено из 3 тома 3 части «Архива ЮгоЗападной России»). – К., 1876. – С. 3.

2006. Его же. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра (1679 – 1716) // Архив ЮЗР. – К., 1868. – Ч. 3, т. 2: Акты о козаках (1679 – 1716). – С. 5.

2007. Там же. – С. 68.

2008. Антонович В. Историко-топографический очерк Южной Руси. – Арк. 91 зв.

2009. Его же. Конспекты лекций по истории Галицкой Руси 1870/71 // ІР НБУВ. – Спр. 7902. – Арк. 30.

2010. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7: Козацькі часи – до р. 1625. – С. 566.

2011. Його ж. З соціально-національних концепцій Антоновича. – С. 8 – 9.

2012. Антонович В. Предисловие… – Ч. 5, т. 1: «Акты о городах». – С. 80.

2013. Ульяновський В. «Ранній» Володимир Антонович: поза контекстами // КСт. – 1999. – № 1. – С. 125, 127.

2014. Антонович В. Содержание Актов о козаках… – С. XXXII – XXXIII.

2015. Там же. – С. ХХХІII; Його ж. Про козацькі часи на Україні. – С. 54.

2016. Антонович В. Содержание Актов о козаках… – С. ХХХІХ.

2017. Там же. – С. XLVI.

2018. Антонович В. Краткий очерк землевладения в Южной Руси [Лекція, читана В. Антоновичем та записана В. Крижанівським; 1880 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8013. – Арк. 12.

2019. Его же. Содержание Актов о козаках… – С. LIV.

2020. Его же. Предисловие… – Ч. 5, т. 1: «Акты о городах». – С. 92.

2021. Его же. Лекции по Русской истории. – С. 372.

2022. Тьерри О. История завоевания Англии норманнами, с изложением причин и последствий этого завоевания в Англии, Шотландии, Ирландии и на материке, до нашего времени: В 3 ч. / Пер. с фр. – СПб., 1868. – Ч. 1. – C. 3.

2023. Антонович В. Б. Лекции по Русской истории. – С. 374.

2024. [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие // Исторические песни малорусского народа. – К., 1874. – Т. 1. – С. VI.

2025. Антонович В. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра… – С. 23.

2026. Матушевський Ф. В. Б. Антонович при світлі автобіографії та даних історії. – К., 1909. – С. 5.

2027. Антонович В. Предисловие… – Ч. 5, т. 1: «Акты о городах». – С. 57.

2028. Там же. – С. 66.

2029. Там же. – С. 48.

2030. Антонович В. Киевские войты Ходыки – эпизод из истории городского самоуправления в Киеве в XVI – XVII столетиях // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – С. 198.

2031. [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие. – Т. 1. – С. IІІ – IV.

2032. Там же. – С. IV – V.

2033. Томашівський С. Володимир Антонович… – № 2. – С. 277.

2034. Там само. – № 3. – С. 465.

2035. Антонович В. Польсько-українські відносини XVII ст… – С. 33.

2036. Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского… – С. 86.

2037. Його ж. Про козацькі часи на Україні. – С. 21.

2038. Антонович М. Недруковані листи В. Б. Антоновича до Ф. К. Вовка (З архіву УВАН) // Син України. – Т. 1. – С. 241.

2039. Антонович В. Лекции по Русской истории [Літографія]. – С. 509.

2040. Грушевський М. Володимир Антонович. – С. 12 – 13; Кордуба М. Володимир Антонович. – С. 152; І. К. [Крип’якевич І.] Світогляд Володимира Антоновича. – С. 5; Томашівський С. Володимир Антонович… – № 3. – С. 475.

2041. Записка Вол. Антоновича в справі обмежень української мови. – С. 282.

2042. Антонович В. Польсько-українські відносини XVII ст… – С. 13.

2043. Его же. История Литовской Руси. – С. 285 – 286.