4.3. Поняття «поступ» у термінологічному апараті М. Драгоманова

Ясь Олексій

У пантеоні української історіографії постать М. Драгоманова посідає незвичайне, поза будь-яким сумнівом почесне місце, що зумовлено цілою низкою передумов та обставин. Академічна кар’єра молодого й талановитого вченого розпочалася зі студіювання класичної давнини. Його магістерська дисертація

«Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит», захищена 1870 р., була присвячена переосмисленню місця імперської епохи в історії давнього Риму. Проте текст цієї студії демонстрував доволі широке коло зацікавлень молодого М. Драгоманова, які у жодному разі не обмежувалися античністю. Низка пасажів виказувала специфічні думки автора про призначення й функції історії.

Приміром, в одній із сентенцій, щедро розсипаних у тексті дисертації, історик зазначав: «Історична наука за своєю властивістю не може не відображати у собі боротьбу інтересів національних, релігійних та політичних. Тому історична форма праць здавна обиралася як один із прийомів пропаганди відомих ідей та полеміки супроти інших» [2132]. Якщо взяти до уваги ще й розмаїтті громадські, культурні, педагогічні та дослідницькі практики М. Драгоманова, то стає вповні зрозумілим його становище як українського інтелектуала з досить хитким балансом інтересів між наукою та політикою.

Царина Кліо у цій динамічній рівновазі зацікавлень і пріоритетів М. Драгоманова, вочевидь, відігравала неабияку роль, оскільки була саме тим культурним стрижнем, навколо якого формувалися його погляди та світосприйняття. Власне, вона була тим уявним простором, своєрідним експериментальним майданчиком, на якому випробовувалися його суспільно-політичні візії, зокрема проводилися історичні аналогії щодо тодішньої сучасності.

Згодом він досить красномовно означив своє розуміння цих стосунків: «звісно, що для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія» [2133]. Причому сам М. Драгоманов уважав, що його «історієлюбство» виразно проступило ще в гімназійні роки [2134]. За спогадами його рідної сестри Олени Пчілки,

«Михайло зарання, – ще в гімназії, – досить грунтовно пізнався з позитивними науками, там же (ще в гімназії) перечитав багато творів, що, при його взагалі аналітичному розумові, могли надати раціоналістичного напрямку його думці…» [2135].

Та домінуючу роль у цьому процесі незаперечно відіграли інтелектуальні зацікавлення, культурні настанови й естетичний смак, прищепленні його батьком Петром Якимовичем – дрібним полтавським дворянином і літератором.

«Батько мій був в отвертій війні зо всім повітовим магнатством і урядом, писав на його «бумаги» всякому малому людству: козакам, міщанам, а то й кріпакам, що іноді всмілювалися «доказувать свои права на вольность»», – згадував М. Драгоманов [2136].

Така налаштованість батька на різноманітні соціальні контакти мусила виплекати у сина ті засади загальнолюдської, всестанової толерантності, котрі повною мірою виявилися у молодого, згодом зрілого М. Драгоманова. Зрештою варто згадати, що Яків Драгоманов – рідний дядько майбутнього вченого був членом Товариства з’єднаних слов’ян. Недаремно ретроспекції щодо цієї організації неодноразово споглядаємо у текстах українського мислителя [2137].

М. Драгоманов навіть вибудовує своєрідну федералістську традицію української думки від з’єднаних слов’ян до українофілів та хлопоманів 1860-х років, в якій відводить посередню ланку М. Костомарову і його гуртку [2138]. Відтак він обстоює думку, що «хлопоманія (мужикоманія), пряме продовження київського демократично-федерального панславізму [розбив М. Драгоманова. – Авт.]» [2139]. Тому витоки федералістських поглядів М. Драгоманова іноді пов’язують із його фамільним корінням, але здебільшого тлумачать у контексті прудонізму [2140].

Так чи інакше, але родинне середовище, котре він схарактеризував як «старосвітське українство», підкопане «новішою російською або ліпше російсько-європейською культурою» [2141], достатньо рано сформувало незалежну та креативну особистість. Це повною мірою виявилося у першому життєвому випробуванні – конфлікті у Полтавській гімназії, який призвів до виключення М. Драгоманова 1859 р. Тільки втручання знаного лікаря, ліберального попечителя Київського навчального округу М. Пирогова дозволило юнаку скласти гімназійні іспити та вступити до університету Св. Володимира [2142].

На думку професора О. Романовича-Славатинського, М. Драгоманов був enfant gâté [фр. балуваною дитиною. – Авт.] таких знаних викладачів Полтавської гімназії як О. Стронін та К. Полевич [2143]. Якщо першому майбутній учений завдячував знайомством із тодішніми західноєвропейськими інтелектуальними новаціями, то другому – щирим захопленням класичною давниною.

Директор Полтавської гімназії та училищ Полтавської губернії О. Данилевський уважав вищеназваного О. Строніна (до речі, завзятого атеїста!) «людиною крайніх переконань у розумінні прогресу» [2144]. Д. Чижевський проводить досить цікаву аналогію між поглядами О. Строніна та М. Драгоманова, зокрема наголошує на спільних ідеях, які поділяли обидва інтелектуали (федералізм, конституціоналізм, скептичне ставлення до релігії та ін.) [2145].

Таке сполучення позитивізму й античної спадщини спричинилося до формації самобутнього візерунку творчості М. Драгоманова. Не випадково класичну давнину молодий історик сприймав із загостреним відчуттям сучасника. Тож Поступ як фронтальне поняття позитивізму посідає чільне місце у дослідницьких практиках М. Драгоманова як ученого-античника. Ба більше, ідея Поступу є наріжним каменем у конструкції його дисертації pro venia legendi (на право викладання в університеті) «Император Тиберий» (1864).

«В ній я, зовсім не знаючи новішої заграничної літератури по справі, – згадував М. Драгоманов у своїй автобіографії, – на основі одних класиків, набрів на думку, що імперія римська не була зовсім упадком римського світу після республіки, а була свого роду прогресом коли не політично, то соціально і культурно» [2146].

Поважну роль ідея Поступу відіграє і у його магістерській дисертації. На думку сучасних російських дослідників, у цій студії М. Драгоманов прагнув представити давньоримську історію у контексті органічно-поступального розвитку [2147].

Зауважимо, що протягом першої половини ХІХ ст. поняття «поступ» (рос. прогресс) побутувало на маргінесі російського культурного простору, зокрема вживалося епізодично. Наприкінці 1850-х років цей термін вилучили з діловодства, позаяк його вживання спричинило гостре роздратування російського імператора Олександра ІІ [2148]. Відтак цензор О. Никитенко відзначав у своєму щоденнику у записі від 31 травня 1858 р., що у періодичній пресі навіть заборонили вживати саме слово «прогрес» [2149].

Поширення цього поняття співпало з позитивістською хвилею 1850-х – 1860-х років та суспільною атмосферою напередодні й після Великої реформи 1861 р., в якій точилися гострі дискусії щодо шляхів модернізації імперії Романових.

«Всі ми, люди середнього віку, пам’ятаємо ще час, коли найкращі руські люди, змучені руйнівною системою миколаївського царювання, готові були вдовольнитися малим, вельми помірним, але хоч би твердим поступом, і найщирішим способом пропонували свої послуги державі, від якої очікували такого прогресу», – так схарактеризував автор світовідчування й настрої на зламі дореформених і пореформених часів [2150].

Вочевидь, циркуляція терміна «поступ» у дослідницьких практиках М. Драгоманова впродовж 1860-х років пов’язана з позитивістськими канонами історіописання, сформованими натуралістичною програмою пізнання, яка постулювала думку про еволюційну єдність світу. Проте представлення цього поняття у його візії не є виразно окресленим, а тим паче незмінним. Адже історик спростовує популярну на той час тезу про безперечність, точніше безумовність суспільного Поступу, яку він уважає метафізичною й шкідливою [2151]. М. Драгоманов навіть обстоює думку, що ця ідея складає одну із прикметних рис філософії історії та спричиняє довільне групування народів за «ступенями суспільного розвитку», внаслідок чого «історія власного розвитку будь-якого народу лишається на задньому плані і народне життя зображується лише з якогось одного боку» [2152].

Схожі розумування, зокрема критичні зауваги щодо абсолютизації ідеї Поступу в історії, споглядаємо і в інших текстах ученого.

«Абстрактна ідея про безумовність поступу всього людства та пов’язаний із нею фаталізм підтримують неповажний погляд на римську історію та на її продовження – імперію Візантійську», – наголошує М. Драгоманов у своїх перших викладах в університеті Св. Володимира [2153].

Зрештою, вчений досить розлого розмірковує про умови та форми історичного Поступу з перспективи минувшини різних народів і держав у своїх студіях з обсягу класичної давнини. Зокрема, він уважає, що

«формула поступу має особливу важливість у питанні про перехід давнього світу у новий, і про історичне значення середніх віків, – доби, – в яку певним чином продовжувалася стара цивілізація і, заразом, час, в який до історичного життя ввійшли нові народи, котрі розпочали свій хід розвитку від ступеня первісного дикунства» [2154].

У цьому контексті ідея Поступу постає як своєрідний лакмусовий папірець, який вирізняє різноманітні відтінки історичного часу, передусім зорієнтований на відмінні періоди чи стадії суспільного буття. Такі розумування українського мислителя торували шлях до постановки питання про сфери побутування Поступу та його інтелектуальну і культурну підоснову. М. Драгоманов прагне віднайти витоки ідеї Поступу, зокрема окреслити її побутування в суспільнополітичній та історичній думці.

На його думку, «ідея поступу лише у деякій частковості постала наприкінці давнього світу, а стала міцною у передових людей в XVIII ст.» [2155]. Він навіть уважає, що «ідея поліпшення людини в історії» належала до прикметних ознак XVIII ст. [2156] Пізніше історик висловиться більш конкретніше, що саме

«між великим англійським бунтом (the great rebellion) і великою французькою революцією (la grande révolution) y передових людей у Європі порвалась укінець віра християнська й виробилась думка про природний і безупинний поступ в історії [курсив М. Драгоманова. – Авт.]» [2157].

Втім, М. Драгоманов слушно зауважує, що на той час ця ідея була «настільки науковою ідеєю, наскільки і віруванням і навіть революційним віруванням» [2158]. Цей синкретизм уявлень про Поступ та поступовість в історії спричинявся до різноманітних, іноді контраверсійних тлумачень, які представленні у творчості інтелектуалів другої половини ХІХ ст.

Наприклад, М. Драгоманов тримався думки, що у французів й англійців ідея Поступу мала революційний характер. Натомість німці не тільки примирили цю ідею з релігією, а й надали їй «форму провіденціального виховання роду людського» [2159]. Отож розуміння ступеня «поступовості» тих чи інших явищ частогусто залежало не тільки від конкретних обставин та передумов, а й від осягнення істориком самої ідеї прогресу. До того ж, варто взяти до уваги й її версіальність, яка побутувала у суспільній думці XVIII – ХІХ ст.

Відзначимо, що таке розуміння вводило до авторської конструкції Поступу помітний рефрен, пов’язаний із раціоналістичною вірою у можливості самовдосконалення людини. Скажімо, М. Драгоманов характеризує у лекційних викладах вчення про поступ людства як його «рух від стану дикості до досконалості» [2160].

Та найцікавішими є його думки про ціннісну, точніше етичну підоснову поглядів ученого чи мислителя.

«Але тільки зберігаючи найбільш непохитний ідеалізм [курсив М. Драгоманова. – Авт.], тільки надміцну віру в майбутнє поліпшення людини, історик зможе залишитися чистим правдивим і вільним дослідником. – зазначає М. Драгоманов. – Тільки тоді він, звертаючись до певного джерела, буде-то анналіст, мораліст чи художник, зможе зрозуміти його ідеал, розрізнити колір, в який забарвлюються у ньому факти, і в самих антипатичних явищах знайти знамення поступу, а у найсимпатичніших – початок рутинності і вислід протиприродного порядку» [2161].

Ця настанова не тільки демонструє його світоглядні орієнтири, а й досить складне, почасти суперечливе витлумачення Поступу, який підпорядковується раціональному осмисленню і, водночас, вимагає ідеалістичного, точніше гуманістичного ставлення до людської природи.

Саме на останню рису М. Драгоманова як мислителя звертав увагу його зять – визначний болгарський літературознавець Іван Шишманов [2162]. Але й сам історик уважав себе гуманістом, принаймні за суспільним ідеалом, зокрема писав про це в листі до М. Бучинського від 31 січня 1872 р. [2163] Недаремно гуманістичні мотиви виразно проступають в епістолярії та численних науковопопулярних текстах М. Драгоманова, призначених для народної самоосвіти. Відтак у листі до М. Павлика від 26 лютого 1891 р. історик зазначає:

«для мене важно, щоб народ пішов по безпохибно прогресивній дорозі, – та важно щоб зразу зачепити в ньому найбільше людей, знайшовши в нього потреби, котрі вони вже чують і показавши їм дороги, по яким треба іти» [2164].

Таким чином, у візії М. Драгоманова ідея Поступу постає не тільки як якась абстракція чи дослідницький інструмент, а як засадний світоглядний орієнтир культурно-громадського діяча. Тому вчений прагне віднайти ті теми, сюжети і навіть персонажі, які дозволяють донести «ідеал поступовості» широкому загалу у просвітницьких та популярних творах. Приміром, ідеї поступу та реакції історик пов’язує з відомими персонажами античної міфології – Прометеєм та Зевсом [2165].

На цьому місці, варто згадати про ідеал науковості М. Драгоманова як історика, котрий, хоч і наслідував позитивістські взірці мислення, проте вирізнявся певною своєрідністю. Передусім відзначимо, що український інтелектуал тримався думки, що ідеал історичної студії неодмінно пов’язаний з академічною свободою творчості. Зокрема, він розрізняв свободу внутрішню та свободу зовнішню! У його текстах віднаходимо гострі пасажі щодо «казенної історії Росії», котра панувала на обширах імперії Романових [2166].

У лекціях з історії Давнього Сходу М. Драгоманов репрезентує власну візію академічної свободи. На його думку, зовнішня свобода репрезентує тільки один бік «наукових студій, до якої у наш час і дійшли більш чи менш усі цивілізовані суспільства. Не так легко досягнути свободи внутрішньої. Іноді для цього рекомендують байдужість та безпристрасність, які називають безсторонністю і вказують на взірець природознавця. Насправді виходить, що натураліст не завжди буває і повинен бути неупередженим: він може бути таким тільки тоді, коли розглядає явище безвідносно, але не тоді, коли досліджує взаємовплив явищ» [2167].

Такий підхід суттєво відрізняється від позитивістських канонів, культивуючих повсюдний сцієнтизм, який в історіописанні часто-густо трансформувався в односторонню апологію об’єктивізму та документалізму. Натомість авторські розумування передбачають, як мінімум, ідеалістичні включення. Та М. Драгоманов не впадає і в цю крайність. За його візією, ідеал історичного твору слід

«уважати такий, який би висував би на перший план об’єктивне вивчення фактів, пояснення кожного боку життя кожного народу умовами, від яких воно залежить, і вказівки поступової зміни побуту кожного народу в окремості… [курсив М. Драгоманова. – Авт.]» [2168].

У схожому сенсі він висловлюється і у магістерській дисертації, зокрема наголошує, що «історик повинен досліджувати земний зв’язок між подіями, той зв’язок причин та наслідків, який міститься у природі фактів і може бути осягнутий їхнім вивченням» [2169]. Наведені зауваги виказують як ідею каузальності й генетичного зв’язку, так і те, що вчений усе ж таки поділяв тезу про об’єктивність у відтворенні світу історії, зокрема однозначно відкидав метафізичні настанови.

Зрештою, М. Драгоманов виразно диференціює історичні студії, передусім виокремлює ті, що збирають факти, та інші, які їх пояснюють [2170]. Більше того, він обстоює думку про «подвійну ціль історії історіографії: а) критика достовірності; б) історіографія як один із видів народного життя, – сама історична пам’ятка» [2171].

В «Очерках историографии в Древней Греции» автор конкретизує це означення за вододілом: факти / ідеї.

«Ми можемо вивчати відомий твір, щоби дізнатися, про що в ньому пишеться, досліджувати ступінь достовірності фактів, ступінь довершеності їх історичного зображення. Разом із тим той же твір може бути цікавим з боку ідей, виражених у ньому з приводу передачі фактів, оцінки подій, самого вибору предмета твору. – зазначає історик. – У першому випадку ми вивчаємо те, про що написано, у другому – того і той час, в який він писав» [2172].

Зауважимо, що М. Драгоманов зазвичай добре розрізняє історію подій і процесів та історію думки, себто «історію суспільних ідей» [2173]. Наприклад, у «Листах на Наддніпрянську Україну» він висловлює глибокий жаль, що минувшина інституцій та ідей залишається нерозробленою в українській науці [2174]. Причому саме висвітленню історії ідей як витворів людської свідомості вчений віддає перевагу у витлумаченні феномена Поступу.

«Спроможність до поступу є властивість переважно людської думки, – відповідно вона буде діяти здебільшого і в сфері, яку породжує ця думка, у так – званій внутрішній історії народу, і тут буде діяти безперервно в тому сенсі в якому ми говоримо: закономірно пробуджуючи нові потреби та вишукуючи засоби їхнього задоволення», – наголошує М. Драгоманов [2175].

В іншому місці вчений обстоює тезу, що «поступ цивілізації виявляється і в свою чергу зумовлюється головним чином силою свідомості наукової, політичної та моральної» [2176]. Проте в одній із університетських лекцій він зазначає: «Знання й густота населення, за його одноманітності – складають головну умову поступу та його швидкості» [2177].

У рецензійному огляді «Записок товариства ім. Шевченка», в якому найбільша увага сконцентрована на розвідці М. Сергієнка (псевдонім М. Грушевського) «Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці» (1892), М. Драгоманов подає досить конкретні критерії поступу щодо побутування держав на історичній сцені. Зокрема вважають, що його критика спиралася на універсалістсько-прогресистські позиції [2178].

На думку М. Драгоманова,

«судити ті держави однаково треба по тому, скілько в них було свідомої організації народних сил (чи з низу в гору, чи з гори в низ) і скільки просвіти, котра всего точніше міряється письменством [розбив М. Драгоманова. – Авт.]. При присутності сих двох умов держава спосібна к поступу, поліпшанню, к тому, щоб б і форми її перемінились на користь більшости громадян. При сих умовах і реакція, на поверховий погляд антиісторична, на самім ділі повертається на користь прогресу соціологічного» [2179].

Такі сентенції демонструють універсалістське розуміння Поступу в історії як породження людської організації, свідомості, духовності та знання. Дехто з дослідників творчості М. Драгоманова обстоює тезу, що український інтелектуал тлумачить Поступ як джерело для політичного, соціального й культурного творення [2180].

Варто відзначити й ту неабияку роль, яку відігравали дослідницькі практики з обсягу етнографії, міфології та фольклористики у творчості М. Драгоманова. Тим більше, що студії у цій царині відкривали внутрішнє буття історичної людини, в якому молодий дослідник вишукував приховані пружини поступу та його конкретні вияви на сцені минувшини. К. Грушевська наголошувала, що редакторські та фольклористичні практики М. Драгоманова навколо підготовки «Исторических песен малорусского народа» були «серйозною школою українознавства» і спричинилися до становлення його світосприйняття [2181]. Водночас ці практики заклали головні підвалини політичних й історичних поглядів М. Драгоманова [2182], зокрема авторської конструкції Поступу

Втім, на відміну від «мовної програми» романтизму, скерованої на осягнення екзистенції чи самобутньої душі народу / нації, М. Драгоманов дошукується у «внутрішній історії» не трансцендентної основи, а певних соціальних, господарських, культурних й інтелектуальних передумов Поступу. Зокрема, стагнацію цивілізації давнього Сходу історик пов’язував з її ізольованістю та жрецькою організацією [2183]. Натомість у давньогрецьких державах, на його думку, вперше в історії порушили питання про громадянську свободу – свободу особистості [2184], котра стала вагомою передумовою їхнього розвою.

У схожому сенсі він розглядав і західництво, яке називав «руським гуманізмом», оскільки уважав, що з цим напрямком російської думки пов’язаний головний чинник літературного й суспільного прогресу Росії [2185]. Крім того, М. Драгоманов відмічав, що Московська держава XVII ст. (до петровських реформ) виробила «достатню частку самопоклоніння, народної та релігійної виключності», власне, сформувала той образ «великоруського селянина», який московські слов’янофіли вважали ідеальним взірцем [2186].

Отож учений тримався думки, що ««зібрана» царями Московщина в XVI – XVII cт. майже зовсім не мала городян-ремісників, тобто тої основи громадської, якою держалась тоді вся культура Європи й на якій з XVI ст. держиться ввесь поступ її – од вільнодумства до громадівства» [2187]. Ця теза М. Драгоманова про своєрідні риси російської історії, котрі відокремлюють її від європейської культури, рефреном проходить крізь його численні тексти.

«Найбільша частина національних відзнак України від Московії поясняється тим, що Україна до XVIII ст. була більше зв’язана із Західною Європою і хоть із задержками (дякуючи Татарам) та все ж таки йшла у купі з Зах. Європою в суспільному і культурному прогресі», – зазначає вчений [2188].

Саме з означеної перспективи М. Драгоманов вишукує поступові явища української історії.

«Не можна перечити, що в українському XVII столітті було чимало такого, що й тепер би згодилось у Росії для громадського поступу, й того, що в нашому селянстві в XVIIІ – ХІХ ст. потроху протягалась нитка самостійної історії українських людей» [2189].

Загалом проблема скерованості Поступу у конструкції М. Драгоманова простежується доволі виразно, позаяк він прагнув шукати її розв’язання у магістральних засадах руху вселюдської цивілізації, зокрема у соціальних і культурних контекстах побутування народу / нації.

«Але з якого пункту має йти машина поступу: з соціального чи національного – ось питання, про яке можна б було посперечатися з Вами, Михайло Петрович», – зазначав у листі до нього від 12 вересня 1871 р. мовознавець П. Житецький [2190].

Однак, питання про підоснову Поступу не є найважливішим у візії М. Драгоманова, оскільки він сприймає суспільство як гетерогенне утворення, зокрема поділяє на поступову меншість і звичайну більшість.

«Але суспільство ніколи не ототожнюється з передовою меншістю, – і завжди воно розпадається на декілька верств, кожна з яких має свій окремий шлях поступу. – підкреслює історик. – Чим швидше рухається меншість, тим на більшу кількість таких верств розпадається суспільство, тим складніше, – ми сказали б, хімічні з’єднання між ними, – тому з більш різноманітних даних складається те, що ми називаємо поступом суспільства» [2191].

Така диференціація суттєво ускладнює та помітно нюансує авторське розуміння Поступу, яке постає як своєрідний соціальний баланс, ба навіть як динамічна взаємодія між різними верствами і станами суспільства. Звідси й походить теза М. Драгоманова про «аристократичні» та «демократичні» періоди в історії, котрі різняться як за темпами суспільних перетворень, так і глибинними наслідками.

«Переважно швидкі переміни політичні та культурні бувають в аристократичні періоди історії, тоді як повільніші, але більш глибокі й ширші за обсягом, відповідають періодам демократичним. Подібні зміни періодів блискучого й тихого розвитку, біжучого вперед, який виховує, привчає, підготовлює, трапляються дуже часто в історії і донині», – відзначає вчений у своїй магістерській дисертації [2192].

Зрештою, опозиція аристократичне / демократичне чи монархічне / республіканське посідає помітне місце у текстах М. Драгоманова. З цієї перспективи історик часто-густо розглядає чи оцінює не тільки окремі епохи, а й визначальні і знакові події минувшини, приміром Переяславський договір 1654 р.

«Ся унія республіканської і демократичної «Малоросії» з «Великоросією» монархічною і боярською, була така анормальна, – зазначає М. Драгоманов, – що швидко (1667) самі царі воліли уступити Польщі правий берег Дніпра, щоб міцніше запевнити свою владу на лівому» [2193].

В іншій студії він наголошує:

«розуміється само собою, що серед таких обставин унія України з Москвою не могла бути тривка, особливо коли зважати на деспотизм урядників московських і ріжноту звичаїв обох народів (уже Хмельницький казав, що «Москва за дика»)» [2194].

Зазначимо, що в листі до М. Павлика від 11 січня 1889 р. М. Драгоманов згадував про свій намір написати розвідку з приводу відкриття пам’ятника Б. Хмельницькому у Києві (1888), в якій планував «показати в реальнім світі, як Хм[ельницький] з Україною попавсь під царя Московського через свою дипломатію та роялізм народу» [2195]. Саме такі розумування М. Драгоманова й виплекали афористичне та негативне означення доби української минувшини під владою імперії Романових – «Пропащий час», подане у його славнозвісній однойменній праці. У подібному дусі історик оцінював й інші події за доби УкраїниГетьманщини.

Наприклад, Гадяцький договір 1658 р. М. Драгоманов уважав політичним ідеалом вищої верстви козацтва. Ба більше, він обстоював думку, що Б. Хмельницький «імовірно сам перед своєю смертю згодився був на основи того договору» [2196]. Натомість Бендерський договір 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика з козаками історик оцінював як «вершок політичних змагань Запорожа» [2197], яке репрезентувало «центр демократичних змагань» української людності [2198].

Варто відзначити, і досить позитивне ставлення М. Драгоманова до реформи 1861 р., яку він трактував як «економічний та соціальний поступ великої маси народу» на засадах «поземельної й общинної самостійності» [2199]. У «Листах на Наддніпрянську Україну» автор обстоює думку, що «аграрні реформи 1863 – 66 рр. власне закінчають період української історії, початий Б. Хмельницьким, і через те одчиняють новий період. Вони добили політичну силу панства польського на Україні і через те поставили й справу українсько-московську так ясно, як доти вона не могла ставитися» [2200].

Та М. Драгоманов віднаходив на теренах минувшини й обнадійливі приклади, приміром, Велике князівство Литовське, котре він не тільки розглядав як східноєвропейську федерацію, принаймні як її зародок, а й уважав «зразком культурної білорусько-української держави з доволі природними кордонами» [2201]. «Якби подібні відносини проіснували два-три століття, то доля всього Сходу Європи була зовсім іншою, звичайно, більш щасливою, ніж тепер», – стверджує історик [2202]. У схожому сенсі автор оцінював й історію Запорозької Січі, котру називав «федеративною громадою козаків на Дніпрі» [2203]. Натомість він гостро засуджував централістичні візії історії, зокрема представлення східноєвропейської минувшини у відомому багатотомнику російського історика С. Соловйова [2204].

Таким чином, за версією М. Драгоманова, Поступ постає не тільки у вигляді певного соціального балансу, а й як змагання та взаємодоповнення контраверсійних суспільних ідеалів – федералізм / централізм.

Зауважимо, що український інтелектуал здебільшого поділяв позитивістську візію щодо Поступу.

«Навряд-чи зробимо помилку, якщо скажемо, що основні та найбільш вірні ідеї позитивної школи полягають у тому, що а) поступ людського життя відбувається закономірно, проте епохами, які змінюються не фаталістично (як в теорії місії народів), але органічно й логічно випливаючи одна з другої; і б) що поступ цей залежить від безперервного ходу розумового розвитку», – підкреслює історик [2205].

У славнозвісній студії «Шевченко, українофіли і соціалізм» М. Драгоманов характеризує О. Конта як особистість й інтелектуала, що дав «величезну картину поступу людського в думці й громадських порядках у своїй «Позитивній філософії»» [2206]. Водночас автор наголошує на взаємозумовленості ідей Поступу та закономірності в історії. На його думку, «тільки з визнанням ідеї поступу визнання певної правильності й закономірності в історичних явищах віднайшло собі тверду основу» [2207].

Та вічний скептицизм М. Драгоманова стосовно «довершених» теоретичних формул дається взнаки і у цьому питанні. Тому у його текстах неодноразово споглядаємо критично-недовірливі нотки щодо існування яких-небудь «об’єктивних законів» в історичній науці [2208].

Авторські зауваги та природознавчі метафори («хімічне з’єднання», порівняння історії з фізіологією і т. п.) виказують уповні очевидний позитивістський шар у стилі мислення М. Драгоманова, зокрема потужні впливи натуралістичної програми пізнання у просторі соціогуманітаристики другої половини ХІХ ст. Недаремно інтерпретатори його творчості зазвичай відносять українського інтелектуала до адептів позитивістської думки: «впевнений позитивіст і раціоналіст» (Б. Кістяківський) [2209], «послідовник Контовського позитивізму» (О. Гермайзе) [2210], «Драгоманов заявив себе позитивістом, ставши на цей грунт в 60-х роках» (М. Шаповал) [2211], «типовий син доби позитивізму» (І. Лисяк-Рудницький) [2212] і т. п.

Проте позитивістські настанови у візії М. Драгоманова формулюються вкрай обережно, зокрема з низкою застережень та виключень. Відтак обстоюючи положення про Поступ як закономірний вислід людського буття та «розумового розвитку» він усе ж таки не ігнорує духовні й ідеальні чинники, які багатьма прихильниками позитивізму вважалися метафізичними, тобто такими, що не варті уваги. Тим більше, що реалізація «поступових змін» в історії у жодному разі не сприймалася вченим як беззастережна та безумовна.

Відзначимо, що у стилі мислення М. Драгоманова чільне місце посідає просвітницько-раціоналістичний шар, який самобутньо доповнює й корелює позитивістські настанови. Передусім, це – непорушна віра у людський Розум та його витвори – суспільні ідеали, обстоювання раціональної підоснови пізнання, надання науці та літературі соціальних функцій та ін. [2213] Більше того, він є автором численних текстів культурно-просвітницького спрямування, які, за виразом Б. Кістяківського, могли б прикрасити будь-яку популярну літературу [2214].

Такий просвітницький і, водночас, раціоналістичний пласт у стильовому профілі М. Драгоманова помітно корелював його позитивістські уявлення стосовно Поступу на історичних теренах, позаяк вносив антропоцентричні чи гуманістичні складові. Тож різноманітні метаморфози на обширах минувшини сприймалися автором із різних перспектив, зокрема зі становища історичної Людини, котра повною мірою відчуває плин суспільного буття. Видається, що М. Драгоманов уводить до своєї візії елемент вірогідності, позаяк міркує про можливість, а не автоматичну неминучість історичного Поступу!

На його думку, «справа історика, коли він підходить до вивчення якоїнебудь частини державної історії народу, дослідити перш за все його державну систему, ідеал суспільного порядку, потім умови, які спричинилися до життя цього ідеалу, засоби, якими втілюється цей ідеал у дійсності, нарешті можливість досягнення правди у суспільстві та можливість поступу у майбутті, за відомого порядку» [2215]. Скажімо, з устроєм Римської імперії вчений пов’язував першу спробу реалізації «ідеалу величезної держави з рівноправністю (підкреслення М. Драгоманова. – Авт.) усіх її частин» [2216].

Отже, побутування народу / нації на сцені історії сприймається М. Драгомановим як своєрідне існування у просторі та часі, передусім у контексті певної доби, проте розгортається у вигляді розмаїтих форм на теренах державного, культурного, інтелектуального, господарського, політичного та соціального життя [2217]. Причому авторське потрактування Поступу пов’язується не з якось окремою нивою історичного буття, а з їхньою множинністю, ба навіть зі своєрідним переміщенням, перетіканням із однієї сфери до іншої.

Ці думки М. Драгоманов резюмує у вигляді кількох загальних положень, представлених у магістерській дисертації:

«а) історія народу повинна бути розглядувана з державно-національного боку і соціально-культурного людського [курсив М. Драгоманова. – Авт.];

b) занепад однієї зі сторін не тільки не завжди тягне за собою занепад іншої, але часто зумовлює собою поступ іншої;

с) поступ цивілізованого народу не припиняється, доки народ не поставлений в умови, що рівні фізичній смерті, фізичним лихоліттям або завоюванням, – хоч цей поступ може уповільнюватися, бути не всебічним, при чому поступ з одного боку може супроводжуватися затримкою чи занепадом з другого» [2218].

В іншій студії він наголошує, що в «кожного народу відбуваються коливання в устремлінні до прогресу» [2219].

Таке розуміння Поступу, безперечно, підважувало його лінійне й абсолютне потрактування, властиве багатьом позитивістським візіям, зорієнтованим на той чи інший суспільний ідеал, себто на досягнення якоїсь вищої стадії прогресивної еволюції у дусі оптимістичного фаталізму – «позитивної», «гармонічної», «індустріальної» і т. п. На думку історика Г. Іггерса, з такої перспективи тогочасні мислителі представляли минувшину як рух до нормативного чи раціонального суспільства [2220]. Згадаємо, приміром, знамениту схему трьох стадій інтелектуальної еволюції людства одного з фундаторів позитивізму О. Конта, котра увінчується вищим – позитивним чи науковим станом [2221].

Натомість М. Драгоманов уводить до схеми Поступу ідею суперечності і навіть гострого конфлікту між різними сферами історичного буття, зокрема культури й політики, що руйнує ідеали поступовості! Звісно, ці розумування українського мислителя досить далекі від ніцшеанського розчарування кінця ХІХ ст., вислідом якого стала думка про Поступ як забобонну людства. Проте вони свідчать, що М. Драгоманов істотно трансформував пануючі уявлення про Поступ як якусь єдину «машину» чи «механізм», що впевнено й беззастережно рухається на обширах Кліо.

«Що вирізняє ідею поступу у Драгоманова, то це її точне, обережне і відносно критичне формулювання. – зазначає І. Лисяк-Рудницький. – Драгоманов ніколи не сприймав поступ як якийсь автоматичний процес у природі і не ототожнював його з технологічними досягненнями й нагромадженням матеріальних благ, як це робило багато представників вульгарного лібералізму ХІХ ст.» [2222].

Але Б. Крупницький розглядав М. Драгоманова як «типового представника ідеї лінеарного прогресу» [2223].

Втім, про лінеарність конструкції М. Драгоманова варто вести мову з низкою поважних застережень. Адже він представляє ідею Поступу як ідейне й духовне змагання у царині культури, соціальних і політичних відносин, суспільних інституцій, господарства тощо. Саме у такому сенсі історик потрактовує ідею Прогресу на обширах давньоримської минувшини.

«Тілько ж сей прогрес в цивільній, горожанській рівності, котрий становить головний змисл і славу історії Риму в усему світі, ішов фатально, від часів невдачі італійської федерації, поряд з регресом в справі політичної вільности», – підкреслює автор [2224].

У схожому контексті український мислитель висвітлює й історію Візантії, зокрема наголошує, що імперії Ромеїв вдалося витримати натиск язичницьких племен, а згодом – персів, арабів та турків.

«Унаслідок цих причин поступ Візантії уповільнений, історія сповнена огидних явищ, – але вона все-таки не заслуговує того презирства з яким до неї ставляться історики всіх можливих напрямів. Варто тільки осягнути її справжній сенс, який, як видається нам, полягає у збереженні необхідних для поступу елементів давньої культури і в акомодації [пристосуванні – Авт.] їх, якщо не завжди до християнства у відомих віросповідних формах, то до християнських начал загалом», – стверджує вчений [2225].

Зрештою, Поступ у його візії постає не тільки у відмінній подобі, а і різниться своїми виявами, швидкістю й інтенсивністю, себто виступає як досить мінливе та суперечливе явище, що оживає на несподіваних відтинках історичного часу. «Не раз бувало в історії Європи, що найгірші часи апатії громадської, реакції були власне перед часами акції, поступу», – відзначає М. Драгоманов [2226]. Однак, такий підхід потребував конкретизації, себто висунення низки мірил вартості, з перспективи яких висвітлюється й оцінюється складний і суперечливий світ історії. Тому авторське сприйняття Поступу пов’язане з цілою низкою культурних та інтелектуальних орієнтирів.

Це досить точно відмітив один із перших радянських біографів М. Драгоманова Д. Заславський (згодом одна з найсуперечливіших та найодіозніших постатей тодішньої публіцистики і критики!), який звернув увагу на «нормативність» авторського потрактування Поступу щодо політичної, культурної та соціальної творчості [2227]. Проте зауважимо, що «нормативність» М. Драгоманова виглядає не стільки як категоричний припис або універсальний ідеал, скільки як певна міра, точніше мірило суспільної рівноваги. Відтак низка авторських дороговказів творить ту самобутню, часом неповторну систему координат, у межах яких М. Драгоманов розглядає Поступ в історії. Однією з таких світоглядних віх є ставлення історика до революції, себто до думки про неодмінну революційну природу самої ідеї Поступу.

Скептицизм, а радше негативізм М. Драгоманова щодо революційних перетворень споглядаємо ще на сторінках вищезгаданої магістерської дисертації.

««Революції не робляться на рожевій воді», – і перевороти не чиняться так, як хотілося б історикам. – зазначає дисертант. – Не говорячи про пролиття часто безневинної крові, вельми часто і багато хорошого зі старого порядку гине під час становлення нового» [2228].

Та ще відвертіше М. Драгоманов висловлюється щодо революційних потрясінь у громадівських виданнях.

«В ХІХ ст. багато було повстань, – а ні одно з них не здоліло змінити до коріння порядків не то громадських і господарських, а навіть і державних. Недавніми часами й науки про природу, геологія й біологія, показали, як помалу йдуть всі зміни на світі і замінили слово révolution на слово évolution (розпускання, зріст).

Нова наука природня мусить перевчити письменних людей і в їхніх думках про зміни порядків громадських, одучити од звичок держати свої думки найбільше на державних справах та державних змінах, та скорих переворотах та повстаннях, і привчити пам’ятати, що всі порядки в людських громадах ростуть, а не робляться одразу, і що державні чи противудержавні заходи й повстання – тілько частина тих приводів, якими посуваються зміни в людському життю, а далеко не все», – підкреслює вчений [2229].

У широкому сенсі М. Драгоманов прагне представити крайні й екстремальні форми соціальних перетворень як своєрідний вияв історичної еволюції, в якій «військові дії, як вибухи, класова ненависть, бунти та революції, звичайно, неминучі, але в якій вони складають лише частку і при тому не найсуттєвішу» [2230]. В іншій праці він обстоює тезу, що в

«історичному поступі більш усього має силу не добра воля осіб із усіма тими судами над ними, карами й страхами кари й каянням, а мимовільний зріст громадського життя та впорядкована громадська праця й тиха, й гостра» [2231].

Ці думки М. Драгоманова досить цікаво корелюються з його соціалістичним credo зокрема та світоглядом загалом.

Однак, схильний до виразної саморефлексії вчений наголошує, що він є соціалістом західноєвропейської школи, а не «російським нігілістом» [2232]. Більше того, для українського діяча властива мінливість, ситуативна динамічність і, заразом, послідовна спадкоємність у представленні власної належності до провідних політичних доктрин.

Скажімо, на початку 1880-х років засуджуючи якобінські та централістичні тенденції у російському революційному русі М. Драгоманов називає себе «українським соціалістом-федералістом» [2233]. У листі від 15/27 лютого 1891 р. до М. Павлика автор означує свої погляди як думки «старого анархіста прудоновської школи, котрий мабуть чи не оден зоставсь на всю Європу» [2234]. Натомість у листі 1894 р. до часопису «Kurjer Lwówski» М. Драгоманов зазначає, що він є європейським лібералом і соціалістом на кшталт англійських радикалів та соціалістів [2235].

Зауважимо, що авторські симпатії до англійської культури та політики неодноразово проступають у його текстах [2236]. В одній із публіцистичних заміток він називає Британську імперію «країною вікової свободи та політичної мудрості» [2237], а у незакінченій студії «Старі хартії вольності» вважає цю країну «прикладом новішого легітимізму конституційного» [2238]. Певне світло на природу таких симпатій кидає його донька – Лідія Драгоманова-Шишманова:

«Батько мій надзвичайно любив саму історію Англії, а її поступову еволюцію він уважав більш доцільною, ніж перевороти у Франції. Він був еволюціоністом по душі» [2239].

Послідовники та низка інтерпретаторів творчості М. Драгоманова досить часто ототожнюють його політичні погляди здебільшого з анархічним соціалізмом, передусім із прудонізмом [2240], політичний ідеал якого вбачають у вільній спілці громад [2241]. Проте таке потрактування виглядає однобічним, оскільки український учений спирався на широкий інтелектуальний та культурний підмурок європейської думки. Наприклад, М. Грушевський уважав, що погляди М. Драгоманова еволюціонували від «анархистично-революційного федералізму» до «федералізму конституційно-парламентного» [2242], себто скерованого на еволюційні зміни суспільства. Втім, у більш ранній студії М. Грушевський представляє М. Драгоманова як прибічника «еволюційного соціалізму з сильним народницьким відтінком» [2243].

Видається, що світогляд М. Драгоманова сполучав різноманітні ідеї з обсягу низки політичних доктрин другої половини ХІХ ст., зокрема соціалізму, анархізму, лібералізму тощо. Відтак у калейдоскопічній рецепції сучасників він одночасно постає як космополіт та інтернаціоналіст, ліберал і соціаліст, конституціоналіст та федераліст, гуманіст і демократ, поступовець й еволюціоніст, державник і анархіст, прихильник протестантизму й релігійний вільнодумець і т. п. Та й пізніші інтерпретації поглядів і світосприйняття М. Драгоманова вирізнялися крайньою контраверсійністю та численними спробами модернізувати його візії [2244].

Отож ці парні означення, коли йдеться про світосприйняття та погляди М. Драгоманова є не стільки контраверсійними, скільки взаємодоповнюючими. За спостереженням Є. Пизюра, з «класичного лібералізму Драгоманов прийняв лише його політичну доктрину, а відкинув соціальну» [2245]. Не випадково знаменитий німецький соціолог М. Вебер прихильно відгукнувся про конституційний проект М. Драгоманова, викладений у праці «Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы» (1884) [2246]. Не бракує і сучасних інтерпретацій конституціоналізму М. Драгоманова, котрий потрактовують у найрізноманітніших контекстах [2247].

Натомість ідея обстоювання волі чи свободи Особистості за будь-яких суспільно-політичних передумов, яка посідає чільне місце у світогляді М. Драгоманова, безперечно походить із царини анархічної доктрини П.-Ж. Прудона. Помітне місце у його поглядах посідають й ідеї Р. Оуена, за висловом М. Драгоманова, одного з чільних «європейських соціальних учителів» [2248], якого вважають прихильником суспільного раціоналізму та поборником «нової розумової віри». З працями цього англійського теоретика соціалізму М. Драгоманов ознайомився ще в гімназійні часи [2249]. Зокрема, думка англійського соціаліста про те, що особистість є продуктом соціального оточення («загального устрою»), циркулює у текстах українського інтелектуала [2250].

Зрештою, О. Мицюк слушно зауважив, що «Драгоманов належить до постатів многогранних. Його не укласти в прокрустове ліжко якогось одного вузького напрямку» [2251].

Привертають увагу й комунікаційні зв’язки М. Драгоманова, позаяк коло його особистих контактів вражає як своє строкатістю, так і розмаїтістю суспільно-політичних та громадських кольорів. Недаремно М. Павлик та І. Франко ще за життя М. Драгоманова переймалися долею його величезного архіву. Вони побоювалися, що у Софії ці матеріали можуть по смерті М. Драгоманова потрапити до російського уряду та спричинити величезну кількість політичних процесів [2252].

За іронією долі, політичні ідеї М. Драгоманова були затребувані різними партійними теоретиками на початку ХХ ст. – конституційними демократами (кадетами), радикалами-демократами, соціалістами-федералістами, соціалістами-революціонерами та ін., що спричинило своєрідне змагання навколо інтелектуальної спадщини українського мислителя.

Так чи інакше, сполучення відмінних політичних ідей було своєрідним запобіжником у світосприйнятті М. Драгоманова щодо крайнощів ліберальних або соціалістичних проектів. На думку О. Пріцака,

«він створив собі свій плюралістичний світогляд, в якому побіч себе гармонійно стояли лібералізм, еволюціонізм та конституціоналізм англійського типу, охорона індивідуальності перед державою (типу Прудона), культура, як база функціонування ідеальної республіканської системи, відмінної від радикалізму та клерикалізму (він ставив вище протестантизм, ніж православ’я), та етичний, (не політичний!) соціалізм» [2253].

Сучасні дослідники розглядають і потрактовують такі поєднання різноманітних політичних та інтелектуальних складових як проблему цілісності чи незавершеності, динамізму або ригідності світосприйняття М. Драгоманова [2254]. Схожу систему противаг споглядаємо й у драгомановській конструкції поняття «поступ», котре рефреном проходить крізь його дослідницькі, громадські та політичні практики.

Загалом М. Драгоманов як інтелектуал зорієнтований на еволюційне осягнення поступу як на ниві політики, так і в царині історії. Недаремно його сучасники (В. Дебогорій-Мокрієвич, С. Русова) вважали, що досягнення соціалістичного ідеалу він пов’язував виключно з еволюційним шляхом суспільних перетворень [2255]. М. Драгоманов навіть уводить самобутню шкалу революція / еволюція, яка виступає одним із засадних мірил вартості у його світогляді. Зазначимо, що у рецепції історика ця дихотомія представлена як своєрідна полярність у способах досягнення Поступу, хоч він віддавав незаперечну перевагу суспільній еволюції. Відтак сучасний дослідник А. Круглашов навіть називає М. Драгоманова еволюціоністом-поступовцем, який продукує оптимістичні настанови [2256].

М. Драгоманов украй негативно сприймав насильницькі дії як на історичній сцені, так і у тодішньому суспільному житті. Проте він категорично відкидав і толстовський містицизм із його ідею не чинити спротив насильству, позаяк уважав її «непоступовою для народів Росії» [2257]. З такої перспективи ставлення українського інтелектуала до дій російських революціонерів, зокрема їхніх терористичних актів, було достатньо складним. Приміром Л. Дейч підкреслював, що він надзвичайно гостро засудив убивство у 1878 р. шефа жандармів М. Мезенцова, позаяк уважав, що «тільки безчесна людина може вдарити кинджалом, не попередивши свого супротивника» [2258]. Натомість російський революціонер-народник В. Дебогорій-Мокрієвич відзначав, що М. Драгоманов схвалив цей замах і лише згодом посів негативну позицію щодо радикалізації російського революційного руху, який дедалі більше набував централістичних та якобінських рис [2259]. За висловом А. Кримського, М. Драгоманов був «палким ворогом тероризму» [2260].

Зауважимо, що терористичний акт народовольців 1 березня 1881 р., внаслідок якого загинув імператор Олександр ІІ, український діяч засудив однозначно та категорично, зокрема назвав його канібалізмом [2261]. «Ми не станемо як канібали, витанцьовувати перед трупом ворога», – підкреслює М. Драгоманов у своїй замітці «Смерть Александра ІІ» [2262]. Така позиція завдала істотного удару по його репутації у російських революційних колах початку 1880-х років [2263], оскільки до того часу він уважався «своєю» людиною, хоч і з вельми поміркованими поглядами.

Апогею ці настрої сягнули за часів редагування М. Драгомановим женевської газети «Вольное слово» (1882 – 1883), котру пов’язують, то з таємним осередком ліберальних земців «Земский союз» (цього погляду, вочевидь, дотримувався сам редактор!), то з діяльністю правомонархічної і, заразом, аристократичної організації «Священная дружина» на чолі з графом П. Шуваловим, яка намагалася боротися з російським революційним рухом нетрадиційними засобами (провокації, проведення кампаній із дискредитації окремих осіб та груп і т. п.). Низка дослідників припускає / стверджує, що саме «Священная дружина» фінансувала «Вольное слово» та інспірувала антитерористичну кампанію М. Драгоманова [2264].

Врешті, редакторство «Вольного слова» та гостра критика на адресу революціонерів-терористів спричинилися до безпосереднього звинувачення М. Драгоманова у співпраці з імперським урядом. Такі закиди споглядаємо у брошурі анархіста В. Черкезова [2265]. Тим більше, що полеміка навколо екстремістських практик сполучалася з дискусією навколо централістично-якобінського переродження російського революційного руху, котрий категорично відкидав федералістські устремління українського діяча [2266].

М. Драгоманов неодноразово порушував проблему терористичних актів та відкритого супротиву царському режиму у політичній публіцистиці. Передусім, він гостро засуджував «терористичну візію» чи «теорію виключних заходів», яка була вельми популярною поміж російських революціонерів-народників кінця 1870-х – початку 1880-х років На його думку, це – «єзуїтська теорія виправдання засобів метою, кінець-кінцем призведе до повного деспотизму особистості» [2267]. Більше того, М. Драгоманов вказував на фатальність перетворення російських «соціалістів-пропагандистів» у «політиків-терористів» і навіть пророкував, що воно завдасть страшної шкоди всьому революційному руху [2268]. Та засуджуючи терористичні замахи вчений не виключав відкритого і навіть збройного опору російському деспотизму, коли йшлося про захист прав та свобод Особистості!

Властиво, що саме захист Особистості М. Драгоманов уважав достатньою морально-етичною підставою для насильницьких дій і навіть збройних виступів! Походження таких поглядів варто дошукуватися в анархічній доктрині П.-Ж. Прудона, за якою воля особистості є наріжним каменем політичної свободи того чи іншого суспільства [2269]. Свої міркування М. Драгоманов резюмує у такій сентенції:

«чиста справа потребує і чистих засобів [розбив М. Драгоманова. – Авт.], і що ми, без будь-яких застережень, схвалюємо будь-який відкритий напад на систему, котра панує в Росії; що ми вітаємо всяку спробу збройного захисту своєї особистості та свого житла від розбійників Третього Відділення. Але ми ніколи не будемо проповідувати тайного вбивства, навіть убивства шпигуна, начальника таємної поліції, тирана» [2270].

Схоже, що М. Драгоманов якоюсь мірою сприймав терористичні акти вчинені відкрито, коли терорист не прагнув зберегти своє життя, а намагався привернути увагу до тих чи інших негативних явищ суспільного буття. Скажімо, до таких акцій він відносив замах В. Засулич на петербурзького градоначальника Ф. Трепова, що віддав наказ висікти різками землевольця Боголюбова (О. Ємельянова). Тоді В. Засулич залишилася на місці замаху та без опору віддала себе до рук поліції [2271].

«Таємне вбивство можна простити, або осягнути його причину, або ще, споглядаючи такі явища зі становища історика, можна зрозуміти ту користь, яку воно принесло тим, що звернуло увагу суспільства на причину, котрою воно викликано. Але славити таємне вбивство, мати його за приклад та систему неможливо. Щонайменше воно залишиться справою совісті тих, хто це зробив…», – наголошує М. Драгоманов [2272].

У наведених розумуваннях споглядаємо своєрідний етичний конфлікт між визнанням прав і свобод Особистості як вищого морального імперативу і, водночас, рівня можливих насильницьких заходів, які припустимі для їхнього захисту. Тим паче, що для автора-публіциста цей конфлікт істотно ускладнюється визнанням непорушності цінності життя будь-якої Людини, себто і Государя, і звичайного смертного [2273]. Ця інтелектуальна конфронтація й виплекала відому формулу М. Драгоманова про «чисту справу та чисті засоби». Власне, остання складає етичний стрижень поглядів та світосприйняття українського мислителя, котрий є визначальним і в авторській конструкції поступу, яка спирається на еволюційну підоснову.

Еволюціоністська настанова відігравала важливу роль в історичній візії М. Драгоманова, зокрема щодо української минувшини. Свого часу О. Гермайзе висловив низку цікавих спостережень стосовно інтерпретації поглядів М. Драгоманова у контексті тези про «розірвану еволюцію» українського народу, позаяк його «нормальний розвиток», порівняно з європейськими народами, був понівечений і порушений [2274]. Сучасні дослідники, зокрема А. Круглашов, обстоюють думку про драгомановську схему «обірваної Реформації» на українських теренах, яку пов’язують із проблемою пошуку «віри батьків» в українському національному відродженні другої половини ХІХ ст. [2275]

Відзначимо, що доба Реформації, за візією М. Драгоманова, була одним із найважливіших періодів, який, попри релігійні війни, допоміг «увільненню особи європейської людини од страшного рабства церковного» [2276] та спричинив руйнацію релігійного авторитету [2277]. Та найголовніше вік Реформації приніс із собою ідею віротерпимості й мирного і незалежного співіснування не тільки різних релігій та конфесій, а й церкви і суспільства. Тому з цієї добою М. Драгоманов ототожнював кардинальні зрушення європейської історії, передусім, у тих державах, які опинилися в центрі реформаційних перетворень. На його думку, «в цих країнах, відкритих тоді загальноєвропейським впливам, епохи відродження наук і реформації, релігійне і загалом культурне життя торувало шлях демократизації і свободи, з яких тільки перша може дати міцну основу культурі і лише друга може дати належний вихід усім моральним кризам, як і політичному життю» [2278].

Недаремно М. Драгоманов сприймав Реформацію як засадну ланку історичної еволюції будь-якого суспільства, котра формує модерні культурні та політичні засади. В українській історії таким «відповідником до західного протестантизму», за висловом І. Лисяка-Рудницького, М. Драгоманов уважав церковні братства [2279]. У листі до І. Франка від 6 лютого 1886 р. М. Драгоманов зауважив, що такі братства були «початком свого роду реформації» [2280].

Видається, що саме у цій площині варто дошукуватися причин його очевидних симпатій до протестантських рухів. До того ж, М. Драгоманов однозначно заповів своїм близьким та друзям поховати себе за протестантським обрядом [2281], що і було зроблено.

З цієї перспективи його надзвичайні зацікавлення буттям протестантських громад на українських обширах і навіть спроби активізувати їхнє духовне та культурне життя, нав’язати контакти з західними єдиновірцями, виглядають як намагання подолати фатальний «еволюційний розрив» українського суспільства на зламі пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби. Відтак М. Драгоманову навіть приписують поважне місце одного з «батьків-засновників» українського протестантизму [2282].

Вірогідно, саме у контексті роздумів про «перервану еволюцію» чи «обірвану Реформацію» й постала відома авторська метафора «плебейська нація». У широкому сенсі ця дефініція відображала як руйнівні метаморфози української минувшини, так і соціокультурні та політичні передумови тодішньої сучасності, які нав’язували зіставлення з історичним розвитком інших «недержавних» народів Європи.

Зрештою, історичні та суспільно-політичні погляди М. Драгоманова спиралася на європейську культурну основу його світосприйняття і гармонійну систему цінностей. Д. Освянико-Куликовський уважав М. Драгоманова «завершеним типом «російського європейця»» [2283], а С. Єфремов афористично нарік його першим українським аташе при «дворі європейської культури» [2284]. Власне, європеїзм чи космополітизм був наріжним каменем у поглядах та світосприйнятті М. Драгоманова як історика та громадського діяча. Саме через нього проліг шлях молодого й обдарованого вченого до українства, про що він пише у листі до В. Антоновича від 10 вересня 1885 р. [2285] Б. Крупницький навіть зауважив, що «для нього [М. Драгоманова. – Авт.] існували тільки абсолютні всесвітні правди» [2286].

З такого погляду драгомановський європеїзм часто-густо постає не тільки як провідний світоглядний орієнтир, а як своєрідний синонім Поступу й поступовості. «Дійсно в тому європействі лежить корінь всего поступового в усій Росії і почастно в Україні ХІХ ст.», – відзначає М. Драгоманов [2287]. Ба більше, європеїзм є культурною підосновою політичної та історичної візії вченого, позаяк відіграє роль як засадного мірила вартості, так і універсального масштабу для порівняння й аналогії.

«Пробуток у Європі до решти переконав мене, що власне європеїзм, – або космополітизм, котрий не відкидає частних національних варіацій загальних ідей і форм, – і є найкраща основа для українських автономних змагань, – і що тепер усяка наукова, як і політична діяльність мусить бути основана на інтернаціональному фундаменті», – стверджує М. Драгоманов [2288].

Звідси й походить відоме гасло вченого: «космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці!» (виділення М. Драгоманова. – Авт.) [2289].

Зауважимо, що М. Драгоманов чудово усвідомлював суперечливість сприйняття космополітизму у суспільній та науковій думці. В одній зі своїх лекцій, читаних в університеті Св. Володимира, він зазначив:

«Слово космополітизм, – громадянин Всесвіту, – належить до кола таких, які до цього часу не мають повністю усталеного ставлення… Як майже будь-яке поняття щодо життя суспільного, поняття про космополітизм може бути оцінено лише історичним методом. А для цього ми повинні звернути увагу на час й обставини виникнення поняття, на ті поняття, котрим воно протиставляється, нарешті на ті історичні впливи, які це поняття відображає, представляючи відому ступінь людського розвитку» [2290].

У студії «Император Тиберий» М. Драгоманов подає власне, антропоцентричне визначення космополітизму.

««Громадянина всесвіту» не може бути тому, що всесвіт не утворює громадянського суспільства. – підкреслює історик. – Космополітизм є лише звільнення особистого сумління та переконань людини від авторитету станового, національного, і т. п. політичних [курсив М. Драгоманова. – Авт.] умов, – і він неодмінно тягне за собою повагу до людини на будь-якому місці» [2291].

В іншій праці М. Драгоманов відзначає, що «космополітизм і гуманізм виключають лише національні антипатії, національну виключність, закликають до стирання національних недоліків» [2292].

Таким чином, авторський космополітизм варто сприймати не стільки у розумінні відомої візії «світового громадянства», скільки у гуманістичному й духовному сенсі. За висловом М. Павлика, М. Драгоманов – «космополіт-федераліст, у найкращім і найширшім розумінню сього слова – прихильник духового союзу Вкраїни з усім культурним світом» [2293]. У такому контексті космополітизм українського вченого виглядає як духовна й культурна належність до людськості та його передових чи, як тоді висловлювалися, «поступових ідей». Зокрема, він гостро відчував і декларував свою прихильність до надбань європейської та світової культури, насамперед, її інтелектуальних і політичних здобутків.

«Ніхто, більше за мене, не волів би, щоб наші здобували культуру напрямки з європейських джерел, а не з московсько-петербурзьких водовозних діжок. Можу сказати, що на протязі 15-ти років я не написав жодної статті, в якій не була висловлена ця думка», – зазначає М. Драгоманов у вищезгаданому листі до В. Антоновича [2294].

Варто наголосити, що і в політичних та громадських практиках М. Драгоманов був схильний апелювати до європейської думки, зокрема до знаних корифеїв тогочасної культури. Пригадаємо, наприклад, його знайомство з російським письменником І. Тургенєвим – віце-президентом Міжнародного літературного конгресу у Парижі у червні 1878 р., завдяки якому він виступив із доповіддю на цьому форумі про становище української мови у Російській імперії. Президентом цього конгресу був В. Гюго [2295].

Пізніше М. Драгоманов згадував, що І. Тургенєв був «типічним чоловіком нової російської культури, котра при всіх своїх хибах, може власне через свою новину має в собі багато власне універсального, космополітичного» [2296]. Ця заувага досить добре ілюструє ту особливу роль, яку український мислитель відводив космополітизму як світоглядній настанові.

Недаремно М. Драгоманов не тільки намагався представити українську історію, а й майбуття політичного українства у координатах вселюдського, європейського поступу ХІХ ст.

«Правдиво науковий, широкий погляд на історію України, – наголошує вчений, – мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу» [2297].

В іншому місці він зазначав, що «прихильність до своєї країни й народу тільки виграє, коли вона очиститься від старозаконної ненависті до чужих і освітиться світлом вселюдського спрямування до поступу» [2298].

З означеної перспективи спроби протиставлення національних вартостей до політичних, культурних та інтелектуальних надбань європеїзму чи космополітизму рішуче засуджувались і відкидалися М. Драгомановим. Зокрема, він саркастично прокоментував прохання редактора львівської «Правди» подати до часопису європейську наукову хроніку у дусі ігнорування космополітизму та раціоналізму, позаяк ці інтелектуальні впливи нібито не сприймають українські читачі [2299]. Така налаштованість, на переконання автора, розривала «єдину провідну нитку безпохибного поступу і саму підставу новішого возрождіння національностів» [2300].

На думку С. Томашівського, М. Драгоманов уважав, що «природний і доцільно підпомаганий поступ народної маси в культурі, господарстві й політиці мусить автоматично й неминучо зближати до себе всі землі залюднені українським племенем, виробляти почуття єдности й спільних інтересів та вкінці довести до можливо повної реалізації їх» [2301]. Зрештою, співвідношення між космополітизмом та національністю творить ще одну засадну зв’язку у світогляді М. Драгоманова, на якому вибудовується його конструкція Поступу.

Загалом тексти українського мислителя вирізняються не тільки масштабністю та глибиною порушених проблем, цікавими історичними екскурсами і несподіваними передбаченнями, а і самобутніми аналогіями й зіставленнями. Та й саме ХІХ століття, назване «віком поступу», М. Драгоманов сприймав у призмі специфічного сполучення національних та космополітичних проектів. Відзначимо, що історик розглядав тодішню сучасність як «вік відродження народностей» [2302]. Наприклад, він уважав, що в Італії «ідея народності» поєдналася з ідеалом «політичного прогресу» [2303] й увінчалася появою нової держави на європейській мапі.

Проте ідеал народності у візії М. Драгоманова неодмінно сполучався з ідеєю космополітизму.

«Наше століття є століттям національностей, – вік злиття Італії, Німеччини, проте воно є, заразом, спадкоємцем віків гуманізму та декларації прав людини. – зауважує автор у своїй магістерській дисертації. – Якщо придивитися до самої вимоги перетворення в ім’я національності, – то ми побачимо, що це домагання та рух мають силу й співчуття світу, в яких питання національності є, водночас, і питанням культури та прав людини. Наш вік є віком національних об’єднань, – але наше століття є також століттям величезних міжнародних промислових підприємств, міжнародних виставок, учених конгресів і т. п. космополітичних заходів» [2304].

Вочевидь, на авторське розуміння космополітизму незаперечно впливали й соціалістичні складові його світогляду, себто інтернаціональні мотиви, які виразно проступили впродовж 1870-х років. Тому у працях М. Драгоманова неодноразово порушуються питання про співпрацю й взаємодію соціалістів різних національностей. Своєрідним вислідом таких поглядів була його думка про організацію «загального Союзу» чи «універсальної конфедерації» як форми співпраці та задоволення всіх «природних інтересів народів» [2305]. Однак, висловлюючи думки про потребу слов’янської федерації чи навіть вселюдської конфедерації народів / націй історик завсіди категорично і рішуче обороняв рівноправність та вільний розвиток національних культур і мов.

На його думку, «весь поступ новоєвропейських суспільств» був тісно пов’язаний із емансипацією національних мов, що найповніше виявилося у добу Реформації [2306]. В одній із численних публіцистичних статей М. Драгоманов навіть зауважив, що «думка знищити якусь мову фізично неможлива: знищити мову народу так само неможливо, як позбавити його одного з п’яти почуттів, даних Богом» [2307].

Видається, що космополітизм М. Драгоманова випливав із визнання засад і досягнень цивілізації як загальнолюдської творчості в історії, котра пов’язує діяння й пориви всіх народів / націй. Це творило своєрідний баланс між космополітичними й національними настановами у його світосприйнятті та поглядах.

З цієї перспективи соціалістичні переконання сприймалися М. Драгомановим як інтелектуальний здобуток цивілізації та тріумфу людського Ratio, котрі він розглядав як результат «усього соціально-економічного і морального прогресу Європи» [2308]. Російський ліберал, а у недавньому минулому колишній соціаліст, П. Струве навіть назвав українського діяча «позитивним соціалістом» [2309]. І. Лисяк-Рудницький обстоював думку про етичну мотивацію соціалізму М. Драгоманова [2310]. Мабуть, саме цей етичний ригоризм спричиняв, за висловом мемуаристки О. Гольштейн, те вороже ставлення до М. Драгоманова, що було «долею цілого його емігрантського життя» [2311]. Натомість М. Яворський уважав, що численні конфлікти М. Драгоманова зумовлювалися його зарозумілістю й автократією [2312].

Зауважимо, що соціалістична доктрина розглядалася у колах багатьох європейських інтелектуалів другої половини ХІХ ст. як найоптимальніший та дієвий інструмент тогочасної суспільної думки і громадських практик, самобутній доказ і, заразом, продукт вселюдського Поступу! У такому ж сенсі трактував соціалістичні ідеали й М. Драгоманов.

«Правдивий соціалізм у думці й праці настав, власне, у XIX ст. як через те, що тільки тепер, після великих державних змін і революцій XVI – XVIII ст., – настало панування вільного багатирства в державі та праця вільних наймитів у господарстві під урядом багатирів, так і через те, що тільки тепер склались остаточно й допевнились і думки передових людей XVIII ст. про природний незупинний поступ громадський наперед – прогрес [курсив М. Драгоманова. – Авт.], поступ у господарстві, в громадських порядках, у науках і знаннях. Думка про такий прогрес скасувала віру в суди божі, в апостолів і всякі катаклізми згори, не тільки од бога, а й од «великих людей» і начальства, і показала дійсний розум і таких гострих, часових рухів, які перше можна було вважати за катастрофи», – стверджує історик [2313].

В іншому місці він зазначає, що ідея Поступу в історії є необхідною підвалиною «всякої громадської – політично-соціальної – праці» [2314].

Втім, такі пасажі ніколи не заважали М. Драгоманову послідовно висловлюватися супроти унітарних, централістських та шовіністських тенденцій у соціалістичному русі наприкінці ХІХ ст., в яких простежувалися спроби ігнорувати національно-культурні потреби й інтереси «плебейських» чи «недержавних» народів. Більше того, соціалістичний ідеал у його рецепції побутував у вигляді федерації чи братства «інтегрально розвинутих індивідуумів» [2315]. Варто наголосити, що саме етичний стрижень, який охороняв М. Драгоманова від екстремальних пропозицій соціалізму та лібералізму, уберігав його і від крайнощів позитивістської методології (ідея тотального детермінізму і т. п.) та, водночас, відігравав помітну роль і в авторському розумінні Поступу.

Таким чином, візія українського мислителя скерована на витворення балансу поміж Свободою особистості / громади та вільним розвитком будь-якої нації. Ця настанова автора відображає своєрідну рівновагу між ліберальними, соціалістичними й анархістськими цінностями, сполученими у його федералістському ідеалі. Однак, цей ідеал спирався ще й на усвідомлення М. Драгомановим складного і суперечливого становища політичного українства в імперії Романових. «На що ж ми, українці, котрих хіба всесвітній катаклізм може політичне одірвати од великорусів, можемо покладати надію на ліпшу будучність?» – запитує український діяч [2316]. Імовірну відповідь М. Драгоманов пов’язував із демократичним перетворенням Росії та політичним і культурним вихованням людської Особистості, себто з програмою федералістською, а не сепаратистською [2317].

Не випадково він тримався думки про двоєдність вимірів суспільного Поступу, себто з перспективи Людини та Громади [2318]. «Власне в варіаціях зросту і розуміння індивідуалізму, і акомодації (пристосування. – Авт.) індивідуума і колективності, котра все більше розширяється од роду до людскости, і єсть поступ громадський», – підкреслює М. Драгоманов [2319]. В одній із своїх перших студій історик обстоює тезу, що саме «розвиток особистості (курсив М. Драгоманова. – Авт.) представляє необхідний поступ» [2320]. Зрештою, він постулює розуміння ідеї Поступу як перетворення самої історичної Людини!

Це співвідношення між особистим та громадським у його рецепції доволі добре прокоментував Б. Крупницький.

«Драгоманів – типовий представник ідеї прогресу. – відзначає Б. Крупницький. – Вихідний пункт прогресу – вільна людина, що шляхом свобідного об’єднання з іншими вільними людьми в більші чи менші колективи приходить до вищих форм суспільного життя» [2321].

На думку А. Круглашова, М. Драгоманов визначає мету поступу через пропозицію гуманістичного ідеалу [2322]. Таке представлення конструкції Поступу не тільки надає їй наскрізного ідеалістичного змісту, а й продукує глибокий етичний сенс. Адже прогрес у репрезентації М. Драгоманова трансформується у моральний імператив історичної Людини на шляху до її самовдосконалення, передусім, до здобуття особистої та громадської Свободи!

Отож, за візією М. Драгоманова, Поступ в історії постає як складний і достатньо суперечливий та хиткий стан рівноваги між еволюцією й революцією, національністю і космополітизмом, особистістю та громадою, державою і націями, відмінними ідеалами й різними соціальними верствами, «аристократичними» та «демократичними» періодами минувшини тощо. Історик уподібнює прогрес до шальок уявних терезів, на які кинуті різноманітні ваги (політичні, культурні, господарські, соціальні, інтелектуальні та інші вартості). Саме співвідношення між ними, власне, й творить ту ідею Поступу, найголовніший сенс якої вбачався у духовному переродженні Людини, зокрема в її перетворенні з істоти соціальної й етнографічної у Людину культурну та політичну!

Примітки

2132. Драгоманов М. П. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. – К., 1869. – Ч. 1. – С. 33.

2133. Його ж. Листи на Наддніпрянську Україну. – Коломия, 1894. – С. 4.

2134. Його ж. Два учителі. – С. 585.

2135. Пчілка О. Спогади про Михайла Драгоманова // Україна. – 1926. – № 2/3. – С. 55 – 56.

2136. Драгоманов М. Австро-руські спомини… – С. 7 – 8 (прим.*).

2137. Его же. Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы // Его же. Собрание политических сочинений / Предисл. П. С. [П. Струве]. – Paris, 1905. – Т. 1. – С. 278, 354.

2138. Его же. Предисловие // Письмо Н. И. Костомарова к издателю «Колокола» / С предисл. М. Драгоманова. – Женева, 1885. – С. IV.

2139. Его же. Новые движения среди русских галичан // Его же. Политические сочинения / Под ред. И. М. Гревса, Б. А. Кистяковского. – М., 1908. – Т. 1: Центр и окраины. – С. 461.

2140. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 2. – С. 98.

2141. Драгоманов М. Австро-руські спомини… – С. 4.

2142. Лист попечителя Київського учбового округу М. Пирогова до директора училищ Полтавської губернії О. Данилевського з зауваженням педагогічній раді з приводу виключення М. Драгоманова з гімназії (14 березня 1859 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841 – 1994 / Упоряд. Г. Болотова, І. Бутич, Н. Грабова, О. Купчинський, Д. Пельц, Г. Сорока; передм. І. Бутича. – Львів, 2001. – С. 35.

2143. Романович-Славатинский А. В. Моя жизнь и академическая деятельность 1832 – 1884 гг.: Воспоминания и заметки // ВЕ. – 1903. – № 5. – С. 186 – 187.

2144. Лист директора Полтавських училищ О. Данилевського до попечителя Київського учбового округу про ставлення учителя Строніна до справи М. Драгоманова (25 березня 1859 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841 – 1994. – С. 36.

2145. Чижевський Д. Драгоманів і Стронін // Драгоманівський збірник: ПУВПІД / Під заг. ред. д-ра В. Сімовича. – Прага, 1930. – Т. 1. – С. 293 – 298.

2146. Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов, 1841 – 1895: Его юбилей, смерть, автобіографія і спис творів / Зладив і видав М. Павлик. – Львів, 1896. – С. 342.

2147. Чесноков В. И. Правительственная политика и историческая наука России 60 – 70-х годов ХIХ века. Исследовательские очерки. – Воронеж, 1989. – С. 168 – 169.

2148. Лемке М. Очерки по истории русской цензуры и журналистики ХІХ столетия. – СПб., 1904. – С. 323.

2149. Никитенко А. В. Записки и дневник: В 3 т. – СПб., 1893. – Т. 2. – С. 95.

2150. Драгоманов М. Внутреннее рабство и война за освобождение. – Genéve – Bale – Lyon, 1877. – С. 17.

2151. Его же. Положение и задачи науки древней истории // Його ж. Вибране. – С. 78.

2152. Его же. Программа по истории Древнего Востока, представленная историко-филологическому факультету приват-доцентом М. Драгомановым / Отд. оттиск с «Университетских известий». – К., 1865. – С. 2 – 3.

2153. Его же. Государственные реформы Диоклециана и Константина Великого (Вторая пробная лекция, читанная в Университете Св. Владимира, для получения звания приватдоцента) // УИ. – К., 1865. – № 2. – С. 1.

2154. Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 388.

2155. Его же. О состоянии женщины в первый век Римской империи. – К., 1864. – С. 31.

2156. Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 220.

2157. Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 381.

2158. Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 221.

2159. Там же. – С. 222.

2160. Драгоманов М. П. Древний Восток. – Арк. 1 зв.

2161. Его же. О состоянии женщины… – С. 32.

2162. Шишманов І. Роля України в болгарськім Відродженню. Вплив Шевченка на болгарських поетів Передвизвольної Доби. – Відень, 1916. – C. 5.

2163. Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським 1871 – 1877 / Зладив М. Павлик. – Львів, 1910. – С. 93.

2164. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. – Т. 6. – С. 133.

2165. Драгоманiв М. Оповідання про заздрих богів. – [Відень], 1915. – C. 36 – 37.

2166. Драгоманов М. Внутреннее рабство… – С. 11.

2167. Его же. Древний Восток. – Арк. 3.

2168. Его же. Программа по истории Древнего Востока… – С. 4.

2169. Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 182.

2170. Его же. Курсы лекций по истории Древнего Востока, Римской империи и др., читанные в Университете Св. Владимира [автограф; 1864 – 1873 рр.] // ІР НБУВ. – Ф. 172. – Спр. 1. – Арк. 254.

2171. Его же. Историография Эллады (Конспект лекций) [автограф; 1867 р.] // Там само. – Ф. 1. – Спр. 44067. – Арк. 140.

2172. Его же. Очерки историографии в Древней Греции. Глава вторая. Геродот // УИ. – К., 1868. – № 1. – С. 1.

2173. Там же. – С. 1.

2174. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 24.

2175. Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 325 (прим. 1)

2176. Там же. – С. 389.

2177. Драгоманов М. П. Первобытная культура: 1) Ископаемые; 2) Современные расы и дикари. Лекции [1874 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 44073. – Арк. 29.

2178. Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ – 30-ті роки ХХ століття) / Наук. ред. Р. Пиріг. – Київ – Дрогобич, 2008. – С. 28.

2179. Драгоманов М. Рец. на вид.: Записки Товариства ім. Шевченка: вид., присвячене науці і письменству українсько-руського народу / Впорядкував Ю. Целевич. – Львів, 1892. – Ч. 1. – 212 с. // Народ (Коломия). – 1893. – № 17. – С. 187.

2180. Федченко П. М. Михайло Драгоманов. Життя i творчість. – К., 1991. – С. 40.

2181. [Грушевська К.] Збирання і видавання дум в ХІХ і в початках ХХ віку // Українські народні думи. – [К.], 1927. – Т. 1 корпусу: тексти № 1 – 13 і вступ К. Грушевської. – С. CIII.

2182. Odarchenko P. Drahomanov as Folklorist // AUAAS. – New York, 1952. – Vol. 2, no. 1. – P. 36 – 37.

2183. Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 381.

2184. Его же. Сиракузские тираны. Конспект лекций по древней истории [автограф; 1867 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 44072. – Арк. 4.

2185. Его же. Евреи и поляки в Юго-Западном крае. По новым материалам для Юго-Западного края // ВЕ. – 1875. – № 7. – С. 159.

2186. Его же. Восточная политика Германии и обрусение // Его же. Политические сочинения. – Т. 1. – С. 116, 129.

2187. Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 406.

2188. Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова. – С. 362.

2189. Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 418.

2190. Архів Михайла Драгоманова. – Т. 1. – С. 110.

2191. Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 378.

2192. Там же. – С. 379.

2193. Драгоманов М. Нації Східньої Європи та інтернаціональний соціалізм // З починів українського соціалістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток / Зладив М. Грушевський. – Wien, 1922. – С. 175.

2194. Драгоманів М. Козаки / Пер. з нім. М. Павлика. – Львів, 1906. – С. 22.

2195. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895) / Зладив М. Павлик. – Чернівці, 1912. – Т. 5: (1886 – 1889). – С. 311.

2196. Драгоманів М. Козаки. – С. 23.

2197. Там само. – С. 29.

2198. Там само. – С. 27.

2199. Драгоманов М. Восточная политика Германии и обрусение… – С. 172.

2200. Його ж. Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 36.

2201. Его же. Историческая Польша и Великорусская демократия. – Женева, 1881. – С. 21.

2202. Там же. – С. 21.

2203. Драгоманов М. Українська література, проскрибована російський урядом / Пер. з фр., текстолог. опрацювання та прим. Г. Цвенгроша; вступ. слово М. Колесси. – Львів, 2001. – С. 59.

2204. Його ж. Україна і центри (Замість фельєтона і бібліографії) // Громада. Українська збірка / Впорядкована М. Драгомановим. – Женева, 1878. – № 2: Звістки про Україну 1876 – 1877. – С. 427.

2205. Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 388.

2206. Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 376.

2207. Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 37.

2208. Его же. Государственные реформы Диоклециана… – С. 20.

2209. Кистяковский Б. М. П. Драгоманов. Его политические взгляды, литературная деятельность и жизнь // Драгоманов М. П. Политические сочинения. – Т. 1. – С. Х.

2210. Гермайзе О. М. П. Драгоманов в українській історіографії // Україна. – 1926. – № 2/ 3. – С. 129.

2211. Шаповал М. Михайло Драгоманов як ідеолог нової України (З нагоди 35-ліття смерті і 50-ліття програми українського соціалізму). ІІІ. Науковий світогляд М. Драгоманова // Драгоманов М. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками / Під заг. ред. П. Богацького. – Прага – Нью-Йорк, 1937. – С. 34.

2212. Лисяк-Рудницький І. Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. – С. 381.

2213. Гаєвська Л. О. Літературно-естетична концепція М. Драгоманова в контексті культурософії ХІХ ст. // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова / Відп. ред. Р. С. Міщук. – К., 1991. – С. 46.

2214. Кистяковский Б. Указ. соч. – С. LXXV.

2215. Драгоманов М. Государственные реформы Диоклециана… – С. 2 – 3.

2216. Его же. Сиракузские тираны. – Арк. 4.

2217. Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 421.

2218. Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 324 – 325.

2219. Его же. Император Тиберий (Рассуждение pro venia legendi М. Драгоманова) // УИ. – К., 1864. – № 1. – С. 36.

2220. Iggers G. The Idea of Progress: A Critical Reassessment // The American Historical Review. – 1965. – Vol. 71, no.1 – P. 4.

2221. Конт О. Дух позитивной философии… – С. 10.

2222. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик. – С. 306.

2223. Крупницький Б. Друга частина. Історіософічні замітки в зв’язку з історією України: 1. Ідея прогресу і соціологічні схеми Драгоманова і Липинського // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 139.

2224. Драгоманів М. Старі хартії вольності. – [Відень], 1915. – С. 22.

2225. Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 323.

2226. Його ж. Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 82.

2227. Заславский Д. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. – К., 1924. – С. 41.

2228. Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 12 – 13.

2229. Його ж. «Переднє слово» до «Громади». 1878 // З починів українського соціалістичного руху. – С. 136.

2230. Его же. La Révolté об иллюзиях конспираторов и революционеров // Его же. Собрание политических сочинений. С биографическим очерком и портретом автора / Предисловие ко второму тому Б. К. [Б. Кистяковского]. – Paris, 1906. – Т. 2. – С. 441.

2231. Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 378.

2232. Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова. – С. 374 (прим*).

2233. Драгоманов М. П. Тираноубийство в России и поведение западной Європы // Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 347.

2234. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. – Т. 6. – С. 128.

2235. Лист М. Драгоманова, опублікований у часописі «Kurjer Lwowski» із спростуванням тверджень книги С. Зеленського «Генеза і розвиток нігілізму в Росії» (1894 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841 – 1994. – С. 257.

2236. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 117.

2237. Его же. Накануне новых смут // Его же. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 760.

2238. Його ж. Старі хартії вольности. – С. 27.

2239. Драгоманів-Шишманова Л. Зі споминів про М. Драгоманова // Дзвін. – 1991. – № 10. – С. 141.

2240. Лозинський М. Українське національне питання в творах Михайла Драгоманова. – [Відень], 1915. – С. 31; Феденко П. Михайло Драгоманов і П’єр Жозеф Прудон // Драгоманівський збірник… – Т. 1. – С. 286; Лучишин І. Будьмо справедливі! (М. Драгоманов) // КВ. – 1944, 29 січ. – № 19. – С. 3.

2241. Крупницький Б. 9. З української типології: I. Дещо до характеристики українського національного духа // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 190.

2242. Грушевський М. З починів українського соціалістичного руху. Начерки і фрагменти // З починів українського соціалістичного руху. – С. 86.

2243. Его же. Движение политической и общественной украинской мысли в ХIХ столетии // Его же. Освобождение России и украинский вопрос. – С. 51.

2244. Дмитриченко В. С. До оцінки соціалістичних поглядів М. П. Драгоманова (1841 – 1895) // З історії філософії і соціології на Україні: Республ. міжвідомч. зб. – К., 1968. – С. 83 – 84.

2245. Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова // ЛДП. – 1966. – № 8/ 10. – С. 4.

2246. Вебер М. Исторический очерк освободительного движения в России и положение буржуазной демократии / Пер. с нем. – К., 1906. – С. 24.

2247. Метельський Р. Е. Конституціоналізм Михайла Драгоманова: Автореф. дис. … к. юрид. н.: 12. 00. 01 / НАНУ. ІДПК. – К., 1998. – 16 с.; Комзюк Л. Т. Драгоманівська конституційноправова концепція політичної самостійності України і ХХ століття: Автореф. дис. … к. юрид. н.: 12. 00. 01 / УВС. – Харків, 1999. – 18 с.

2248. Драгоманов М. П. Украинская «Громада» в рецензии г. Стефановича // Драгоманов М. П. Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 221.

2249. Його ж. Листи до Івана Франка і інших. 1887 – 1895 / Видав І. Франко. – Львів, 1908. – [Ч. 2]. – С. 19.

2250. Його ж. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 357, 376 – 377.

2251. Мицюк О. Рец. на кн.: Грушевський М. З починів українського соціалістичного руху. – Відень: УСІ, 1922. – 212 с. // НУ (Прага). – 1922. – № 10/11. – С. 53.

2252. Денисюк І. Листи Михайла Павлика до родини Драгоманових // ЗНТШ (Львів). – 1997. – Т. 234. – С. 458.

2253. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Ред. І. Бречак. – Київ – Кембридж, 1991. – С. 8 – 9.

2254. Круглашов А. Драма інтелектуала… – С. 13.

2255. Дебогорій-Мокрієвич В. Із споминів про М. П. Драгоманова (Писано весною р. 1922) // ЗСЛ. – К., 1927. – Кн. 1. – С. 290; Спогади Софії Русової про Михайла Драгоманова (1905 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841 – 1994. – С. 393.

2256. Круглашов А. Драма інтелектуала… – С. 159 – 160.

2257. Драгоманів-Шишманова Л. Зі споминів… – С. 139.

2258. Дейч Л. М. П. Драгоманов в изгнании // ВЕ. – 1913. – № 10. – С. 208.

2259. Дебогорій-Мокрієвич В. Вказ. праця. – С. 276.

2260. Крымский А. Михаил Петрович Драгоманов (некролог) // ЭО. – 1895. – № 4. – С. 132.

2261. Грушевський М. З починів українського соціалістичного руху. – С. 85.

2262. Драгоманов М. П. Смерть Александра ІІ // Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 342.

2263. Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України ІІ половина ХІХ ст. – К., 1971. – С. 133 – 134.

2264. З приводу тлумачення й оцінки ролі М. Драгоманова у «Вольном слове» протягом кінця ХІХ – ХХ ст. точилися запеклі дискусії. Втім, недостача джерел, особливо оригінальних, так і не дозволила опонентам дійти певного консенсусу. Причому навіть стисла бібліографія з обсягу цієї проблеми складається, щонайменше, з кількох десятків позицій. Див., приміром:

Богучарский В. Я. Из истории политической борьбы в 70-х – 80-х гг. ХIХ века. Партия «Народной Воли», ее происхождение и гибель. – М., 1912. – С. 386 – 438;

Кистяковский Б. Страницы прошлого. К истории конституционного движения в России (По поводу книги: Богучарский В. Я. Из истории политической борьбы в 70-х – 80-х гг. ХIХ века. Партия «Народной Воли», ее происхождение и гибель. – М.: книгоиздательство «Русская мысль», 1912. – IV, 483 с.). – М., 1912. – С. 48 – 69;

Ананьич Б. В., Ганелин Р. Ш. С. Ю. Витте, М. П. Драгоманов и «Вольное слово» // Исследование по отечественному источниковедению: Сб. ст. посвящ. 75-летию проф. С. Н. Валка. – М. – Л., 1964. – С. 163 – 178;

Чия це фальшивка? [Відгук на ст. Б. Ананьїча та Р. Ганеліна «С. Ю. Витте, М. П. Драгоманов и «Вольное слово»». Підп.: Бажан М. П., Басс І. І., Бернштейн М. Д., Засенко О. Є., Комишаченко М. П., Кирилюк Є. П., Пільгук І. І., Романченко І. С., Сиваченко М. Є., Шабліовський Є. С., Шевченко Ф. П.] // Вітчизна. – 1965. – № 8. – С. 164 – 174;

Антонович М. М. П. Драгоманов і «Вільне слово» (На базі таємних австрійських документів) // УІ. – 1978. – № 4. – С. 42 – 58;

Заверющенко Н. С. Михайло Драгоманов і газета «Вольное слово» (1881 – 1883) в полеміці з російською соціалістичною журналістикою: Дис. … к. філол. н.: 10.01.08 / ХНУ. – Харків, 2005. – С. 74 – 75;

Гриценко І. С., Короткий В. А., Томенко М. В. «Людина земная з печаттю пророка…» // Михайло Драгоманов: Автожиттєпис / Уклали І. С. Гриценко, В. А. Короткий, М. В. Томенко. – К., 2009. – С. 51 ; та низку ін.

2265. Черкезов В. Драгоманов из Гадяча в борьбе с русскими социалистами. – Женева, 1882. – C. 4 – 6.

2266. Кудряшев В. Н. М. П. Драгоманов и русские социалисты. Дискуссия о федерализме // ВТГУ. – 2010. – № 336. – С. 84 – 85.

2267. Драгоманов М. П. Обаятельность энергии // Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 384.

2268. Его же. К биографии А. И. Желябова // Там же. – Т. 2. – С. 414.

2269. Феденко П. Вказ. праця. – С. 278.

2270. Драгоманов М. П. Тираноубийство в России… – С. 345.

2271. Его же. Историческая Польша… – С. 412.

2272. Его же. Терроризм и свобода, муравьи и корова (Ответ на ответ «Голоса») // Его же. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 289.

2273. Его же. Тираноубийство в России… – С. 361.

2274. Гермайзе О. М. П. Драгоманов в українській історіографії. – С. 142.

2275. Круглашов А. Драма інтелектуала. – С. 191.

2276. Драгоманов М. «Царство Божие внутри вас» Л. Толстого. – 2-е вид. – К., 1907. – С. 10.

2277. Його ж. Рай і поступ. – 3-є вид. – К., 1906. – С. 65.

2278. Его же. Литературно-политические заметки. ІІІ. Языки, конфискованные Святейшим Синодом // Его же. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 579 – 580.

2279. Лисяк-Рудницький І. Із Драгоманівських студій // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. – С. 289.

2280. Листування Івана Франка… – С. 171.

2281. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895) / Зладив М. Павлик, видав Др. Л. Когут. – Чернівці, 1911 – Т. 7: (1892 – 1893). – С. 341; Дебогорій-Мокрієвич В. Вказ. праця. – С. 295.

2282. Круглашов А. Драма інтелектуала. – С. 210.

2283. Овсянико-Куликовский Д. Н. Воспоминания. – Петербург, 1923. – С. 141.

2284. Стаття С. Єфремова, присвячена 15-річчю від дня смерті М. Драгоманова. Пам’яти М. Драгоманова (1910 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841 – 1994. – С. 431 – 432.

2285. Архів Михайла Драгоманова. – С. 41.

2286. Крупницький Б. 5. Проблеми сучасної української державности (Нація і держава): ІІ. Націоналізм, інтернаціоналізм, патріотизм: а) Націоналізм, інтернаціоналізм, патріотизм в світлі української соціології // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 64.

2287. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 22.

2288. Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова – C. 362.

2289. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 68.

2290. Его же. Курсы лекций по истории Древнего Востока… – Арк. 168.

2291. Его же. Император Тиберий. – С. 50 (прим. 1).

2292. Его же. Историческая Польша… – С. 264.

2293. Павлик М. Михайло Драгоманів і його роля в розвою України. – Львів, 1907. – С. 3.

2294. Архів Михайла Драгоманова. – С. 31.

2295. Драгоманов М. Воспоминания о знакомстве с И. С. Тургеневым. – Казань, 1906. – С. 3 – 7; Борщак І. Драгоманов у Франції (За невиданими документами) // УЛГ. – 1957. – № 11: (листоп.) – С. 4; Solchanyk R. Mykhailo Drahomanov and the Ems Ukase: A Note on the Ukrainian Question at the 1878 International Literary Congress in Paris // HUS. – 1977. – Vol. 1, no. 2. – P. 225 – 229; Ушій С. Н. Філософсько-педагогічний феномен Михайла Драгоманова: Автореф. дис. … к. філос. н.: 09. 00. 10 / НПУД. – К., 2010. – С. 13.

2296. Драгоманов М. П. Науковий метод в етнографії // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Зладив М. Павлик. – Львів, 1906. – Т. 3. – С. 125 (прим. 1).

2297. Його ж. Чудацькі думки…. – С. 491.

2298. Там само. – С. 494.

2299. Промова О. Сріблянського «Коротка характеристика публіцистичної діяльності М. П. Драгоманова» (друга половина 1895 р.) // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841 – 1994. – С. 345.

2300. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 68.

2301. Томашівський С. Драгоманов і Галичина // Політика (Львів). – 1925, 10 – 25 груд. – № 5/6. – С. 82.

2302. Драгоманов М. Восточная политика Германии и обрусение… – С. 101.

2303. Його ж. Антракт з історії українофільства // Його ж. Вибрані праці. – С. 230 (прим.*).

2304. Его же. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 328.

2305. Його ж. Нації Східньої Європи та інтернаціональний соціалізм // З починів українського соціалістичного руху. – С. 171.

2306. Его же. Что такое украинофильство? // Його ж. Вибрані праці. – С. 441 – 442.

2307. Его же. Восточная политика Германии и обрусение. – С. 183.

2308. Его же. Украинская «Громада» в рецензии г. Стефановича // Его же. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 206.

2309. П. С. [Струве П.] От редакции «Освобождения» // Драгоманов М. Собрание политических сочинений. – Т. 1. – С. VI.

2310. Лисяк-Рудницький І. Михайло Драгоманов // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. – С. 283.

2311. Гольштейн О. Нові спогади про М. Драгоманова // Україна (Париж). – 1950. – № 3. – С. 170.

2312. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. – [Харків], 1928. – Т. 2, ч. 1. – С. 113.

2313. Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 375.

2314. Там само. – С. 382.

2315. Драгоманов М. Историческая Польша… – С. 285.

2316. Його ж. На увагу українолюбцям у Росії // Його ж. Вибрані праці: У 3 т., [у 4 кн.]. – К., 2007. – Т. 1, кн. 2: Історія. Публіцистика. Політологія [Упор. та прим. В. Ф. Погребенника]. – С. 45.

2317. Его же. Письмо В. Г. Белинского к Н. В. Гоголю // Его же. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 247.

2318. Його ж. Чудацькі думки… – С. 558.

2319. Його ж. «Царство Божие внутри вас» Л. Толстого. – С. 9.

2320. Его же. Император Тиберий. – № 1. – С. 48.

2321. Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми: 4. Михайло Драгоманів і В’ячеслав Липинський (Спроба порівняльної характеристики) // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 105.