4.4. Компаративізм як вислід космополітизму
Ясь Олексій
Порівняльно-історичний метод у студіях
М. Драгоманова
У середині ХІХ ст. натуралістична програма позитивізму привнесла на терени соціогуманітаристики ідеї поступу та еволюційно-лінеарного розвитку людства, які спричинилися до пов’язання низки культурно-історичних епох в єдиний ланцюг. Ця специфікація евристичних запитів до минувшини пересунула проблему вирізнення і маркування загального / особливого / одиничного на якісно новий щабель, оскільки формулювалася вже не у сенсі пошуку якихось локальних відмінностей або, навпаки, подібностей, а у руслі виявлення всеосяжних законів історичного розвитку, передусім у контексті переходу від однієї доби до іншої. Приміром, один із засновників позитивізму О. Конт уважав, що такі закони можливо віднайти саме шляхом порівняння різних епох культури [2323]. Та чи інша культурна доба конструювалася шляхом зіставлення з іншими епохами – попередніми та наступними.
Предтечі такого підходу побутували ще у межах пізньопросвітницької історіографії. Наприклад, у відомому есе Ф. фон Шіллера про всесвітню історію йшлося про «метод висновків за аналогією», котрий спирався на тезу про «безперервність світового розвитку» [2324]. Проте думка про еволюційне розгортання минувшини стала наріжним каменем історіописання лише у позитивістських дослідницьких стратегіях, покладених до основи компаративних студій другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Ця концептуалізація дозволяла осягнути передумови та чинники історичного руху, простежити динаміку суспільства й скласти певні уявлення про соціальну поверхню, себто про структуру соціуму, яку часто-густо називали «статикою».
Провідний рефрен історичного письма зміщувався від опису одиничних й унікальних прикмет, які були властиві адептам романтичного історіописання (хоч не варто забувати про компаративні практики романтиків, які спричинилися до порівняльного студіювання міфології, фольклору та літератури!), до пошуку загальних та універсальних смислів, котрі прагнули віднайти прибічники позитивізму. На думку німецького історика Е. Трьольча,
«теорії Конта виявилися за своєю природою вжитими, зокрема до таких областей історичного дослідження, які за браком письмової традиції вже самі собою надають мало індивідуально характерного і тому можуть бути до певного ступеня схоплені лише у вигляді загальних побудов» [2325].
У руслі цього парадигматичного повороту до загального, еволюційного та закономірного й постав порівняльно-історичний метод як один із найуживаніших інструментів позитивістської історіографії. Та у широкому розумінні тодішня компаративістика була не стільки інструментальним засобом, скільки аксіологічною складовою певного стилю мислення, що містив ту чи іншу настанову, зокрема у позитивістській версії – еволюційно-каузальне мірило вартості.
Такий підхід спричинив потяг до тотальної генералізації та вельми широких узагальнень, здебільшого у дусі генетичної спорідненості певних явищ, процесів, фактів, що мали соціологічну, точніше соціологічно-еволюційну підоснову. Відтак дослідницькі стратегії позитивізму прагнули представити та пояснити одиничне і виняткове на обширах минулого, як той чи інший вислід загального й універсального. Зокрема, російський історик М. Коялович наголошував на особливій ролі «новітнього наукового прийому» – порівняльно-історичного методу, позаяк останній не тільки надає
«належного сенсу кожному історичному явищу, але й те більш загальне значення, що тільки при ньому може з’ясуватися й історична індивідуальність народу, і та його історична робота, котра складає його частку участі й значення у всесвітньому житті людства» [2326].
Проміжну ланку у таких репрезентаціях минувшини зазвичай посідали різноманітні видові, родові, класифікаційні та типологічні узагальнення, себто відповідні каузальні залежності, котрі певною мірою уподібнювалися, наслідували чи нагадували природничі канони тодішнього мислення. Зрештою, ці формалізовані положення мали впорядкувати фактографічну площину історії і, водночас, стати підгрунтям для всеосяжних конструкцій. Скажімо, російський соціолог М. Ковалевський обстоював думку, що
«завдання порівняльного методу в тому сенсі, як ми його розуміємо, зводиться до того, щоб, виокремити в особливу групу схожі у різних народів на подібних ступенях їх розвитку звичаї та установи, і надати тим самим матеріал для побудови історії поступового розвитку форм співжиття та їхнього зовнішнього відображення права» [2327].
Загалом інструментальна спрямованість на виявлення спільного, ізоморфного у порівнювальних об’єктах, явищах, процесах, фактах, притаманна позитивістським дослідницьким стратегіям, уважається первинною, позаяк передує орієнтації на виявлення відмінностей [2328]. Відтак російський історик Р. Віппер навіть ототожнював порівняльний метод із «спостереженням повторів» [2329]. Вочевидь, первісним орієнтиром порівняльних студій була звичайна аналогія, тобто схожість фактів, подій, явищ і т. п. Зокрема, німецький історик Й.-Г. Дройзен пов’язував уживання компаративного методу з аналогіями, себто з пошуками подібностей [2330].
Іноді порівняння за аналогією набували в позитивістському інструментарії гіпертрофованого вигляду. Зокрема, візія соціального органіцизму одного із засновників позитивізму Г. Спенсера вибудовувалася значною мірою на суцільних аналогіях між функціями організму та суспільства. Причому англійський мислитель обстоював думку, що великі аналогії спричиняють більш дрібні паралелі [2331].
Втім, думки про еволюційну єдність світу історії та простору культури продукували й різноманітні компаративні експерименти, які поступово виходили поза межі усталених позитивістських взірців мислення на обширах соціогуманітаристики. Передусім, ідея аналогії стає важливим засобом для упорядкування розмаїтого фактографічного матеріалу, зібраного на теренах різних національних історій.
«Без ідеї про аналогії в появах життя ріжних народів і їх культурних переймах, навіть найповажніші наукові праці по історії цивілізації та й етнології не можуть мати іншого значення, окрім зібрання та зшиття матеріалів», – зазначав М. Драгоманов [2332].
У середині ХІХ ст. народжуються порівняльні мовознавство, міфологія та релігієзнавство, а компаративний метод посідає чільне місце в дослідницькому інструментарії етнографів, етнологів, фольклористів, антропологів, археологів, культурологів, лінгвістів, статистиків, економістів, істориків права й аграрних відносин тощо. «Встановлення порівняльного методу вивчення було найбільшим успіхом нашого часу. Метод цей привніс світло та порядок до цілих галузей людського знання, котрі до того були сповнені темряви та безладу», – наголошував англійський історик Е. Фрімен [2333]. Більше того, харківський учений М. Петров уважав, що «можливо, цей метод, з часом, створить порівняльну історіографію, як він створив уже порівняльне мовознавство, географію, міфологію, археологію та правознавство» [2334].
Ці сентенції виразно демонструють масштаби поширення компаративних студій у соціогуманітаристиці другої половини ХІХ ст. На обширах російського й українського історіописання порівняльно-історичним методом активно послугується ціла низка вчених (П. Виноградов, М. Ковалевський, І. Лучицький, М. Павлов-Сільванський, М. Рожков та ін.) [2335].
Порівняльно-історичний метод у певному розумінні розглядали і як своєрідний замінник експерименту на теренах суспільних і гуманістичних дисциплін, оскільки цей лабораторний інструмент не можливо застосувати щодо минувшини, зокрема до соціального та інших суспільних зрізів тогочасної сучасності. Французький соціолог Е. Дюркгайм називав компаративістику «непрямим експериментальним методом» [2336], себто розглядав цей засіб як своєрідний ерзац, порівняно з класичним експериментом у природничих науках.
Таке розширення сфери застосування порівняльного методу неминуче мусило виплекати й зміну його операційного призначення не тільки як інструменту суцільної генералізації, а й як засобу розрізнення, врешті-решт способу маркування відповідно до тих чи інших конструкцій та смислів, які вони продукують. Адже ідея аналогії, подібності чи зіставлення спиралася на припущення про наявність певної однорідності у порівнюваних предметах, об’єктах, явищах, процесах, фактах і т. п., тобто потребувала виявлення якихось взаємовідносин, спільних ознак між ними, що й утворювали площину чи вісь компаративістики.
Первісно науковці-гуманітарії вибудовували засади порівняння з апріорної тези про еволюційну єдність соціального світу, а відтак уважали слушною думку про генетичну взаємопов’язаність явищ і процесів відповідно до того чи іншого рівня розвитку цивілізації. Зокрема, Д. Багалій наголошував, що вживаючи
«так званий порівняльний метод, за яким зіставляються різні форми людського співжиття, за найрізноманітніших умов їхнього існування, таким чином, іноді на підставі аналогії можна відтворити те, про що мовчать прямі свідчення, зокрема, якщо до цього порівняльного методу ми додамо ще й чисто історичний [історико-генетичний. – Авт.], себто визначимо різні суспільні форми в їхньому послідовному розвитку в одного й того ж народу» [2337].
Проте вже наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. міркування про еволюційні засади помітно диференціюються, зазнають культурних й інтелектуальних перетворень, інорідних включень і т. п. Неокантіанство та соціологізація історії спричиняють поширення новацій навіть у межах позитивістського світобачення. Отож навіть такий «правовірний позитивіст» як російський історик М. Карєєв пропонує специфікувати вживання компаративістики на засадах вирізнення методологічної опозиції номотетичний (типологія, пояснення) / ідіографічний (індивідуалізація, розуміння) [2338].
Зазначена диференціація відображала відомий неокантіанський поділ на науки про дух (культуру) та науки про природу. Саме на цьому підмурку народилася методологічна пропозиція М. Карєєва про вирізнення двох компаративних методів – порівняльного-історичного, скерованого на виявлення генетичного зв’язку між фактами минувшини, та порівняльно-соціологічного, зорієнтованого на виявлення каузальності [2339].
Та веберіанська компаративістика початку ХХ ст. вже спиралася на пошук унікальності в історичних об’єктах і процесах послуговуючись не позитивістською настановою про еволюційну єдність, а спеціальними конструктами – «ідеальними типами», які виступали як універсальні мірила вартості. У такому контексті явища, процеси та об’єкти розглядалися за рівнем їхньої наближеності чи віддаленості до «ідеального взірця», скроєного в дослідницькій уяві.
Натомість фундатор однієї з найвідоміших циклічних теорій історії ХХ ст. О. Шпенглер метафорично назвав аналогію «засобом для розуміння живих форм», завдяки якому «розрізняється полярність та періодичність світу» [2340]. Ця заувага нав’язує до циклічної теорії восьми (чи дев’яти!) замкнутих організмівкультур О. Шпенглера, а його порівняльно-історичний метод грунтується на вихідному положенні про спільні цикли їхнього побутування.
Така конструкція підважувала один із засадних догматів позитивізму – тезу про невпинний поступ, але не відкидала натуралістичні взірці мислення вповні. До того ж, циклізм О. Шпенглера тою чи іншою мірою тяжів до позитивістського органіцизму, хоч і зазнав помітної мутації у руслі ідей модерністської естетики й культури, насамперед філософії життя чи віталізму. Зрештою, компаративні «експерименти» німецького мислителя трансформувалися у теорію морфології всесвітньої історії, котра розглядалася як світ динамічного становлення «живих форм» чи організмівкультур.
Так чи інакше, вживання порівняльно-історичного методу вимагало від тодішнього дослідника окреслення такої сукупності умов та обставин, ба навіть загальної пізнавальної ситуації, за якої можливо застосувати цей інструмент. Відтак йшлося про певний евристичний запит історика чи вченого-гуманітарія до минувшини у вигляді попередньої гіпотези (еволюційно-стадіальна єдність історії, циклічність історичного руху, варіативність у контексті ідеально-типологічних концептів і т. п.), котра дозволяла встановити сенс авторських міркувань і навіть усієї конструкції, себто виявляла семантичну функцію компаративістики. Проте формулювання такої гіпотези, точніше компаративної вісі чи площини порівняння, було безпосередньо пов’язано зі стильовим візерунком творчості конкретного вченого.
Означені інтелектуальні й культурні метаморфози споглядаємо у творчості багатьох європейських істориків другої половини ХІХ ст., зокрема у працях того ж таки М. Драгоманова. Зазвичай порівняльно-історичний метод у письмі цього українського інтелектуала пов’язують із етнографічними, етнологічними та фольклористичними практиками. Скажімо, Б. Крупницький уважав, що «як історик, Драгоманів уже з свого фольклористичного фаху перебрав порівняльно-соціологічний метод і вказав на потребу його для української історії» [2341].
Якщо взяти до уваги численні тексти М. Драгоманова з різноманітними етнографічними та фольклорними сюжетами, то це спостереження видається досить слушним. Тим паче, що до історії етнографії український учений увійшов саме як адепт порівняльних студій [2342]. Однак, витоки компаративістики М. Драгоманова на обширах Кліо більш глибокі, позаяк походять зі стильових вимірів його історичного письма.
«…Я вважав конечним через приклад космополітичного порівняючого методу хоть до одної частини культурного українського матеріалу противудіяти ограничено-націоналістичному настрою українофільських кружків, що розвився у них в зв’язку з загальною в Росії «самобытническою» реакцією», – зазначав історик в своїх автобіографічних записках [2343].
Зауважимо, що означення на кшталт «космополітичний», «європейський», «загальнолюдський», «всесвітній», іноді «інтернаціональний» порівняльний або порівняльно-історичний метод («дослід», «спосіб») рясно представленні у текстах М. Драгоманова. Вочевидь, космополітична складова посідала поважне місце в його світосприйнятті та поглядах. Певна річ, що становище «громадського наймита» на еміграції (афористичне і почасти самоіронічне визначення М. Драгоманова свого характеру співпраці зі Старою Громадою!) [2344], мимоволі змушувало його адсорбувати популярні дослідницькі та культурницькі практики, які побутували на обширах Західної і Центральної Європи.
Проте витоки космополітизму М. Драгоманова мали ще доеміграційне підгрунтя. На думку Л. Білецького, космополітична настанова сформувалася у майбутнього вченого за гімназійних часів, оскільки до університету Св. Володимира він увійшов переконаним космополітом [2345]. Більше того, навіть вихованців першої народної школи на Подолі, якою опікувався гурток М. Драгоманова, у середовищі громадівців називали космополітами [2346].
У цьому контексті космополітизм постає як культурний та інтелектуальний припис, який продукує компаративні устремління щодо навколишнього світу як з перспективи тодішньої сучасності, так і минулого та майбуття. Власне, український інтелектуал формулював цю вимогу як з’ясування відносин «межи так називаними народніми і культурними, національними й інтернаціональними елементами цивілізації» [2347]. Це авторське означення є ключовим для розуміння тих евристичних запитів, які М. Драгоманов адресував до української минувшини. Відтак навіть його міркування про періодизацію минулого України сформульовані в компаративному дусі:
«треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби: княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську (з виділом цісарсько й конституційно-австрійським) – і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європейській» [2348].
За спостереженням Д. Дорошенка, «Драгоманів раз-у-раз підкреслював необхідність увести українську історію в рамки історії загально-європейської, впровадити в досліди порівняльну методу» [2349]. Саме на спроби українського мислителя включити національну минувшину до загальноєвропейських контекстів звертає увагу німецька дослідниця А. В. Вендланд [2350]. Утім, М. Драгоманов розглядає порівняльно-історичний метод не тільки у вузькому розумінні, тобто виключно як специфічний дослідницький інструментарій, а і у широкому сенсі, себто у контексті вирізнення й окреслення свого інтелектуального становища щодо попередників та формулювання практично-політичних завдань. Ба більше, він обстоює тезу про «поступове українство новоєвропейське, космополітичне по думкам, та національне по формі, по грунту» [2351].
Видається, що компаративізм був вихідним положенням М. Драгоманова не тільки як фахового вченого-гуманітарія, а й як політичного мислителя з космополітичним мірилом вартості. Загалом він намагався не тільки осягнути національну минувшину крізь історію світової цивілізації, а й нав’язати політичні та громадські новації, приміром, популярні на Заході соціалістичні, анархічні і ліберальні ідеї. Недаремно теза про співвіднесення української та європейської історії проходить наскрізним рефреном в авторських текстах, зокрема в епістолярії у контексті політичних устремлінь тодішніх діячів.
«При цьому ми згадували Костомарова працю і говорили про те, яка фальшива кривобока виходить уся структура історії України, а значить і вся політика українська через те, що досі вільною наукою неосвічені відносини України до Московщини і стан її в Росії. – писав М. Драгоманов у листі до Старої Громади від 3 – 12 лютого 1887 р. – На цих розмовах, при котрих ми мусили споминати праці наших цензурних учених, я висказав, що вважав би для себе найбільшим щастям, як би я міг написати по-європейськи історію цивілізації на Україні, і що мою роботу над піснями і другими пам’ятниками нар. словесності (я показував гостю матеріали мої для порівнянного витовмачення легенд, новел, і т. ін. нам прийшлось говорити й про провал однієї моєї роботи такого характеру в однім цензурнім виданні) я вважаю за вступ до цієї праці» [2352].
З такого ракурсу порівняльно-історичні студії постають як неодмінний компонент наукової та культурно-просвітницької програми М. Драгоманова. Численні зауваги, коментарі, а подекуди й дошкульні інвективи розкидані у його текстах, часто-густо мають суспільно-політичну мотивацію. Не випадково він уважав, що
«доси навіть найученіші українські дослідчі народної словесності (напр. Костомаров) зовсім не прикладали до неї порівняючого методу і дивились на витвори її, як на вповні самобитний продукт місцевого національного грунту» [2353].
Зазначимо, що М. Драгоманов розглядав М. Костомарова та П. Куліша не стільки як учених-словесників, скільки як «політичних істориків» [2354]. Це спостереження щодо творчості чільних репрезентантів тодішнього українського історіописання виявляє тонке авторське розуміння пізнавальної ситуації 1870-х – 1880-х років.
Зрештою, український інтелектуал-космополіт закидає брак компаративного методу не тільки М. Костомарову [2355] і П. Кулішу [2356], а й В. Антоновичу, М. Дашкевичу, О. Огоновському, М. Сумцову та низці інших учених. Причому його застереження мають як культурно-просвітню та практично-політичну, так й академічну спрямованість. Наприклад, у його полемічних виступах на Третьому археологічному з’їзді в Києві (1874) обстоюється думка, що саме порівняльний шлях наукових студій спростовує тезу про самобутність малоруських пісень про кровозмішення [2357]. Причому фольклористична й етнологічна проблематика студій М. Драгоманова, зокрема зазначених праць [2358], здебільшого розглядалася автором як можливість віднайти компаративні сюжети на українському грунті.
Будь-що-будь він намагався підважити націоцентричні візії. «Найперше, коли навіть допустити, що основа національностей щось незмінне, – підкреслює М. Драгоманов, – то й тоді історія кождої національности, се, між іншим, вказання на обопільний вплив між даною наукою й іншими, – так що історичний дослід напр. письменності якогось народу, в тім числі й устної словесности, мусить бути інтернаціональний, порівняний» [2359].
Такий підхід до фольклорного й етнографічного матеріалу нав’язував дослідницькі практики західноєвропейських учених. М. Драгоманов уважав, що варто
«ввести мандрівний у вустах нашого народу словесний матеріал до кола європейського порівняльного дослідження, котре допоможе відокремити чуже від нашого місцевого, національного» [2360].
Означені мотиви простежуємо і в багатьох інших заувагах М. Драгоманова, зокрема адресованих В. Антоновичу, котрому колишній товариш по Старій Громаді закидав архаїчність мислення та поверховість зроблених висновків і спостережень. Скажімо, відома розвідка В. Антоновича «Три національні типи народні» спричинилася до низки інвектив М. Драгоманова.
«Наука ж про свою національність стане на міцний грунт, коли всесвітній порівнявчий метод встерегатиме дослідувачів від скорих і поверховних виводів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці «Две русские народности», й котрих запізнені приміри можна було бачити недавно в «Правді» в очерку «Три національних типи народних», котрого не можна без скандалу виголосити, напр., ні на одному науковому конгресі, ні навіть напечатати ні на одній звісній науковому світові мові, напр., і на російській, на котрій появились же і навіть на свій час з виблиском «Две русские народности»», – наголошує історик [2361].
На думку М. Драгоманова, обстоювання національної / народної своєрідності, попри результати новітніх європейських студій, лише шкодить як українській науці, так і визвольному руху. Саме тому він тримається тези, що
«в тій области історії цивілізації порівняні досліди встигли вже відкрити таку глибоку та ріжнородну обопільність між найдальшими щодо місця й часу народами, про яку ані догадувалися тоді, коли панувала націоналістична філософія, яка вважала за самостійний продукт національного творива все, що знаходила в культурі й словесности даної місцевости» [2362].
Компаративні процедури М. Драгоманова скеровані, передусім, на виявлення метафізичності, обмеженості, штучності націоцентричних або т. зв. «самобутніх» пояснень та інтерпретацій у світлі тодішніх наукових і культурних новацій. Зокрема, український інтелектуал неодноразово згадував про порівняльно-історичний напрямок у тодішній європейській етнографії [2363], про «теорії нової порівняної науки про фольклорний матеріал» [2364], які руйнували романтично-народницькі уявлення. У цьому сенсі, показовим є ставлення М. Драгоманова до студії російського критика В. Стасова «Происхождение русских былин» (1868), яка вирізнялася застосуванням порівняльно-історичного методу.
«Д. Вл. Стасов перший приклав до билін методу зрівнюючу; зрівняв їх з епосом індійським, з піснями монгольськими, татарськими в Сибірі і дійшов до тієї думки, що великоруські билини не руські, не національні, не самостійні, не мають нічогісінько історичного. – стверджує рецензент. – Вони – незабуті шматки [розбив М. Драгоманова. – Авт.] індійського епоса, компіляції з пісень середньої Азії і далекого Сходу» [2365].
Зазначені сентенції демонструють, що М. Драгоманов розглядав компаративний метод як специфічний засіб у ревізії архаїчних поглядів та старих народницько-романтичних візій. На думку П. Одарченка, він послугувався цим методом для того, щоби продемонструвати хибність уявлень про неповторність національного фольклору [2366].
З цієї перспективи М. Драгоманов неодноразово звертав увагу на порівняльні студії українських учених, які пов’язував із західними інтелектуальними впливами.
«Ледве в останні часи, переважно під упливом європейського порівнячого методу у фольклорі, – проти котрого українські самобутники, навіть учені, спершу виступали, – почала наша етнографія набиратись свіжого наукового духу в працях харківської школи (Потебня, – котрий зрештою вів з тиха стару лінію німецько-російської науки 60-х років, – Сумцов та збирачі Манджура, котрий почав працювати в 70-і роки, Іванов і др.) та заграничної (Волков, В. Охримович і др.).», – зазначає історик у «Листах на Наддніпрянську Україну» [2367].
У такому контексті компаративістика постає як один із найважливіших інструментів у творчості українського інтелектуала. Сучасні дослідники досить часто відводять М. Драгоманову місце критика та демістифікатора в українській історіографії другої половини ХІХ ст. [2368]
Втім, у дослідницькому інструментарії М. Драгоманова порівняльно-історичний метод відіграє неабияку роль і у його студіях із класичної давнини. Передусім, історик означує цей метод як один із «найбільш зручних та плідних прийомів у всіх науках» [2369]. Водночас автор посилається на приклад англійського історика античності Дж. Грота як на «взірець реставрації давнього політичного життя, шляхом порівняння з новим, і ставлення до давнього життя за тими же засадами, за якими сприймають і нове» [2370].
Зауважимо, що М. Драгоманов звертає увагу й на особливе значення цього методу у спростуванні різноманітних забобон, упереджень, небилиць чи апологій у царині античної історії. Приміром, він підкреслює, що «порівняльний метод вивчення повинен покласти край перебільшеному вихвалянню германських варварів щодо всіх дикунів земного шару» [2371]. Схожі критичні мотиви повною мірою споглядаємо у його текстах з обсягу українського історіописання. Натомість опоненти молодого історика, зокрема В. Більбасов, досить скептично відгукнулися про застосування порівняльного інструментарію в його магістерській дисертації [2372].
Та, мабуть, найвиразнішим свідченням позитивістського походження компаративізму М. Драгоманова є його розумування про соціологічну підоснову порівняльно-історичного методу, котра дозволяє верифікувати фактографічні відомості у відповідній площині.
«Історична критика отримує в такому соціологічному методі допомогу в тих випадках, коли не існує ніяких даних для перевірки відомих свідчень про певне явище. – зазначає історик. – Ця допомога полягає в порівняльному методі, котрий є неминучим вислідом логічної, а не топографічно-хронологічної системи викладу» [2373].
На його думку, підсумком порівняння різних пам’яток первісної культури має стати твердження про культурно-історичний, а не хронологічний зміст самого поняття «давня історія» [2374].
Пізніше, у «Чудацьких думках про українську національну справу» М. Драгоманов гостро скритикував студію «Борьба культур и народностей в Литовско-русском государстве в период династической унии Литвы с Польшею» (К., 1884), написану учнем В. Антоновича – М. Дашкевичем. Відтак опонент М. Дашкевича закидає йому брак виразного евристичного запиту, себто окресленої компаративної вісі, навколо якої варто вибудовувати порівняльний аналіз різних площин минувшини.
«Тільки ж, не глядячи на таке ім’я праці, – відзначає критик, – даремне б стали ви шукати в ній справдешню історію цивілізації, тобто порівняння порядків державних, соціальних, освітніх Польщі, Литви й Русі перед їх унією й у часі її, та показу, якому ступню європейської еволюції відповідав стан кожної з трьох країн в певні епохи» [2375].
В іншій студії він наголошує, що
«порівняючий антропологічний дослід дуже підрізав старі націоналістичні думки про яковість відмін, «начал» (елементів, принципів) клясичних, германських, слов’янських і т.д. і розширив думку про те, що відміни в порядках ріжних народів у ріжні часи мають характер лишень історичний [розбив М. Драгоманова. – Авт.], при чому бувають і комбінації ріжних «начал», тобто ступнів еволюції» [2376].
Таким чином, М. Драгоманов постулює тезу про розмаїття ступенів і форм культурно-історичного буття різних народів у межах однієї доби, себто впроваджує думку про співіснування різних відтінків чи стадій єдиної суспільної еволюції. Наведені зауваги виявляють уповні очевидні позитивістські компоненти його стилю мислення, зокрема орієнтацію на широке співставлення різних епох, еволюційну єдність і, заразом, стадіальність у репрезентації суспільного розвитку, котра уможливлює компаративізм як такий.
На думку О. Гермайзе, вчений виходив із «розуміння історичного процесу, як процесу універсального, однакового всюди по своїй соціологічній суті і неоднакового лише у формах вияву. Звідціля випливав у Драгоманова методологічний висновок, що історичні, як і взагалі соціальні з’явища, можна і слід студіювати й досліджувати тільки і виключно методом порівняльним» [2377]. Суголосну думку щодо візії М. Драгоманова висловив і Б. Крупницький [2378]. Натомість інші дослідники наголошують на значній еволюції, котрої зазнала компаративістика М. Драгоманова, що здолала шлях від звичайної аналогії до «складного синтетичного методу з використанням теорій міфологічної й антропологічної шкіл» [2379].
Окрім того, М. Драгоманов розглядав компаративний метод як такий, що дозволяє раціонально та логічно заповнити фактографічні лакуни, перевіряти сумнівні свідчення і т. п. Наприклад, він відзначав, що послуговуючись цим методом можна визначити історичну добу, до якої слід віднести ті чи інші факти, коли джерела є спотвореними чи фрагментарними [2380].
Відзначимо, що тексти українського інтелектуала зорієнтовані на пошуки культурної підоснови, виявлення різних етнокультурних шарів, взаємовпливів, вкраплень, доповнень, метаморфоз у контексті співвідношення космополітичного та етнічного / національного. Саме у цьому сенсі дослідник формує евристичні запити до українського минулого.
Провідним елементом у компаративістиці М. Драгоманова, принаймні, на теренах етнографії, етнології та фольклористики, є поняття «кола» («кругу»), яке вживається для виявлення як подібних, так і відмінних прикмет. Ця дефініція зорієнтована на встановлення культурно-історичного змісту тієї чи іншої пам’ятки народної словесності, себто висвітлення її походження, споріднених варіантів, запозичень, чужорідних включень, сюжетних аналогій і відмінностей тощо. Вочевидь, зазначене поняття постало у руслі теорії «мандрівних сюжетів», «мандрівних історій» («зовнішньої міграції»), або, як називав її М. Драгоманов, «теорії переймання» [2381].
Власне, «мандрівна історія» (нім. wandernde Geschichten) позначала цикл («коло», «круг») оповідей, що «кочували» на різних національних / народних обширах [2382]. Об’єднуючою канвою таких циклів досить часто була сюжетна лінія, хоча, часом провідну роль відігравали персонажі, побутові, культурні елементи, світоглядні трансформації, способи передач, терени циркуляції і т. п.
У другій половині ХІХ ст. теорія «мандрівних історій» розглядалася як інтелектуальна контраверсія щодо концепцій міфологічної школи, котрі спиралися на романтичну естетику, зокрема обстоювали тезу про доісторичну племінну єдність як основу міфотворення. Походження теорії «мандрівних сюжетів» зазвичай пов’язують зі студіями фундатора порівняльного літературознавства, німецького сходознавця та філолога Т. Бенфея. Знаковою працею у соціогуманітаристиці другої половини ХІХ ст. уважають розлогу передмову Т. Бенфея до німецького видання найпопулярнішої санскритської збірки «Панчатантра» (1859), в якій він уперше відзначив запозичення й трансформацію її сюжетних мотивів у фольклористичних традиціях та пам’ятках багатьох європейських народів. Відтоді розпочалося тріумфальне поширення теорії «мандрівних сюжетів» на європейських обширах, зокрема в імперії Романових.
Праці Т. Бенфея неодноразово згадуються у текстах М. Драгоманова, а спостереження останнього щодо запозичення індійських сюжетів у низці слов’янських пам’яток нагадують розумування німецького вченого [2383]. Причому вже сучасники звернули увагу на драгоманівське захоплення «індійщиною», себто на невмотивовану генералізацію матеріалу у його фольклористичних та етнографічних розвідках [2384]. Зокрема, М. Грушевський уважав, що М. Драгоманов був найвидатнішими представником теорії «літературних запозичень» в українській соціогуманітаристиці [2385].
Л. Драгоманова-Шишманова обстоювала думку про те, що «його наукові методи і стиль перебували під впливом німецької науки», а у наукових розвідках українського мислителя відчувався «стиль німецьких учених» [2386]. Не випадково важкуватість та багатослівність текстів М. Драгоманова відзначалася, як його сучасниками (О. Гольштейн) [2387], так і дослідниками (Д. Заславський) [2388].
У широкому сенсі «круг» у фольклористичних студіях М. Драгоманова виступає як своєрідна компаративна вісь або площина, котра з’ясовує умови й можливості порівняння за тими чи іншими ознаками. Цей допоміжний термін виконує роль відповідного етнота соціокультурного маркера, який у сукупності з іншими «колами» витворює в уяві дослідника рельєфний візерунок певної пам’ятки. «Коло» окреслює як етнокультурні, так й універсальні (космополітичні, інтернаціональні) складові конкретної пам’ятки, різні культурні шари, зокрема первинний соціота етнокультурний пласт, який спричинився до її появи, способи запозичення, переробки, територію побутування і т. п.
Зрештою, М. Драгоманов досить розлого й детально описував інструментальне застосування компаративних чи культурних «кругів» (нім. Kulturkreis).
«Порівняння тут повинно бути зроблено в кількох кругах ріжної величини променів: у крузі руським (велико-біло-мало-руським), у крузі слов’янським, у крузі арійським, юдським, нарешті в кругах тісніших і, так сказати, випадкових – у крузі области народів ріжного племени і ріжного ступня культури, що стикалися з нашим народом і передали йому, або переняли від нього певну частину матеріала народної словесності. – наголошує вчений.
Докладне порівняння сього матеріала у ріжних народів, порівняння як основних тем, так і їх розвитку в деталях, показало би і відміну нашої словесности, і схожість її з іншими, а в останнім разі показало би, чи виходить ся схожість із коїнциденції [від нім. Koinzidenz – збіг, збіжність. – Авт.] чи зі спадщини із спільного колись, племінного скарбу, або чи (як се найчастіше буває) від перейняття при обопільному культурному впливі. Аж тоді, коли подібним чином буде досліджена наша народна словесність методом інтернаціонального порівняння можна буде говорити докладно про її національний [розбив М. Драгоманова. – Авт.] елемент» [2389].
Однак, найважливішим є те, що певне «коло» вчений пов’язує з відповідною культурною добою, себто розподіляє чи ранжує пам’ятки за різними відтінками історичного часу або стадіями суспільного розвитку. Відтак інструментальне призначення компаративістики М. Драгоманов убачав у тому, щоби
«поперед усього вибрати с тих половиць, через порівняний метод, загальнолюдські, загальноарійські, загальнослов’янські, загальноруські, відділити пословиці переняті, і одержаний таким способом чисто місцевий останок треба конче, в свою чергу, розділити по епохам культурної історії народу і по місцям його побуту, лісовим, степовим і т. д. Аж тоді можна буде зробити наукову характеристику світогляду українського народу по пословицям, у зв’язку, звісно, з іншими матеріалами для такого предмету» [2390].
Такі міркування М. Драгоманова виказують його уявлення про еволюційну єдність культурно-історичного руху і, заразом, просторове розмаїття етнокультурних варіацій, які часто-густо нав’язують соціологічне трактування. Більше того, авторські розумування про «культурні кола» почасти нагадують дослідницькі стратегії раннього дифузіонізму кінця ХІХ – початку ХХ ст. в культурній антропології, котрі спиралися на ідею «територіального переміщення» (дифузію) культурних взірців. Ці думки свідчать, що еволюційні канони були вже затісними для концептуалізації українського мислителя.
М. Драгоманов досить виразно розрізняв дослідницькі практики звичайного етнографа-збирача та вченого-інтерпретатора.
«А вже хто хоче робити з матеріалу виводи, то мусить бути образованим соціологом. Тепер мода на порівняння. Ціль порівняння все таки показати і подібність, і ріжницю. – наголошує М. Драгоманов у листі до М. Павлика від 10/22 лютого 1895 р. – Коли хто порівнянням хоче вказати, що певне оповідання – зайшле, то мусить старатись добитись того, – де перве місце зарождіння його, при яких культурних обставинах, як воно далі пішло в путь, при яких обставинах воно всвоювалось другими народами і що воно нарешті в них означає» [2391].
Проте алгоритм уживання порівняльного методу у його текстах видається достатньо складним, оскільки у жодному разі не зводиться лише до спрощеної фіксації подібностей та відмінностей у територіальному розрізі. Натомість компаративна процедура М. Драгоманова скерована на виявлення й освітлення бічних варіантів, зокрема передбачає з’ясування мотиваційної канви, врештірешт первісної культурної основи.
На його думку,
«порівняння треба зробити острійше й систематичнійше, а власне воно мусить мати на оці найперше основні особливости варіянтів, причому варіянти треба розділити по географічній близості сторін, де вони записані. Після того для кождої сторони треба розділити варіянти на основні й посторонні, які затрогували головні мотиви й розвили другорядні (процес, через який варіянти стають подекуди зовсім самостійними піснями), а так само й перехід подробиць одної пісні в другу (процес, через який зближаються пісні ріжні щодо основи своєї теми). При тому треба звертати увагу на географічне розповсюдження тих другорядних і третьорядних варіянтів і їх подробиць» [2392].
Водночас автор досить виразно формулює свої евристичні запити, які частогусто генералізує до пошуків початкового взірця.
У листі до О. Огоновського від 8/20 квітня 1894 р. М. Драгоманов досить докладно викладає свої міркування щодо компаративістики та підкреслює, що
«порівняний дослід мусить дійти до первого джерела всякої теми, прослідити її дороги, показати, як вона перемінилась по дорозі і нарешті показати національні одміни варіянтів» [2393].
Видається, що таке зацікавлення сюжетною канвою пам’яток народної словесності спрямоване на виявлення різних культурних шарів, які спричинилися до їхнього побутування. Причому учений розглядав як соціокультурні умови, так і художньо-естетичні чинники, які призвели до появи та подальших перетворень того чи іншого твору.
Таким чином, М. Драгоманов стверджує, що «порівняний дослід оповідань мусить мати на оці не лише схожість їх основ, але й схожість і ріжницю подробиць. Окрім того, в питанню про первісну батьківщину певного оповідання та про ті зміни форми, які воно діставало в своїм русі по ріжних країнах, мусить бути звернена особлива увага на ріжні побутові вмови, починаючи з географічних. Лише таким чином можемо встановити генезу оповідань, які находяться у ріжних народів, і доказати їх дійсне свояцтво, та й відділити оповідання туземні в певних строках від перейнятих» [2394].
Певна річ, ці зауваги демонструють зорієнтованість автора на висвітлення й інтерпретацію сюжетних перетворень, в яких географічна площина, хоч і посідає поважне місце, проте співіснує з культурними, природними, соціальними, етнічними, політичними та іншими чинниками.
Скажімо, розглядаючи етнографічні студії відомого українського етнографа М. Сумцова, М. Драгоманов закидає йому однобічне застосування порівняльного методу, яке обмежується, головним чином, дійовими особами чи фактографічними подробицями. Натомість критик тримається думки, що для науки було б більше користі,
«коли б д. Сумцов прослідив, напр. говорячи про байки і апологи т. зв. животного епосу, не особи животних, а самі фабули [розбив М. Драгоманова. – Авт.], в чім вони сходяться у ріжних народів, в чім ріжняться, які з них мусіли скластись в ріжних країнах відповідно їх клімату, географії, землі, фауні, звичаям, історії, – а які запозичені були у других народів…» [2395].
Отож порівняльне висвітлення сюжетних ліній, компаративний аналіз самобутніх і запозичених елементів дозволяють М. Драгоманову диференціювати пам’ятки народної словесності за різними «категоріями схожості». Цей авторський розподіл, з одного боку, спирався на ідею еволюційної єдності світу історії, яка переходить або досягає відповідних стадій (фаз) суспільного розвитку, себто певного рівня цивілізації. Та, з іншого боку, такий підхід не виключав взаємозасвоєння, запозичення, сприйняття, переробки, перетворення тих чи інших культурних компонентів, мотивів, побутових подробиць тощо.
Зрештою, М. Драгоманов уважає, що різноманітні культурні подібності можна вложити у дві категорії схожості:
«1) схожі через схожість людської природи, особливо через однаковий рівень розвою, 2) схожі через безпосереднє переймання одного народу від другого, через перехід творів словесности як дорогою письменною, так і устною» [2396].
Наведені «категорії схожості» М. Драгоманова вельми нагадують тезу вищезгаданого Е. Фрімена про «два роди аналогій» [2397], що тяжіють до позитивістських стильових канонів. Та й посилання на студії Е. Фрімена побутують у текстах українського інтелектуала.
Проте перенесення еволюційно-соціологічних канонів на терени фольклористики й етнографії у текстах М. Драгоманова досить часто спричиняло надмірну, часом спонтанну генералізацію певних історико-культурних контактів, а схожість сюжетів і мотивів фольклору сприймалася дослідником як незаперечний вислід відповідних запозичень [2398]. Але у висвітленні й інтерпретації процесів, явищ, фактів з обсягу культурної минувшини він був усе ж таки більш гнучким, аніж більшість адептів та прихильників позитивістського історіописання, позаяк визнавав широке розмаїття етнокультурних форм, попри їх спільну еволюційну основу.
Мабуть, традиційний скептицизм М. Драгоманова уберігав його від апологетичного звеличення як певних теорій, так і інструментальних засобів. «Задля того, аби не захопитися доктринерством школи і не впасти в натягання, треба доконче при порівнянім досліді особливо звертати увагу не лише на основи оповідання, але й на подробиці: розвій теми, побутові риси, географічні та й історичні вказівки, тенденцію й т. п.», – відзначає вчений [2399].
Який же вислід компаративістики М. Драгоманова? Що саме прагне віднайти український учений послуговуючись порівняльним методом у сфері фольклористики й етнології?
Передусім, це – різноманітні культурні смисли, які переховуються за циркуляцією пам’яток народної словесності. Недаремно М. Драгоманов акцентує увагу на певних культурних запозиченнях та трансформаціях у контексті української історії, що виявляють етнокультурну взаємодію народів / націй на різних відтінках суспільної еволюції. У передмові до «Исторических песен малорусского народа», написаній спільно з В. Антоновичем, обстоюється думка про потребу визначення «ступеня культурних зносин малорусів з іншими народами, безпосереднього й опосередкованого» [2400].
У подібному сенсі М. Драгоманов формулює свій запит до української минувшини і в іншій студії.
«Коли ми будемо мати докладний порівняно-історичний дослід про українські народні пісні, то між іншим ми будемо в стані судити про ступінь культурної стичности України з Заходом і про ту ролю посередника, яку вона грала сім згляді і для Східної Руси…» [2401].
Крім того, автор обстоює думку про побутування різноманітних соціота етнокультурних контактів на обширах української минувшини від часів античності до ранньомодерної доби.
Іноді М. Драгоманов зупиняється на тих культурних перехрещуваннях чи мутаціях, яких зазнавали пам’ятки народної словесності під час свого «мандрування», зокрема наголошує на географічно-просторових контекстах таких запозичень і перетворень.
«Порівняний дослід народної словесности показує нам розпросторення пантеїстичної буддійської етики в стороні монотеїстичних і навіть спіритуалістичних релігій, магометанських і християнських, дає нам примір того, як поганські міти перероблялися у легенди й житія християнські. – відзначає М. Драгоманов.
Спеціяльно він показує нам, що величезний процент того матеріала, котрий годував фантазію народів Європи, прийшов до них із Азії та Африки тоді, коли ті сторони взагалі стояли культурно вище від сторін Європи, хоть своєю дорогою й ся остання відплатила в македонську епоху певну частину свого довгу своїм учителям, котрих вона так рішучо випередила за останні два-три століття, через що тепер сама стає їх учителькою» [2402].
Втім не меншу вагу, на думку вченого, має й з’ясування тих чи інших причин схожості, себто осягнення відповідних соціокультурних передумов й обставин, які уможливили спільні риси, мотиви, персонажі і т. п. «Такого рода докладні студії зробили останнім часом величезні успіхи в Західній Європі, як щодо оповідань місцевих, так і щодо оповідань поза-європейських», – наголошує вчений [2403]. Більше того, він стверджує, що в «цивілізованому світі не тільки етнографи-сістематизатори, а й прості збірачі етногр. матеріалу зрозуміли повишу думку і вже стараються не подавати в печать навіть поодиноких матеріалів без порівнюючих приміток» [2404].
Часом компаративістика М. Драгоманова висвітлює не тільки циркуляцію самих пам’яток, а й буття їхніх «носіїв», себто національних репрезентантів тих чи інших культурних, мистецьких, громадських практик. Зокрема, він зіставляє французьких труверів і жонглерів з українськими кобзарями й лірниками [2405]. Загалом компаративні студії М. Драгоманова у царині фольклористики й етнографії привертають дедалі більшу увагу сучасних науковців [2406].
Утім, класичною давниною, фольклористикою та етнологією не обмежується сфера застосування компаративістики у дослідницьких практиках М. Драгоманова, позаяк вона охоплює й царину політичної історії. Дехто з його сучасників навіть обстоював думку, що український мислитель найліпше вживав порівняльно-історичний метод саме у політичних студіях [2407].
Зауважимо, що М. Драгоманов як інтелектуал другої половини ХІХ ст. здебільшого поділяв позитивістські уявлення про минувшину як порівняльну площину щодо тодішньої сучасності. Тим паче, що у такому світобаченні різноманітні часові пласти світу історії сполучалися універсальною соціологічноеволюційною підосновою.
Зрештою, політична публіцистика М. Драгоманова виявляє низку різноманітних і доволі оригінальних сюжетів, в яких автор послугується компаративістикою. Зазвичай він уживає порівняльний метод для того, щоби пояснити прихований сенс тих чи інших політичних подій, передумов, обставин, явищ, дошукуючись їх аналогій на теренах європейської історії.
Іноді М. Драгоманов прагне продемонструвати природність певних трансформацій, наприклад, періодів суспільно-політичної реакції, котрі змінюють епохи громадського піднесення. Заразом він намагається віднайти в історії достатні підстави для оптимістичних настанов стосовно драматичних подій або ситуацій, зокрема спричинених урядовою політикою в імперії Романових.
«Ми цілком розуміємо, що тепер у Росії у многих може розвинутись найкрайніший песимізм. – зазначає автор у «Листах на Наддніпрянську Україну». – Але ж думаємо, що власне історичні досліди й порівняння можуть побороти той песимізм, з котрим жити активно не можна» [2408].
Не випадково сучасні дослідники висловлюють думку про майже прямі паралелі між пізньоімперським Римом і та пореформеною Росією, котрі побутують у текстах М. Драгоманова [2409]. Однак, посідаючи становище публіциста чи громадсько-політичного діяча, М. Драгоманов здебільшого є досить коректним та обережним у таких зіставленнях, зокрема добре усвідомлює їхню обмеженість і релятивність.
Приміром, розглядаючи терористичні акти російських народників кінця 1870-х – початку 1880-х років він формулює свій компаративний запит у контексті пошуку тих причин, які спричинилися до радикалізації революційного руху. Відтак М. Драгоманов акцентує увагу на політичній мотивації тодішніх терористів, яку часто-густо у російській та іноземній пресі пов’язували із засвоєнням європейських соціалістичних чи анархічних доктрин (марксизм, прудонізм, бакунізм та ін.). На його думку, погляди російських революціонерів виявляють «разючу аналогію з ідеями поширеними в Англії за часів страти Карла І та апологій Мільтона, або з настроями у Франції, коли судили Людовика (Луї) Капета, або в Німеччині за часів убивства Коцебу (1819)» [2410].
Зазначимо, що ці подібності М. Драгоманов виводить не тільки з досвіду особистого спілкування з революційними діячами, а й з вивчення тодішніх нелегальних прокламацій. «Це швидше промови якобінців XVIII століття і навіть гугенотів і пуритан XVI та XVII віків», – підкреслює історик [2411]. Проте М. Драгоманов не обмежується лише констатацією схожості мотивів у революційних рухах різних епох, а й акцентує увагу на їхньому спільному соціокультурному підгрунті.
«Росія нині перебуває напередодні вирішення того питання про обмеження самовладдя спадкової монархії, котре Англія вирішувала в XVII в., Франція в XVIII в., а німецькі держави в першій половині ХІХ ст.», – наголошує вчений [2412].
Отож причини переродження російських народників-пропагандистів у революціонерів-терористів М. Драгоманов убачає не у тодішніх європейських соціалістичних чи анархічних впливах, а у тих соціокультурних передумовах, що склалися в імперії Романових. Зокрема, він вказує на гвалтовне порушення базових громадянських прав і свобод, репресивні заходи царату, скостенілість бюрократичного апарату і т. п.
Власне, схожість соціокультурних трансформацій, пов’язаних із гострими суспільними потребами в обмеженні монархічної влади у ретроспективі європейської минувшини та тодішньої російської сучасності, й складає компаративну вісь М. Драгоманова. Саме у цьому контексті автор пропонує шукати пояснення радикалізації російського революційного руху, позаяк уважає його
«виключно політичним [курсив М. Драгоманова. – Авт.], схожим із тими [рухами. – Авт.], котрі проминули держави Західної Європи, одні в XVI та XVII століттях, інші в XVIII, Німеччина й Австрія до 1848 р., Італія до 1859 р.» [2413].
Такі сентенції виказують не тільки уявлення М. Драгоманова про еволюційну єдність та цивілізаційну конечність суспільних перетворень, а і виявляють його розуміння мінливості й багатоманітності історичних форм, різних способів їхнього розгортання у просторі і часі. У цьому розумінні надзвичайну цікавість становлять компаративні паралелі М. Драгоманова стосовно російської та європейської історії, позаяк вони репрезентують не тільки прогностичну скерованість його стилю мислення, а й масштабність авторської концептуалізації.
Зазвичай український учений відносив Московське царство до монархій східного та середньовічного типу [2414]. Причому М. Драгоманов уважав, що низку таких рис успадкувала й Російська імперія, що наближало її у політичному плані до Візантії, історія якої «уславилася» перманентними палацовими інтригами та заколотами. Тому порівняльною площиною у цьому випадку слугує рівень легітимності монаршої влади, конституціоналізму та їхнього впливу на політичну минувшину тієї чи іншої країни.
«З новоєвропейських великих монархій до типу Візантії найбільше приближається Росія, в котрій з 23 царів від початку московського однодержавства при Івані ІІІ до наших часів (1462 – 1881) убито було 6 царів (та 2 наслідники престолу), умер на чужині скинутий цар 1 (та 1 наслідник престолу вмер у тюрмі), та окрім того ще вступило на престол через «двірцевий переворот» 4 царі, – всього на 23 царів 14 переворотів, з котрих 12 так званих двірцевих», – відзначає історик [2415].
М. Драгоманов порівнює Росію з іншими європейськими монархіями, передусім, із Францією й Англією.
«Примір середньовічного, християнсько-феодального легітимізму показує аж до самого XVIII ст. Франція, де з 33 королів від Гугона Капета до Людовика XVI (987 – 1792) убито було тілько два королі, вже в XVI – XVII в., і то з релігійного фанатизму, поки нарешті в 1793 р. 1 король був присуджений на смерть народним собором, після чого Франція вступила в добу новійших революційних переворотів (3 республіки, 2 імперії, 2 конституційні королівства)», – наголошує автор [2416].
Та найвиразніше архаїчність російської політичної системи постає в світлі минувшини Британської імперії, котру М. Драгоманов уважав «найпоступовішою» європейською країною, зокрема в сенсі впровадження конституціоналізму.
«Англія і в сему показує оригінальну варіяцію загальноєвропейської історії: тут з 35 королів від часу Вільяма Завоювателя (1066) по дінастичним причинам було скинутих 3 королі (з котрих 2 були вбиті в тюрмі, 1 в битві з противником), при участи парламенту було скинуто 4 королі (з котрих 2 убито в тюрмі, одного покарано на смерть парламентом, 1 умер на чужині).
З часу конечної установи парламентської управи, після революції 1688 р., Англія стала приміром новійшого легітимізму, конституційного, при котрому монарх мусить бути верховним сімволом законоправної держави і навіть сторожем конституції перед партіями. – зазначає історик. – Інтересно, що і в Росії найбільше було легітимізму при трьох перших Романових (1613 – 1682), коли царі часто скликали земські собори» [2417].
Де ж пролягають витоки таких різних національно-державних варіацій минувшини? Чому саме у західноєвропейських країнах конституціоналізм став неодмінним атрибутом політичного буття, а в Російській імперії, навпаки, залишився на маргінесі суспільного життя?
Зауважимо, що М. Драгоманов уникає простих та однозначних відповідей на ці питання, проте дошукується їх на ниві компаративістики. Втім, визнаючи типологічну спорідненість Російської і Візантійської імперій він не підносить ці спостереження до провідних положень концептуалізації про виїмкову православну цивілізацію та її особливий історичний шлях і т. п., що споглядаємо в численних писаннях багатьох мислителів ХІХ – ХХ ст.
На його думку, засадна різниця між західноєвропейськими варіаціями та російською версією минувшини пов’язана з відмінними темпами історичного розвитку.
«Головна відмінність історії московського ладу від історії споріднених йому європейських устроїв зовсім не якісного характеру і полягає лише у відносній відсталості його різновидів, котра пояснюється запізнілістю появи Московської держави на історичній сцені», – стверджує історик [2418].
Так, постає теза М. Драгоманова про уповільнений розвиток Росії, порівняно з Західною Європою.
Це положення автор виводить шляхом зіставлення ключових, точніше переломних, моментів політичної історії Росії та Франції, які і складають провідну компаративну вісь у візії українського мислителя. Відзначимо, що М. Драгоманов категорично відкидав порівняння імперії Романових із Сполученими Штатами, позаяк «царська історія Московщини не дала тій державі стати мужицькою навіть і такою, як Північно-Американська Спілка, з котрою іноді рівняють Росію легкодуми» [2419].
Натомість він уважав за можливе порівнювати Московщину-Росію, переважно з Францією, меншою мірою – з Прусією-Німеччиною. Вочевидь, доцільність співставлення минулого Росії з історією Франції спиралася на декілька авторських міркувань. Передусім, це – певні паралелі в аграрній історії, величезний бюрократичний апарат і централістична організація державного управління обох країн тощо.
Проте найбільше до конструювання цієї компаративної площини прудоніста й соціаліста-федераліста М. Драгоманова спонукали російські революційні практики кінця 1870-х – початку 1880-х років, які він оцінював як якобінськоцентралістичне переродження. На початку 1880-х років він неодноразово висловлює у своїх текстах, зокрема в одній із найвідоміших праць – «Историческая Польша и Великорусская демократия», – думки про те, що тогочасна ситуація в імперії Романових нагадує становище у Франції напередодні 1789 р. [2420]
Зрештою, зацікавлення історією Франції у компаративному сенсі простежується у творчості багатьох російських учених-гуманітаріїв кінця ХІХ – початку ХХ ст. Більше того, соціокультурні впливи, які скеровували тодішні дослідницькі інтенції до французького середньовіччя та ранньомодерної доби були настільки потужними, що склалася російська (іноді її означують як російсько-українська) школа істориків у вивченні французької аграрної історії (П. Виноградов, М. Карєєв, М. Ковалевський, І. Лучицький та ін.) [2421].
Але М. Драгоманов не виключав й іншої, бічної порівняльної вісі РосіяПрусія / Німеччина. Підставою для побудови такої компаративної площини слугував земський рух на обширах імперії Романових у пореформену добу та його реформаційні потуги й очікування.
«Росія після-севастопольська перебувала в такому ж становищі, в якому була Пруссія після Тільзитського миру. – наголошує автор. – І тому в ній розпочалося, і в суспільстві, і в більш просвіченій частині уряду, рух, уповні аналогічний тому, який був у Пруссії за доби Штейна» [2422].
Ще одна компаративна паралель стосовно Німеччини та Росії у публіцистиці М. Драгоманова постає у контексті зіставлення урядової політики русифікації й германізації на околицях цих імперій. Згадаємо, приміром, його відому студію «Восточная политика Германии и обрусение» (1872) [2423].
Сучасні дослідники обстоюють думку про два сценарії розвитку Росії у візії М. Драгоманова – якобінсько-французький та пруссько-німецький (ліберальні реформи проведені згори) [2424]. Однак, від початку 1880-х років український мислитель здебільшого орієнтується на «французьку модель» у своїх компаративних експериментах, зокрема конструює її з перспективи конституціоналізму зокрема та соціальної історії загалом.
На думку М. Драгоманова, існує, щонайменше, чотири «критичні точки» історичного розвитку Росії та Франції у контексті конституціоналізму:
«Виокремлення Франції з Каролінгського конгломерату в 843 р. Виокремлення Владимирсько-Московського князівства зі старо-руської політичної системи – 1243 р. різниця у 400 р. Остаточне утворення États-Généraux [фр. Генеральні Штати. – Авт.] у Франції – 1302 р. Перший земський собор у Московській державі – 1550 р. різниця у 248 р. Останнє зібрання États-Généraux 1614 р. Останній земський собор 1698 р. різниця у 84 р. Спроби скликання États-Généraux за часів Фронди протягом 1649 – 1651 рр. Спроба обмеження самодержавства імператриці Анни 1730 р. різниця у 79 р.» [2425].
М. Драгоманов не тільки констатує поступове скорочення часової різниці між «переломними» подіями в історії обох країн, а й висловлює припущення, що скликанню нових Генеральних Штатів 1789 р. у Франції мала відповідати аналогічна подія у російській історії – скликання новітнього Земського Собору [2426]. Ба більше, він тримається думки про різні темпи суспільної еволюції, які вможливлюють відмінну часову тривалість історичних стадій-епох («ступенів»).
«Ми навіть не думаємо, щоб країна, яка так зосталась позаду, як Росія од Європи, безпремінно мусила так же довго проходити всі ті ступні, які проходили передні країни…», – підкреслює М. Драгоманов [2427].
Утім, конституювання модерного Земського Собору чи якогось його аналогу, так і не сталося! М. Драгоманов пояснює цю несподівану метаморфозу суперечливими соціокультурними впливами європейської історії на російську минувшину, зокрема Французької революції кінця XVIII ст., в яких імперська влада та придворна камарилья вбачали безпосередню загрозу для себе.
«Московська, а потім петербурзька історія Росії з XVII ст., йдучи по тій дорозі, по котрій ішла, напр., історія Франції в часи від Ришельє до 1789 р., виробила над народами Росії, починаючи з великоруського, абсолютно бюрократичний державний уряд, котрий не пуска до політичного життя громади й народи. – зазначає історик. – Це, як видно по примірам других держав Європи, тілько певний період в історії Росії, котрий мусить скінчитись і перейти в другий – період державного уряду громадського й народного» [2428].
Та цього не сталося! Натомість у добу Миколи І, за візією українського діяча, відбулося сполучення «старого московсько-візантійського царизму» з «новітнім контрреволюційним диктаторством», котре паралізувало суспільний розвиток у Росії [2429].
Такі компаративні узагальнення і навіть прогностичне передбачення М. Драгоманова спиралися на позитивістські уявлення про еволюційно-стадіальне представлення світу історії. Тому, незважаючи на обстоювання еволюційної єдності минувшини, вчений виводить тезу про уповільненість російського історичного процесу послуговуючись не тільки зіставленням знакових політичних подій, а й з перспективи порівняння соціальної історії на обширах Західної Європи та імперії Романових.
На його думку,
«одна з відмінностей Московського царства від західноєвропейських монархій полягала якраз у тому, що в останніх монархізм допомагав звільненню мас народу від феодальної аристократії і майже завершив цю роботу до початку визвольного періоду, тоді як у Московії і згодом у Росії XVIII в., саме у самодержавно-монархічний період, селянство було закріпачено духовенством та служивим дворянством.
Ця обставина може бути поясненна колонізаційними та військовими відносинами на Східно-Європейській рівнині, де, напр., Московське царство XVI – XVII в., будучи за політичним віком, однолітком Франції за королів Валуа, у цьому відношенні відповідало Франкській державі за часів Меровінгів та Каролінгів, – ось чому основа феодалізму, роздавання земель служивим людям, з усіма її наслідками, продовжувалася в Московії та Росії навіть до ХІХ в., – а в інших формах, триває й до нашого часу» [2430].
Варто підкреслити, що М. Драгоманов уважав помістне землеволодіння підосновою російської соціальної та політичної минувшини, котра гальмувала суспільну еволюцію, себто не давала імперії здолати відповідні стадії розвитку.
«Московське царство з самого XIV ст. і доси не перестає завойовувати сусідні краї обік себе і тим воно різниться од усіх других держав в Європі, котрі більшеменше вже давно увійшли в береги. Московське царство через це од самого XIV cт. і досі робить те, що інші держави по неволі закінчили коло XIV cт., себто роздай елени своїм служилим людям [розбив М. Драгоманова. – Авт.], і в московських, і в немосковських землях і плодить, значить, властне «поместный элемент»» [2431], – стверджує автор.
Такі розумування український учений резюмує у досить категоричному вислові: «Росія сама панська земля в Європі» [2432].
Видається, що соціальна історія Росії продукувала й інші аналогії, які широко побутують у політичній публіцистиці М. Драгоманова. Зокрема, автор порівнював передачу великих земельних володінь у Чорногорії початку 1880-х років місцевій аристократії з подібними соціально-політичними практиками у Росії XVIII cт. «Це роздавання земель у новонабутих землях на південному кордоні Чорногорії не народу, а придворним, чи не нагадує воно зроблену в значно більших масштабах роздачу земель Катериною ІІ у «Вільностях Війська Запорозького», перетворених Потьомкіним у Новоросію?», – риторично запитує вчений [2433].
Наведені сентенції свідчать, що М. Драгоманов, як і більшість інтелектуалів другої половини ХІХ ст., хоч і спирався на ідею еволюційної репрезентації світу минувшини, проте все ж таки тримався думки не тільки про відмінну тривалість окремих стадій чи епох, а й про неоднорідність різних площин історичного розвитку – політичної, соціальної, господарсько-економічної, духовно-культурної та ін. З визнання багатоманітності суспільної еволюції у різних сферах людського буття постає авторська думка про відмінні форми цього єдиного процесу, вислідом якої є теза про варіації чи різновиди європейської минувшини (французька, німецька, англійська) та уповільнений / «запізнілий» розвиток Московщини-Росії.
У широкому сенсі евристичний запит М. Драгоманова на ниві компаративістики, зорієнтований на осягнення можливих способів переходу від станового до громадянського суспільства, від монаршого абсолютизму до конституціоналізму, від всеросійської держави до держави націй, які нині б назвали пошуком шляхів «запізнілої модернізації» мультинаціональної імперії Романових. Проте авторська констатація нав’язує ще одну порівняльну вісь у текстах М. Драгоманова у контексті співставлення Гетьманщини та Московського царства / Російської імперії. Причому своєрідним мірилом такої компаративістики слугує т. зв. «ідеальний устрій». Український мислитель, як і П.-Ж. Прудон, уважав, що до цього взірця наближалася тогочасна Швейцарія з її широким місцевим самоврядуванням [2434].
У такому світлі М. Драгоманов обстоює думку, що
«козацькі республіки старої України були набагато ближче до ідеального політичного устрою, ніж та російська імперія, в якій благоденствує Україна у наш час. Ці республіки мали свої недоліки в і в минулому, проте все-таки вони були республіками, все ж таки, наприклад, Запоріжжя являло вповні демократичну общину, а при тому зовсім не виключно військову і навіть розбійницьку, зовсім не дику…» [2435].
Крім того, вчений акцентує увагу на тому, що система управління «козацьких республік» кардинально відрізнялася від імперської централізації. Зокрема він підкреслює, що у
«Гетьманщині сотня була, щонайменше, у принципі самоврядною волостю, полк таким же повітом, а вся Гетьманщина такою ж областю, в якій поступово вироблялися і форми загальнонародного представництва» [2436].
Це порівняння логічно підводило М. Драгоманова до тези про конфлікт між російським легітимізмом і централізмом та українською автономією XVII – XVIII ст. [2437]
Проте український діяч не тільки пояснює реакційність та відсталість імперської системи уповільненістю темпів еволюції Російської держави, а й наголошує на відповідних практично-політичних наслідках. Зокрема, він обстоює думку, що в «такій державі жити нікому не можна», а тим паче «немосковським народам» [2438].
Зауважимо, що М. Драгоманов досить часто вишукував аналогії щодо знакових подій з обсягу різних національних історій, зокрема прагнув крізь зіставлення осягнути їхній суспільний масштаб та продемонструвати відповідний сенс. Саме у цьому руслі варто розглядати його розумування щодо Переяславського договору 1654 р., який він порівнював з Великою Хартією Вольностей 1215 р. і, заразом, із суспільними практиками Московського царства XVII ст.
На його думку, «як порівняти ті права, що витребували собі пани англійські у короля Івана, званого Безземельним (1215 р.), звісну Велику Грамоту про вольності (Magna Charta libertatum), то вийде, що вони були не багато більше, ніж вольності наших козаків у 1654 р., і служили попереду на користь ще меншому числу людей» [2439]. Звідси й походить авторська теза, що козацький устрій був більше подібний до «теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня російська імперія» [2440].
За спостереженням Б. Крупницького,
«Драгоманів мислив український історичний процес, як такий, в якому більше схожого з історичним процесом Західньої Європи, аніж Європи Східньої. Порівняльною методою Драгоманів доводив, що українська історія розвивалася справді на тих самих законах і тими самими шляхами, що й історія Західньої Європи» [2441].
Водночас М. Драгоманов акцентував увагу на засвоєнні різноманітних культурних і громадських елементів, які демонструють певні ролі українців в історичному бутті інших країн. Приміром, історик висловлює думку про запозичення запорозькими козаками таборового устрою від «чеських Таборитів, яким ходили допомагати наші волинці та подоляни в XV в.» [2442].
М. Драгоманов шукав паралелі і між різними національними рухами ХІХ ст. Скажімо, він порівнював рух провансальців, розділених між Іспанією та Францією, з аналогічними потугами українців, які опинилися по різний бік кордону Росії й Австро-Угорщини. Зокрема, український інтелектуал убачав навіть подібність розгортання цих національних рухів: від літературного «відродження» до вимог творення федерації [2443].
Порівняльні сюжети в працях М. Драгоманова досить часто походили зі співставлення становища українців в імперії Габсбургів та імперії Романових. Відтак близькі приятелі українського інтелектуала навіть називали його Михайлом Галицьким за постійні розмови про Галичину [2444]. Натомість В. Герасимчук обстоював думку, що цей «великий наддніпрянець» був для «Галичан на жаль тільки блудним лицарем, якого усі подивляли, а надто мало розуміли» [2445].
Іноді М. Драгоманов уживає порівняння як своєрідний засіб політичної публіцистики з широкими історичними ретроспекціями. Такою, наприклад, є його політична сатира «Дионизий ІІІ С.-Петербургский и Платон ІІ Московский. Сравнительно-историческая игра природы». Власне, це – сатирична аналогія між історією античних Сіракуз й Афін, яку свого часу пильно студіював М. Драгоманов [2446], та тогочасною імперією Романових. Причому імператор Олександр ІІІ та російський публіцист Іван Аксаков, відомий як палкий прибічник «ідеальної монархії» і, заразом, автор проекту «самоліквідації дворянства», порівнюються з сіракузьким тираном Діонісієм І Старшим та його наставником – давньогрецьким філософом Платоном Афінським.
За переказом, цього античного мислителя начебто продали в рабство після його повчань щодо побудови кращої держави. Тож М. Драгоманов віднаходить чергову «аналогію» з тодішньою сучасністю. У 1878 р. І. Аксакова вислали з Москви за гостру критику політики Олександра ІІ на Берлінському конгресі, що спричинила розділ Болгарії та інші відомі зовнішньополітичні поступки імперії Романових.
Та навіть у цьому сатиричному нарисі М. Драгоманов напівіронічно «виправдовується» щодо побутування відмінностей означених персонажів, оскільки вони випливають з різниці ««клімату, їжі та загального вигляду природи» – московської й афінської» [2447]. Цей стилізований пасаж виказує не тільки авторський скептицизм щодо різноманітних інтелектуальних спроб «виховання» тиранів, а й стосовно позитивістських уявлень про «всесилля» факторного аналізу («теорії факторів»).
Звичайно, викладеними сюжетами не обмежується компаративістика М. Драгоманова, проте їх висвітлення все ж таки дає певне уявлення про його дослідницький інструментарій, зокрема стосовно стильових канонів його історичного письма.
У позитивістських дослідницьких стратегіях призначення «порівняльних студій» здебільшого асоціюють із пошуками сутності історичних перетворень. У цьому сенсі М. Драгоманов посідає проміжне місце між дослідниками, які скеровані на т. зв. «відкриття» й формулювання законів суспільного розвитку, та вченими, котрі переймаються відтворенням виключно фактографічної «поверхні» світу історії. Прикметною рисою компаративістики М. Драгоманова є своєрідна тотальність і всеосяжність у застосуванні цього дослідницького інструментарію, котра є вислідом космополітичних та просвітницько-гуманістичних настанов його світосприйняття. Тим паче, що становище українського інтелектуала на еміграції (іноді його зіставляють зі славнозвісною постаттю О. Герцена!), зокрема споглядання тодішньої європейської дійсності, котра разюче контрастувала з суспільними й культурними практиками на обширах Російської імперії, продукувало «порівняльні експерименти».
Вихідна основа компаративних студій М. Драгоманова, безперечно, тяжіла до еволюційно-стадіальних конструкцій світу історії. Втім, український інтелектуал визнавав не тільки величезне розмаїття культурних, соціальних, політичних форм, темпів розвитку, неоднорідність розвою різних площин і сфер суспільного життя, а й навіть відмінну тривалість окремих стадій-епох, припускав можливості їхньої комбінації та співбуття в одному історичному часі!
Загалом він уникав жорстких і універсальних пропозицій на ниві концептуалізації світу минувшини, передусім тих, які спричиняли одноманітне й лінійне представлення історії. Натомість його сценарії та варіації історичного розвитку європейських націй або країн нав’язують ретроспективні й прогностичні сюжети, котрі спираються на достатньо вмотивовані, окреслені і значною мірою однорідні евристичні запити (конституціоналізм, система державного управління, аграрний устрій, соціальна диференціація, політичне реформування і т. п.).
Звісно, в компаративістиці М. Драгоманова, часом споглядаємо й ідеї лінеарності, приміром, коли йдеться про ті чи інші часові відтінки, якими визначається хронологічна локалізація «запізнілості» російського розвитку, порівняно з французьким або британським і т. п. У порівняльних сюжетах українського діяча побутують і численні практично-політичні мотиви, хоч автор прагне посісти та продемонструвати космополітичне (але небезстороннє!) становище щодо висвітлення й пояснення подій, фактів, явищ і процесів.
Іноді соціологічна підоснова компаративних експериментів М. Драгоманова призводила до надмірної генералізації його спостережень, узагальнень та висновків. Особливо, це помітно у його фольклористичних та етнографічних практиках, наприклад, у захопленні т. зв. «індійщиною» чи іншими «мандрівними історіями». Проте вчений зазвичай прагнув стримано й обережно формулювати свої порівняльні висновки й узагальнення, зокрема щодо типологічних подібностей, генетичних зв’язків, культурних контактів і т. п.
Вочевидь, межі еволюційно-стадіальної компаративістики були вже затісними для пізнього М. Драгоманова. Відтак його порівняльні студії поступово наближалися до «критичної» чи модернізованої версії позитивізму кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема у царині етнології та культурної антропології нагадували інструментарій, що тільки-но вимальовувався у річищі раннього дифузіонізму. Однак, повністю подолати позитивістські засади історіописання українському інтелектуалу, так і не судилося! На заваді став аж надто короткий вік його напруженого, інтенсивного й драматичного життя (1841 – 1845)…
Примітки
2322. Круглашов А. Драма інтелектуала. – С. 112.
2323. Бернгейм Э. Введение в историческую науку / Пер. с нем. – М., 1908. – С. 19.
2324. Шиллер И. Х. Ф. В чем состоит изучение мировой истории и какова цель этого изучения // Шиллер И. Х. Ф. Исторические работы: В 8 т. / Под ред Ф. П. Шиллера. – М. – Л., 1937. – Т. 7. – 608 – 609.
2325. Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Пер. с нем.; отв. ред. и авт. послесловия Л. Т. Мильская. – М., 1994. – С. 333.
2326. Коялович М. О. История русского самосознания… – C. 463.
2327. Ковалевский М. М. Историко-сравнительный метод в юриспруденции и приемы изучения истории права. – М., 1880. – С. 19.
2328. Румянцева М. Ф. Теория истории: Учебное пособие. – М., 2002. – С. 68.
2329. Виппер Р. Очерки теории исторического познания. – М., 1911. – С. 59.
2330. Дройзен И. Г. Энциклопедия и методология истории // Дройзен И. Г. Историка. Лекции об энциклопедии и методологии истории / Пер. с нем. Г. И. Федоровой; под ред. Д. В. Скляднева. – СПб., 2004. – С. 243.
2331. Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские. – С. 306.
2332. Драгоманов М. Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство. – Львів, 1906. – Т. 2. – С. 166.
2333. Фриман Э. Сравнительный метод и его значение // Фриман Э. Сравнительная политика (шесть лекций, читанных в Королевском институте в январе и феврале 1873 года) и единство истории (лекция, читанная в Кембриджском университет 29 мая 1873 года) / Пер. с англ. Н. Коркунова. – СПб., 1880. – С. 1.
2334. Петров М. Новейшая национальная историография… – С. 132.
2335. Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. М. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993. – С. 166.
2336. Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., сост., послесловие и примеч. А. Б. Гофмана. – М., 1995. – С. 139.
2337. Багалей Д. И. Русская история: Пособие для высшей школы и руководство для учителей и самообразования. – М., 1914. – Т. 1: Княжеская Русь (до Иоанна ІІІ). – С. 10.
2338. Румянцева М. Ф. Теория истории. – С. 198 – 199.
2339. Кареев Н. Из лекций по общей теории истории. Теория исторического процесса. – 2-е изд. – Пг., 1916. – Ч. 1: Историка (Теория исторического знания). – С. 147 – 148.
2340. Шпенглер О. Закат Європы. Очерки морфологии мировой истории: В 2 т. / Вступ. ст., прим. и пер. с нем. К. А. Свасьяна. – М., 1993. – Т. 1: Гештальт и действительность. – С. 129.
2341. Крупницький Б. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники і державники). 4. Михайло Драгоманів і В’ячеслав Липинський (Спроба порівняльної характеристики) // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 111.
2342. Пыпин А. Н. История русской этнографии: В 4 т. – СПб., 1891. – Т. 3: Этнография малорусская. – С. 408 – 409.
2343. Драгоманов М. Доповнення до Автобіографічної замітки // Михайло Петрович Драгоманов, 1841 – 1895. – С. 392 – 393.
2344. Архів Михайла Драгоманова. – Т. 1. – С. 254.
2345. Білецький Л. До початків слов’янофільства М. Драгоманова (1859 – 1869) // Драгоманівський збірник… – Т. 1. – С. 11.
2346. Драгоманов М. Австро-руські спомини… – С. 17.
2347. Його ж Байка Богдана Хмельницького (Присвячую пам’яти М. І. Костомарова) // Його ж. Розвідки Михайла Драгоманова… – Т. 2. – С. 1.
2348. Його ж. Чудацькі думки… – С. 490.
2349. Дорошенко Д. Драгоманів і українська історіографія // Драгоманівський збірник. – Т. 1. – С. 122.
2350. Wendland A. V. Am Rande der Imperien: Mychajlo Drahomanov und die Anfänge einer europäischen Verflechtungsgeschichte der Ukraine // Imperienvergleich. Beispiele und Ansätze aus osteuropäischer Perspektive. Festschrift für Andreas Kappeler / Hrsg. von G. Hausmann, A. Rustemeyer. – Wiesbaden, 2009. – S. 227.
2351. Драгоманов М. Австро-руські спомини… – С. 102.
2352. Архів Михайла Драгоманова. – С. 333.
2353. Драгоманов М. Доповнення до Автобіографічної замітки. – С. 392.
2354. М. П. [Павлик М.] Історія розвідки М. Драгоманова про кровосумішку // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Зладив М. Павлик. – Львів, 1907. – Т. 4. – С. 186.
2355. Драгоманов М. Микола Іванович Костомаров: Життєписний очерк. – Львів, 1901. – С. 24.
2356. Погляд М. П. Драгоманова на українську історію (його стаття по поводу переписки д. Куліша с Крашевським і Павликом) // Народ (Коломия). – 1895. – № 17. – С. 264.
2357. Протоколы заседаний съезда // Труды Третьего Археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 года: В 2 т. – К., 1878. – Т. 1. – С. LIX.
2358. М. П. [Павлик М.] Історія розвідки М. Драгоманова про кровосумішку. – С. 145.
2359. Драгоманов М. «Живая Старина» // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… – Т. 3. – С. 311 – 312.
2360. Его же. Предисловие. Замечания о систематическом издании произведений малорусской народной словесности (23 июня 1876 г., Вена) // Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова. – К., 1876. – C. XXIII – XXIV.
2361. Його ж. Чудацькі думки… – С. 494.
2362. Його ж. Слов’янське оповідання про пожертвування власної дитини // Його ж. Розвідки Михайла Драгоманова… – Т. 3. – С. 151.
2363. Його ж. Матеріали й уваги про українську народню словесність // Його ж. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. – Львів, 1899. – Т. 1. – С. 128.
2364. Його ж. Для починаючих фольклористів на Україні // Його ж. Розвідки Михайла Драгоманова… – Т. 3. – С. 330.
2365. Його ж. Новий погляд на великоруський богатирський епос Влад. Стасова (Вестн. Європы за 1868 р. перші книжки) // Там само. – Т. 3. – С. 4.
2366. Odarchenko P. Drahomanov as Folklorist. – P. 34.
2367. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 59.
2368. Єкельчик С. О. Національний міф чи історія: М. П. Драгоманов як критик сучасної йому української історіографії // Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи: Мат-ли Всеукр. наук. конф.: (м. Харків, 15 – 17 листоп. 1995 р.). – Харків, 1995. – С. 306 – 307.
2369. Драгоманов М. П. Вопрос об историческом значении Римской империи… – С. 91.
2370. Там же. – С. 94.
2371. Там же. – С. 144.
2372. Бильбасов В. Рец. на кн.: Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. – К., 1869. – Ч. 1 // УИ. – К., 1869. – № 10. – С. 3; Его же. Рим и Византия в трудах двух киевских историков (Иконников В. Опыт исследования о культурном значении Византии в русской истории. – К., 1869; Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. – К., 1869. – Ч. 1) // РВ. – 1870. – Т. 90, № 11. – С. 306.
2373. Драгоманов М. П. Положение и задачи науки древней истории // Драгоманов М. П. Вибране. – С. 80 – 81.
2374. Там же. – С. 70.
2375. Драгоманов М. П. Чудацькі думки… – С. 489.
2376. Його ж. Старі хартії вольности. – С. 28 (прим.*).
2377. Гермайзе О. М. П. Драгоманов в українській історіографії. – С. 129.
2378. Крупницький Б. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники і державники). 4. Михайло Драгоманів і В’ячеслав Липинський (Спроба порівняльної характеристики) // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 108.
2379. Лукеренко В. Л. Світогляд М. П. Драгоманова / Відп. ред. В. Ю. Євдокименко. – К., 1965. – С. 48.
2380. Драгоманов М. Положение и задачи… – С. 81.
2381. Його ж. Замітки про слов’янські релігійні та й етичні легенди: ІІ. Дуалістичне сотворіння світа // Його ж. Розвідки Михайла Драгоманова… – Т. 4. – С. 277.
2382. М. П. [Павлик М.] Історія розвідки М. Драгоманова про кровосумішку. – С. 183.
2383. Драгоманов М. П. Слов’янські оповідання про народини Константина Великого // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… – Т. 3. – С. 218.
2384. Мишанич С. В. Фольклористична спадщина М. Драгоманова у світлі актуальних завдань українського народознавства // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова. – С. 148.
2385. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992. – С. 5 – 6 (прим. 1).
2386. Драгоманів-Шишманова Л. Зі споминів… – С. 140, 142.
2387. Гольштейн О. Нові спогади… – С. 172 – 173.
2388. Заславский Д. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. – С. 88.
2389. Драгоманов М. П. Матеріали й уваги про українську народню словесність. ІІ. Стенька Разін – козак Гарасим // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… – Т. 1. – С. 144 – 145.
2390. Його ж. Про науковий дослід русько-українських народних пословиць // Там само. – Т. 1. – С. 51.
2391. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895) / Зладив М. Павлик, видав Др. Л. Когут. – Чернівці, 1911 – Т. 8: (1894 – 1895). – С. 201.
2392. Драгоманов М. «Живая Старина». – С. 314 – 315.
2393. Його ж. Переписка / Зібрав і зладив М. Павлик. – Львів, 1901. – Т. 1. – С. 174.
2394. Його ж. Замітки про слов’янські релігійні… – Т. 4. – С. 282.
2395. Його ж. Наукові методи пр. Сумцова // ЖС (Львів). – 1894. – Т. 1, № 1. – С. 152.
2396. Його ж. Слов’янські оповідання про пожертвування власної дитини. – Т. 3. – С. 150.
2397. Фриман Э. Сравнительная политика… – С. 22.
2398. Мишанич С. В. Вказ. праця. – С. 148.
2399. Драгоманов М. П. Слов’янські переробки Едіпової історії // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… – Т. 4. – С. 7.
2400. [Антонович В., Драгоманов М.] Предисловие // Исторические песни малорусского народа. – Т. 1. – С. XVII.
2401. Драгоманов М. П. Відгук лицарської поезії в руських народних піснях // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… – Т. 1. – С. 84.
2402. Його ж. Корделія-Замурза. Літературно-критичний уривок // Там само. – Т. 1. – С. 171 – 172.
2403. М. П. [Павлик М.] Історія розвідки М. Драгоманова про кровосумішку. – Т. 4. – С. 184.
2404. Возняк М. Невидана стаття М. П. Драгоманова про фольклорну літературу [«З італьянської та французької літератури про народню словесность (Одповідь д. Ів. Франкові)» (2 грудня 1883 р.) ] // ПГ. 1926 / За ред. К. Грушевської. – [К.,] 1926. – Вип. 1/2. – С. 118.
2405. Драгоманов М. П. Два українські «фабльо» та їх жерела (Нарис із історії загальної порівняної літератури) // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова… – Т. 2. – С. 67.
2406. Григораш Н. Компаративістичні студії Михайла Драгоманова на сторінках болгарського періодичного видання «Сборник за народни умотворения, наука и книжнина» // Зб. пр. Науково-дослідного центру періодики ЛНБ. – Львів, 2005. – С. 496 – 509.
2407. Стаття Віссаріонова «Огляд літературної і політичної діяльності М. П. Драгоманова» // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841 – 1994. – С. 361.
2408. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 81.
2409. Левенець Ю. А. Теоретико-методологічні засади… – С. 201.
2410. Драгоманов М. П. Тираноубийство в России… – С. 349.
2411. Там же. – С. 357 – 358.
2412. Драгоманов М. П. Динамитно-анархическая эпидемия и самоуправление // Драгоманов М. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 682.
2413. Его же. Тираноубийство в России… – С. 357 – 358.
2414. Его же. Либерализм и земство в России. 1. Земский либерализм в России (1858 – 1883). 2. Самодержавие, местное самоуправление и независимый суд. – Genéve, 1889. – С. 53.
2415. Його ж. Старі хартії вольности. – С. 27.
2416. Там само. – С. 27.
2417. Там само. – С. 27.
2418. Драгоманов М. П. Либерализм и земство в России. – С. 45.
2419. Його ж. Україна і центри… – С. 459.
2420. Его же. Историческая Польша… – С. 451.
2421. Фролова И. И. Значение исследований Н. И. Кареева для разработки истории французского крестьянства в эпоху феодализма // СВк. – М., 1955. – Вып. 7 – С. 316 – 318.
2422. Драгоманов М. Либерализм и земство в России. – С. 59.
2423. Его же. Восточная политика Германии и обрусение. – C. 1 – 219.
2424. Круглашов А. Драма інтелектуала. – С. 406.
2425. Драгоманов М. П. Либерализм и земство в России. – С. 45 – 46.
2426. Там же. – C. 48.
2427. Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 413.
2428. Його ж. «Сонячний промінь» (Повість Василя Чайченка, «Зоря», 1892, №№ 11 – 22) // Його ж. Літературно-публіцистичні праці. У 2 т. / Упор. та прим. И. С. Романченка, В. В. Лисенка. – К., 1970. – Т. 2. – С. 389 – 390.
2429. Его же. Либерализм и земство в России. – С. 48 – 49.
2430. Там же. – С. 48.
2431. Драгоманов М. Україна і центри… – С. 460.
2432. [Драгоманов М.] Народні школи // Громада. Українська збірка / Впорядкована М. Драгомановим. – Женева, 1878. – № 2: Звістки про Україну 1876 – 1877. – С. 213.
2433. Драгоманов М. П. Литературно-политические заметки. ІІ. Абсолютизм и капитализм // Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 564.
2434. Його ж. «Царство Боже внутри вас» Л. Толстого. – С. 14.
2435. Его же. Литературно-политические заметки. VII. Страхи украинского сепаратизма // Его же. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 593.
2436. Там же. – С. 593 – 594.
2437. Драгоманов М. П. Германство на Востоке и Московщина на Западе // Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 503.
2438. Его же. Терроризм и свобода, муравьи и корова… – С. 300.
2439. Його ж. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 – 1876) // Його ж. Вибране. – С. 570.
2440. Там само. – С. 570.
2441. Крупницький Б. 8. Культурні проблеми історії України: ІІ. Історичні основи європеїзму України // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 161.
2442. Драгоманов М. Историческая Польша… – С. 314.
2443. Кошуль М. Від України до Оксітанії: Михайло Драгоманов і французький регіоналізм / З фр. пер. Т. Стрельцова // Всесвіт. – 1991. – № 7. – С. 232.
2444. Драгоманов М. Австро-руські спомини… – С. 259; Листування Івана Франка… – С. 163.
2445. Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України. – С. 1.
2446. Драгоманов М. П. Сиракузские тираны. – 25 арк.
2447. Его же. Дионизий ІІІ С.-Петербургский и Платон ІІ Московский. Сравнительно-историческая игра природы // Его же. Собрание политических сочинений. – Т. 2. – С. 467.