3.3. Економічні клаузули

Талах В. М.

Економічні клаузули обох договорів практично однакові.

3.3.1. Договори встановлювали, що у Кафі стягуватиметься імперський податок (мито) на торгівлю (comerha de lo imperao) «згідно з первинним звичаєм». З ярликів Джанібека венеціанцям відомо, що «імператорський комеркій» (тюркською «хан тамгаси») первісно складав 3 відсотки вартості проданого товару, з 1347 р. був підвищений до 5 відсотків, для невичинених шкір дрібної та великої худоби була встановлена заборонна ставка у 40 та 50 відсотків, предмети розкоші від цього податку звільнялися [Григорьев, Григорьев 2002: 19-22]. У Кафі у другій половині XІV ст. комеркий на користь громади становив 1 відсоток вартості будь-якого ввезеного чи вивезеного товару, разом із тим, стосовно товарів походженням із Лікостомо (Кілії), що знаходилася на території недружнього генуезцям князя Добротиці, застосовувалася 3-відсоткова ставка [Ваlаrd 1978: 408-409].

3.3.2. Сторони виявляли зацікавленість у розвитку торгівлі, у зв’язку з чим ординська сторона обіцяла: «всі купці, які прибувають і відбувають, нехай будуть у безпеці на землях імператора, і щодо них не встановлюватимуться нові звичаї». Мабуть, практика двадцятирічної «великої замятні» 1360-1380 рр., коли кожна нова влада встановлювала для іноземних купців нові правила, дошкуляла італійським комерціантам, і вони окремо зажадали відмови від неї.

3.3.3. Окреме положення договорів передбачає право генуезців, або тих, кого вони «визнають таким, що належить до їх народу» здійснювати на землях хана посіви та випас худоби, при цьому, за користування ординськими пасовиськами слід було платити податок на овець (вжите слово «lambar» є перекрученим монгольським «alban», «податок на овець» [О. Галенко, особисте повідомлення, 2020]). Слід зазначити, що дзеркальне правило існувало щодо щодо використання угідь ханськими підданцями: згідно з даними кафінської масарії за 1374 р. щорічна платня ханлуків за користування пасовиськами генуезців складала 4000 аспрів [Пономарёв 2000: 385].

3.3.4. Нарешті, договори спеціально врегульовували розмір винагороди за спіймання рабів-утікачів (з чого можна зробити висновок, що їхні втечі були доволі поширеним явищем): вона не могла перевищувати досить помірної суми у 35 аспрів.