4.3. Наслідки договорів

Талах В. М.

Одним з найбільш інтригуючих питань є можливий зв'язок між укладенням та переукладенням договору між Токтамишем і Республікою Святого Георгія та смертю Мамая. Після ретроспективного запису від 17 березня 1381 р. останній більше не з’являється у джерелах як діюча особа. Проте, обставини загибелі переможеного беклярібека викладаються в них заплутано та суперечливо.

У ранній, стислій редакції московського оповідання «О великомъ побоищи, иже на Дону», повідомляється, що після зради емірів на Калках

«Мамаи же, то видѣвъ, и скоро побѣжа со своими думцами и с единомысленикы. Царь же Токтамышь посла за нимъ въ погоню воя своя и оубиша Мамая, а самъ шедъ взя Орду Мамаеву, и царици его и казны его и улусъ весь поима, и богатьство Мамаево раздѣли дружинѣ своеи» [ПСРЛ, 15: стб. 141; 18: 130; Приселков 1950 420-421].

Аналогічне за змістом, хоч і стилістично відмінне повідомлення наводить хорезмський історик середини XVI ст. Утемиш-гаджжі: Токтамиш

«вийшов і пішов проти кията Мамая. Вийшов назустріч з великим військом і Мамай. Сталася жорстока битва. Військо Мамая було розбито, а самого його схопили та вбили. І коли схопили Мамая, одна з дочок Його Величності Джанібек-хана була за Мамаєм. Ця ханум була захоплена Токтамишем, і він віддав її Урик-Тимуру» [Утемыш-хаджи 1992: 118, з доповненням за: Миргалеев 2010: 188].

Отже, згідно з цією версією, Мамай був убитий вояками Токтамиша, хоча де це сталося та як, джерела не повідомляють.

Деталізований варіант тієї ж версії міститься у творі кримського письменника XVIII століття ал-Гаджж Абд ал-Гафара Киримі «Умдет ат-теваріх». Він каже, що Токтамиш нагнав Мамая на річці Йілки, притоці Дніпра, і зав’язав з ним облудні перемовини, хоча «бажанням його було вбивство бега». Під час цих переговорів один із наближених Токтамиша, Урук-Тимур (родоначальник пізніших Ширінів),

«посеред ночі один підвівся й, осідлавши коня, попростував на північ від річки до кочів’я бега, і нишком від охоронців покликав бега. Бег лежав із дружиною, почув його і спитав: «Хто це?» Урук-Тимур назвав себе і сказав, що у султана Токтамиша є розмова з приводу однієї великої справи, і він запрошує вас, щоб ніхто про це не дізнався. У бега напоготові був один чорний кінь, Урук-Тимур осідлав його, і бег, не сказавши навіть своїм рабам, вийшов на двір. Йому було понад дев’яносто років, його підсадили на коня, й удвох вони поїхали, про це не знала навіть дружина. Під час переправи через Йілки Урук-Тимур вдарив його по голові бойовою сокирою і вбив, тіло сховав, а коня відпустив»,

у подальшому вбивця зізнається у скоєному, і вдячний Токтамиш віддає йому вдову убитого Бісулу-хануш [Миргалеев 2010: 191-193]. Текст має очевидні ознаки походження від усної традиції. Розповідь про зустріч Токтамиша з Мамаєм на притоці Дніпра, імовірно, відображає ті самі події, які руські літописи викладають як зіткнення на Калках-Кільчені, що стосується причетності Урук-Тимура до смерті Мамая, вона може бути просто способом пояснити, за яких обставин той одержав удову вбитого.

У пізнішій, дуже белетризованій розширеній редакції «Сказання про Мамаєво побоїще» події після поразки Мамая на Куликовому полі спочатку викладаються так саме, як і у стислій, але між словами «посла за нимъ въ погоню воя своя» та «взя Орду Мамаеву» замість лаконічного «и оубиша Мамая» зроблено доволі велику вставку:

«Мамай же гоним сый, бѣгая предъ Тахтамышевыми гонители, прибѣжа близъ града Кафы и сослася съ каѳинцы по докончанiю его къ нимъ и по опасу, дабы его приняли на избавленiе, дондеже избудетъ отъ гонящихъ его. И повелеша ему, да внидет. И вниде Мамай в Кафу з думцы своими и единомысленики своїми, и со множествомъ имѣния, злата, и сребра, и камения, и жемчюга. Кафинцы же, видящее многое его имѣние и совещавшеся, сотвориша надъ нимъ лесть, убиша его» [ПСРЛ, 11: 69].

Це оповідання багатьма дослідниками сприймається скептично [Джанов 2018: 66; М. Жарких, особисте повідомлення, 2020], однак пояснити, для чого московським книжникам XV століття треба було вигадувати таку історію, теж складно. Насправді, торговельні зв’язки між Кафою та Москвою і Новгородом у XV ст. не переривалися, і хтось з італійських купців міг поділитися з московськими колегами розповіддю про кінець небайдужого московітам ординського діяча.

Крім того, втеча поваленого Мамая до Криму знаходить підтвердження у двох близьких в часі до подій джерелах. У довгій редакції «Задонщини», яка на думку більшості дослідників була створена до 1393 р., зазначено:

«отскочи поганый Мамай от своея дружины серым волком и притече к Кафе граду. Молвяше же ему фрязове: «Чему ты, поганый Мамай, посягаешь на Рускую землю? То тя била орда Залеская. А не бывати тобе в Батыя царя: у Батыя царя было четыреста тысящь окованые рати, а воевал всю Рускую землю от востока и до запада. А казнил Богъ Рускую землю за своя согрешения. И ты пришел на Рускую землю, царь Мамай, со многими силами, з девятью ордами и 70 князями. А ныне ты, поганый, бежишь сам-девят в лукоморье, не с кем тебе зимы зимовати в поле. Нешто тобя князи руские горазно подчивали: ни князей с тобою, ни воевод! Нечто гораздо упилися у быстрого Дону на поле Куликове на траве ковыле! Побежи ты, поганый Момай, от насъ по задлешыю!»» [Памятники 1998: 104].

Літературний, вигаданий характер тексту, який приписує генуезьким фінансистам до сліз зворушливу турботу про «Рускую землю», є очевидним, обставини смерті Мамая змінені для того, щоб посилити моралізаторський ефект слів, приписаних кафінцям (ну не можуть же наставляти на теми моралі віроломні вбивці), тому думка Р. Почекаєва, що версія «Задонщини» є найбільш достовірною [Почекаев 2010: 317, прим. 383], викликає сумніви. Навіть якщо пристати до поширеної точки зору, що «Задонщину» було створено до 1393 р., її автору було відомо лише про втечу Мамая до околиць Кафи, решту подробиць він домислив.

Арабський автор Ібн-Хальдун (1332-1406) повідомляє, що після перемоги над іншими суперниками Токтамиш «пішов до Криму проти Мамая, який втік перед ним, не отримували відомостей про нього, а потім підтвердилася звістка про його загибель» [СМИЗО, І: 391]. З цього випливає, що Мамай загинув у Криму, і що в ординській столиці, звідки через східних дипломатів і купців Ібн-Хальдун отримав свої відомості, про обставини його смерті не знали. Отже, або Токтамиш до смерті Мамая був безпосередньо непричетний, або в нього були підстави замовчувати дійсні обставини події (наприклад, тому, що Правосудний Султан Ісламу та Помічнік Віри скористався для усунення суперника, мусульманина, глави аристократичного роду киятів, ханського зятя та беклярібека, послугами франків-гяурів).

Певні сумніви щодо загибелі Мамая саме у Криму породжують наведені вище обставини, які свідчать, що на момент Куликовської битви та наступних подій на Калках у Солхаті вже визнавали верховну владу Токтамиша. Але, після зради емірів у Мамая не залишилося безумовно підконтрольних територій, тому він міг обрати для втечі ту частину ворожих земель, яка здавалася йому найзручнішою для організації опору.

В цілому, відсутність даних про зв'язок загибелі Мамая з Кримом і Кафою у стислій редакції «Повісті про Донське побоїще» та у пізніх східних авторів може бути пояснена тим, що за межами Криму точні обставини цієї події не були відомі (про що свідчить Ібн-Хальдун), у той же час, пояснити появу вставки про Кафу у розширеній редакції літературними чи пропагандистськими міркуваннями складно, у московських книжників відсутні очевидні мотиви для саме такого викладу подій. Можна було б припустити, що бажання зобразити генуезців-католиків злочинцями та клятвопорушниками було пов’язано із полемікою навколо Флорентійської унії у 30-х – 40-х роках XV ст., але у «Задонщині» генуезці змальовуються цілком приязно, та й убивством «нареченого плотного діавола Мамая» навряд чи їм можна було б дорікати.

Одним з головних аргументів, що ставлять під сумнів версію вбивства Мамая у Кафі, є цілковита відсутність будь-яких згадок і натяків на це у записах масарії [Джанов 2018: 66-67]. Утім, книга масарії відображає лише події, пов’язані із витратами кафінської скарбниці, при цьому, на регулярних засадах, – між 17 березня 1382 та 11 червня 1382 рр. Те, що сталося в інший час або фінансувалося приховано (наприклад, у межах звичайної платні урядовцям колонії), в ній не обов’язково фіксувалося.

З іншого боку, територіальні поступки з боку уряду Токтамиша генуезцям, підтверджені обома договорами, без якихось воєнних успіхів чи особливо вигідних економічних умов з боку італійців, навряд чи можна пояснити лише хабарами солхатським посадовцям. В обмін на них Кафа мусила була надати новому ханові якісь особливі послуги. Єдиною реальною такою послугою могло бути вбивство Мамая. Літописне повідомлення про «докончаніє і опас» між Мамаєм і генуезцями, а також про «лесть» останніх, дозволяє припустити, що кафінські очільники після досягнення домовленостей із Ільяс-беком, що віддавали Республіці округу Солдаї та Готію, заманили Мамая до міста та вбили. Городяни, які знали про вбивство переможеного беклярібека, але були незнайомі з негласними домовленостями з представниками Токтамиша, пояснили його жадібністю своїх високодостойників, тим більше, що ті ймовірно привласнили майно вбитого. У такому вигляді розповідь і була повідомлена невідомим кафіотом (безпосередньо чи, скоріше, опосередковано) московському літописцеві. Статися вбивство могло між укладенням другого договору (хоча, може, й раніше, якщо сторони довіряли одне одному) та закінченням терміну повноважень Джаноне де Боско, тобто між 23 лютого та 11 березня 1381 р.

Того дня, 11 березня нарешті прибула галея Джоанне Фереіхо, відправлена колись на Кьоджінську війну, і привезла наступну кафінську адміністрацію – консула Іуаніксіуса де Марі та масаріїв Джірардо Леарді та Габріеле де Грімальді, які 17 числа обійняли свої посади [Пономарев 2000: 322].

Нова адміністрація негайно вжила заходів для зміцнення генуезького впливу в Готії. Туди були відправлені Коррадо де Гуаско та Якобо де Турре у супроводженні вже відомого нам Антоніо Масорро, які «пройшли всю Готію до Чембало», для того, щоб «привести до подяки всіх, хто за звичаєм були ханлуками генуезців» («pro ducendo ad graciam omnes qui soliti erant esse canluchi pro Ianuenses»)»)» [Книга массарии 1381: 241, 242], водночас Кристофору де Круче було доручено зайнятися фортифікаційними роботами в Готії [Книга массарии 1381: 210].

Відносини між Кафою та Солхатом протягом 1381 – початку 1382 рр. переживали свого роду «медовий місяць».

Ще до 17 березня 1381 р. до Кафи прибув надзвичайно щедрий та престижний дарунок від ханського двору: «equi dati et presentati pro parte imperatoris Tartarorum Tane et aliorum dominorum canlucorum», «кони, подаровані та презентовані з боку імператора татар Тани та інших панів ханлуків», у кількості не менше 16 голів [Джанов 2018: 69; Книга массарии 1381: 198]; не виключено, що це була подяка Токтамиша за усунення його запеклого ворога, Мамая. Ханські посли пробули в місті щонайменш до 30 березня [Книга массарии 1381: 139]. Через місяць, 30 квітня, на виконання договірних умов, до Кафи увійшов кетхода-тітям [Книга массарии 1381: 200].

Між тим, серед солхатських високопосадовців сталася зміна: посади солхатського тамгачі і даруги (comerihiario et daroga in Sorchati domini imperatoris tartarorum) отримав Алут-Саїт (у записах масарії він позначається, як правило, скороченим зменшувальним ім’ям Sayto, «Саїтка»), і 11 червня з привітаннями і дарунками на пристойну суму 1328 аспрів до Солхата відправилися три поважні кафіоти: Бартоломео Грілло, Рафаеле де Траві та Лючіано ле Літурффі [Книга массарии 1381: 203]. Менше ніж за два тижні, на Іванів день, 24 червня до Кафи прибув сам солхатський намісник Ільяс-бек у супроводі посланця Алут-Саїта та двох ханських послів (duobus nunciis domini Imperatoris Tane), мабуть тих, хто привіз наказ про призначення «Саїтки», а може і його самого. Шановний гість відвідав сніданок у консула Іуаніксіуса де Марі і залишався в місті до 26 червня [Книга массарии 1381: 201, 211]. Через місяць з невеликим, 30 серпня, Ільяс-бек знов навідався до Кафи, його прийом обійшовся місцевій скарбниці у 2087 аспрів, тільки на урочистий бенкет було витрачено 820 аспрів [Книга массарии 1381: 168, 204].

Водночас між 3 липня 1381 та 22 березня наступного року відбувалися переговори з володарем нижньодніпровської округи Акбугою [Книга массарии 1381: 203-204, 206, 208; Джанов 2018: 70-71]. Фінансова звітність не дозволяє визначити зміст перемовин, але у випадку зносин з Акбугою однією з тем напевно були спільні дії проти Добротиці, правителя причорноморської частини Болгарії, союзника венеціанців і недруга Генуї.

Що стосується зустрічей консула з Ільяс-беком, то подальший розвиток подій засвідчує, що одним із предметів обговорення виявилась організація посольства генуезців безпосередньо до хана, вочевидь з метою остаточного підтвердження досягнутих домовленостей. Ці питання Ільяс імовірно мусив був погодити під час власної поїздки до ханської ставки в листопаді 1381 р., принаймні, генуезці підготували дарунки на 1302 аспри, «дані панові Ільясбею та Саїту, податківцю, під час їхнього відбуття, в якості дарунків, які слід зробити в Орді панові Імператору» («datis domino Elliasbei et Sayto comerihiario in suo recessu quod ad presens faciunt in l’Ordo ad dominum Imperatorem») [Книга массарии 1381: 206]. Практично у той саме час, через п’ять днів після від’їзду солхатського намісника та його тамгачі, 12 листопада починається підготовка власно кафінського посольства до Токтамиша, яке очолили управителі Готії Коррадо де Гуаско та Кристофоро де Круче (вибір послів достатньо красномовно свідчить про головний предмет місії), які вирушили у путь в середині того ж місяця.

У Криму тим часом не перериваються жваві відносини між солхатськими та кафінськими урядовцями. У центрі їх – тамгачі й даруга Саїт. Спочатку у січні 1382 р. до Солхату відправлється делегація, включаючи кафінського банкіра Абрано де Джентіле, і пригощає тамгачі, через тиждень він сам прибуває до Кафи і бенкетує з консулом [Книга массарии 1381: 209; Джанов 2018: 78].

Близько середини січня до Кафи повертаються посли до Токтамиша. Їхня поїздка докладно проаналізована та описана О. Джановим [Джанов 2018: 72-78]. Власне подробиці переговорів невідомі (ми не знаємо навіть, отримали Гуаско та Круче аудієнцію у хана, чи ні). У пізнішому договорі від 12 серпня 1387 р. згадується про «умови миру, приписи та угоди, укладені та затверджені між згаданим паном імператором [Токтамишем] з одного боку, та згаданою Громадою Генуї з іншого, записані уйгурськими літерами з печаткою [tamoga] самого імператора» [De Sacy 1827: 63]. У договорі від листопада 1380 р. згадок про печатки взагалі немає, у договорі від лютого 1381 р. йдеться про печатку Ільяс-бека, а не про ханську (у солхатського бека її просто не могло бути). Отже, імовірно, під час посольства до Токтамиша генуезцям було видано грамоту, що підтверджувала домовленості 1380-1381 рр., скріплену печаткою хана. З цієї точки зору місія Гуаско та Круче мала успіх.

Можна припустити, що повідомлення про дипломатичні контакти з новим ханом і успішні переговори з ним спонукали генуезький уряд відрядити у Причорномор’я спеціальну місію на чолі з повторно призначеним на кафінське консульство Бартоломео де Якопо, принаймні, в акті від 7 березня 1382 р. зазначалося:

«Порадилися панове про те, щоб шляхетним мужам Бартоломео де Якопо, обраному консулом Кафи, та Лаурентіо Джентіле, обраному на уряд синдика, здійснити поїздку до місцевостей Романії та великого моря з великими повноваженнями».

«Deliberaverunt DD. nobilibus viris Bartholomeo de Jacopo electo in consulem Caffae et Laurentio Gentile electo in potestatem Scy facere missionem ad partes Romaniae, et maris maioris cum potestate magna» [Canale 1855: 346, n.4].

Візит посольства з Кафи до хана мав й інші наслідки, мабуть, несподівані для Ільяс-бека та його оточення. Центральний уряд Джучієва улусу виявився незадоволеним його політикою стосовно генуезців, і Токтамиш прийняв радикальне кадрове рішення: замінити Ільяса Кутлуг-Бугою (будь-яка інша кандидатура посварила б хана з останнім, а це було неприйнятно та небезпечно). 20 січня до Кафи прибуває посланець Кутлуг-Буги та повідомляє, що той призначений даругою Солхата [Книга массарии 1381: 209], за Саїтом на певний час залишилася тільки посада тамгачі. Того ж дня до Солхата терміново відправляються два видні кафінські багатії: банкір Лючіано де Літурффі та судновласник Джорджо Спінола з дарунком для Кутлуг-Буги та його жінки, водночас дарунок, через іншу особу, передається Саїту [Ibidem]. Кафінські очільники вочевидь стурбовані, проте вони сподіваються звичайним шляхом дарунків установити добрі відносини з новим паном Солхата, крім того, сподіваються на сприяння Саїта та й самого Ільяс-бека (як-ніяк, Кутлуг-Буга був його батьком). Останні відкликаються: 1 лютого до Кафи приїздить посланець Ільяса, через два дні з’являється особисто Саїт. Він щось обіцяє, оскільки йому дають дорогі дарунки [Книга массарии 1381: 213, 245]. Кафінці продовжують діяти у звичний спосіб і 20 лютого покривають якісь дрібні витрати (72 аспри) сину Кутлуг-Буги Булат-беку [Книга массарии 1381: 213].

Проте, не пізніше 3 березня Кутлуг-Буга Інак офіційно обіймає посаду бека Солхата [Джанов 2018: 79]. Друг генуезців та великий поцінувач трилійських вин Ільяс-бек опиняється не при ділі. Кафіоти прагнуть задарити його батька: дарунки відправляються новому панові Солхата 3 березня з великим посольством з 20 осіб, потім ще 5 березня, потім знов не пізніше 8 березня. Водночас, генуезці все ще сподіваються на Саїта, і 12 березня той знов зустрічається з де Марі, для нього влаштовують пишний бенкет [Книга массарии 1381: 214]. Але через 18 днів, 30 березня урядова кар’єра Саїта в Кафі закінчується, на посаді тамгачі його змінює Ростам Конгират (Rostano Cugnato) [Ibidem: 215]. Генуезці ще вручають дарунки своїм друзям, Ільяс-беку та Саїту, відповідно 26 квітня та 7 червня [Ibidem: 215; Джанов 2018: 80], але політичного значення це вже не має. Новий господар ординського Криму, Кутлуг-Буга Інак дотримується більш жорсткого ставлення до «франків», що в кінцевому рахунку призведе до «Солхатської війни» 1385-1386 рр.