2.8.3. Заплава Дніпра в Києві в боях за визволення міста в 1943 р.
Парнікоза І.Ю.
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
Моєї дерев’яної Венеції.
Л. Костенко
Спалена Венеція. Радянські війська повернулися до Дніпра тільки восени 1943-го. До того часу німці перетворили правий берег Дніпра у місті на потужний вузол оборони. Значну територію дніпровської заплави та островів вони слушно розглядали як зручний плацдарм для форсування ріки супротивником, тож, вирішили знищити поселення на островах, щоб їх мешканці не допомогли радянській армії. Ось як виглядали ті дні:
“Из-за Днепра доносился непрерывный гул канонады. Горели Дарница, Сваромье, Вигуровщина и Труханов остров. Вокзал был забит эвакуирующимися немцами и фольксдойче. Ехали беженцы из Ростова, Харькова и Полтавы, рассказывали, что немцы, отступая, оставляют мертвую землю. Взорвали мосты через Днепр, причем вместе с выгнанными с того берега жителями: тела падали в Днепр вперемежку с фермами, говорят. Ночью советские разведчики подобрались на Трухановом острове к пляжу и кричали: "Освободим вас, уже скоро!" ().
Рис. 2.8.3.1. Дарницький залізничний міст, повністю знищений німцями, фото 1943 р. ()
Рис. 2.8.3.2. Відступаючи німці знищили не тільки сам міст Рейхенау, але й його опори, за (Малаков, 2010)
У вересні почалося примусове виселення жителів Венеції та Труханового острова. Німці вирізали великі дерева 26 і 27 вересня, палили Передмостову Слобідку та поселення на Трухановому.
Ось як згадуються ті події у книзі Д. Малакова:
«27 вересня, тобто на другий день після відходу із «забороненої зони» (центральні квартали міста-авт.), над Києвом завис тяжкий дух пожаровиська. Це німці продовжували палити Передмостну Слобідку, Труханів острів. Переважно там жили київські річковики, робочий люд. Німці прагнули знищити на лівому березі все, що спроможне плавати. На той час вони вже пересвідчилися у здатності свого супротивника обходитися мінімальними засобами для подолання будь-якого водного рубежу» (Малаков, 2010а).
Тих, хто чинив опір, розстрілювали. Так залишилися навіки лежати на місці свого колишнього будинку на Трухановому Меланія Хомівна Перепеча з онуком Анатолієм.
Рис. 2.8.3.3. Могила М.Х. Перепечі на Трухановому острові. За інформацією Є.Л. Томарова, хрест, встановлений на могилі, походить з Єлизаветинської церкви, Фото І.Ю. Парнікози
Рис. 2.8.3.4. Горить Передмостова Слобідка, 27 вересня 1943 р. за (Малаковим, 2005)
Будинки підпалювали з вогнеметів. У цей день німці остаточно знищили церкву святої Єлизавети, напіврозібрану ще у 30-і р.р., підірвали кам’яну школу (№100, збудовану ще Д.С. Марголіним). Фундаменти обох будівель можна знайти неподалік металевої парашутної вежі.
За свідченням старожилки О.М. Краснової, німці прийшли на слобідку та повідомили, що за знищення якихось мостів партизанами слобідку ліквідують. Люди схопили, що могли, а німці почали палити з вогнеметів. Людей вивозили на правий берег на понтонах, у цей самий час знову підірвали мости. Вибухом викинуло з понтона у воду дітей, але один німець витягнув їх кийком. Збереглися фотографії, на яких видно Венецію у вогні. Так зникли з київської карти острівні та лівобережні поселення, такі, як Труханівська, Передмостова та Микільська слобідки.
Нарис Натана Рибака “Труханів острів” у перекладі з української був опублікований 9 жовтня 1943 р. московською газетою “Красная звезда”. Письменник розповів про солдатську долю колишнього дніпровського матроса Івана Мостового, який виріс на острові, мав дружину та дітей. Звідси він пішов захищати батьківщину і повернувся 1943 р. Письменник, прагнучи підвищити у радянського солдата ненависть до німецьких окупантів, описує, що Іван знайшов на острові лише свою матір, усіх інших його рідних закатували німці, мати вони осліпили. Вочевидь, сам письменник острів не оглядав, бо описує зустріч матері та сина у хаті на Трухановому. Хоча добре відомо, що всі споруди німці тут знищили. Що ж до звірств німців, то у даному випадку дискутувати не належить, якщо вони не зробили цього на Трухановому, то з певністю зробили це у сотні інших місць…
А 17 жовтня газета “Красная звезда” подала вже більш докладну інформацію свого спеціального кореспондента майора К. Буковського під назвою “На Трухановому острові”:
“Ледь ми ступили на відкриту піщану насип залізничного полотна у Микільський Слобідці, як у повітрі огидно заскрипіла перша міна. Вже лежачи у піску ми зрозуміли, що призначалася вона не нам, а групі бійців, що необережно висунулися ліворуч від нас над насипом. Пізніше, коли ми вже підібралися до самих руїн слобідки, один з не багатьох мешканців, які залишилися тут, мельник Сенкевич, пояснив нам: “Вдень ходити тут ніяк не можна. Бачите он ту дзвіницю? Звідти німцю видно усе, що діється у слобідці. За кожним мешканцем, за кожним бійцем він доглядає. Вчора жінка моя вийшла на вулицю і якраз біля самого будинку снаряд вдарив. Так ми цілий день з кутка і не виходимо". Куток, де сховався Кирило Григорович з дружиною та дітьми, знаходиться у темному напівпідвалі зруйнованого будинку залізничників. Тут у купах битої цегли та щебеню туляться кілька родин. Усе це слобідські мешканці, в минулому працівники київських заводів, наразі знедолені люди. Уходячи на правий берег Дніпра, німці начисто спалили стародавні київські передмістя – Микільську, Воскресенську та Передмостову слобідки. Тисячі киян, які жили тут, залишилися без даху над головою…
Уходячи до Києва, німці підірвали за собою всі чотири мости – Петровський залізничний, Бошевський – колишній Ланцюговий, по якому йшов трамвай з Києва у Передмостову Слобідку та Бровари, Наводницький пішохідний міст та другий залізничний. Знівечені устої з поваленими у воду фермами висяться оголеними остовами над Дніпром…
Ми попросили Кирила Григоровича показати дорогу на Труханів острів. Це була наша кінцева ціль. З Трухановим островом у нас пов’язано багато спогадів. Для киян це було просто царство молодості. Чудовий пляж, купальні, літній палац піонерів в зеленій частині острова – усе це приваблювало сюди молодь. Влітку Київ не знав місця більш пожвавленого.
Тепер Труханів острів став відомим як місце найбільш жорстокої розправи німців над киянами…Лозняком вздовж рукава ми вибралися до Десенки. У річки зіткнулися з бійцями, які вбрід і на невеличких човниках переходили на острів.
У лозняку в піщаних ямах сидять залишки населення острова. Жінки у лахміттях та… шикарних міських сукнях. "Берегла останню не надягала до тих пір, поки не звалилося з плеч ганчір’я”, – говорить нам молода киянка – дружина робітника судноверфі. Голодні замурзані діти із запалими оченятами. Це родини робітників Київського суднобудівного заводу, Труханівської судноремонтної верфі. Понад 7000 киян мешкали на Трухановому острові. Нині залишилося ледь кілька сотень.
Три дні німці спалювали всі будинки на острові та виганяли у місто населення. При цьому загинули десятки мирних жителів. Стариків, жінок, дітей, німці прикладами заганяли на понтони. Мешканці, які не хотіли уходити, розбігалися по кущах. По них стріляли, кололи багнетами, закидали гранатами.
Сліди злочинів німців залишилися повсюди. Ми бачили спалену верф, яку кияни називали першим затоном, випалену житлову частину острова, зруйновані стіни гумової фабрики, обпалені залишки великого магазину та нічного санаторію, зруйновані водні станції, зритий мінами київський пляж. Немає більше життя на Трухановому острові і це зробило не життя. Це зробив кривавий німецький бандитизм” (Ковалинський, 2008).
Маловідомим є також те, що, окрім київських слобідок, німці спалили і приміські села, зокрема, Вигурівщину і Троєщину. За споминами старожилів, посеред згарища ще три дні височіла церква, потім спалили і її (на поч. ХХ ст. садиба храму розташовувалася на сучасній вул. Леніна, 27). Церква залишалася діючою і після революції та впродовж нацистської окупації ().
З наближенням радянських частин до Дніпра восени труханівці О.П. Стахорський та М.М. Внуков втекли з Труханового острова у Броварський ліс (Дзівалтовський, 2004).
Рис. 2.8.3.5. Труханівець М.М. Внуков, Фото з архіву В.І. Дзівалтовського
Рис. 2.8.3.6. Радянські солдати перед форсуванням Дніпра, реконструкція, 2013 р.
Форсування Дніпра через дніпровські острови. Розвиваючи наступ на правий берег, війська 167-ї стрілецької дивізії форсували Дніпро біля Вишгорода та захопили плацдарми на островах Великий Північний (520-й стрілецький полк) та о-ві Шлюзовому у Вишгорода (615-й та 465-й стрілецький полки)
Рис. 2.8.3.7. Схема розташування радянських військ у Києва перед форсуванням Дніпра, за ()
Рис. 2.8.3.8. Схема розташування радянських військ у Києва під час форсування Дніпра, за ()
Ось як згадував переправу в цьому районі Я.Е. Савченко з 491-го окремого мінометного полку РГК:
«А 38-я армія переправилася в нижній течії Десни і підійшла до Дніпра навпроти Вишгорода, старе дуже місто. Ми як вийшли, такі побачили зарості, в інші роки там все заливало. Вийшли – на тому боці, на іншому високому березі, будівлі, церкви, Вишгород. Назад і правіше ще пройшли. Там оборонятися німцям було дуже погано, бездоріжжя. Переправилися через Дніпро, російський солдат всюди переправиться, хоч і обстрілюють літаки. Вночі пригнали човен і сіли в човен. Трос намотали на передок воза, в човен сіли командир батареї і старший офіцер батареї. Один притримував, а другий спускав трос. На кормі я сів з веслом. Мені ще не було і 17 років, а я через Дніпро гнав човен. Звідки тільки сили взялися, човен-то великий! …навантаження пристойне. Під кінець вже в очах потемніло. Тицьнув веслом і дно. Потрапили на косу. Тут зарості верболозу. Кажу: "Стрибайте в воду. Тягніть вгору хоча б метрів 50-70". Вони удвох вистрибнули і потягли, хоча і офіцери. Зробили переправу. А потім розвідників своїх через Дніпро переправляв….»
Німці 28.09.1943 р. спостерігаючи прориви свого фронту і утворення радянських плацдармів на західному березі Дніпра на північ і південь від Києва, до ранку 28 вересня планомірно залишили Бориспільсько-Дарницький плацдарм. Після прибуття до Києва 291-ї пд два її полки і частина дивізійного артполку були відразу переведені на Бориспільсько-Дарницький плацдарм і кілька днів брали участь в його обороні. Як стверджує історія дивізії, ці з'єднання трималося при "помірному тиску ворога, який підходив, що поступово посилювався" а в ніч на 28 вересня залишило лівий берег. На світанку міст злетів у повітря, а “останні гренадери і сапери на надувних човнах переправилися через річку”. Тепер фронт в межах міста проходив по руслу Дніпра. Саме місто обороняла 88-а пд зі складу 7 [ак] 183ID. В цей же день 291-ю пд переводять на оборону берега на південь від Києва. Але незабаром з-за утворення кількох радянських плацдармів по лінії Вишгород – Горностайпіль 291 пд форсованим маршем перекидають до Ясногородки ().
Журнал бойових дій 50 ск містить наступну інформацію:
«Після наполегливої оборони на рубежі м. Бровари, Княжичі, сх. і південно-сх. галявина лісового масиву Бортничі, супротивник в ніч з 27 на 09.28.43 р був вибитий з м. Бровари, Княжичі та Бортничі, після чого почався його поспішний відхід до переправ р. Дніпро, прикриваючи свій відхід окремими групами автоматників. Частини 50 ск, продовжуючи бої з ар'єргардами і переслідуючи противника, опанувавши м. Бровари, Княжичі, Старіпов, Бортничі, Дарниця, завдаючи величезних втрат супротивнику в людях і техніці, під кінець дня вели бої на рубежі Троєщина, Вигурівщина, Воскресенська Слобода, Микільська Слобідка, Позняки, Осокорки» ().
Як згадував П.Т. Петренко– підполковник у відставці:
«Частини 56-ї гвардійської танкової бригади вранці 28 вересня у взаємодії з 136-ю стрілецькою дивізією оволоділи Новою Дарницею, і до 13 годин досягли Микільської Слобідки, а в другій половині дня оволоділи Передмостовою Слобідкою» (В битве за Киев, 1983).
Безпосередньо до Дніпра в межах Києва станом на 29 вересня 1943 р. вийшли війська 167-ї (у Вишгорода та гирла Десни), 163-ї (від Погребів до Осокорків) та 136-ї (на південь від Осокорків) стрілецьких дивізій
Відступаючи, німці залишили після себе в Соцмісті руїни, покошені хрести на могилах в Шовковичній посадці та два спалених танки поблизу заводу №512 “Киевволокно” (Приходько та ін., 2016).
29 вересня частини ск 50 го, зайнявши Дарницю і Позняки, вийшли в межах м Києва до берега р. Дніпро, вели спостереження за противником і приводили себе в порядок. На очищеному від ворога Бориспільсько-Дарницькому плацдармі було захоплено до 1 млн. артснарядів і мін різного калібру (прим. – це близько 5-8 тисяч т або близько 200 вагонів) до 10 тисяч набоїв до ПТР, більше 10 тисяч набоїв до вітчизняних гвинтівок, колючий дріт, телефонний кабель, склад бензотари до 15000 бочок (прим. – такі "поплавки" можна було б використовувати для побудови засобів переправи), 200 мішків борошна, 3 вагони пшона, 500 т солі, склад махорки, кілька сотень голів рогатої худоби, склад б/у обмундирування, справний механізований польовий хлібозавод на 3 печі, похідна портна майстерня, токарна майстерня та ін. Наші бійці звільнили табір військовополонених з 500 чол, більшість з яких були поранені. На наступний день додатково повідомлялося про захоплені 9 гармат, 25 кулеметів, 3 мінометів, 5 автомашин тощо. 30.09.1943 р. 50 ск готувався до форсування Дніпра на ділянці Мишоловка (71 сд) – Бортничі, Гнідин (136 сд і 163 сд) ().
Разом з тим, 50-й стрілецький корпус 163-ї дивізії захопив Труханів острів та Передмостову Слобідку. Завдання захопити Труханів острів отримав 759-й полк 163-ї дивізії. Провести однополчан взявся труханівець Леонід Петрович Поляков. Полк форсував Матвіївську затоку та станом на 29 вересня 1943 р. захопив острів. На острові радянські бійці натрапили на табір втікачів із спаленого селища. Серед острів’ян стався переполох, бо вони побачили на плечах радянських бійців погони, яких вони не бачили у бійців Червоної армії. Тут Поляков несподівано зустрів свою дружину Тетяну. Всіх переправили до Броварів, чоловіки ж пішли в армію. З остров'ян сформували три взводи. Згодом вони дуже прислужилися при форсуванні Дніпра (Дзівалтовський, 2004,
Рис. 2.8.3.9. Схема розташування радянських військ у Києва під час форсування Дніпра, за ()
Рис. 2.8.3.10. Німецька оборона на правому березі Дніпра у Києві, на задньому плані бики мосту ім. Є. Бош, за (http://photohistory.kiev.ua)
Радянські війська обстрілювали з Труханового острова правий берег, зважаючи на що німці зробили спробу його відбити.
В ніч з 7 на 8 жовтня німецька ударна група до 200 чол. висадилася на Трухановому острові і цілий день вела бій з бойовою охороною 126-го армійського загороджувального загону. Останній підрозділ у взаємодії з підрозділом 3-го гв. тк до 14:00 09.10. (Тобто через 36 годин) "знищив десант противника". Так як при цьому нічого не повідомляється про знайдені документи вбитих/полонених німців або про захоплені плавзасоби, то можна припускати організований відхід німців з Труханового острова, а не "знищення десанту". Тим більше, що Труханів острів дуже добре проглядається і прострілюється з київських пагорбів на правому березі, що забезпечувало десанту супротивника добре вогневе прикриття. Оперативне зведення 71-ї сд так описує даний епізод:
«…. противник силою до 200 автоматників за підтримки 5 мінометів і три 75 мм гармат о 7:00 10.8.43 р переправився через річку Дніпро на Труханів острів і атакував БО 127 АЗЗ, розташоване на острові. В результаті двогодинного бою БО, під натиском переважаючих сил супротивника, відійшло, супротивник зайняв Труханів острів».
Через добу підсумок бою:
«О 7.00 08.10.43 р противник силою до 100 осіб за підтримки артилерії і мінометів .. опанував [Труханів] острів… 2. В ніч на 09.10.43 р 127 АЗВ командиром дивізії була поставлена задача відновити становище на Трухановому острові і знищити його [супротивника] угруповання. В результаті бою супротивник, втративши убитими і пораненими до 60-70 чоловік, відійшов на правий берег р. Дніпро… 3. Втрати: Вбито – 20 чоловік, поранено – 7 чоловік" ().
Рис. 2.8.3.11. Форсування Дніпра на півночі київської заплави, за
Рис. 2.8.3.12. Так виглядали радянські частини, які форсують Дніпро, за ()
У боях на острові загинуло багато наших воїнів. Були важко поранені і труханівці-провідники В. Журавльов і С. Рендюк (Дзівалтовський, 2004).
Рис. 2.8.3.13. Форсування Дніпра в центрі київської заплави, за
Рис. 2.8.3.14. Радянські солдати на Венеціанському острові у Києві, на пагорбах по переду Лавра, за (http://photohistory.kiev.ua)
Останки 17-ти полеглих в тих боях воїнів перепоховані на одному з міських кладовищ. Та частина бійців залишилася лежати на острові. Так, три одинокі могили знаходилися на території сучасного табору відпочинку «Дніпро», але їх точне місце розташування загублене. Імовірна могила ще одного невідомого солдата досі лишається на острові. За 200 м на південний-схід від меморіалу, зведеного біля центральної алеї на Трухановому, у лісі біля старого ясена пробивається з-під землі заіржавіле металеве ліжко. Тут восени 1943 р. острів’янка Клава Ковальова начебто поховала невідомого радянського воїна, позначивши місце таким способом (Дзівалтовський, 2004).
Рис. 2.8.3.15. На Східному валу, за
Рис. 2.8.3.16. Місце землянки на Трухановому острові, фото І.Ю. Парнікози
Рис. Форсування Дінпра на півдні Київської заплави, за
Як згадує Є.Л. Томаров, Ганна Ковальова залишилася в окупованому Києві і працювала у госпіталі, коли наблизився фронт, ховалась у землянці на острові, яку викопала неподалік від свого спаленого будинку. (До речі, зараз тут лежить багато цегли ХІХ-поч. ХХ ст.). Після боїв за острів знайшла присипаного загиблого бійця, стирчала одна рука (був нашвидкуруч похований своїми) (зі слів Є.Л. Томарова, за диктофонним записом автора, 03.07.2010).
Влітку 2010 р. Є.Л. Томаров вказав пошуковцям В.І. Дзівалтовського місце, яке йому показувала Г. Ковальова. Втім, детальні пошуки, проведені тут того ж року пошуковцями, залишків бійця не виявили. Тож, таємниця цього поховання залишається не розкритою.
28 жовтня німці спробували зробити ще одну вилазку-десант на Труханів острів у Києві. Аля радянські стрілки організовано зустріли супротивника, потопивши два човни, після чого ворог відійшов .
Рис. 2.8.3.17. Форсування Дніпра на півдні київської заплави, за
Рис. 2.8.3.18. Труханівець О.П. Стахорський, за (Ковалинський, 2008)
1 жовтня військам 50 го ск ставилося завдання форсувати Дніпро і «до ранку 10.02.1943 опанувати Пирогів, Віта Литовська» .
29 вересня 1943 р. війська 163-ї стрілецької дивізії другий раз форсують Дніпро на південь від Києва біля Бортничів на суч. острів Водників (в зведеннях названий Жуковим), що дозволить згодом захопити Віту-Литовську. Дніпро в цьому районі форсували 529-й та 1318-й полки дивізії. Під час форсування Дніпра 163-ю стрілецькою дивізією в районі с. Гута Межигірська біля Вишгорода також відзначилися розвідники-труханівці О.П. Стахорський та М.М. Внуков, які стали бійцями 1318-го полку. За бої на Дніпрі обом було присуджено звання Героїв Радянського Союзу (Дзівалтовський, 2004).
Ось що зазначалося з приводу участі двадцяти-трьох річного рядового 1318 полку М.В. Внукова у форсуванні Дніпра в спеціальній листівці:
«Шквальним вогнем супротивник обстрілював підступи до Дніпра. переправитися на правий берег здавалося не можливим. Ризикуючи своїм життям, заглядаючи сміливо в очі смерті, червоноармієць Внуков Михайло Миколайович,очоливши групу бійців, на рибацькому човні переправився на протилежний берег. Горстка сміливців прийняла на себе бій з переважаючими силами ворога. Фашисти декілька разів кидалися в атаку, але зустрічали жорстоку відсіч. - Помремо, але з місця не зійдемо! – сказав боєць Внуков своїм товаришам. І до підходу головних сил вони втримали зайняту позицію. При взятті села Гута Межигірська в рукопашному бою товариш Внуков заколов шість гітлерівців, а на дорозі при виїзді з села, обстрілявши ворожу машину, вбив чотирьох фашистських офіцерів. Груди вихованця полку Внукова прикрашають геройська «Золота Зірка», орден Леніна та медаль за відвагу» (Карлов, 1982, детальніше про участь М. Внукова та О. Стахорського див. ).
Ближче до Києва, у Осокорків, стрілки 71-ї сд намагалися зачепитися за правий берег біля острова Жуківка (прим. – сучасна, більш поширена назва «Жуків острів». Нинішній острів Водників іноді теж називали «Жуковка» або «острів, що на схід від Жуковка»). Так передовий загін з 27 осіб зі складу 367 сп намагався переправитися в напрямку Китаєво (місцевість відразу у північній частині о. Водників) але потрапив під вогонь, через що 7 чоловік повернулося на лівий берег, а з рештою зв'язку не було. У наступні дні дивізійний журнал бойових дій нічого не говорить про цю групу, хоча і щодня заявляє "втрат немає". Як приклад витрати артмінбоепріпасов стрілецької дивізії, що знаходиться в обороні, можна вказати добова витрата б / к 71-й сд на початку жовтня 45 мм снаряди -. 30..40 шт, 76-мм снаряди – шт 10..15., 82-мм міни – шт 15.230. У бойових порядках були задіяні (запис від 7.10.): 41 82-мм..122-мм міномети і 36 45 мм..122-мм гармати .
На лівому фланзі (50 ск) був деякий поступ, було відбито до 12 німецьких контратак. Близько полудня там же, на Жуковому острові, було відігнано 4 німецьких розвідгрупи силою до взводу. Ворожа авіація по 20-25 літаків "протягом дня безперервно бомбила і обстрілювала бойові порядки…". У ці дні по порядкам 38-ї армії німці випускали по 3000-4000 снарядів на добу. Як і попередньо військам ставилися нездійсненні завдання: "під кінець 03.10.43… вийти на рубіж р Ірпінь, Гута-Межигірська" і "під кінець 03.10.43 опанувати Віту Литовську,…, Кременище, Мриги". У бойових розпорядженнях і наказах штарма-38 за 1-2 жовтня в основному вказуються терміни виконання завдань. Перераховується передані стрільцям артилерійські частини підтримки, але зовсім не звертається увага на питання зв'язку і постачання боєприпасами, інженерне забезпечення переправ для виділеної артилерії, взаємодія з авіацією, або, наприклад, розподіл трофейного телефонного кабелю, захопленого на дарницькому плацдармі, між ударними загонами для налагодження зв'язку з артилерією і штабами. Така картина слабкої штабної роботи видна і в бойовому розпорядженні № 0168 від 02.10.1943 22:40: ділянку Троєщина – Осокорки прикрити армійськими загороджувальними загонами .
В цей же час до форсування Дніпра переходять частини розташованої ще південніше 136-ї дивізії. Ось як описуються ці події в бойовому шляху дивізії:
«30 вересня 1943 року дивізія отримала наказ про форсування Дніпра. В частинах і підрозділах почали активно готувати пороми, плоти, човни та інші засоби. План форсування Дніпра включав в себе два етапи: по-перше – захоплення плацдарму на острові Козачий, а другий етап мав на меті – утримання позицій на острові. В ночі 30-го вересня почалось форсування Дніпра… – Першим почав переправу і висадився на той берег Дніпра розвідувальний загін 269-го стрілецького полку разом з командиром полкової розвідки капітаном Гусєвим Максимом Тихоновичем. Острів Козачий був впритул до правого берега Дніпра, на якому засіли фашисти. Бійці дивізії знали, що стануть мішенню для ворога, який постійно обстрілював і ліз на острів. Вони не віддали ні клаптика землі. Люди виявили найвищий ступень мужності, вони зайняли позиції на острові та ще й утримали його. 19-ть із них були нагороджені. Вся країна дізналась про героїчний подвиг бійців. Гусєв Максим Тихонович був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу» ().
Рис. 2.8.3.19. Максим Тихонович Гусєв, за ()
Рис. 2.8.3.20. Іван Буркут – командир відділення 42-го окремого саперного батальйону –герой форсування Дніпра на Козачий острів
При переправі на Козачий острів та перекиданні підкріплень відзначився командир відділення 42 окремого саперного батальйону Іван Буркут. Саме він та його підлеглі мали забезпечити переправу бійців і військового спорядження на протилежний берег. Сапери протягом трьох днів збирали у Гнідині та Вишеньках човни, майстрували з колод та дощок плоти і ночами перевозили їх у прибережні верболози ().
В рамках підготовки до переправи 163 сд до вечора 1 жовтня заготовила "човни – 49, залізні бочки – 8, дошки і колоди… – 10 куб метри..". Очевидно, що захоплені 15 тисяч бочок на трофейному складі бензотари поблизу Дарниці, так і не пішли на будівництво плавзасобів – а це груба управлінська помилка як штакора – 50, так і штарма-38 і штадіва-163 .
Ось як реконструйовано подальші події краєзнавцями с. Мліїв:
«З настанням темряви 30 вересня 1943 р. перший човен з розвідниками відчалив від лівого берега і взяв курс на острів Козачий. Керував ним сержант Буркут, який встиг за два дні досконало вивчити всі підходи до острова. За ним з групою автоматників на борту рушив другий байдак. Суші досягли непоміченими ворогом. Відправивши перевізників назад, бійці без зайвого галасу знищили німецьку охорону, прочесали весь острів і окопались на його західному побережжі. До правого дніпровського берега, на якому розкинулось село Віта-Литовська (нинішня Чапаївка), було вже рукою подати. Ще шість небезпечних рейсів під покровом ночі здійснив молодий сапер. А коли розвиднілося, німці вдарили на сполох. З того моменту на острові й навколо нього почалося справжнє пекло. Періодичні атаки ворожої піхоти чергувались зі щільним артилерійським вогнем та бомбовими ударами з повітря. Земля ставала дибки, а вода кипіла від куль, снарядів і бомб. Втрати захисників Козачого були величезними, але вони стійко тримались. Батальйони постійно вимагали поповнення як людьми, так і боєприпасами. Човнярі змушені були перевозити бійців та спорядження серед білого дня, вміло маневруючи між стовпами піднятої вибухами води. На зворотному шляху вони забирали в свої човни поранених товаришів. Та проскакували не всі. Двадцять чотири рази за дві доби це вдалося сержанту Буркуту. Він особисто переправив на острів понад двісті бійців зі зброєю та боєприпасами! Коли ж його човен у двадцять п'яте мав причалити до берега, осколок міни тяжко поранив Івана. Друзі намагались довезти сміливця до військового шпиталю, розгорнутого у приміщенні Гнідинської семирічки, однак дорогою він помер. Трапилося це 2 жовтня 1943 року. Герой Радянського Союзу Володимир Титович Алісейко, який з Іваном Сидоровичем пройшов ратними дорогами від Воронежа до Дніпра, згадує, що той дуже любив місця, де народився і зростав. Завжди з великим захопленням розповідав про мальовничу природу рідного краю. Кохався в українських піснях, сам красиво їх виконував під час коротких перепочинків і навчив цьому фронтових друзів. Особливо подобались йому «Реве та стогне Дніпр широкий» та «Повій, вітре, на Вкраїну». За характером Іван був стриманий, дуже працелюбний, користувався авторитетом як серед командирів, так і поміж рядових бійців. Пригадав ветеран і як у розпал боїв за Козачий потрібно було негайно передати артилеристам координати німецьких батарей. Та несподівано обірвався телефонний зв'язок − лівий берег Дніпра мовчав. Відновити його зголосився сержант Буркут. Він взяв кінець дроту і поплив. Навколо градом падали ворожі кулі, кипіла вода від вибухів. Однак, попри все, відчайдух добрався до нашого берега, зв'язок був відновлений. Радянська артилерія подавила ворожі вогневі точки. …За мужність та героїзм, виявлені командиром відділення 42 окремого саперного батальйону Іваном Сидоровичем Буркутом у боях на острові Козачий, він 13 листопада 1943 року був представлений командуванням 38-ї армії до звання Героя Радянського Союзу, а 10 січня 1944 року Указом Президії Верховної Ради СРСР це високе звання йому надали посмертно. Як безцінну реліквію бережуть нащадки родини Буркутів, а це сестра героя Варвара та його племінники Віктор, Володимир, Григорій, Катерина, Ольга і Марія, фронтову газету «Путь к победе» від 11 січня 1944 року, перша сторінка якої озаглавлена: «Сражаться так, как сражался Буркут!» ().
Рис. 2.8.3.21. В німецьких оборонних порядках проти Козачого острова були українці з українського визвольного війська, реконструкція 2013 р., Фото І. Парнікози
Рис. 2.8.3.22. Німці на позиціях під Києвом, реконструкція 2013 р., Фото І. Парнікози
Власне перша переправа на о. Козачий проходила так:
“… в ніч 1-го на 2-ге жовтня передовий загін 524 сп в кількості 70 чоловік і ПО 1318 [сп] в кількості 42 чол. на човнах переправилися, просуваючись вглиб острова на північ. ПО натрапив на сильний вогневий опір супротивника з району північної частини острова… .
Журнал бойових дій 163 сд
“… У бою за о. Козачий захоплено 31 полонених, з 177 охоронного полку, 213-ї охоронної дивізії. На допиті полонені показали: в ротах полку до 150 чоловік, з них 50% українців (йдеться очевидно про вояків УВВ – авт.) Озброєння: німці озброєні автомати і карабіни, українці і росіяни гвинтівки. У ротах по 7 легких і один важкий кулемет. Полк має завдання – не допустити форсування радянськими силами р. Дніпро. За день відзначено 25 літако-вильотів… .
Журнал боевых действий 38 армии
Одночасно було зроблено спробу закріпитися на правому березі на південь від Козачого острова. Цей епізод пов’язано з особою старшого лейтенанта І.А. Мєшкова. Ось яку інфорамцію подає про нього В. Галатенко:
«Заступником командира батальйону 342-го стрілецького полку 136-ї стрілецької дивізії він (І.А. Мєшков- авт.) у вересні 1943 року брав участь у визволенні Борисполя та прибережних сіл Вишеньки і Гнідин, а потім разом із комбатом готували підрозділ до переправи на добре укріплений ворогом правий берег Славутича. У вишеньківських та гнідинських рибалок назбирали кільканадцять човнів, знайшли у прибережних плавнях кимось покинуту стару баржу, змайстрували із колодок та дощок плоти. Переправлятись батальйон почав уночі проти 1 жовтня південніше острова Козачий. Під час висадки на суходіл фашисти виявили десант і відкрили щільний артилерійський вогонь. Осколком снаряда було вбито командира батальйону, тож командування ним узяв на себе старший лейтенант Мєшков. Під покровом ночі червоноармійцям удалось захопити дві лінії ворожих окопів, але на світанку гітлерівці підтягли додаткові сили і п'ять разів піднімались у контратаку. Майже двісті трупів залишили вони на полі бою. Поріділи й ряди батальйону Івана Мєшкова. Сам він був двічі поранений, але продовжував керувати боєм. Ситуація ускладнювалась тим, що німці з високого правого берега добре пристріляли плесо ріки і всі спроби переправити на плацдарм суттєве підкріплення закінчувались невдало. Лише вночі окремі човни доставляли обмежену кількість боєприпасів, харчів та медикаментів, забираючи на зворотному шляху поранених. Дві доби сміливці стійко тримались на захоплених позиціях, а 3 жовтня під час чергової ворожої атаки, підтриманої танками, майже всі бійці батальйону загинули. Серед них і старший лейтенант Іван Андрійович Мєшков. Похований герой у братській могилі в Гнідині» ().
Рис. 2.8.3.23. Бої на дніпровській заплаві, за
Рис. 2.8.3.24. Іван Андрійович Мєшков – учасник форсування Дінпра південніше Козачого острова –пав смертю хоробрих, за ()
Проте, вояки радянського 269-го стрілецького полку під командуванням підполковника Степана Феодосійовича Проценко закріпилися на острові Козачий(, ).
2 жовтня 50 ск продовжував перекидати передові загони на Жуків острів і острів Козачий (136 сд і 163 сд) і навіть вдало атакував .
2 жовтня 1943 р. німецьке командування вжило термінові заходи для підсилення своєї оборони. До цієї ділянки заплави було підтягнуто резерви. Німці намагалися контратаками вибити радянські частини з острова. Зазначається, що контратаки німецької піхоти підтримувалися артилерією з Печерська та Лисої Гори (див. ), а також авіацією (, ).
Протягом 3 жовтня ворогом було проведено 6 контратак проти бійців полку. Це був артобстріл та повітряні атаки. Вони йшли одна за одною. Багатьох воїнів було поранено або ж вбито, вийшов з ладу майже весь офіцерський склад. Без командирів солдати почувалися розгубленими. Під час стримування п’ятої контратаки ворога, був тяжко поранений і загинув командир полку С. Ф. Проценко ().
Щодо обставин його загибелі наводяться різні версії. За однією під час бою на острові Козачому медсестру полку Ганну Хаткіну, якій виповнилось всього 18 років, від розриву снаряду засипало піском, С.Ф. Проценко кинувся її рятувати, але не встиг, тому що поруч розірвався наступний снаряд, і вони загинули ().
Проте інший учасник тих подій, тоді капітан – помічник начальника штабу 269-го стрілецького полку Микола Федорович Єфремов згадує обставини загибелі А. Хаткіної без одночасної смерті командира:
«Трапилося це після полудня 6 жовтня 1943 року під час чергового нальоту німецьких бомбовозів на острів Козачий. Ховаючись від розривів бомб, капітан Єфремов з дівчиною та ще лейтенант Володимир Смирнов опинились у одній траншеї. Раптом від близького вибуху стінки укриття обвалились і людей присипало товстим шаром піску. Хтось допоміг Миколі Федоровичу вибратись на поверхню, а потім відкопали і Аню з лейтенантом. Нажаль не живих» ().
Рис. 2.8.3.25. Командир радянського 269-го стрілецького полку підполковник С.Ф.Проценко, за ()
Рис. 2.8.3.26. Санітарка Ганна Хаткіна. Малюнок бійця, за ()
Збереглися також спогади інших ветеранів про бої на Козачому:
«До шістдесяти відсотків солдат і офіцерів було поранено або вбито перед шостою контратакою ворога. Автомати й кулемети вийшли з ладу, боєприпасів не було. Дехто із солдат намагався втекти, за що було розстріляні на місці». В боях за острів Козачий було вбито або поранено близько 1500 солдатів, 77 офіцерів та 271 сержант, але острів було утримано».
29.09.-03.10. частини 50 го ск за три дні змогли переправити два полки 163 ї сд (529 сп і 1318 сп) на острів Жуковка (так називали острів Водників) всі три полки 136 ї сд на острів Козачий і правий берег у с. Віта-Литовська. Тут позначилася слабка німецька оборона, яку займали частини 213-й охоронної дивізії. Хоча артилерійська протидія була досить сильною, на ділянку 50 го корпусу впало до 2500 снарядів. У районі села Борки, островів Козачий та Жуковка були захоплені полонені з 309 пп 208-ї пд та 222 пп 75 пп .
М.К. Пилипенко – герой радянського союзу, командир відділення роти зв’язку 1318-го стрілецького полку 163-ї стрілецької дивізії також згадував:
«На початку жовтня частини 136-ї дивізії захопили острів Козачий і смужку землі на західному березі Дніпра. Зв’язок з передовими загонами забезпечувала група зв’язківців під командуванням командира взводу лейтенанта Богатова П.М. Ворог відкрив по ним сильний вогонь. Кабельна лінія, що з’єднувала обидва береги Дніпра була пошкоджена. Богатов під сильним вогнем декілька разів пірнав з човна в холодну воду, щоб розшукати та з’єднати кінці перебитого кабелю» (В битве за Киев, 1983).
6 жовтня 1943 р. командування 136-ї стрілецької дивізії за наказом передає плацдарм на острові частинам іншої стрілецької дивізії. С.Ф. Проценко був посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу і похований в Борисполі, а згодом перепохований, з 1957 р., на Алеї Слави біля Вічного вогню в Києві ().
7 жовтня 163 сд виводилася також з плацдарму на о. Жуковка, який зайняв один полк 71-ї сд .
9 жовтня крім цього у Віти-Литовська радянським стрільцям вдалося відбити нічну атаку ворога .
Рис. 2.8.3.27. Повідомлення про загибель Проценка С.Ф., за ()
Рис. 2.8.3.28. Могила С.Ф.Проценка на алеї слави у Могили невідомого Солдата у Києві, за ()
На південному фланзі фронту боїв за Київ німці 20.10.1943 р., після артмінпідготовки двома групами по 50 чол. форсували дніпровське русло Старик і атакували західну частину о. Козачий. Кулеметним вогнем ворога відігнали. З південного флангу в район Синяк – Гута-Межигірська перекинуто два полки 71-ї сд, яка тут зайняла оборону. Після відходу 71-ї дивізії оборону острова Козачий взяли на себе 127 армійський заградотряд і навчальні частини армійського підпорядкування .
У подальших боях на Лютізькому плацдармі відзначились острів’яни М. Новгородський. М. Внуков, О. Стахорський, П. Островнов, Д. Шаров, Є. Томаров, В. Юдин та інші. Також відзначилася Надія Верхогляд, яка була нагороджена медаллю «За відвагу», а пізніше мужня дівчина орденом Слави ІІІ ступеня. Новгородський М. був дуже поранений. Степан Матвійович Стороженко до кінця війни забезпечував переправу наших військ через малі та великі водні перешкоди Європи. За мужність та відвагу при форсуванні Одеру удостоєний звання Героя Радянського Союзу (Ясев, де Воронцов, архів В.І. Дзівалтовського).
Рис. 2.8.3.29. Київ в димі пожеж, вид на заплаву, листопад 1943 р. за ()
Рис. 2.8.3.30. Радянські війська вступають до Києва. Реконструкція, 2008, Фото І. Парнікози
Після успіхів 5 листопада лівий фланг 38-ї армії почав остаточний перехід на правий берег Дніпра. 367 сп 71-ї сд, що залишався весь час біля острова Жуків, вів бій спільно з 127-м армійським загороджувальним загоном на східній околиці села Віта-Литовська. Трохи південніше армійські курси молодших лейтенантів форсували Дніпро біля острова Козачий, за ними йшли підрозділи 838-го сп, 237 стрілецької дивізії .
Рис. 2.8.3.31. Зруйновані мости на Дніпрі німецька аерофотозйомка, 12.11.1943 р.
Рис. 2.8.3.32. Урочище Горбачиха, вид з літака, радянська кінохроніка звільнення Києва, листопад 1943 р., за ()
В ході розвитку операції радянські війська почали просочуватися до Києва через Оболонь та Поділ. В.В. Яценко, старший лейтенант у відставці згадує:
«Командир 86-го стрілецького полку підполковник Г.М. Шамсутдинов вирішив здійснити обхідний маневр передовим загоном полку з 2-го стрілецького батальйону старшого лейтенанта П.П.Блохіна, посиленого ротою автоматників старшого лейтенанта І.А. Никишина і саперним взводом, очолив цю групу полковник А.І. Куба, що мешкав до війни у Києві і добре знав місто.
5 листопада у вечірніх сутінках передовий загін почав рухатися по піщанику, що заріз лозняком, в напрямку станції Київ-Петрівка, закидавши гранатами гітлерівців, наші бійці подолали насип і, не очікуючи підходу головних сил полку, переслідували ворога до Подолу. Тут на Червоній площі, підполковник Куба звернувся до бійців:
- Дивіться: на височині – будівлі партійних та урядових споруд. Їх необхідно очистити від ворога та розмінувати. Підполковник Куба та старший лейтенант Никишин повели дві роти Андріївським узвозом, а Володимирським узвозом пішла решта сил передового загону, їх вели майор Ф.М. Шляпников і комбат П.П.Блохін» (В битве за Киев, 1943).
Переправи. Першими радянськими переправами на Дніпрі у районі Києва стали, звичайно, наплавні понтонні. Детально їх наведення описано у (). Першу 7 листопада на короткий термін навели в районі Пріорки та Троєщини. Другу навели 10 листопада з Передмостової Слобідки, використовуючи бики колишнього мосту ім. Є. Бош (на північ від нього).
Рис. 2.8.3.33. Радянська понтонна переправа (друга наведена в межах сучасного Києва) у руїн мосту ім. Є. Бош, листопад 1943 р., за (Малаков, 2005)
Рис. 2.8.3.34. Пам’ятна дошка на честь саперів 3-ї понтонно-мостової бригади, які на цьому місці звели перший понтонний міст через Дніпро в Києві 1943 р., ст. метро Дніпро, зовнішня стінка павільйону, фото І.Ю. Парнікози
Третьою переправою став понтонний міст наведений в районі Осокорків 13 листопада. Згодом вздовж траси зруйнованого німецького моста ім. Рейхенау на биках довоєнного капітального Наводницького мосту проліг тимчасовий дерев’яний автогужовий міст.
Радянські переправи на Дніпрі: 1 – зруйнований Подільський залізничний міст, 2- понтонна переправа у зруйнованого мосту ім. Є. Бош,
Після звільнення Києва 6 листопада 1943 р. робітники Мостозагону № 2, очолювані інженер-майором І.Ю. Баренбоймом на місці підірваного ще 1941 р. Дарницького залізничного мосту за 13 днів (7-12 листопада), працюючи під ворожими бомбами, побудували тимчасовий низьководний залізничний мостовий перехід над Дніпром довжиною 1060 м. Перший потяг з танками та важкою артилерією пройшов ним з Дарниці 20 листопада. Середній темп роботи із зведення мосту тоді досяг 81,5 м. за добу. Було забито 1092 палі, на міст було витрачено понад 5 тис. куб. м. лісоматеріалів та 800 т. металевих конструкцій. Щоденно працювали до 2500 працівників (Ковалинський, 2008).
Рис. 2.8.3.35. Радянський кулеметний розрахунок прикриває тимчасовий дерев’яний міст поблизу зруйнованих биків довоєнного капітального Наводницького мосту, листопад 1943 р., за (Малаков, 2005)
Рис. 2.8.3.36. Радянський низьководний міст (на другому плані) на передньому плані зруйновані бики Наводницького мосту (довоєнної побудови), за (Малаков, 2005)
Це мало дуже важливе значення для радянського наступу на Правобережжі. Поряд з низьководним мостом у середині грудня мостозагін І.Ю. Баренбойма розпочав спорудження висоководного мосту, який прокладався вище зруйнованого Дарницького залізничного мосту. Для його будівництва вистачило 66 діб, і 20 лютого 1944 р. міст вже був готовий для проходження військових ешелонів (Ковалинський, 2008). Це мало вирішальне значення, адже низьководний міст міг простояти лише до весняного льодоходу. Новозбудований висоководний міст лишався в експлуатації аж до 1952 р. – до будівництва мосту Патона (Київ, 2001).
Рис. 2.8.3.37. Радянський низьководний міст на німецькому аерофотознімку листопада 1943 р. (Фото з мережі)
Рис. 2.8.3.38. Висоководний залізничний міст, 1943 р., за (Фото з мережі)
Окрім того, по старій трасі понтонного мосту часів оборони Києва через Муромець на Оболонь було перекинуто понтонний міст.
Рис. 2.8.3.39. Радянські переправи в Києві: 1- місце понтонної переправи (поза періодом льодоставу), 2 – Подільський залізничний міст ще не відбудований, 17.12.1943 р., Фото люб’язно надано А. Вяльцем
Рис. 2.8.3.40. Радянські переправи станом на 14.01.1944 р.: 1 – Петрівський залізничний міст, 2 – траса зруйнованого мосту ім. Є.Бош та наплавна переправа на північ від неї (хронологічно друга наведена в Києві в листопаді 1943 р.), 3 – зруйнований міст Рейхенау (наводницький) та низьководний міст біля нього (простояв до весни 1944 р.), 4 – зруйнований дарницький залізничний міст та відновлений низьководний міст біля нього, 5 – понтонна переправа через острів Великий Південний (хронологічно третя наведена в Києві в листопаді 1943 р.), Фото люб’язно надано А. Вяльцем
Відновлення Дніпровської військової флотилії. Після виходу радянських частин до Дніпра постало питання про відновлення Дніпровської військової флотилії за рахунок суден Волзької річкової флотилії. Звільнення Києва забезпечило флотилію базою. Восени 1943 р. в ГОП були знайдені 2 вмерзлих в кригу та 1 затоплений бронекатер. Два катери були підняті 19.12.1943 р. РАСО на берег. Пізніше були підняті ще 3 бувших польських бронекатери. Всі вони були відремонтовані і брали участь у боях на інших театрах другої світової війни. В грудні 1943 р. ті з моряків ПВФ, що залишилися в живих у Києві, явилися до воєнкомату (головним чином командири). Вони були направлені на перевірку в спецтабір, а потім в 11-й штурмовий батальйон рядовими. У жовтні 1944 р. Д. Д. Рогачёв призначений командиром Київської ВМБ КДВФ та старшим морським начальником Києва (Спичаков, 2009). Меморіали. Пам’ять бійців, які полягли за звільнення Труханового острова та Києва загалом, увічнює один з найвиразніших київських монументів – бронзова постать солдата біля розбитого човна (1989 р. скульптор В.А. Чепелик та архітектор В.П. Скульський). На брилі рожевого граніту розміщено меморіальну дошку з написом:
«Тут, на Трухановому острові, знаходилось робітниче поселення водників, жителі якого брали активну участь у революційній боротьбі, соціалістичному будівництві та Великій Вітчизняній війні. Селище знищене фашистами 27 вересня 1943 року».
В 1995 р. пам’ятник доповнено стелою з 82 прізвищами остров’ян, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, у тому числі, чотирьох Героїв Радянського Союзу. На плитах монументу зазначено:
«Герої Радянського Союзу Бутко О.А., Внуков М.М., Піроженко С.М., Стахорський О.П. Вічна слава Героям-Труханівцям, які загинули на фронтах Великої вітчизяної війни. 1941-1943 рр. Адамович М.А., Байдак М.О., Бравер В.М., Бравер М.Л., Букіна Р.В., Вендаловський Ю.О., Вітковський М.О., Гасан Н.М., Гасан В.А., Гасан Ю.А., Гончаренко Ф.М., Голуб Л.А., Грипас М.М., Двобубнова В.О., Долгодилін К.А., Долгодилін М.А., Дорохов А.М., Дорошко М.Г., Жиленко С.Ф., Заворотній А.Ф., Затворинцький М.С., Ісаєв І.Ф., Калугін В.М., Кацкевич О.С., Кілессо В.А., Король М.О., Кравченко А.Є., Кравченко М.А., Краснокутський М.Д., Костилєв Ф.А., Колтановськкий Г.П., Лисенко П.І., Літовчук О.Ф., Ловягін Л.М., Мацієвський В.І., Мелкумянець М.П., Михайлов В.Ф., Могила Б.І., Наумчак С.П., Нікіфоров М.І., Надточий М.Л., Осадчий М.І., Осадчий О.В., Осинський О.Й., Полісський О.М., Пащенко Ф.А., Перепеча М.Ф., Перепеча А., Римша М.М., Риндюк С.К., Сердюков М.М., Середенко Д.П., Сєров М.П., Сєров Г.П., Слободський Г.І., Станіславов М.К., Старіков В.С., Тимошев А.С., Тимошенко П.І., Толочин Г.Д., Толстой Б.П., Томаров Л.К., Хоменчук І.Д., Ходченко О.О., Халай М.А., Чекановський В.О., Чернокозінський Г.В., Шпак Й.І., Шпак М.І., Шпак М.Й., Шпак О.Й., Щербаков І.І., Щербаков О.П., Щербаков П.С., Щербакова М.Ф., Шульга А.М., Шульга Г.М., Щукін С.І.» (Дзівалтовський, 2004, Ковалинський, 2008).
В 2016 р. додано також ім’я труханівця Литвиненка Івана Ларионовича ().
Рис. 2.8.3.41. Меморіальна плита воякам 136 стрілецької дивізії – учасникам боїв за Козачий острів, Віта-Литовська, Фото І. Парнікози
Рис. 2.8.3.42. Монумент на території Київського суднобудівного-судноремонтного заводу, Фото за ()
З ініціативи ветерана війни, голови земляцтва Труханового острова, Є.Л. Томарова постав пам’ятник загиблим воїнам-річковикам також і на території Київського суднобудівного-судноремонтного заводу. Його було відкрито 23 жовтня 1968 р. Він являє собою чорний обеліск. На плитах поблизу обеліску викарбовано прізвища моряків Є.П. Корицького, В.Ф. Мисака, М.П. Манойлика, пілота А.Ф. Літовчука, танкіста В.З. Фінгермана, закатованих гестапо підпільників Ф.М. Кушнарьова і Р.В. Букіної (їх іменами після війни назвали теплоходи) та ін. Батько Є.Л. Томарова – Томаров Леонід Костянтинович – колишній капітан пароплаву «Чекіст», який загинув при обороні Севастополя, теж значиться на обеліску. Кошти на спорудження обеліску зібрали серед робітників заводу та плавскладу.
Імена тих, хто пожертвував кошти, значились у музеї трудової та бойової слави заводу. Будували пам’ятник робочі заводу та плавскладу при допомозі учнів МПТУ-3 (наразі – ПТУ-32, вул. Братська, 112). При цьому було піднято переліки загиблих річковиків у військкоматах, відділах кадрів, в архівах, шляхом опитування рідних. Загалом на обеліску вказано імена 42 заводчан, які загинули у часи війни (Яценко, 1998).
На відміну від Труханівського земляцтва, представники родин, які мешкали на Венеціанському острові (Гідропарку) не змогли об’єднатися. З них автор знає тільки Ганну Краснову, яка поділилася спогадами про Передмостову Слобідку 1930-40-х років. Відомою мешканкою Передмостової Слобідки є також письменниця Ліна Костенко.
Пам’ять про Слобідку увічнена окремим монументом в центрі Венеціанського острова (див. ).
Рис. 2.8.3.43. Монумент спаленій Передмостовій Слобідці, Венеціанський острів, Фото І. Парнікози
Рис. 2.8.3.44. Монумент спаленій слобідці на Трухановому острові, Фото І. Парнікози
А от колишні Микільська та Кухмістерська слобідки без сліду пішли до небуття. Ці топоніми ще фігурують на сучасних київських мапах. Проте, розбудовники нових сучасних масивів не подбали про збереження місцевого колориту чи фрагменту давньої забудови, внаслідок чого пам’ять про оригінальний дніпровський люд – водників іде до небуття. Зауважимо, що зразки дерев’яної архітектури представників цієї професії, що ще подекуди збереглись (як, наприклад, будинок бакенщика на Трухановому острові), потребують збереження у рамках невеличкого музею під відкритим небом (аналогічного Пирогівському музею), присвяченого історії та побуту річкового київського люду.