2.8.2. Заплава Дніпра в Києві під час німецької окупації 1941-43 рр.
Парнікоза І.Ю.
«Згідно з існуючими директивами прагнення українців до незалежності повинні бути припинені, а українці повинні бути зрівняні з росіянами та поляками. Не існує так званих "лояльних" українців. Всі українці бажають політичної незалежності для їх етнічної території, причому немає різниці, чи вони походять зі Східної чи Західної України, з Угорщини або Буковини. А так звані "лояльні" українці – це ті, хто вміло приховують свої прагнення».
Заява представника рейхсфюрера СС Г. Гімлера, 5 грудня 1941 р. за (Косик, 1993).
Час німецької окупації Києва: 19 вересня 1941 – 6 листопада 1943 р. був достатньо коротким, об супроводжуватися значними змінами чи перетвореннями в ландшафтах чи урбаністичній схемі Києва. Окупація застала Київ на етапі реалізації генерального плану 1936 р. Завмерли довоєнні будови – «Шовкобуд» чи об’єкт №1. Важливу увагу окупанти приділили відновленню переправ через Дніпро – це диктувалося навіть не об’єктивною проблемою функціонування міста а реаліями триваючої війни. Окрмі того зусилля були спрямовані в налагодження та відновлення всього що могло служити господарським інтересам окупанта. Відновлення електропостачання, роботи трамваю та фунікулеру, підйом затоплених суден, відновлення пляжу на Трухановому острові тощо. Запрацювали підприємства на Рибальському півострові та Трухановому острові. Кияни, яким треба було виживати, пішли працювати на відновлення мостів та працюючі підприємства. Найбільш помітними змінами того часу є зміни назв міських вулиць. Німецькі мапи Києва 1943 р. загалом фіксуючи довоєнну ситуацію з розвитком Подолу, острівних, заплавних та призаплавних селищ, водночас дозволяють переконатися, що головною тенденцією змін назв вулиць була декомунізація. Стає зрозумілим, що окупанти не мали багато часу щоб займатися перейменуванням вуличної системи Києва, особливо на перефирії, тож подекуди на німецьких мапах збереглися навіть назви радянського походження, такі як вулиця Червоної Гвардії в Новій Дарниці. Лише деякі вулиці отримали суто німецькі назви, як наприклад вулиця доктора Тодта (суч. Сагайдачного) на Подолі чи Алея Планерів на півночі Микільської Cлобідки. Домінуючими натомість є назви пов’язані з топографією (Заозерна, Заплавна, Лісова) та топонімікою (Долобецька, Бортницька) даного регіону. Присутні вулиці названі іменами українських (Шевченка, Глібова, Плужника) чи російських культурних діячів (Некрасівська). Неодноразово зустрічається вулиця Кооперативна – що відображає існування цього типу економічної діяльності. Імовірно перейменування здійснювалося при посередництві створених німцями з місцевих мешканців органів самоуправління.
Окупаційний режим спрямований на пригнічення опору та власні господарські інтереси тим не менше толерував деякі прояви релігійно-культурного життя. Окрім численних українських назв вулиць, на заплаві знову відкрилися церкви. Водночас окупанти зовсім не турбувалися про постачання продуктів чи товарів для цивільного міського населення, що прияло відтоку мешканців з Києва, голоду. В цій ситуації єдиним джерелом виживання ставала робота на окупанта та торгівельні контакти з оточуючими селами.
Характерною ознакою часу були місця злочину нацистського режиму – табори для військовополонених, де тисячі людей зводили з світу голодом та холодом. Розкручувався маховик репресій. Радянська влада залишила в Києві своїх представників для організації підпілля, в яке з огляду на політику окупанта, знаходило собі широку підтримку. Хоча гестапо вдалося знищити головні підпільні організації Києва, вони залишили по собі слід в пам’яті, топоніміці та топографії післявоєнного міста.