11. Кривда Марку Жмайлу
Андрій Чайковський
Нема людини на світі, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого окружения. Хоч кульчичан усі вчителі і старшина школи любили, хоч князь їх відзначав і милував, був у бурсі один диякон, Артемій звався, що не злюбив їх з тої хвилі, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що ті хлопці у синіх капотах звернули на себе очі усієї школи, він їх не злюбив і не ворожив для них нічого доброго. Та вже стільки літ минуло, а його ворожба не здійснилась, вони велись гарно і показували, що з них вийдуть неабиякі люде. Його це ще більше лютило. Де лише міг, мусив їм пришпилити латку та. лише дожидав нагоди, щоби їм підставити ногу.
Раз якось поїхав князь Костянтин до Полонного. З ним поїхав і о. Дем’ян.
Князь мав звичай виїздити з великим почтом служби і гайдуків як для своєї оборони, так і для світлості свого княжого стану. Такі виїзди князя траплялися в останніх часах рідко. По тім виїзді в Острозі наче б усе перемінилося, наче б людей убуло. Князь самою своєю присутністю в Острозі вмів держати порядок. За час його неприсутності усе попустило трохи.
Отже, сталося так, що однієї ночі якийсь бурсак шпурнув у вікно ректора каменюкою. Зачалось слідство. З того скористався о. Артемій і посвідкував перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Він бачив його на власні очі, як вночі викрадався з бурси, пішов на подвір’я і, оглядаючись на всі сторони, як злодій, кинув каменем у ректорське вікно.
Прикликали неповинного ні в чім Марка перед старшину. Диякон сказав йому це у вічі, та ще й на хрест забожився. Він показував, як Марко порпав у снігу за каменем. Марко тепер щойно придивився своєму ворогові, бо досі не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька, кахикаюча, з рудим волоссям на голові, з ріденькою борідкою. Марко присягався у своїй неповинності, оправдувався тим, що не було йому ніякої причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро і інші товариші. Не помогло нічого. Дияконові дали віру, а Марка по тодішньому звичаю порішено покарати різками.
Нічого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усміхнувся злобно і сказав:
– Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голій лаві тебе не покладуть, килимами підстелять. Це тобі належиться.
Присуд виконали зараз і вибили Марка болючо різками.
Та ще більше боліло його те, що потерпів невинно, що така кара приключилася йому в бурсі перший раз, хоч тут не жалували іншим березової кашки. Його боліло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпів з ним його побратим Петро. Він аж плакав з лютості, та нічого було робити. В часі екзекуції Петро закусив губи до крові і затискав кулаки. А опісля взяв зомлілого від болю Марка, мов малу дитину, і поніс на лежанку. Він обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам’яті. Щойно по екзекуції дали ректорові знати, що виновника знайдено і покарано.
Ректор був з того невдоволений і сказав відразу:
– Ви помилилися. Того Жмайло не міг зробити. Як ви сміли робити суд без мене?
– Бо то була справа вашої милості.
Смотрицький каже:
– Бідний хлопець, я знаю, що він не винен.
Марко перележав цілу ніч у гарячці, а Петро не лишав його ані хвилі самого. Піклувався ним, як малою дитиною. Від того часу Марко не приймав ніякої поживи. Поклав собі вмерти голодною смертю.
– Не варто жити на світі, де живуть такі злобні люде, що на неправду хрест цілують.
– А то б то ти зробив потіху рудому дияконові, коли б справді помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку, викинь з голови ті дурні замисли, їж, щоб набрав сили. Пам’ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу і махнемо на Запорожжя. Аж тепер мені ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь із кривоприсяжником, щоб він і під землю сховався.
Тими словами уговорив Петро Марка. У нього віджила охота до життя і почув вовчий голод.
– Спасибі тобі, Петре, що ти мене врозумив, справді воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати?
Петро пильнував хворого і не ходив у школу.
Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.
– Кроком відсіля не рушуся, поки Марко не подужає.
– То непослух! – говорили вчителі. – Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою.
На те не хотів ніяким чином згодитися ректор:
– Ви з глуздів збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лишає в біді, а ви його карати хочете, ще, може, й різками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олію до вогню, бо хлопці збунтуються, а тоді що?
– Хіба ж нам бунту боятися? А княжі гайдуки для чого?
– Ось куди мірите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати кров дітей, яких князь повірив вашій опіці і за це вам добре платить?
Ректор чимраз більше гарячився.
– Все пішло з наклепу диякона. Підождіть! Ще вам за Жмайла від князя дістанеться. Хлопці самі пожалуються, коли князь вернеться, і я не замовчу. Школа під моєю управою. На те, що задумуєте, я не дозволю. А коли б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу крові і споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познімати.
Опір ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справді, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити.
Та відомо на світі, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не старається зрівноважитись, а хоче промах направити загаряча.
Пошептавшись між собою, урадили задобрити його червінцями.
Послали одного даскала з червінцями. Він прийшов до Маркової лежанки і звітався з хлопцями, та вони ні словом до нього не відзивалися, а балакали між собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далі всунув Жмайлові червінці під заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-під заголовка.
– А це що? – питає грізно.
– Це ректор посилає за терпеливість.
Марко почервонів, як рак, і шпурнув даскалові гаманець у лице.
– Йди до диявола! Ти зневагу і кривду червінцями хочеш заплатити, і то шляхтичеві?
Даскал, бачачи, що ще й Петро затискає кулаки, підніс гаманець із землі і мерщій втік зі спальні.
– То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилічити, заки князь верне.
– Треба до нього лікаря послати, а коли не схоче, то вже й не гріх буде сили вжити.
Послали княжого лікаря.
– Йди геть, бо голову розіб’ю! – кричав Марко. – Напосілися не давати мені супокою – я сам видержу без тебе.
Та лікар привів з собою помічників, бо його упередили, що без опору не піде.
Тепер виступив Петро в обороні побратима. В його руці блиснув ніж.
– Котрий з вас хоче піти перший чортові в зуби? Виступай!
Помічники лікарські не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас. Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збігались з усіх усюдів. Інші повибігали зі школи. Кожний хапав, що під руки попало.
– Не дамо знущатися над нами, досить пролляли крові. Бийте напасників!
В цілій бурсі настало пекло. Лікар втік мерщій. Повтікали й даскали, а ректор каже, заломлюючи руки:
– Що ви наробили? Подуріли? Що я тепер зроблю?
Ректор пішов сам до бурси. Його дуже всі поважали й любили.
– Діти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся. Слухайте, я знаю, що Жмайлові зробилася кривда, і справа піде перед князя. Чого ви так?
– Петра хотіли бити…
– То не може бути. Без мого дозволу ніхто пе сміє нікого доторкнутися, але старшину треба слухати.
Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що міг так різко проти старшини виступити, хоч завжди її слухав. Він налякався свого вчинку.
– Прошу вашої милості, ми обидва були роздратовані тою кривдою, яка Маркові сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лікаря з пахолками.
– А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твій побратим ще більше терпів? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лікар, то ви обидва без опору зробите, що він прикаже. А ви, хлопці, – до школи, не робити мені галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить.
Наче б олію налив на розбурхане море, так усе заспокоїлося. Хлопці розійшлися, а лікар міг в присутності ректора оглянути та перев’язати Маркові рани. Потім Марко твердо заснув.
Тепер уже Петро не потребував коло нього сидіти, лікар приходив щоднини і доглядав його. За кілька днів Марко став уже виходити та проходжуватися.
Однієї ночі Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Січ помандрують, не міг заснути пізно вніч. Ніч була ясна й морозна. Місяць світив крізь вікна та від дерев, що стояли перед вікнами, виписував різні фантастичні малюнки по долівці. В бурсі усі спали. Чути було спокійний віддих молодих грудей. За піччю цвіркотів цвіркун. На замковім годиннику вибила одинадцята година.
Марка аж тягло щось, щоби вийти надвір і полюбуватися чарівною ніччю. Він одягся, накинув на себе кожушину і вийшов потихеньку до сіней, а звідсіля на бурсо вий огород. Тут було тихесенько. Білолиций плив спокійні по небесному просторі, мерехтіли зорі, а по замерзлім снігу блищали мільярди іскор, начеб хто діамантів насипав.
Марко відітхнув повною груддю свіжим морозним повітрям, і на душі в нього стало легше. Забув на злидні, що йому недавно лучились, забув заподіяну кривду. Йому стало весело, і він стаз проходжатись по огороді. Ходив так довшу хвилю і не помітив, що його хтось слідить. Із бурси вийшла за ним якась людина і стала за углом. У неї в сутіні світилися очі, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.
«Тепер певно засну по тім проході». Зайшов аж під вікна ректора. Там було темно. Він завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустріч диякон Артемій. Вийшов із сутіні на світло місяця. Марко так налякався цієї нежданої появи, що трохи не крикнув.
– Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, і тепер випрешся, що заглядав у вікна пана ректора? Лише далі так. Пошукай добре каменюки. Дістанеш другу порцію, поки ще давнє не загоїться.
Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемія його приводило до пам’яті. Тепер стало йому все минуле перед очі. Заболіла душу стара рана, нагадалася заподіяна кривда. Марко запалав страшним гнівом. Він чув, як кров у нього б’є до голови і заливає мозок. Охота помсти виступила з цілою силою.
– Але ти, кривоприсяжнику, більше на мене свідкувати не будеш, – засичав крізь зуби Марко і з усієї сили зацідив диякона в висок.
Диякон без стогону, наче підтятий гострою косою комиш, присів і повалився на землю. З губи жбурнула кров.
Тепер Марко пізнав умить цілу вагу свого вчинку. Він вбив людину. Його напав великий жах. Пішло поза спину морозом, в очах почорніло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землі лежав вбитий чоловік. Марко, не оглядаючись, Начеб чортяки за ним гонили, побіг до спальні й припав до Петра:
– Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловіка вбив!
Він обняв Петра і дрижав як у пропасниці.
Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись від слів та обіймів Марка, не міг зразу прочуняти та нагадати, де він тепер є.
– Петре, ради бога, прочуняйся і рятуй мене, нещасливого!
Петро насилу протирав очі, а далі вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тоді по екзекуції.
– Марку, бог з тобою, тобі щось погане сниться.
– Тихше, Петре, щоб товариші не чули. Я не з дуру говорю, то дійсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемій і знову підсунув мені думку, що я йшов ректорові вікна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а він й околів.
– Де ж він тепер?
– Лежить в огороді на стежці. Слухай, Петре, мені треба зараз, не гаючись, утікати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи мені одягтись і дай мені гроші, я втікаю у світ за очі, а ти за той час позатирай за мною сліди, як зможеш.
– Втікати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.
– Ні, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозі заков’язну, та краще мені так, чим гнити в тюрмі або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш і боронити будеш моєї доброї слави.
– Марку! Ми – побратими. Ще під кульчицькою церквою не раз визнавали собі, що один одного в ніякій пригоді не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нічого говорити більше. Одягаймося, а я візьму в дорогу, чого нам буде потреба.
Петро став поспішно одягатися, а відтак вибирати зі скринчини різну мізерію. Петро взяв трохи білля, взяв гаманець із грішми, взяв лук, подарований князем, і стріли з сагайдаком. Загорнулись кожухами і вийшли на пальцях із спальні до огорода. Артемій лежав на стежці скулений, а при нім червонілась кров. Місяць освічував його. Хлопці аж задрижали на той вид, а Марко охнув і закрий долонею очі. Петро взяв мерця попідпахи і заволік під огорожу, де лежала купа снігу і тут загорнув його снігом. Відтак позасипував кров на стеящі. Робив це з великою відразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слід, що тут зроблено. Поки сніг не стане, ніхто не буде знати, де подівся Артемій, а за той час вони будуть далеко від Острога.
Серед тої роботи укладав Петро план, що їм далі робити. Марко не в силі був що-небудь думати. Він плакав, і дрижав усім тілом, та дзвонив зубами.
Як покінчив Петро роботу, каже до Марка:
– Ставай мені на плечі та перелазь через огорожу.
Марко послухався і за хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мізерією і перескочив сам. Перейшли в тіні від місяця вулицю Замкову, перейшли ринок і подались у вулицю Татарську, до воріт города.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 86 – 92.