13. Перша ночівля втікачів

Андрій Чайковський

Хлопці обернулися в напрямі церкви, перехрестилися подалися до міських воріт. В місті піяли півні. За хвилю воротар відчинив браму і з Острога виїхали два молоді козаки. Перед їх очима розкрилося біле безкрає море. В снігу було добре видно, бо місяць давно зайшов. Хлопці так спішилися, що забули взяти з собою яких-небудь xaрчів у цю далеку небезпечну дорогу, якої зовсім не знали.

Поклали собі виминати всі людські оселі, прочуваючи, що за ними непремінно піде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше від Острога. Переїхали добре замерзлу Горинь, поскакали на полуднє в тім напрямі, яке вказав їм Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони нізащо не поважились були поступити в город. Їм здвалося все, що увесь світ знає про їхню втечу, що вони втікають перед карою, що хто-небудь їх переловить і відставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою білою плахтою.

Надворі вже геть розвиднілося. На сході сонця зарожевіло небо, а далі викотилося велике червоне сонце. Його яркі проміння відбивалися від білого примерзлого сну й засліплювали очі.

Їхали так до вечора, виминаючи здалека людські оселі, які лише здибали на дорозі.

Тої днини вони і їх коні не їли нічого. Були голодні. Коні стали постогнувати та приставати від утоми. І тепер їм прийшла на думку турбота, де тут, у такій пустині, переночувати?

Нараз побачили якусь сторчачу копицю снігу. Це не могло бути нічого іншого, як якесь широкогалузе дерево вкрите снігом. Оселя це не могла бути, тому і не боялись під’їхати ближче. Та приїхавши близько, помітили, що це був вітряк, яких на Вкраїні було багато. Снігу стільки валило на крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком і стінами. Видно, що давно сюди ніхто не заходив.

– Тут якось переночуємо, – говорив Петро. Вже хотів висказати свою турботу, що без їди для себе і коней годі буде, та здержався, щоби не тривожити хворого Марка.

Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що інколи аж зуби затинав, щоби не йойкнути.

– Тут нема чого ні розбишак, ні людей боятися, – потішав його Петро далі.

– А що з кіньми зробимо? – питав тривожно Марко. – Коли трапиться тічня вовків, то завтра знайдемо лише сідла та копита.

Заки Петро на це відповів, побачив зараз за млином якусь малу будівельку, засипану теж снігом. Це, очевидячки, була хатина для мірошника. І тут не видно було людського сліду, значить, що хатина стояла вже давно пусткою.

Петро скочив з коня і підступив під двері, засипані снігом. Намучився чимало, заки відгорнув сніг. Двері були засунені із середини. Петро стукав та кликав, але ніхто зсередини не відзивався. Брала його нетерплячка. Заперся усією силою і виважив двері із завісів. Вони впали до сіней із лоскотом. Петро підняв їх і знову вставив на завіси. Тепер зліз із коня й Марко, і завели сюди коней, та зачинили, і засунули мерщій за собою двері.

Стояли тепер у великій непроглядній пітьмі. Петро викресав огню і запалив обережно віхоть соломи. При світлі побачили себе в затишних сінях з жолобом і драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней ті, що до млина приїздили. За драбиною було ще досить недоїдженого сіна. Коні пішли зараз сюди й стали запопадливо хрупати.

– От буде де переночувати під жолобом, – говорив Петро. – Господь на нас ласкавий.

– Я такий голодний, що мені аж млісно, – каже Марко.

– Коби лише коні підживилися, а ми-то якось витримаємо; може, яку звірину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсідлаю.

В тій хвилі Марко, мацаючи напомацки, знайшов двері. Запалили знову віхоть соломи, відчинили двері і ввійшли до невеличкої кімнатки. Дуже тим втішились. В них вступила якась надія, що, може, що й для себе знайдуть.

Петро безупинно піддержував огонь і розглядався. На зимній печі стояв каганець, повний сала. Його зараз засвітили і оглядали хату далі. Стояв тут стіл, збитий з дощок, лава під одиноким віконцем, над ним полиця, на ній миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашній достаток вбогого чоловіка.

Під задньою стіною лежав мішок із борошном, чим вони дуже втішилися.

– Коли є борошно, то буде і гарячий куліш.

Їм дуже хотілося попоїсти чогось гарячого.

За піччю була широка лежанка. Петро взяв у руку каганець і подався туди оглядати. Та зараз на перший погляд аж крикнув зі страху. Там лежав чоловік, вкритий кожушиною. Петро отямився, що нема чого одного чоловіка боятися двом, приступив ближче і став до нього придивлятися. Стягнув із нього кожух, та чоловік не ворухнувся. Це був старенький сивий дідусь. Здавалося, що він спить. Петро став його будити. Дідок закостенів зовсім.

– Замерз сердега, – говорить Петро. – Ну годі, неживий мусить живому вступитися.

Він взяв обережно мерця на руки і виніс на двір. Мерлець закостенів так, що годі було його розпростувати. Скулився, зігнувся. Обі руки склав під голову збоку, а ноги підігнув.

– А де ти його подів? – питає Марко Петра, як той вернувся.

– Поки що я його в сніг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер ходімо до коней, ти світи, а я їх обійду.

І справді, того було треба. Коні попріли так, що аж шерсть злипалася. Петро їх розсідлав, познімав уздечки і повитирав віхтем, з вишки скинув соломи і добре їм настелив. За драбиною було ще досить сіна, а Петро позмітав в жолобі трохи зерна. Відтак став шукати по сінях і знайшов під соломою в куті купу рубаних дров.

– Покійник хазяїн був, царство йому небесне! – говорив Петро. – Ти, Марку, коли можеш, затопи в печі, а я ще піду шукати, мені здається, що я ще щось випорпаю.

Зняв з себе кожух, узяв за халяву ніж і подався до вітряка. Прогорнув сніг, і знайшов східці, та поліз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут ще мішок з борошном, а другий з зерном. Заніс одне і друге в хату.

Тим часом Марко розложив в печі ватру. В хатчині зробилося тепло і весело.

– Можемо тут і цілий тиждень пересидіти і відпочити.

– Наші коні не поєні.

– Правда, годі тепер за криницею шукати. Принесу їм снігу.

Петро пішов по сніг. Марко наорав теж снігу в усі посудини, які лише в хаті знайшлися, і приставив до огню. Петро шукав далі на полиці та по кутках хати і аж скрикнув з радості. Знайшов добрий кусок солонини, два бохонці засушеного і замерзлого хліба, коробочку солі, кілька сушених риб і все те складав на столі.

– Дивися, Марку, – празник на цілий тиждень. Як стрінемо першого попа, то золотого дам на панахиду за душу «раба божія, его же ім’я ти господи віси…» дале-біг…

– Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, – каже Марко.

– Чортзна-що верзеш! Кому би хотілося за нами ганятися? Вони вже знають в бурсі, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хіба як сніг стопиться, то значить не зараз. Впрочім, хай буде, що хоче, а я себе живого взяти не дам, – говорив твердо Петро і тупнув з досади ногою об долівку. – Ми вже, богу дякувати, не дітваки, а козаки.

За той час в хаті робилося щораз тепліше. Огонь від печі блимав по чорних зачаджених стінах хатчини. Петро набрав кілька пригорщ борошна і взявся варити куліш, до якого всипав солі і вкинув сала. Куліш кипів, а хлопцям аж слина від того набігала, так їсти хотілося… Відкололи два куски хліба і виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже їм смакувала.

– От ще й лишилося для гостей, – каже Петро, заглядаючи на дно горщика.

– Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справді гості трапилися?

– Ну то що? Хіба такі самі втікачі, як і ми обидва; було б нам веселіше, а я їх ні раз не боюся… Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре відживляться.

Він розв’язав мішок і став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не міг вийти. Там були вавинені в платку три салені свічки.

– Не кажу ж я, що покійник добрий хазяїн був, – царство йому небесне.

Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсім не погас. Відтак покликали обидва й стали молитися господові за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печі свіжої соломи і полягали спати. По такій утомі, по невиспаній попередній ночі заснули відразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крізь сон почув він якийсь рух довкруг хати. Якась біготня в різні сторони. Він прокинувся і став наслухувати ліпше. Біготня збільшувалася. У стайні стали коні форкати і непокоїтися. «Що це може бути? – подумав. – Хіба ж погоня?»

– Петре! Чи ти чуєш, що там твориться?

Петро підвівся, протер очі і слухав теж.

– Це нічого іншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вітряку!

Вовки стали гаркотіти, жертися між собою, добуватися до дверей, а далі стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.

– А бодай вас святий Микола побив! – крикнув Петро. – Не дадуть нам уже до ранку спати.

– Коли б хоч дверей не перегризли, бо коні наші пропали б, а може, й до вікна доберуться та в хату влізуть…

– Це ні, бо вікно засипане снігом, а на двері я піду подивитися.

Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пістоль і вийшов до сіней. Почув справді, що вовки гризуть двері. Коні страх непокоїлися. Петро встромив пістоль в отвір до засова та й почув, що за пістоль щось вхопило й стало ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток – і розлягся стріл. На хвилю притихло гаркотіння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не розшарпали застреленого товариша.

Петро, упевнившися, що дверям нічого не станеться, пішов у хату й поліз на лежанку, де незабаром і заснув.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 96 – 100.