Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

17. Козацька наука

Андрій Чайковський

Марко став спросоння балакати:

– Господи, я ж не хотів того… я… не хотів його вбити… раз лише вдарив з пересердя… за мою кривду… за неповинні побої ще й глузував з мене… Ох боже, прости мені гріха в передсмертній годині! Петре, Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину, та мій гріх спокутую… а ти будеш… ти мусиш жити… ти ні в чому не повинен… ти втікай мерщій, тут смерть!

Марко скрикнув страшно, начеб справді побачив смерть з косою.

– Дідусю, ой, дідусь прийшли, – говорив, мов врадувана мала дитина. – Йду вже, дідусю, йду зараз… Тільки з Петром попрощаюся… Дідусю, – говорив крізь плач, – я нічого не винен, я вікон ректорові не вибивав, бігме боже! Дідусеньку, чи далека нам дорога на той світ?.. До господа небесного… Не лишай мене самого… я дуже боюся…

– З ним щось недобре, – говорив до себе старший козак. Встав з лежанки й засвітив свічку. Марко сидів на печі. У нього горіли очі, усе лице було, мов у полум’ї. Розкидав руками й безупинно балакав уривані слова.

Козак прийшов до нього й обмацав голову й тіло. Марко його не видів.

Хазяїн закликав Максима, що спав на лаві:

– Вставай, небоже, з тим парубком недобре щось коїться. Вважай на нього, я розведу огонь. Зілля треба заварити.

В тій хвилі Марко крикнув:

– Вже йду! – й скочив з печі в обійми Максима, що його придержав.

– Покладь його на мою постелю.

Пішов хазяїн, приніс липового цвіту, кинув у кипучий глечик і всипав патоки.

Марко не давався Максимові:

– Гайдуки, голубчики, пустіть мене, не віддавайте на муки, не саджайте в тюрму!

Він страшно плакав.

Хазяїн помагав Максимові та заспокоював:

– Не бійсь, синку, нічого тобі гайдуки не зроблять, ти в безпечнім місці між козаками.

Коли діткнулися болючого місця, Марко засичав з болю.

Поклали його на лежанку горі спиною. Хазяїн став осторожно його роздягати, поки не добрався до болючого місця. Окривавлена сорочка пристала до рани. Треба було відмочувати сорочку теплою водою. Показалася велика рана.

– Здорово вибили, чортові сини, дивись, Максиме, та держи його-таки так, поки я не вернуся.

Хазяїн пішов до комори, приніс якогось сушеного листя, яке розмочив у воді. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям і обв’язав. Тепер обернули Марка і досадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару з медом.

– Пий це, парубче, здоровий будеш.

У Марка запеклись уста, аж почервоніли. Він жадно глотав солодкий напиток, бо спрага його мучила.

Від того хворий начеб прочуняв. Дивився на всіх наляканими очима:

– Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?

– Твій Петро спить, і ти проспися, ти безпечний, ніхто не рушить тебе, і гайдуків не бійся, бо ти між добрими людьми, що тебе не зрадять і нікому не видадуть…

Марко знеможений впав на лежанку. Хазяїн поклав йому мокре полотенце на голову і груди.

Марко дихав важко й заснув.

Хазяїн просидів коло нього усю ніч, зміняючи полотенца. Максим куняв на лаві, далі приліг і захріп.

А надворі не вгавала завірюха.

Вихор вив та свистів на всі тони, бив об стіну снігом. Достоту чортяче весілля завелось там, надворі…

Надраном здавалося, що минулася в Марка гарячка. Він спав спокійно. Петро прокинувся аж коло полудня. Перше його слово, як не побачив біля себе товариша, було:

– А Марко де?

– На моїй лежанці. Добре ти спав, хлопче?

Петро зліз з печі й приступив до Марка:

– Що з ним, батьку?

– Нічого, подужає, нехай лише зіпріє добре. Ми його зараз на піч перенесемо та добре кожухами вкриємо.

Перенесли його на піч, у якій горів огонь, наче під хліб.

– Тепер мені розкажи, Петре, куди ви, небожата, в таку лиху годину чимчикували?

– Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозі в снігу ваблукались, з шляху збилися.

– А ви ж знали шлях на Запорожжя?

– Кожна дорога веде на Запорожжя…

– Те-те-те… Як не вмієш брехати, так кажи правду, Ось що. Ви й не козаки, й розуму козацького у вас дасть біг. З Острога не туди на Січ дорога. Не козаки ви, а школярі, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.

– З Острога? – питає наляканий Петро. Йому вже годі ніяково було, як хазяїн назвав його по імені. Звідкіля він те все знає?

– З Острога! – повторив хазяїн. – Я тобі ще щось скажу, що я знаю. Твій товариш був суджений в школі за те, що вибив ректорові вікна, хоч він того не зробив. За це вибили його дуже болюче різками. А опісля він спересердя вдарив брехуна і вбив відразу. Через те ви перевдяглися за козаків і втекли в світ навмання, міркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином. Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали між буржацьку орду. Тоді було б вам Запорожжя. На щастя ваше, – так вже вам Пречиста Діва помогла, – ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амінь. Бо кого степова зима візьме в свої обійми, того не випустить аж до страшного судища Христова.

Петро не міг з дива вийти, звідки хазяїн те все знає. Хіба ж тут були вже княжі гінці і все розповіли, та ще й піймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, і став благати:

– Батеньку рідний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй наші молоді голови! Мій побратим нічого не винен, він лише спересердя, що його з наклепу скарали. Довіку вам служити буду, лише захистіть нас, сховайте в себе.

– Ex ти, зелене, дурне! Хіба ж я княжий гончий, щоб втікачів ловити? Знай мене: я сотник Запорозького війська, Іван Чуб, а то моя славна на всю Україну редута Чубівка. Хто попав під мій покров, той безпечний, як у господа за пазухою.

– Та коли б сюди наспіла княжа погоня, гайдуки, так…

– Начхати мені на твого князя і його гайдуків. Хай попробує мене взяти. Не доказала того орда, скільки разів собі зуби вищербила, не візьмуть і княжі гайдуки. Шкода що ти, письменний, та таке верзеш.

Петро приступив і поцілував сотника в руку. Він цілком заспокоївся та й питає:

– Пане сотнику, звідкіля ви все про нас знаєте, це для мене дуже цікаво.

– Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твій брат виговорив у гарячці цілу вашу історію.

– Він не брат мені, тільки побратим.

– То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його ніс на плечах?

– Коні нам попадали, годі було його в степу оставляти на певну смерть…

- Гарно, синку! Люблю за це і давай хай тебе поцілую, як твій батько. Ти ж з Острога лише задля побратимства утікав. Будуть з вас люде. За твого Марка заспокойся. Я не таких лічив, та й вилічив. Тепер приймаю вас до свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в мене не будете. А як прийде слушний час, тоді з богом на Запорожжя я сам вас вишлю. – Сотник обняв і поцілував Петра в голову. – Тепер посидь ти коло Марка, а я вийду. Там, у печі, є глечик з завареним зіллям. Коли прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я вас у мій козацький реєстр заведу.

– Я – Петро Конашевич, а мій побратим – Марко Жмайло-Кульчицький.

– Невже ж! – скрикнув врадуваний сотник. – Ви, певно, з-під Самбора?

– Так, справді.

– Петро Жмайло товаришував зі мною на Січі. Враз ми у Крим ходили. Славний козак був, на шаблі мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.

– Це був рідний стрий оцього Марка.

– От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опісля товаришами.

– А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.

– Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи мені, звідкіля ти роздобув такого лука? Штука неабияка, панська…

– Це подарував мені князь, як вернув з походу на Косинського.

– Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не обчислив гаразд своїх сил.

Сотник вийшов.

В тій хвилі Марко, підвівся й сів на печі. Він дивився кудись широко відкритими очима.

Петро прискочив до нього, врадуваний:

– Марку! Голубе мій! Ми безпечні, в добрих людей, промов до мене хоч слово.

Марко не пізнав товариша. Як Петро наблизився до нього, він відтрутив його з цілої сили:

– Геть від мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз до гріха, я ще одного не спокутував… – Марко кричав.

Надійшов сотник.

– Він іще в гарячці, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим зіллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.

Сотник обернув Марка, щоб перев’язати рану.

– От поглянь, як здорово били.

Петра аж серце стиснуло. Рана була більша, як зразу. Місцями повідпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пішов з Петром через сіні до куреня обідати.

Курінь – то була простора кімната, на яких сто людей. Стіни були городжені з хворосту й обмазані глиною. Попід стінами стояли лежанки, а насередині, на гаку, висів чималий казан, з якого йшла густа пара. Під казаном горів огонь. Дим виходив димарем угору, а;к під стріху. На стінах висіла козацька зброя. На почесній стіні висіла ікона Покрови, а під нею горіла на срібнім ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стіл, а по обох боках – лави.

Петро такого ще не бачив. Він не знав, на яку ступити, й що з собою зробити.

Сотник каже:

– Прийміть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем. Дайте нам їсти.

Козаки підходили з дерев’яними мисками до кухаря, a той черпав кожному великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сідав, виймаючи з-за халяви ложку. Знайшлась миска і для Петра. Сотник сіп на почесному місці. Відтак стукнув до стола і всі повставали Сотник проговорив голосно: «Отче паш», перехрестив тричі стіл і тоді всі посідали. У Петра не було ложки.

– Їж, товаришу, – глузували козаки.

Петро добув ножика, відкроїв кусок хліба й зробив собі ложку.

– От бачите, що вміє собі дати раду.

– Коли б мені роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.

– Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий ніж, – каже сотник.

По обіді пішов сотник спочивати, а Петро остався і знайомився з козаками.

На стіні висіла бандура.

– Чи можна взяти? – питає Петро.

– Як вмієш грати, то можна.

Петро навчивсь грати на бандурі в бурсі. Пристроїв інструмент і вдарив по струнах. Зразу «пробував пальців», відтак заграв дрібненького, що аж жижки скакали.

– Ось мистець! – говорили козаки, обступивши його довкруги. Далі стали притупцювати і вдарили тропака.

Петро грав, козаки гуляли, аж попріли.

Тепер вдарив кілька акордів і заспівав думу. Голос у нього був гарний, дзвінкий та сильний. Усіх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собі дух. У курені стало тихо-тихесенько. За тим пішла друга пісня, як батько виправляє сина в похід, як сестра виводить братові коня вороного, а мати-жалібниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дістається в турецьку неволю…

Так усі заслухались, що не бачили, як ввійшов у курінь сотник і став позаду інших.

Петро скінчив сильними акордами бандури.

– Бог тебе прислав сюди, сину, – каже сотник і поцілував його в голову, – такого голосу я ще зроду не чув. Не їв ти дармо хліба в бурсі. Спасибі, що розважив душу та повеселив. А що, хлопці, раді з нового товариша?

– Дуже раді! Хай здоровий буде.

– Хваліть, та не перехвалюйте, – обізвався осавул, Касян Байбуза.

То був старий високий та сухий, мов вуджена козяча лопатка, дідуган. Він шелепів тому, що в нього зубів не було. Був дуже строгий і злючий, а до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотів, мов старий пес. Сотник вробив його осавулом тому, що знав козацький звичай, як «Отче наш». Розумів добре всі козацькі й татарські хитрощі й провадив усюди порядок, як у годиннику. Навпаки, сотник був м’якого серця й на вискоки молоді дививсь крізь пальці. Найбільше ремствував Касян, що сотник псує тих шибайголів і не дає їх вивести на добрих козаків. На Петра дивився він спідлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив у редуту.

- Хваліть, та не перехвалюйте, – повторив ще раз Касян. – Не кожний бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблі, а не в бандурі.

Така бесіда всім не подобалась, бо Петро всіх взяв за серце, та ніхто не посмів старому противитись. Навіть сотник скривився на це, та не казав нічого, лише махнув рукою.

Петро показував, що цього не бере собі до серця, та, щоби звернути бесіду в інший бік, каже:

– Товариші, а дайте мені кусок доброго дерева та й того кривого ножа, – я собі витешу ложку, бо не буде чим вечері їсти.

Петро сів на лавці й став мовчки стругати. Небавом вийшла гарна ложка.

Сотник оглянув і каже:

– Витнеш таку й для мене. Ти й тут мистець.

Ложка пішла по руках, аж дійшла до Касяна. Йому вона не подобалась.

– Такою ложкою треба два рази так довго їсти. То для дитини ложка, а не для козака.

– Годі, батьку! В кого нема в роті зубів, то може там і волами заїхати, а в мене поміж здорові зуби велика ложка не влізла б.

Касян аж закипів зі злості. Всі пізнали, що Петро б’є до його беззубого рота, й раді були, що старому хрінові так відрубав.

Старий не знав, що відповісти, й зараз вийшов з куреня.

– Чого він такий злючий, усе йому невлад.

– Він такої вдачі, та при тім добрий, характерний козак. Але в тебе, Петре, гострий язик.

– То лише тоді, коли за що нелюбого завадить, а т я не страшний, побачите.

Марко приходив помалу до себе. Дуже підупав на силах. Гарячка його знемогла так, що зразу Петро муси його водити попід руку. За той час Петро мав нагоду пізнати цілу редуту й порядок, який тут заведено.

Ця редута, звана Чубовою редутою, або Чубівкою, була одна з тих, які козацтво ставило на пограниччі земель татарської орди. Вони мали на меті не лише зорити за рухами татар, але ще в разі татарського набігу орду здержувати, а то й нищити. В редути звичайно посилано із Запорозької Січі відділи запорожців, які змінялися.

З Чубівкою було інакше. Тут засів запорозький сотник Іван Чуб. Він її побудував, і випосажив у всі потреби, і не хотів звідсіля рушатися. Навпаки, він завів тут козацьку школу на подобу Січі. Сюди приходили молоді люде, хто мав охоту козакувати, й тут під умілою рукою сотника, під умілою й твердою рукою осавула Касяна Байбузи ставали справжніми козаками.

Таких вишколених у воєнному ремеслі людей посилав сотник від часу до часу на Січ з окремим реєстром. Хто в той реєстр попав, приходив на Січ не як новик, а як козак-товариш.

Чубівка лежала на правому березі Синюхи, що впливала до Бога. То був чотирикутник, окопаний із трьох боків високим валом. З четвертого боку притикала вона до великого лісу. З того боку була забезпечена ровами, засіками, вовчими долами і такими іншими штуками. В потребі можна було випустити з недалекої Синюхи воду, а тоді цілий простір між лісом і редутою заливала широко вода. Щоби остерегти добрих людей, що не туди дорога в редуту, понастромлювано на краю лісу на тичках черепи з татарських голів.

На двох рогах валів редути стояли наріжники, де містились по дві гармати. Вали були порослі терниною і дикою рожею, а на верху дубові палісади з дірами до стріляння. Навкруги валів був широкий рів, а в ньому застромлені кінчасті коли. Хто в той рів упав, мусив застромитися на палі. В редуту вело двоє воріт з противних боків, з мостами до підношення на ланцюгах. У ворота заходилося попід земляний вал.

Редута виглядала зверху, мов який ліс.

Всередині стояла хата сотника з приліпленим до неї куренем. Хата була широка, присадкувата. Крім тих двох кімнат, які вже знаємо, була тут і комора, від якої ключ носив або сотник, або, коли його не було, його вірний товариш Касян. З комори тої, де хазяїн ховав свої скарби, входилося в таємний хідник глибоко і далеко попід землю – геть аж до лісу серед великої гущавини. Коли б у редуті неможливо було вдержатися, то можна було втекти тим льохом у ліс, а тоді поминай, як звали.

У самих валах, довкруги невеликого майдану, містилися будинки й стайні та склади на хліб і пашню, бо Чуб завів своє хазяйство. Зараз за редутою, по другу сторону ріки, були розлогі поля з усяким хлібом і пасовиська для товару й коней.

В редуті був військовий січовий порядок. Були поготів-ля й сторожі. Як лише сторожний козак помічав небезпеку – давав умовлений знак. Тоді робітники утікали з поля, скотарі й конюхи заганяли товар і коні всередину редути. Підносили міст і зачинили ворота. Ця редута стояла близько буджацької орди, й частенько стрічала не – проханих гостей оловом.

Згадати б ще, що крім хати всі будівлі були вкриті землею, й ніяким способом не можна їх було іззовні підпалити.

Ніхто тут не дармував і не нудьгував. Кожний мусив робити, до чого його приставили. Робота була розложена на кожну годину, а хто би зробив не так, стрінувся з твердою рукою Касяна, який побоїв не жалував.

Сотник Іван Чуб, чоловік п’ятдесяти років, невеликого росту і кремезний, довгі роки працював і думав над тим, як свою редуту зробити нездобутою. Завжди щось уліпшував і щось нового додавав. Його зброївня мала всього подостатком, а хліба, солоної риби, в’яленого м’яса, меду, було стільки, що можна було перетримані облогу цілий рік, коли не більше.

Слава Чубової школи розходилась по цілій околиці. Охотників було стільки, що сотник не міг вибрати, бо більше, як стокілька людей не хотів приймати.

Касян завів такий порядок, що одні йшли до хазяйської роботи, других вправляв у воєннім ремеслі: вчились: їздити на коні, стріляти в ціль, поводитися з гарматою.. Так було щодень. В неділю і свята спочивали, читали Святе письмо тощо.

Крім людей, сторожили редуту ще й собака, яких було кілька. То була незвичайна порода собак сильних, розумних і чуйних. Такий пес заїдав на смерть вовка, а татарина занюхав здалека. Їх не припинали, бо своїм нічого не робили. За ворогів вважали самих татар.

Сам сотник, славний низовий лицар, був м’якої вдачі. Хотів, щоби кожному було добре. Любив поговорити і пожартувати, і для того може би не вспів завести воєнної карності, якби не старий Касян. Той завжди давився на всіх бісом, був непривітний, воркотун і дуже строгий до себе і других. Ті супротивні вдачі двох людей доповнялися дуже добре. Не раз, як Касян починав воркотіти, то сотник тільки махав руками і втікав у світлицю.

Касянові було все вільно. Зате ніхто так не їздив на коні, хоч би який дикий, ніхто так у ціль не потрапив, ніхто так роз’їзду не провадив, язика не дістав, як старий Касян. Козаки вважали Касяна за характерника, дуже його боялися, але поважали його за його лицарські прикмети. Відважний, що самого чорта б не злякався. Не завагався б піти до самого Царгорода і вимикати султанові бороду, коли б йому сотник це приказав. Але й кожний йому відчинений мусив виконати приказ, хоч би прийшлося і голову покласти.

Тому-то з Чубової редути виходили славні лицарі, і на Січі мали велику пошану. Наші кульчичане попали сюди взимі. В цю пору не виїздили роз’їзди.

Займались роботою домашньою. Уїжджали коней, молотили збіжжя, мололи борошно, заходили товар і ходили на лови в ліс. Робили припаси на літо.

Увечері сходилися всі в курінь: і тут не було теж без роботи. А при тім співали пісень та розказували усячину, або читав один Святе письмо, а всі слухали, хто стругав дещо, кравці шили, ткачі ткали полотно або сукно – ніхто не був без діла. Сюди заходив і сотник. Аж дядько Касян вийшов на двір, поглянув на зорі, а коли пізня пора була, кричав з порога:

– Досить того, спати пора!

Кожний кидав свою роботу, відмовляв молитву і лягав на лежанку.

Наші новики мусили вчитися кінної їзди. Коли перший раз посідали на коней, то ціла громада аж за боки бралась зі сміху.

– От жаби! У козацтво преться, а на коні сидить, мов гуска на вербі. От вчені! На бандурі грає, а до коня треба його прив’язати. Татарин тільки дмухне, вже тебе нема.

– Та не сердься так, дядьку, поки б він мене здув, то я його дмухну стрілою, – каже Петро.

– Ов, хвали мене, роте, бо тебе розірву.

– Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу піти об заклад, що поцілю в місце, де мені наперед прикажете.

– З дурнями не закладаюся, – воркнув Касян.

– Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще інших.

На те каже сотник:

– Добре, я піду з тобою об заклад, коли поцілиш в оці Двері.

– Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях вугликом колісце, а я потрафлю звідсіля десять разів.

– Ти, мудрагелю, глумишся з мене, – каже сердитий Касян. – Я заложуся з тобою, але так, що на десять разів не поцілиш ані разу, вчищу тобі десять прутів н£ спину оцією рукою.

– То коли йде об заклад, то мусило б бути те саме й навпаки. На десять разів скільки разів поцілю, стільки ні би вам, дядьку, прийшлося хіба від мене відібрати прутів на спину.

– Ex, то язиката шельма, – сказав Касян.

– Ні, я закладаюсь направду, – говорив сотник. – Що ставиш?

– Ставлю червінця, бо більше не маю.

– А я ставлю коня, якого собі сам вибереш.

– Мені краще кожух придався би, бо мій десь у снігу пропав.

– Хай буде за першим разом кожух, за другим кінь, за третім шабля.

– Отже, до трьох разів. Та ба, у мене лук є, та стріли пропали. Товариші, напишіть на дверях колісце, таке завбільшки чоловічої голови.

Сталося це миттю, бо всі були дуже цікаві. Петро вийняв червінця і дав Касянові на руки.

Петро приніс свій лук, подали йому три стріли.

– Ні, – каже сотник, – давай десять. Заклад був, що на десять стріл має три рази втрапити.

Петро поставився. Перші три стріли попали в колісце, одна при другій.

– Мистець з тебе, небоже, виграв ти. Йди ж тепер у стайню й вибери собі коня. Будуть з тебе люде. Касяне, – віддай йому червінця.

А Петро каже:

– На конях я не знаюся. Я прошу дядька Касяна, щоб для мене коня вибрав, з кожухом то я скорше дам собі раду.

– Не так, хлопче, тобі два коні належиться, бо ти три річі виграв.

– Коли ласка, то цей кінь буде для мого побратима Марка.

– Ні, це для тебе обидва. Побратим нехай сам доробляється. А що він уміє?

– Вміє Жмайлову штуку на шаблі, – підхопив Петро, – тільки не знаю, чи здужає ще, бо дуже охляв у тій недузі.

– Я попробую, – каже Марко.

– Виступай котрий! – говорив Чуб.

Знайшовся охотник. Принесли шаблі, а Марко показав таку саму штуку, як тоді в бурсі.

– Далебі, Жмайло, – говорив врадуваний сотник. – Пізнати птицю, з якого гнізда. Марку, йди вибирай і собі коня. Будеш мати й кожух новенький.

Касян пішов з хлопцями до стайні. Старий говорив:

– Я гадав, що ти один з другим хоч вчений, а в лицарстві незнайко, так бачу, що ні… Добре. Тепер я вас сам вчитиму, як на коні їздиться.

Довкруги редути в степу стільки напало снігу, що не можна було туди на коні пускатися. Коні западали по груди й не хотіли йти. Треба було їздити всередині редути по майдані, звідки сніг відгорнули.

Касян вчив хлопців щодня, й був з них вдоволений, хоч ніколи не переставав воркотіти й сердився за найменшу похибку. Хоча їх поважали всі й любив їх сотник, Касян ні в чому не змінився й так строго й суворо поводився з ними, як і з іншими.


Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 117 – 129.