22. Петра обирають осавулом

Андрій Чайковський

Петро мав таку вдачу, що коли що раз задумав і обміркував, то мусив перевести в діло, щоб не знати які перепони стрінув на дорозі. Так було й тепер. Сказав слово сотникові, що заснує слободу, і на це видавав усю свою енергію.

Порозумівшися з Касяном, котрий за цей план аж вицілував Петра, він поділив козаків, новиків і бранців на партії і призначував їм роботу. Одні йшли своїм звичаєм робити в полі, інші йшли до лісу рубати та возити дерево на будівлі. Навіть жінки мусили помагати – місити глину, витинати хворост на огорожу, сушити очерет на стріхи. Петро сам розміряв з Марком місця, де мали стати будинки, стодоли, стайні та клуні. Показалося, що Петро, хоч любив з людьми пожартувати, був строгіший, чим старий Касян. Кожний непослух або недбалість, лінивість карав власною рукою дуже болючо.

Сотник говорив до Касяна:

– З нього кошовий буде, побачиш.

– Щира душа, їй-богу. От, слава небесному, що нам його прислав на потіху…

Старий Касян не менше других радів з того, що закладається тут оселя. Вже не треба буде розставатися з тими голуб’ятами. А то він страшно боявся, хоч знав, що така розлука мусила б наступити. Він бачив той непорядок, який тут завівся. Значиться, що тому конче треба було покласти край, і всіх бранців повивозити десь з редути. Тепер ця журба перестала його гризти. І старий укладав плани на той час, як ішно буде, коли він стане непотрібом. Тоді заживе в хаті своїх діточок, буде їх голубити, поки господь не покличе його до себе.

– Господи небесний, – говорив собі Касян у молитві, – дав ти мені дожити на склоні мого віку щастя, яке мені і не снилося. Заступала тяжка хмара мою душу, аж тепер післав господь ясний промінь. Слава тобі, боже, і дяка! А як воно добре буде, що матимемо свою церкву і свого попа. Коли-то я в церкві був? Вже й не пам’ятаю.

Касян змінився до непізнання, наче відмолоднів, а ще й те його радувало, що тепер не потребував критися з своєю любов’ю до тих сиріток. Робив це явно, на очах усіх. Старий радів, що малого Івасика саджав на коня напере себе. Діти, що не мали ні батька, ні матері, прилягли до дідуся цілою душею. Усюди за ним ходили.

Продумав Петро цілий план села. Відзначив місце на майдан. Там мала стати церква й попівство. Хати були довкруги, усі до сонця. Коло кожної хати – огород.

Робота йшла гладко. Вже стали хати пошивати, як раз каже Петро до сотника:

– Пане сотнику! До осені я вже буду готовий. Та нам треба слобожан. Ніхто цього ще не знає, і ніде правди діти, не знаю, як до того братися. Признаюся, що навіть того не знаю, в якій околиці я живу. Знаю, що над Синюхою, недалеко Бога, але як та сторона називається, їй-богу, не знаю.

– Вона називається Україна, а те місце – Чубівка. Про слобожан не турбуймося. Ми пошлемо охочих людей наших. Коли дізнаються про нашу слободу, то вістка піде, як по степу огонь.

Так воно і сталося. Роз’їхалось кількоро людей на Вкраїну, і під осінь стали люде стягатися.

Між іншими приїхало три козаки. Один з них ледве держався на коні. Вони принесли сумну відомість, що цього року панські війська розбили цілком військо Косинського, і сам він поліг головою.

Князь Вишневецький, з яким зачав собі Косинський, заманив його підступом у город Черкаси, і тут його вбито. Його військо, кого не вбито, подалося на Запорожжя. Вони якось вирвались із халепи, взяли хворого товариша й пішли в світ за очі. Щасливо натрапили на Чубівку.

– Косинський, хоч добрий козак, а все був шибайголова, неосторожний і легковірний. Тому і згинув марно, хоч до великого діла був призначений, – говорив сотник. – Буде це наука для грядущого покоління: не знаючи броду, годі лізти у воду. У Косинського замала сила була, щоби з такими думками мірятися.

Під саму осінь покінчено оселю на сто домів. Кілька хат поставлено на запас, бо стільки слобожан ще не було.

Поки ще мали слобожани перенестися з редути, Петро клопотав голову сотникові, що треба це зробити врочисто. Треба усе посвятити, й до того попа звідкілясь привести.

– Ей, коли б то так можна отця Дем’яна Наливайка з Острога… – каже Петро.

– Що то за один? – питає сотник. – Чи то яка рідня тому зрадникові Наливайкові?

– То рідний брат Северина.

– Я його й знати не хочу. Він зрадив запорожців і станув проти них на стороні пана. Того йому запорожці ніколи не забудуть, а хай його бог заступить, щоби він їм у руки попався.

– Відкіля, пане сотнику, знаєш про те?

– Хіба ж у мене запорожці не бувають? Який би я був товариш, якби не знав, що на Запорожжі робиться?

– Отець Дем’ян, певно, тому не винен, – виправдував його Петро. – Северин був придворним у князя Острозького і мусив слухатися. Отець Дем’ян, певно, його до того не намовляв. То дуже дебела душа, і за нашу православну церкву дав би душу.

– Я того всього не знаю, який він для церкви, але його браток – то поганець, який не варт козаком називатися і тому я про ніякого Наливайка чути не хочу.

– Я би таки рад, щоби зачинати з богом.

– І я того хочу, а хіба нема попа крім Наливайка? Та про те ще час говорити, церква ще не готова.

– Як не готова?

– А образи де? А іконостас? А дзвони? Навіть кадильниці не придбав… Я гадаю так. У мене є в Умані – до Умані ближче нам, як до Острога, – знакомий піп, Юрко Книш, гарний чоловік, і гарно співає. До нього напиши від мене листа, щоб або готових образів нам купив, або вишукав богомаза, який би нам всі образи до церкви вималював, які треба, та щоби роздивився за всею потребою. Та це зараз не зробиться, тої роботи буде на цілу зиму. Отож з твоїм святом треба підождати на рік.

Петро схопився за голову:

– Хіба ж ті бранці будуть зимувати в редуті? Що з нашої редути станеться? Треба буде в стодолі печі поставляти, бо померзнуть. А де ж зложити хліб?

– Чого ти так розкудкудакався, Петре? Забери собі їх хоч би зараз на слободу, а з попом то відложим справу на рік…

Нічого було говорити, коли не можна інакше.

Сотник прийшов у світлицю, як приступив до нього старий Максим з козаком Ониськом. Максим каже:

– Прийшли ми, пане сотнику, прохати, щоби ти нас пустив звідсіля, за хліб та сіль дякуємо.

– А ви куди?

– На Січ йдемо або світ за очі…

– Що вам сталося? Так мене покидаєте? Чому?

– Вибач, пане сотнику, за слово. У твоїй редуті завелось таке, що сором козакові тут пробувати. Говорилося, що Чубівка – то мала Січ, і січовий закон тут є. І так воно тут було, поки чорт бабів не наслав. Тепер тут не Січ, а бабський кагал. Козаки нівечаться, бабіють, місто козацького ремесла вчитися, вони воркують, мов голуби, з дівками, а старий Касян дітей няньчить…

– Та хіба ж ви не бачите, що всі ті люде підуть у село жити, а тут заведеться старий січовий порядок?

- Бодай так пси траву пасли! Хлопці забігати будуть на село до дівчат, нікому буде в редуті службу робити. Зле ти, пане сотнику, діло обдумав, нам того не треба було.

- Пождіть ще зо два дні. Я обдумаю діло ще інакше.

- Нічого не продумаєш. Один вихід: відігнати слобожан куди-інде.

Сотник узявся за голову. Справді, старші козаки, по приміру Максима, порозлітаються, останеться сама молодь, а тій все зелено в голові.

Сотник покликав Касяна:

– Що будемо робити, старий товаришу? Ми собі біду напитали, козаки старші ремствують і втікати збираються від нас. Ось тільки що Максим з Ониськом подякували за хліб та сіль.

– Хай ідуть з богом, я відсіля не рушуся і моїх сиріток від себе не дам; а коли на те, то я для себе беру одну хату й зимовиком заживу. Вже пора дати старим костям одпочити.

– Маєш, бабо, книш! Ось вигадав! А хто ж у редуті осавулом буде?

– А хоч би й той Петро. Чом же не козак? Усьому дасть раду.

Якраз надійшов Петро.

– Петре, чи ти знаєш, що козаки перед бабами за Запорожжя втікають? Ось Максим нагородив мені сім міхів полови.

– Боже мій! Та зараз нині забираю всіх слобожан на село.

– Він каже, що хлопці до дівчат забігатимуть, а в редуті собаки сторожити будуть. Нещаслива година. На що я на таке свій дозвіл дав?

– Пане сотнику, таке можуть говорити старі діди, яким заздро, що ніяка дівчина їх не хоче. Але світ для молодих. Коли б світ так робив, то би рід людський мусив загинути. А як господь говорив до наших прародителів: «Ростіте і множітеся, ісполняйте землю…»

– Але через бабу й Адам в раю не вдержався, – докинув Максим, що збоку прислухався тій розмові.

– А господь казав ще інакше, – говорив Петро. – «Не добре єсть чоловіку єдиному бути, сотворім єму человічицу».

– До чорта зі всіма чоловічицями, тьфу, – сказав Максим і хотів відходити.

– Пождіть, дядьку Максиме, ще одне слово. Правда, що на Січі жінкам під карою смерті не можна жити, бо такий закон.

– Сам це добре знаю, тому тут не хочу з бабами жити.

– Але ти, дядьку Максиме, старий запорожець, і знаєш, що на Запорожжі, поза Січчю, живуть жонаті козаки й хазяйнують, а коли кошовий закличе, то кожний вилазить із запічка, хапає за шаблю і – знову козак, ще може завзятіший, чим той нежонатий, бо він стає в обороні своєї небоги та діточок, правда, що так?

– Ну і що з того?

– Чому ж би в нас такого не мало бути? Тут, у редуті, то наша Січ, а там, за редутою, то наше село. А те, щоби молоді козаки не нівечилися, на це є рада: закон. Не вільно виходити, та й годі. А хто не послухає закону, то зробиться з ним те, що й на Запорожжі. Не бійсь, у старого Касяна тверда рука.

– Ні, синку, – каже Касян, – твоя рука твердіша, і я саме говорив сотникові, щоби тебе на моєму місці поставив. Мені вже час спочити та за піччю галушки жувати.

– Таки так, Петре, й буде. Тебе роблю осавулом у нашій Січі. Порядкування села передай твоєму побратимові Маркові, а ти заводи тут порядок, як знаєш…

– Це для мене велика честь по старім козарлюзі Касянові тут осавулувати, та я ще замолодий.

– Пішла би я, та боюся, – говорив Касян, – не відмовляйся, тебе ще кошовим не вибирають, а слухай, що старші говорять.

Петро став осавулом у Чубовій редуті. Проголосив це сотник усім, що зібралися обідати. До них говорив Петро:

– За вас, товариші, я життя положу, але хто мене не послухає, то далебі так випарю, що йому біс присниться. У цю неділю відправимо молебень, і всі слобожане підуть жити на своє хазяйство. Пан сотник дасть кожному по корові і хліба стільки, щоби перезимував, а про все інше треба самому промишляти. Кожний дістане і зброю. У вільних хвилях від роботи, коли сурма на валах редути заграє, кожний козак приходить сюди узброєний. Хто би не прийшов, а не виправдався, буде строго покараний. А кому ця кара і раз, і другий не поможе, тоді зі слободи проженемо на чотири вітри. Жінкам до редути під карою смерті приходити невільно. Село має собі вибрати свого старшину, котрого всі мають слухати. Того має кожний триматися, що я тут проголосив, такий буде наш закон козацький. Розуміли?

– Добре, того будемо держатися.

– Пам’ятайте, що пан сотник не для примхи так наказує, лише для вашого добра. Під боком орда сидить. Якби не було тут порядку, то вас усіх забере, як кури з-під стріхи, і в ясир пожене. Тепер кожний приступай, хто вибрав собі дружину, хай тебе запишу у реєстр.

Слобожане стали оглядатися, а за хвилю приступали парами, хто з дівчиною, а хто з молодицею.

Надійшла одна така пара: молодий хлопець, якихось вісімнадцять літ зі старшою молодицею, літ понад сорок. Всі стали сміятися, а Петро, оглянувши їх, каже:

– Ти, Климе, хочеш з нею жити?

– Так.

– Підожди, я тебе зараз звінчаю.

Петро вхопив хлопця за пошиття і став з цілої сили парити прутом та по кожнім ударі приговорював:

– Беру собі тебе за жінку, а іж тебе не опущу. Ось тобі, жовтодзюбий ледаре, ось маєш. Мамине молоко з-під носа не висохло, а він женився би! Тепер, княгине, прочитаю тобі шлюб… – Із бабою зробив те саме. – Недавно тебе з татарського пута ослобонили, а ти будеш мені хлопця-молокососа баламутити… Тепер рушай. А того ледаря замкнути ще на добу до льоху о хлібі й воді…

Усі страшно сміялися, а сотник на рундуку аж присідав зі сміху.

Максим каже до Ониська:

– А що, товаришу, йдемо?

– Ні, лишімся, той дасть собі раду, і буде порядок. Такого не сором і старому слухати.

І справді, відтепер настав порядок, якого давно тут не було. Слобожане пішли на село жити. Кожний порався під зиму в хаті й коло хати і дороблював, чого йому не ставало.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 151 – 157.