9. Бій під П’яткою
Андрій Чайковський
В Білій Церкві все заспокоїлося. Козаки Косинського жили з міщанами в згоді; був у городі порядок; Косинський з старшиною сидів на замку і тут укладали план дальшої війни. Косинський розписував листи на всі сторони й взивав козацтво єднатися під його булавою. Писав на Запорожжя, писав до своїх приятелів, писав до московського царя.
Зійшлась рада козацьких старшин. Косинський був у добрім настрої духа. Мав надію, що на весну підніме до себе усю козаччину проти панів, що на Україні заведеться новий лад без хлопа і пана.
Між його старшиною був сотник Максим Шило. Він, вислухавши голоси товаришів, каже:
– Пане гетьмане, ти все бачиш під схід сонця, а воно так не є. Завчасно ще, щоб уся Вкраїна на панів встала. Буде доволі наших лицарів по тім боці. От зараз скажу: ти, гетьмане, писав до Наливайка. Ти його сподіваєшся. Для нього оставив ти одну важку роботу, а то впорядкувати гармату нашу, окопати город. Він до того мистець.
– І він це, певно, зробить, то мій добрий знайомий.
– Зробить, але не на цім боці. Я дістав вістку певну з Острога, що Наливайко держиться цупко княжого хвоста і збирає на нас козацтво.
У всіх, що те чули, наче б громом вдарило.
– Сотнику, – каже Косинський, – чи це аби не наклеп на славу доброго козака.
– Дай боже, щоб це був наклеп, та воно щира правда. Северин пішов туди. При князеві стоїть і його брат, піп Дем’ян. А вони оба нерозлучні, як можна було на нього надіятися?
– Обійдемося без Наливайка, – каже Косинський, – я теж потрафлю орудувати гарматою.
– Не в тім діло, а лише в цім, що на других уповай, а своїми силами роби. Ти, гетьмане, надієшся і на московського царя, і на орду, а з того пуття не буде. Цар тоді вмішається в ваше діло, як побачить у тім свою користь, а хан татарський на те тільки прийде нам з поміччю, щоб собі за згодою козацтва ясиру набрати та Україну пограбити. Нікому я не вірю, ні на кого не уповаю, хіба – на свою шаблю.
– Так, по-твоєму, не зачинати нам нічого, хіба розійтись додому?
– Я того не кажу, але ніде правди діти, боюсь, щоб ми задалеко з такими силами не зайшли. Ми задалеко від Запорожжя. Коли б вороги позаду нас станули, так хіба на дикі поля. Нам треба десь ближче.
– Ми замок Білоцерківський приведемо до ладу і можна буде довго оборонятися. Припасів всіляких тут доволі.
– Кажу вам, що ви діти, – говорив старий Шило. – Зачинати війну проти панів-гнобителів на те, щоби сидіти за валами? Подумайте! На таке діло йти вперед, не задержуючися, здобувати замки на те, щоби їх нищити, щоб пани відтак ніде не знайшли захисту. Але нас замало, щоб йти вперед. Пам’ятайте, товариші, з ким граємо, – то неабиякий шляхетка, то – Острозький. Він лише десяту часть своїх грошей видасть, а поставить таке військо, що з німецьким цісарем поміряється, не то що. Я кажу так: Біла Церква не до оборони. Шукати нам пригіднішого місця, а за той час збирати сили, рушити ціле Запорожжя. Тепер би нам лише потроху рвати панів, де вдасться, а цілої нашої сили не виставляти, поки не запевнимось, що ми побідимо.
– На твій резон, сотнику, то нам ніколи не доконати великого, задуманого діла.
– Пане гетьмане, ти береш річ гарячо. Не наставляй даремне голови. Ти лицар, ти добрий ватажок, але ти нерозважний, і то тебе згубити може. Чи доконаємо ми задумане діло? Ні! Ми робимо початок, уготовляємо путь грядучим поколінням, ані ми, ані ті, що прийдуть зараз по нас, не поконаємо панів, це зробиться пізніше. Але початок треба комусь зробити. Треба показати мирові хрещеному, що можна би це зробити, якби це й те.
– А поки що на нас йде королівська комісія, – обзивається Жавло Пук. – Вони вже в Фастові отаборились. Самих знатних панів до нас, худопахолків, король посилає.
– Кого?
– Претвича, Струся, Тульського, разом з ними йде і наш паперовий гетьман Язловецький, – самих старостів понасилали.
– А йде за ними військо?
– Ні, вислали самих комісарів. То таке діло, панове, що коронні пани не конче то за Острозьким руку тягнуть. Вважають це діло приватним самого князя з козацтвом. Це для нашої справи і добре. Нам леда день сподіватися письма з адмоніціями, і зачнуться переговори, з котрих ніякого пожитку не буде.
– Не може це бути, щоби комісари без війська йшли. Я знаю від своїх людей, що якась там сила з ними, і по якого чорта вони би окопувались у Фастові…
– А я все кажу, що Біла Церква для нас не добре місце, – говорив Шило.
– А куди б ти гадав?
– Краще в Трипіллі. Звідсіля заберемо усю гармату та муніцію. Зайняли Білу Церкву, займемо і те. Чи згода, панове товариство?
– Авжеж, що згода!
І Трипілля зайняти не було великої штуки, бо ніхто не хотів його обороняти, а ця здобича, яку тут знайшли, варта була легкого труду.
Косинський видав приказ добре окопатися та поустановляти гармати як ті, що тут знайшли, так і ті, що привезли з Білої Церкви. Не довго ждали, тут як з’явився посланець від польських комісарів з листом від пана Миколи Язловецького. Цей поставлений польським урядом «старший» над низовим військом писав:
«Панам молодцям запорозьким, що в Трипіллі під той час.
Панове молодці! Хоч ви, не вважаючи на моє писання, вже показали себе непослушними і королеві, панові своєму, і мені самому, забувши свою присягу і обов’язки супроти природженого пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника королеві і Речі Посполитій, і думаю, що за одного лотра всі не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще цього листа, наказуючи вам іменем короля, щоби ви того лотра видали, а самі волі королівській не противилися, бо тут ви породилися і трудно б було вам обійтися без Польщі, котрої вам би вже не знати. Інакше замість того, що я з вами мав служити королеві й кров поганську розливати, – коли ви зараз не ув’язните того лотра і не вишлете послів до мене, то я за поміччю божою з людьми королівськими буду мститися над вами».
– Овва! – гукнули козаки. – Не страшний нам пан Язловецький. Нехай лиш прийде, поміримось, хоч би й зараз.
Комісари, не діставши відповіді, підступили справді з невеличким військом під Трипілля.
– Піддайтесь, панове запорожці, нам, комісарам його королівської милості, видайте нам цього бунтаря Косинського, а тоді не мине вас королівська ласка, – гукали поляки до зібраних на валах козаків.
– Краще буде, як самі сюди прийдете, то поглядаєте собі між нами всіх бунтарів. У нас є один Косинський, але то пан гетьман усього низового війська.
– Покайтеся, бо година помсти близька!
– За ласку вам дякуємо, а вам ми радимо, забирайтесь До диявольської мами, бо зараз привітаємо вас олив’яними галушками, що ні один з вас живий не вийде.
Що було робити! З такою малою силою годі здобути фортецю. Комісари взялись за переговори – козаки пристали на них, і так списано угоду, якої козакам ані снилося додержати. Вони обіцяли бути послушними і більше ніколи Косинського гетьманом не вибирати. Ніхто не вірив у тривалість такої угоди, але комісари мали чим похвалитися, що без проливу крові покорили козаків. Робили усе, мовляв, лівою рукою, бо ж це на загальну думку не була справа Речі Посполитої, а гордого князя Острозького.
Косинський оставався далі в Трипіллі, не покидаючи думки допекти Острозькому. Його ватаги почали шарпати посілості княжі. Між іншими напали і пограбили Переяслав, що теж належав до старого князя. З Київщини і Брацлавщини перекинулись ці розрухи на Волинь, а всюди доставалось або Острозькому, або його приятелям. Шляхта жалувалась, що козаки «обычаемъ неприятельскимъ замки і места его кормилости якъ и шляхецкие поседаютъ и людей забияютъ и мордуютъ… на послушенство свое примушаютъ».
Ті жалоби мали такий наслідок, що король приказав шляхті з тих воєводств збиратися під руку князя Острозького. Поза те уряд не вийшов зі своєї байдужості до козацького руху.
Костянтин Острозький змобілізував сили і своїх приятелів: Претвича, Вишневецького і Тульського Яна і віддав команду своєму синові Янушеві.
Косинський сидів тоді в маєтності князя в Острополі. Та це місце не видалось йому певним. Він пішов далі на схід і окопався під П’яткою близько Чуднова. Військо князя підступало не разом, а частинами. Косинський користав з того і побивав одних по других. Так само було, коли наспіла головна сила. Це було 23 січня 1593 року. День був тихий, морозний. Ця зима дала багато снігу, що зверху примерз. Косинський вдарив сміло на військо княже. Воно не вдержало і стало розбігатися.
– Побіда! – гукали козаки і перли за втікачами, добиваючи їх серед глибокого снігу. Косинський радів, що одним ударом вдалося ворога розтрощити. Та сталося щось несподіване. В саму пору прийшов князь Януш з новими галицькими силами і вдарив на козаків, що, ганяючись за втікачами, порозбігалися. Усе пішло шкереберть. Малі козацькі коні западали в глибокий сніг, в якому легше було повертатися великим панським коням. – Погром був страшний. Косинському ледве з невеликим гуртком козаків вдалося втекти за вали П’ятки і тут замкнутися.
Під час того бою Северин Наливайко робив так, щоб найменше до бою мішатися і найближче держатися князя. Князеві старому, який нарочно сюди приїхав, пояснив Наливайко, що йому серед такого снігу ніяк орудувати гарматою, але як прийде до облоги, то він уже покаже що вміє.
І справді зачалася облога. Наливайко мусив лаштувати гармату на своїх братів.
– Пане Северине! – гукали козаки з валів. – І ти став панською собакою? Ну, ну, бреши на братів – не вийде тобі це на здоровля, ще ми стрінемось.
Косинський пізнав, що чи тепер, чи в четвер, а треба буде здатися. Він послав свого довіреного з листом до кня-8я Олександра Вишневецького, просячи його о посередництво.
Вишневецький прочитав листа князеві, а цей каже:
– Такому лотрові, бунтареві замала кара згинути на колі.
– Ваша милість, треба по-християнськи. Ласкою покорений ворог може з вдячності стати приятелем.
– Не треба мені його приязні. Пане Северине, як довго здобувати будеш це бунтарське гніздо?
– Можу його здобути в одній хвилі, – каже Наливайко. – Знаю таку одну чудотворну гармату, що нам відразу всі брами отворить, а це є ласка вашої милості для всіх обложених.
– І ти тої самої співаєш?
– Так, ваша милість. Я козак і знаю козацький звичай. Вони доведені до розпуки, усі вигинуть до одного, а не здадуться, ані свого ватажка не видадуть. Силою ми його живого не дістанемо.
– Так нехай пропадуть усі! – каже сердито князь.
– Стільки крові християнської православної поллється. Ворог уже впокорений, а того лише вашій милості було треба.
Князь задумався, ходячи по кімнаті.
– Добре, – каже. – Ще той раз, останній, прощаю їм. Підеш до них на переговори.
– По приказу вашої милості піду зараз.
Наливайко взяв із собою сурмача й підступив під вали.
Його зараз пізнали козаки.
– З чим приходиш, Наливайку? Гляди, що куля тебе не мине, бережись!
– Не говори небилиць, а висилайте когось із старшини до переговорів.
Послали сотника Шила з писарем генеральним Іваном Кречковичем.
Шило каже:
– Не подам тобі, Наливайку, козацької руки, ти зрадник козацтва. Чи не мали пани кого іншого послати?
– Сотнику, опісля нехай козацтво мене осудить. Сам я поставлюся на суд, на саму Січ, або куди хочете, але знайте це, що я просив завами всіма, бо вас усіх мали саджати на колі. Ось спитай присутнього тут пана Претвича.
Претвич потвердив це.
Княжі посли поставили умови мира подібні до трипільських. Але козаки тепер зобов’язалися скинути Косинського з гетьманства і ніколи його не вибирати. Зобов’язалися не нападати ані княжих осель, ані посілостей тих панів, що з князем стояли. Поставлена була ще одна упо-коряюча церемонія. Косинський мав три рази вдарити чолом перед князем і його синами.
По тій понижаючій церемонії усіх козаків враз із Косинським випустили на волю, забравши їм усю гармату, разом 26 штук.
Косинський закипів ще більшим гнівом на князя. Прямо з-під П’ятки подався на Запорожжя зібрати нові сили до дальшої боротьби.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 76 – 82.