Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

6. Ярмарок в Острозі

Андрій Чайковський

Для Острога був зразу призначений один Онуфріївський ярмарок. Відтак король для великих заслуг князів Острозьких визначив ще два: Миколаївський і Йорданський. У ті часи ярмарки дуже важні були. Без того ні один город не міг існувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з’їздилися з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижні, і немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за по-стаєнне, за мешкання, їжу і корм для коней і товару.

О признання ярмарків дорічних городи і містечка дуже побивалися. Із-за того були різні спори, коли б ярмарки мали відбуватися в один час у поблизьких місцевостях. Церкви ж мали з таких ярмарків, що припадали в день якогось храмового свята, великі користі через братські пири. Братствам прислугувало право на такі пири варити мед і продавати його на загальному угощенні. На те запрошували посторонніх людей з-поза братства, які вкуповувалися на пир і за це добре платили. З меду зоставався віск на церковні свічки братські, з того знову приходила користь.

Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопці до Острога, заповідався величаво. Надворі було морозно, але сухо. На тиждень перед тим святом стали з’їздитися купці з різних сторін. Не лише в городі, але й на Заріччі не було одного дому, де би не гостював якийсь приїжджий. На ринку виростали шатра крамарські, наче гриби по дощі. Турецькі та татарські купці містились у своїх одновірців на Заріччі. Городські пахолки немало мали роботи, порядкуючи вози та крамарські шатра.

На той ярмарок лагодились і тутешні купці. У Плескачів аж горіла робота. В робітні на довгих жердках вішано готове обув’я, призначене на продаж. Були тут цілі в’язанки чобіт із сап’яну, курдибану, з простими і задертими вгору носами, призначені для шляхти. Плескач казав навіть кілька пар підкувати срібними підківками, які йому зробив місцевий золотар. Були тут і жіночі черевички на високих зап’ятках, шнуровані шовковими шнурками. Плескач знав робити чоботи венгерські з твердими халявами та шовковими, різного кольору кутасами.

Все то мало бути продане на Миколаївському ярмарку. До слідуючого, Онуфріївського, буде приготовлятися новий крам.

Кульчичане заздалегідь раділи, що такого дива надивляться, хоч інші бурсаки приймали це байдужо і навіть не згадували про те, що за кілька днів має наступити.

Як котрий із кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак лише посміхався під носом, не кажучи новикам нічого.

Кульчичане думали ще й про те, що на святого Миколи Плескач свої іменини святкувати буде. Петро скомпонував навіть якийсь стишок в день «тезоіменія славетному пану цехмістру», який вивчив напам’ять.

В неділю перед святим Миколою хотіли хлопці піти в город, та немало зчудувались, як застали двері зачинені, а диякон заявив, що в часі цілого ярмарку не вільно жодному бурсакові вийти на світ.

Згодом довідалися, що такий приказ завела вже від кількох літ управа бурси і школи тому, що бурсаки ходили поміж крами і тягли, що під руку попало та легше лежало. У міщан не рушали нічого, бо ті приймали їх, як своїх, але у приїжджих годилося покористуватися.

Купці жалувалися перед городською старшиною. Голова пішов князеві пожалуватися, і з того вийшов такий арешт для бурсаків. Старші бурсаки нічого не говорили про те новикам, ще інколи розповідали їм чуда-дива, щоби їх зацікавити, поки не розчаруються, от як тепер кульчичане.

Такий заказ не зовсім виходив купцям на користь. Бурсаки-шибайголови викрадались з бурси вночі і ходили на заробітки промишляти.

І тепер знайшлося кілька старших, що уложили собі план такого нічного походу. Не було одної ночі, щоб чогось не дісталося поза огорожу бурси з ярмарку. Часом воно і не вдалося, часом декого переловили, а тоді, щоб його засікли різками, він не видав товаришів.

Так було й тепер. Зібралася компанія шибайголів. Головна річ лежала в тім, щоб даскали, що мешкали в бурсі, нічого не помітили, щоби було в що перевдягатися, перебратися через огорожу, справитись добре на базарі, а потім тою самою дорогою зі здобиччю вернутися та й непомітно дістатися до своєї лежанки.

Компанія вибрала собі ватажка, а він над усім промишляв. Одежу зносили з города довший час і ховали так, що ніхто її не міг знайти. Інші бурсаки, хоч бачили це, не сміли зрадити. Взагалі слово «зрада» в бурсі не мало місця. Зрадник або донощик міг переплатити здоров’ям свій вчинок, не сподіваючися коли і не знаючи від кого.

Одного дня, вже над ранок, зчинився на Замковій вулиці, де стояла бурса, страшний крик. Люде летіли гурмою, когось ловили. А той хтось вдирав щосили, аж допав високої бурсової огорожі і перескочив її зручно. Нічні стражники добувалися до дверей бурсового дому і приказували собі отворити в імені управи города. Та ніхто не хотів того слухати, бо бурса була княжа і городська управа не мала тут своєї влади.

За стражниками надбіг цілий гурт крамарів, які нічого собі з княжого права не робили. Вони були подразнені тим смілим злодійством. Відзивалися наклики й погрози в різних мовах. Стали гримати до дверей, а коли їм не відчиняли, один кремезний москаль підпер двері плечима, і вони подалися. Юрба впала досередини шукати і ловити злодія. Та ж усі його бачили, як втікав і перескочив огорожу, мусять його знайти і покарати. Так кричали з усіх боків.

Одного даскала перевернули і змісили ногами. Інші поховалися по кутках. Хлопці, налякані, посхапувалися з лежанок і стали кричати. Юрба стала їх бити. Інші пішли до огорода і шукали за слідом. Городські пахолки, що прийшли сюди перші, ані прочували, що така буча скоїться. Хотіли тепер роззвірену юрбу спинити, але не мали вже сили.

Хлопці ховалися попід лежанки. Юрба піймала кількох старших і стала немилосердно бити та мучити. Одного бурсака прив’язали до сволока за ноги і били, а він з болю признався, що то він дійсно ходив красти, хоч не вмів сказати, де вкрадене подів.

Один бурсак вспів вирватись тихцем і побіг на замок; побіг босий, бо ніколи було взуватися; другий розбудив ректора, котрий втратив голову і не знав, що робити.

Той, що вспів перебратися на замок, розповів отаманові сторожі, що сталось, благав помочі, бо всіх бурсаків повбивають.

На замку, на час ярмарків, стягав князь більше число гайдуків, що творили на кожний випадок поготівля. Могли які розбишаки напасти на купців, могла статися яка пожежа або що іншого.

Отаман вислав зараз гайдуків на поміч, і вони прилетіли миттю, бо від замку до бурси не було далеко.

З бурси виходив пекельний крик і вереск. Гайдуки вдерлися досередини і стали бити кого попало. Напасники тепер отямилися. З гайдуками не була така легка справа, як з хлопцями. Дехто став оправдуватися. Мучення хлопців відразу устало. Кожний дивився, як би з цілою шкурою видістатися звідсіля. Та це було неможливо, бо всі виходи були пильно стережені. Гайдуки шукали всюди, ловили напасників і в’язали. Витягали їх за бороди і тягли до сіней. Тепер хлопці помагали гайдукам шукати, ніхто не скрився. Вже було рано, як з бурси вивели цілу юрбу, пов’язану мотузками, і повели на замок, де її запроторили до замкових льохів.

В бурсі був нелад, як по татарськім наскоку. Обстанова поперевертана і поламана, усюди валялася солома з подертих солом’яників, порозмітувана одежа, кількох бурсаків було вбито, одному даскалові зламали руку і два ребра, багато поранено, одному вибили око, а що повибивали зубів, то й не злічиш.

Зараз прийшов княжий лікар з помічниками та цилюрниками і стали ранених перев’язувати.

Прийшов наляканий ректор з учителями. Вони випитували, як воно сталося, і все записували, щоби зараз здати справу його княжій милості.

Та його милість, що вставав дуже рано до церкви замкової молитися, почув галас. Однак не звертав на це уваги, поки своїх ранішніх молитов не скінчив. Цього був би він не відложив, коли б навіть татарва напала, бо бог перший.

Ректор, йдучи на замок, вже стрінувся з посланцем, що йшов від князя по нього.

Ректор, ввійшовши до кімнати князя, низько вклонився, ждучи, аж князь перший заговорить, хоч був першою у нього особою.

– Донесли нам про якийсь напад на нашу бурсу.

– Так, ваша милосте. Був напад, і зчинилося велике нещастя. Є кілька вбитих, а багато ранених, та гайдукам вашої княжої милості вдалося всіх напасників переловити, і вони тепер сидять у замковім льоху, дожидаючи заслуженої кари.

– З чого ж воно взялося?

– Говорять, що якийсь бурсак, викравшися з бурси вночі, пішов по базару промишляти. За ним гонили аж до бурси, тут він перескочив огорожу і скрився. Городські пахолки домагалися, щоби їх впустити досередини шукати за злодієм. Притча бурсова не хотіла цього зробити, бо ж то бурса княжа, а не городська. Тоді юрба роз’ярена виважила двері, вдерлася досередини, одного даскала перевернули і розмісили ногами, багато хлопців побили, як я вже казав. Одного якогось, що мав подобати на того якогось злодія, страшно, по-звірськи катували, і він з болю признався, та не вмів сказати, де вкрадене скрив.

Князь не втратив холодної крові. Він плеснув у руки, і явився старий княжий слуга.

– Приклич сюди пана Претвича.

Претвич, шляхтич гербовий, був довіреним княжим секретарем.

Як слуга вийшов, князь каже:

– Такого пропустити не можна. Занадто собі ті бороди позволяють за те, що я їх освободив від мита і драчок, дл того, що до моїх городів безпечно заїжджають, бо усюди моя служба їх пильнує. Напад і розбишацтво тут, під моїм-боком, – то нечуване. Та скажи мені, ректоре, що за при чина такої сваволі, неслухняності, такого зухвальства мін бурсаками, чого ходять поночі красти, чи голодують у бурсі?

– Причина того, прошу вашої світлості, – то буйна молодість. Я певний, що вони не роблять того ані з голоду, ані з якогось браку, ані для наживи. Це в них називається геройство, удалість: помимо замків непоміти викрастись, помимо пильного стороження пахолків вкрасти. Ось що цей нещасний, що стільки лиха накоїв, що він вкрав? Під огорожею бурси, в огороді, найдено розсипай фіги, сушені сливи полудневі, турецький мед і горіхи… та ще й одного в’яленого судака.

– Його не дасться викрити? – питає князь.

– Неможливо, ваша світлосте, сам не признається, хіба на сповіді, а товариші не видадуть його, хоч би на тортури брати.

Князь задумався і не говорив нічого.

Прийшов Претвич і став перед князем.

– Маю для вашмосці роботу: розслідити, як і що ста лося цієї ночі в нашій бурсі, здаси мені справу, потім в дішлемо винуватих судові городському. Скажи ротмістрові надвірної команди, що я з нього невдоволений. Якби був щоночі посилав ронда по городу, було би до цього, певно, не прийшло.

– Я смію оправдати перед вашою світлістю папа ротмістра. Замало людей у нього. Багато війська розіслав до границь князівства вашої світлості, куди йдуть шляхи до Острога, щоби купців обороняти перед розбишаками т чужогородськими митниками.

– Як то? Вони сміють нехтувати мої розпорядки і по бирають мито? Так ми їм іншої заграємо.

– Ваша світлість зволять прийняти ласкаво це оправ дання вірного слуги вашої світлості, я кажу, що в на нема стільки людей, щоб під пору ярмарку сторожит всюди.

– Отже, я це приймаю, а ти, вашмосць, напиши зара пo моїх залог Дубна, Ровна і Полонного, щоб зараз присилали відділи на підмогу. Тих бородачів я так візьму в карби, що їм відхочеться нападати на мене. Далі, то я в моєму замку не буду безпечний.

– Я певний того, що більше таке не повториться.

– У тих купців, що їх нині позамикали, сконфіскувати увесь набір. Покривджених відшкодувати потреба. Зробиш так, як я приказав.

Претвич вклонився князеві в пояс і вийшов.

– Треба щось, ректоре, зробити, щоб бурсаки не буяли і з бурси не викрадалися. Які з них будуть люде, коли в молодім віці на таке беззаконня пускаються.

– Позволю собі завважити вашій світлості, що про них я помимо того спокійний. Молоде пиво мусить вишуміти і устаткується.

– Ну, нехай шумить, краде, розбиває. Нехай замолоду привчається до розбишацтва, опісля як знайде. Але я не думаю ложити на школу розбишак.

Князь був, очевидно, подражнений, бо не зрозумів інтенції ректора.

– Вибачте, ваша світлосте, я не так думав, як висловився. Я говорю, що в буйності молодих є певна границя, яку лише вправний педагог доглянути може. Границя між тим, що бересь на рахунок дітвацтва, а що свідчить про злобу характеру. Навіть те друге дасться у молодого справити, коли б був на те час і можливість, коли б таку молоду, зіпсуту парість можна відокремити і охоронити від прокази інших. На те ані школа, ані бурса не надається, але коли я знаю добрі прикмети дитини, то я йому вибухи дітвацтва мушу вибачити, розуміється, остільки, щоби не топити його, а вдоволитися звичайною, не шкідливою карою. В данім случаю, коли би ті гільтаї робили свої нічні екскурсії для наживи, я би, їх викривши, понаганяв; а що вони для наживи не робили того, доказ в тім, що не крали ні парчі, ні адамашка, ні шовку, лиш фіги, горіхи і мед. Вони колись самі до того признаються і признають свою молодечу похибку.

– Прикажу бурсу на час ярмарку обставити сторожею.

– Прошу цього не робити, ваша світлосте, бо знайдуться такі, що винайдуть способи, щоби сторожу успити. Це підбадьорило би їх до ще більшого гільтайства, бо поборений аж таких перепон – то ще більше геройство, чим обманути городських пахолків та купецьких челядників. Я маю, ваша світлосте, інший, успішніший спосіб.

– Який?

– Я поставлю сторожу з-поміж них самих. Вони самі її вибирати будуть з-поміж себе. Вони самі будуть себе взаємно пильнувати, навіть без мого контролю, а коли би таке приключилося, як цієї ночі, то ті стражники, а ніхто інший за всіх тих, що викралися, відповідають. Тим способом зломиться їхня псевдосолідарність в тім напрямі: поставлений мною на сторожі не для того видасть того, що провинився, щоби його покарали, лише для того, щоби він сам не підляг карі за зле сповнений обов’язок, що не допильнував.

– Твій план, ректоре, мені по нутру, попробуй.

Як ректор вернувся до бурси, то застав уже тут і о. Дем’яна. і кількох міщан, які допитувалися про знакомих. Був тут уже і пан Претвич, який пильно вів слідство. Показалося, що шкода була з початку прибільшена, бо лише одного бурсака забито на смерть. Кульчичанам дісталося теж трохи. Вони поховалися під лежанки, і тут їх покопано чоботами: Петра – в ухо, а Марка – в чоло. За ними розвідувалися пильно о. Дем’ян і старий Плескач.

В тягу скількох днів не було цілком науки, заки усе привели до ладу. Половина хлопців лежала в шпиталі. Острозькі міщане були між молотом і ковадлом. З одного боку, боялися, щоби ярмарок не попсувався, коли би застрого винуватців покарали; а другого боку, жаль їм було хлопців, і почували зневагу на собі самих і на князеві, якого дуже поважали.

Так само невеликий був пожиток з того, що в купців награбили. Бо показалося, що межи ув’язненими був лише один купчик із Кафи, що привіз полудневі овочі до Острога. Всі інші – то челядники купецькі, які привезені були їх панами до помочі і до пильнування панського добра, їх потрафив той купчик, який сам уночі спав при своїм крамі, підбити до того нерозважного кроку, за який прийшлося всім покутувати. Їх панам і не снилося платити за них, бо вони їм не казали такого робити і всього відпекувались.


Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 48 – 60.