18. Полювання і байки

Андрій Чайковський

Зараз по Йордані заповів Касян лови в великім Чубовім лісі. Такі лови відбувалися кілька разів зимою, а то інколи й літом. Козаки готувались на це, як на яке свято. В лісі було повно звіра, і то грубшого. Були тут цілі стада оленів, цапів, диких кабанів, можна було стрінутися з ведмедем і диким котом. На тих звірів полювали хіба лише взимку, бо їх ловлено задля хутра, яке відтак сотник продавав приїзним купцям.

Як лише стало на світ заноситися, Касян поділив козаків на гуртки й порозсилав на призначені місця. На лови йшов сотник теж. Лише молодики мали остатись в редуті, а це дуже не подобалося Петрові. Він зайшов до сотника й каже:

– Пане сотнику, невже ж і я мушу остатись в редуті? А мені б так хотілося попробувати мого лука. Вже більше двох літ його маю, та лише раз довелось мені застрелити цапа, як ми з Острога втікали.

– Лук – то заслаба зброя на грубшого звіра. Добре, ти підеш з нами на лови, але візьми рушницю. Там можеш і з кабаном стрінутися.

– Кабанові теж дам ради з лука.

Сотник запорядив, щоби й обидва кульчичане пішли на лови. Марко взяв рушницю, а Петро таки пішов з луком, узявши двадцять добрих вибираних стріл.

Зі сходом сонця були вже всі в лісі. Снігу було повище колін. Зверху він трохи примерз, однак не так, щоб чоловік наверху вдержався. Як поставали на місцях, Касян заграв у сурму і розпочались лови. Козаки з другого боку стали викрикувати. Вони звіра полошили і наганяли на стрільців.

Петро стояв під грубим буком. Коло нього зараз стояв Марко, далі – сотник, а з другого боку – Касян.

На Касяна вийшов великий олень. Побачивши чоловіка, він став, потряс своїми великими рогами і став фучати. Петро побачив щось такого, чого дотепер не доводилось бачити. Касян не мав рушниці, лише невеликий ніж. І по-мистецьки він тим ножем орудував. Відвів праву руку назад і викинув ніж, котрий улучив оленеві в самі груди. Олень підвівсь на задні ноги вгору, заричав страшно і повалився на землю. Тепер підступив до неживого оленя, вийняв ножа і обтер його об шерсть звіра.

«От такої штуки навчитися б; це краще, чим мій лук», – подумав Петро, але в тій хвилі, порючи великою головою сніг на всі боки, йшов на Петра великий кабан. Він фуча люто, що вигнали його з логовиська серед морозу. Петро нап’яв лук і вижидав хвилі, коли кабан обернеться до нього боком. А тим часом кабан ступав щораз далі. Окружився цілий сніговим порохом, начеб у хмарі. Петро скрикнув, і кабан справді подався вбік. Тепер прицілився Петро і випустив стрілу. Вона поцілила кабана під лопатку. Кабан підскочив угору і лише тепер побачив свого ворога. Стріла стирчала йому в боці, і він кинувся в строну Петра.

– Втікай на дерево, – кричав Касян, біжачи з усієї сили з ножем. Та вже було запізно. Кабан вдарив рилом Петра і підкинув вгору. Петро впав на землю. Здавалося що йому буде амінь. Сотник і Марко аж скрикнули і стали щосили бігти на підмогу.

– Пропав хлопець! – крикнув, бо саме тоді скочив кабан на Петра, який не міг видобутись із снігу. В ту хвилю надбіг Касян. Надлюдською силою піймав кабана за оба уха. Ножа держав у роті. Кабан виривавсь з усієї сили, намагаючись зачепити іклом. Та Касян держав його своїми жилавими руками, мов кліщами. Відтак виждав хвилю, вихопив правою рукою ніж з губи і штовхнув кабана під ребро, в саме серце. Кабан захарчав і повалився на землю неживий. Позбігалися на те диво інші козаки, що стояли близько. Ніхто навіть не прочував, щоб у того старого сухого козака стільки сили взялося, бо, говорили всі, легше вола за роги повалити на землю, чим кабана вдержати за вуха.

Касян віддихав тяжко, обтираючи одежу з крові. Петро встав на ноги, приступив до Касяна і поцілував його в руку. Те саме зробив і Марко, котрий гірше налякався, як Петро і трясся, мов у лихорадці.

– Чей же хоч раз признаєшся, – каже Касян до Петра – що лук не на дика. Був би тобі тельбухи випустив. Ну, чого поставали? На місця! – крикнув на козаків. Усі порозходилися.

Лови пішли далі. Петрові пощастило, що вбив ще два цапи й оленя.

На сотника вийшов дик, і він його відразу положив з рушниці. Стріл загудів по лісі. За тим почулось ще кілька стрілів. В другім кінці дались чути крики. Туди побігли всі й застали таке, що кілька козаків із собаками обступили ведмедя. Пси присікалися до нього, торгаючи за кудли. Козаки сміялися та радились, як до нього взятися. Ведмідь певно не втече. Один хотів стріляти з рушниці, та інші не дали.

– Підожди, Охріме, шкода псувати; ану хто піде на нього з ножем? Говори! Поки хто знайдеться, то собаки порвуть на ньому хутро.

– Підождіть, я піду, – говорив молодий кремезний козак. – Він скинув рукав кожуха з правої руки. Підступив до ведмедя, який стояв на задніх ногах, а передніми обганявся від собак, мов здоровий хлоп. Побачивши нового ворога, не зважав уже на собак і пустився, ревучи люто, на козака. У нього був отворений червоний рот з білими зубами. Козак миттю впхав ведмедеві в рот руку, обвинену рукавом кожуха, а правою встромив йому ніж у серце. В саму пору ухилив голову, з якої злетіла шапка, бо ведмідь був би його зачепив за пошиття.

– Козак з тебе, Панасе! Далебі юнак.

З противного боку надійшла партія козаків, що робила галас у лісі. Лови скінчилися. Касян послав додому по вози . Лови вдалися гарно; привезли два кабани, ведмедя, Два олені, кілька цапів і лисів.

Того дня не було іншої бесіди, як про лови. Всі дивилися на старого осавула з пошаною. А він анічичирк. Знову сердитий воркотун дивився на всіх бісом. Коли зійшлися увечері до куреня, пішла розмова за сьогоднішні лови.

– Воно пішло б було краще, коли б менше снігу було… Як тут ловити, як треба по пояс в снігу бродити?..

– Тут ще у вас не великі сніги бувають, а там, у нас, на Поліссі, то як звалить сніг, то так занесе хати, що треба людей лопатами відгрібати.

– От не говори так, я такого снігу ще не бачив, щоб хату цілу засипав.

– А я такий сніг бачив, що не то хату, а ратушеві вежу засипало, – каже Петро.

– Як? До верху?

– До самої шпички тої, що на вершку вежі поставлена.

– Це вже неправда.

– Як неправда? Ось послухайте, як то було. Раз у Самборі падав сніг, більше як місяць безупинно. Старі люде не пам’ятали такого, й декому здавалося, що господь хоче заморити світ потопою зі снігу. Нанесло стільки, навіяло, що засипало ціле місто, а з ратушевої вежі сама шпичка осталася. В той поганий час випала одному шляхтичеві в Кульчицях потреба до Самбора. Осідлав коня, закурив люльку і їде. Байдуже йому. Переїхав Дністер, дивиться, а міста немає, лише величезна гора снігу. Що робити? Місто буде під тою сніговою горою, під землю не провалилося, їде він далі, сніг примерз, кінь не западався, рветься вгору, мусить десь доїхати. Дивиться, а на серед ні стоїть: шпичка з ратуші. «Ну, слава богу, що я не забидив». Прив’язав він коня до тої шпички, а далі, як стан порпатися вниз, як стане порпатись, аж добрався до знакомого міщанина, в якого полагодив свої орудки. А ти часом, поки це та те, засвітило боже сонечко, подув теплий вітрець, і сніг геть стаяв та поплив у ріку. Виходить шляхтич той на ринок, а його коник висить у воздусі н тій шпичці та хвостом від бджіл обганяється. Бачи шляхтич, що не жарти, що коня муха закусає, дає пахолкові городському золотого, щоби виліз на вежу і коня від різав. Пахолок поліз, як різне ножем по уздениці, а кін бебех униз.

– Забився?

– Куди там! Шляхтич наставив шапку, і кінь попав йому в саму середину.

– Ха-ха-ха-ха! – стали усі реготати. Касян не вдержав своєї поваги і реготався з іншими.

– Здорово ти брешеш, небоже, та скажи мені, звідкіля там бджоли взялися?

- Ось як воно було, дядечку, зараз скажу. Городський сторож держав на вежі кілька пнів бджіл, котрі якраз топі зароїлися.

Тоді настав ще більший регіт, аж стіни куреня тріщали Старий Касян поплескав його по плечі та й каже:

– З тебе характерник вийде, лише не берись більше в кабана стрілою стріляти. Не жаль мені, що тебе сьогодні з біди вирятував. Я ще зроду так не сміявся, як сьогодні. Спасибі, що душу розвеселив.

– Розкажи ще що, Петре, далебі! – говорили козаки.

– Вже пізня пора, і дядько Касян нажене нас спати.

– Сьогодні-то й дядько Касян нічого не скаже.

Касян не говорив нічого. Підпер обома руками свою стару голову і важко задумався.

– Коли так, то слухайте, – каже Петро. – Говорив я за сніг, тепер розкажу вам за воду, бо сніг і вода – то одне. Слухайте. У нас є ріка Дністер. Вона дуже химерна. Є ріки поважні, от наш Дніпро-Словутиця, якого я, нігде правди діти, зроду не бачив. Він поважний, статочний, от якби наш дядько Касян, дай йому боже вік довгий.

Дніпро плине з повагою до моря, як необережного кого на собі зловінь, то не пустить, але щоб він аж на берег виходив і людей або кого ловив, – то ні. А наш Дністер, лише коли б трохи води прибуло, зараз пнеться на берег і хапає що попало, коли не чоловіка, то скота, то бодай віхоть соломи, аби лише з порожніми руками до моря не плисти. Він собі дуже химерний, та це не триває довго. Не стане води, а він знову останками з камінцями бавиться, та й муркоче, наче кіт, що мишу зловив. Отож одного разу, во время оно, прибуло з весною більше води, і давай гуляти по-своєму.

А в ту пору гнав один вірменський купець воли у Краків чи Львів – не знаю. Дністер якраз розгулявся і всі воли йому забрав, як через річку їх переганяли. Вірменин переходив кладкою, і його забрало. З тяжкою бідою чепивсь мотуза, що йому підкинули, і він вирятувався, але такий мокрий, як хлющ. Занесли його, сердегу, до по-олизького панського двора. А в тім дворі чорт завів своє володіння й коверзував по ночах так, що ніхто не міг видержати. Знайшлись смільчаки, що завзялися з чортом погерцювати, та кожного з них найшли вранці без голови.

Про те знав той вірменин, але не міг нічого говорити, бо сливе живий був. Про ту ніч страшну розказував він сам мені ось як: «Зразу, – каже, – я заснув і прокинувся аж десь коло опівночі, саме в чортову годину. Слухаю, аж ось свистить. Еге, думаю, це чортяки по мене приходять. Що ж мені було робити інше, як молитися? Бо я так затеревів зі страху, що ні ногою, ні рукою не можу рушити. А воно все свистить.

Раз біля вікна, то знову біля дверей, то десь в печі. А я молюся, та душу господові поручаю. Чортяки сходяться з різних боків. Говорю всі молитви, вже й «Вірую» проговорив, а воно вже мені під подушкою свистить. Мені виступає зимний піт на чоло, ось моя остання година. Проговорити би ще «Ослаби, остави», і якраз господові душу віддати… Не договорив я ще половини… слухаю, а то мені так в носі свистить…»

Знову настав страшний регіт. Дядько Касян відвів руку від голови, і сам за боки держався від сміху.

А Петро замовк і ні вусиком не моргне.

Касян підступив до Петра, поцілував його в голову і каже:

– Спасибі, синку, стократ спасибі! Давно я, дуже давно не сміявся, здавалось, що й забув сміятися, аж ти мене розвеселив.

– Що ж вам дядечку, такого сталося, що ви й сміятися забули? – питали осмілені тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.

– Діти мої любі, не дивуйтеся мені, старому, що я для вас такий суворий буваю, та хто таке перейшов, як я, той на віки вічні розбратався і зі сміхом, і з веселістю. І я був молодий і веселий, і до мене світ божий усміхався. І радів світом, кожною ростинкою, що з весною до сонця божого свою голівку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля. На її спогад мене мороз проймає.

– Та розкажіть нам, дядечку, будь ласка, – говорили молоді козаки, цілуючи старого по руках.

Старий знову задумався і не говорив нічого.

– Я молодо оженився. Зажили ми з жінкою молодою в одній балці. Що вам з того, як вона називається. Вона для мене раєм була. Ми поробилися й придбали таких статків, що більше собі і не бажали. Було у нас двоє діточок. Донечка Настя, семи літ, і п’ятилітній хлопчин Івась.

Наслав на нас чорт загін татарський. Хто знає, звідкіля він прийшов, бо мій зимівник не був при шляху, і добре був закритий у гущавині. Наскочили нас ненадійно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацідив татарин ломакою по голові. Я впав без пам’яті на землю і не знав нічого, що робилося. Як я прочуняв, то побачив таке, що краще було вмерти. Моя хата і клуня догорали. Скота ані сліду. Не було ані моєї небоги, а двоє моїх діточок, безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими голівками. Жінку, відай, повезли в ясир, і ніколи я її вже не побачив.

Підвівся я насилу, викопав оцими руками яму і поховав моїх соколят, а сам пішов у світ за очі. Опинився я на Запорожжі у Січі. Тут я сидів так довго, поки не вивчився від одного старого діда татарської мови. Перевдягся я за татарина, помазав тіло горіховим відваром і з тим пішов у Крим за моєю небогою шукати. Перейшов його вздовж і поперек. Ходив по тих городах, де ярмарки на християнських людей відбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та не знайшов того, чого бажалося.

Від тої страшної ночі не покидав мене сум ніколи, і не покине, хіба що стільки татар злодіїв наб’ю, що моя помста насититься…

Касян замовк і задумався. Всі мовчали. Аж Касян прочуняв, обтер очі рукою, либонь плакав, і сказав твердо:

– Хлопці, пора лягати спати.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 129 – 135.