5. Дем’ян та Северин Наливайки

Андрій Чайковський

Плескачі справді любили кульчичан. Вони раділи, як на них з усіх сторін спливали похвали за їх пильність і статечність. Хлопці розвивалися і росли-таки на очах. В міру того Плескач більше про них непокоївся.

– Занадто вони вирізняються від своїх товаришів, більше звертають на себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив їх і не намовив до козакування, – говорив часто Плескач до своєї жінки. – Не одного він уже заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з отцем Дем’яном не поговорю.

І справді, одної неділі пішов до о. Дем’яна і розповів свою турботу:

– Знаю, що вони будуть лицарями, і така доля їх не мине, але на мій простий розум виходить, що вони сотворені на щось кращого, що більшу користь принесе нашій православній церкві і нашому народові, як піти в козаки і там або голови молодецькі зложити, або в ясир попадуть, або… на колі згинуть…

О. Дем’ян вислухав його уважно, бо його поважав, і каже:

– На тих хлопців я маю особливе око. І їх милість не байдужий. Ми їх уже заздалегідь до чого іншого призначили, – то неабиякі голови. Не розумію, чого тобі за них так побоюватися?

Плескач помовчав хвилю, заки переміг себе, а далі каже:

– Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопці часто до мене заходять і чую їхні розмови. Северин – то вершок козацької досконалості, врешті, я і всі, що Северина знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то покинули б усе й пішли б за ним на край світу, як уже багато бурсаків пішло. Отож я б прохав вашої милості звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопців не займав. Бо я також маю право піклуватися ними, – дав мені його їх батько.

– Про таке, то я й не подумав, і не думаю. Знаю, що мій брат Северин не раз мені про хлопців говорив, що вони йому по нутру, але то він без мого відома й дозволу не зробить, щоб дітваків баламутити.

– Ваша милосте, поки ваша милість про це довідаються, поки попросить дозволу, може бути запізно, бо як їм лиш слово скаже, то полетять пташки з клітки і поминай, як звали, а велика була би шкода. На мій простий розум, треба б забезпечитися наперед.

– То я тебе розумію так, щоб я Северина остеріг.

– Так, так, ваша милосте, я сам не смів того договорити, я дуже прошу. – Плескач поклонився о. Дем’янові в пояс.

– Можна й так, при найближчій стрічі поговорю з ним.

Плескач був дуже радий, начеб любих хлопців за десять замків заховав.

О. Дем’ян додержав слова і при першій стрічі заговорив до брата:

– Ти знаєш оцих пришельців од Самбора?

– Того лучника Петра і того двобійника Жмайла? Чому б їх не знати? Вони дуже замітні між бурсацькою юрбою. З них лицарі вийдуть.

– Та їм ще завчасно про лицарство говорити, то ще діти.

– А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрінуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.

– А я тебе прошу, брате, дай тому спокій. Кажу, то ще діти, їм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас більше лицарів, як учених, наша народність, наша церква має великий на те голод…

– А! Чи не вибираються вони козакувати? – сказав Северин і розсміявся. – От горобчики, навіть не думав я, що в них таке завзяття. Далебі, куплю їм горіхів за це й вицілую обох.

– Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не піддав.

– Се, брате, ще смішніше від того. Мені і в голову таке не прийшло і ще довго не прийде. Годі мені з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.

– І князь би тобі сього не вибачив, бо його милість уже тепер покладає великі надії на них.

– Краще не говорімо про такі небилиці: я такої дурниці не зроблю.

При найближчій нагоді стрінув Северин обидвох кульчичан і заговорив. Вони аж горіли з радості, що такий славний лицар, про якого стільки наслухались, говорить із ними.

– Гаразд, хлопці! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?

Вони оторопіли від такої несподіванки, а Петро каже:

– А чи пан Северин взяв би нас?

– Поки що годі. Таких жовтодзюбів нам не треба. На Січі не можна жінкам жити, а ви годі, щоб ще без паніматки обійшлися.

Хлопці обидва засоромились дуже. Петро каже:

– Ми ж і тут без паніматки живемо.

– Ex, дурень ти один з другим! Тобі здається, що на Запорожжі то самими пирогами та медівниками годують, що нічого не роблять, хіба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, і не кожний з того хліба жити буде. Ви ані думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, і привіз би наперед себе до Острога, та віддав ректорові на карцер о хлібі й воді.

Северин відійшов, думаючи: «Тепер відійде їм охота про козакування думати. Скажу про те братові».

А хлопці знову думали собі таке:

– Чого він нас вчепився? Хіба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?

А Петро міркував таке:

– Нічого іншого, тільки що Северин був напідпитку, бо то все не держалося купи.

– Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тікати з бурси.

Ніде правди діти, що така думка у них не раз по молодечій голівці блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Відгадав її Плескач з їх говоріння.

Та по тій стрічі з Северином та думка затратилася відразу, тепер у них осталась одна ціль: вчитися і скінчити вищу школу, а відтак хай міркують старші, що з ними станеться.

Найближчої неділі розповіли Плескачеві немилу стрічу з Северином, – чого він від них хотів, чого їх вилаяв так погано?

Та в тій хвилі прийшов диякон Онуфріївської школи від отця протопопа Дем’яна по тих двох спудеїв з-під Самбора, щоби прийшли зараз до нього.

Хлопці вдивилися на себе, а відтак на Плескача.

– Треба йти, діти, – каже Плескач, – то важна особа і без причини вас не кличе.

Пішли. А по дорозі Марко каже до Петра:

– Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед ким, що хочемо на Січ втікати? Висміяв нас один, а другий, певно, ще вилає.

– Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Січ, а я жартом йому відповів. Випили одне, вип’ємо й друге.

– А може, нас відішлють додому? Моніє, ми що не так робимо, як треба?

– Як вишлють, то поїдемо. А гріха за нами, сам знаєш, нема ніякого.

Та у о. Дем’яна цілком не було того, чого побоювалися. Він прийняв їх ввічливо і зараз почастував їх горіхами та медівниками.

– Сідайте, хлопці, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотів вас випитати, як у вас, у Самбірщині, з нашою церквою?

– Певно, що не так, як тут. У нас православних переслідують, наприклад, у Самборі не вільно церкви ставити всередині міста, і хіба те мають, що їм люде скинуть. Такої церкви, як тут, ми ще ніде не бачили. – Так говорив Петро.

– А які у вас священики?

– Та які… У нас, наприклад, у Кульчицях, є чотирьох попів, та лише двох знає читати…

– А як же вони читають Євангеліє?

– Навчилися одне «За всякое прошеніє» напам’ять та співають його щонеділі, а службу правлять напам’ять.

– Сумно, – каже о. Дем’ян, – шкіл нема, людей нема.

– І князів руських нема, – докинув Марко.

– Бачите, діти, в якій небезпеці наша благочестива віра? На вас, молодих, тяжить святий обов’язок рятувати її, а то лише тоді статися може, як матимемо своїх вчених, до церкви і народу прив’язаних людей. На князів не числимо, бо їх не розведемо, а учених людей можна мати без помочі єзуїтів. Тому міркуйте, які великі услуги може зробити тутешня школа, а ви в ній. Не лише що самі навчитесь, та ще своїм прикладом товаришів заохотите до невсипущої праці. Від вас двох мусить школа більше вимагати, як від усіх інших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришів, бо янголів гордих навіть господь не стерпів. Пам’ятайте собі те. А пам’ятайте ще й притчу господню, що не вільно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко відпокутувати.

– Та ми вчимося, що можемо, – оправдувався Петро.

– Сину мій, я ж тобі докорів не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школі, вчителі вас хвалять, а я вас остерігаю, щоб ті похвали вас не попсували. Чим більше вас хвалять, тим більше ви повинні працювати, ось що хотів я вам, любі діти, сказати. Про вас знає і його милість, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ – вітчина наша. За ті три речі не жаль життя покласти. Наша церква і народ у небезпеці. Латинство і ляхи вдираються тими щілинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви – сіль землісія, як ваші батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов’язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту, дрібну, хліборобську. Пам’ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.

Хлопці слухали о. Дем’яна, мов якої проповіді, побожно, і кожне слово западало глибоко в їхні молоді душі.

– Чим ти, Петре, хочеш бути?

– Божа воля, я ще не знаю. Тільки що зачав вчитися.

– А коли б ти так… при божій помочі скінчив нашу Острозьку школу?

– Як мені старші порадять.

– Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них більше досвіду. А ти, Марку?

– Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумці.

– І ви ніколи не посварилися між собою, як це між хлопцями буває?

– Хіба як дітьми малими були, та я того не пам’ятаю, а так, відколи прийшли до розуму, ми заодне думаємо.

О. Дем’ян розпитував їх з цікавості, чи вони собі рідня. Тоді Марко оповів історію Петра, яку ми вже знаємо.

– Діти мої, – говорив о. Дем’ян, кладучи руки на їхні голови. – Господь вас злучив, вибрав ваші душі для себе ще в лоні ваших матерів, – не розлучайтесь душею ніколи, бо цього вам не вільно робити. «Я же бог сочита, человек да не розлучаєть!» Побратимство – свята річ.

О. Дем’ян наклав їм у кишеню яблук, горіхів та пряників, поцілував у голову та відправив ласкаво. Вертали не в такім настрої, як сюди йшли.

– Що ти, Петре, на це скажеш? – питає Марко.

– Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усі на нас очі звертають.

– Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, то зараз усі на нас закричать, хоч під землю ховайся.

– Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.

Наливайко Дем’ян (? – 1627) – брат Северина Наливайка, відомий український церковно-громадський діяч, видавець, друкар, письменник, один із викладачів Острозької школи.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 48 – 53.