12. Втікачі у вірменина Аслана

Андрій Чайковський

Втеча бурсаків із школи при кінці шістнадцятого віку не була чимсь незвичайним. Який втікав перед карою, який тому, що вчитись наскучило, який знову тому, щоб важити слави на Запорожжі. Кожний бурсак знав, куди в такім припадку діватись, бо про те всі межи собою толкували. Знав це й Петро.

Під самим міським валом столиці князя Острозького стояла оселя старого вірменина Аслана. Він торгував усім. У нього можна було купити одежу, зброю, коня. У нього можна було те саме продати або проміняти за іншу річ. У нього можна було перевдягтись так, що й рідна мама не пізнала б.

Аслан мешкав у малій хатині, що від старості всіла в землю по самі віконцята. Малі віконцята, заслонені замість скла піхуровими оболонками, коли в хаті світилося, виглядали так, як очі якоїсь приземної потвори, що прилягла до землі й чатує на свою добичу, до скоку ладиться.

Петро застукав у вікно раз і другий. Довкола все спало мертвецьким сном. Чути було лише тікання великого годинника на вежі замку та хід по скрипучім снігу сторожних.

Хоч було вже около півночі, на Петрів стук зараз у хаті заметушилося. Заблисло світло, а згодом рипнули двері сіней. Вони відчинилися, й показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а відтак і ціла постать Аслана.

Аслан був худощавий невеликий чоловічок, пригорблений від старості. Зате голова в нього була незвичайно велика і не відповідала до його дрібної постаті. Дивишся та й міркуєш, чи той чоловік не заміняв голови з яким велетом, що дуби ламає. На голові довге сиве кудлате волосся, така ж, аж у пояс, борода і великі брови. Не відбіг від цього ще великий ніс, яким старі вірмени дуже величалися. Довгі руки, що десь до колін сягали, вкриті синявими жилами, мов мотузками.

Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, ніколи не роздягався.

Стрінувши таку цяцю в лісі, можна було його взяти за лісовика або яку іншу нечисту силу.

Про Аслана ходила по городі недобра слава. Говорили, що за гроші він готовий був усе зробити. Люде його боялися, може, були б і з города прогнали, коли б не те, що він був потрібний не лише людям, але й самому бургомістрові, який ним частенько послугувався.

– Добрий день, діду! – заговорив Петро.

– Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пізньою порою?

– Не питай багато, а пускай у хату, на морозі толкувати не будемо.

– Дуже просимо вашмосців, – і дід відчинив перед ними двері, пускаючи їх усередину.

В сінях було темно, що годі. Дід замкнув перше двері на засув, а відтак отворив двері в хату, де вже світилось. В ту мить викараскався слуга із-за печі й прислонив вікна грубим сукном.

– Милості просимо, сідайте, панове, та розказуйте, яке діло?

Знеможений зворушенням Марко присів на лаві зараз. Він тяжко дихав і трясся цілим тілом. Петро розглядався довкруги.

Була це простора низька кімната з очаділими брудними стінами. Під однією стіною стояв довгий стіл, неначе скриня з засувами. За столом довга лава, так само – попід вікна. В куті – знову велика піч з кахлевою грубою для тепла. Під задньою стіною – лежанка з подушками та перилами. Між піччю і лежанкою – чорні грубі двері до комори. Дивлячися знадвору на цю хату, ніхто не вгадав бо що в ній стільки поміститься.

По хаті вештався бруднив мов кочерга, слуга. Він лише всміхався, отвираючи рота в якому не було ні зубів, ні язика. Тому його Аслан і держав, бо він не міг виговоритися з того, що тут бачив і чув Старий поглянув ще раз косо на хлопців і зараз вгадав за чим вони прийшли. Він уже не одному школяреві допоміг до втечі, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому було дивне, що в таку пору втікати вибираються, бо на Запорожжя втікається літом. Дід догадувався, що якась важна причина до цього їх змушує, й поклав собі вихіснуватї їх скрутне положення.

– А гроші у вас є?

– Хіба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщій за козаків та продай нам ще два коні.

Дід змірив оком ріст хлопців, узяв каганець і пішов комору, полишаючи їх у пітьмі. Згодом виніс оберемок одежі й поклав на стіл. Були тут штани, жупани, свити, кожухи, пояси та шапки. Хлопці роздяглися з своїх бурсацьких халатів і стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочі Аслана стали справжніми козаками. Вибрали ще дві шаблі й по два пістолі. Пильно їм було, і не довго торгувалися.

Старому наказали, щоб вранці відіслав бурсацьку одежу в бурсу.

– Справжні запорожці, їй-богу! – приговорював Аслан, оглядаючи їх на всі сторони. – Ще би тільки борідки ваші оббрити.

– Правда! Ми й забули… А чим же бритися?

– Є! В мене є все.

Старий вийняв зі стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця і вмить оббрив перші молоді волоски.

– Тепер давай коні! Коли нема коней, то на чорта нам того всього!

– Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко коні купує, не то що. У мене самі турецькі, як огонь. Ходімо в стайню й виберемо – є в чім.

Перейшли через сіни в стайню, яка стояла під землею міського валу. Передом йшов без’язикий слуга і присвічував каганцем. В стайні стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тім мало розумівся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрін хотів добре заробити. Маркові було спішно і сіпав Петра за рукав, щоб кінчав. Старий таки трохи мусив попустити. Німак вивів куплені коні до сіней, а старий пішов з хлопцями в хату.

– Це такі коні, що під кошового давай. Правдиві турецькі, як огонь.

– А де ж сідла і уздениці? – питав Петро.

– Хіба ж ви з сідлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.

– А хіба ж ми не під верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай, діду, нічого з того, забирай собі оце лахміття. Підемо на Заріччя між татар і знайдемо, чого нам треба.

І Петро став згортати в калитку дукати, які був висипав на стіл, щоб заплатити. А тих дукатів наскладав Петро з тих подарунків, які князь Острозький роздавав між пильних школярів при різних нагодах. Аслан, побачивши золото, зм’як відразу, як віск. Став гостей перепрошувати й виніс з комори два сідла з узденицями.

В місті обізвалися перші півні. Крайній час було виїздити. Марко щораз більше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство диякона і ось зараз прибіжать княжі гайдуки та його зловлять. Петро виплатив усі гроші.

– Як доїдете до воріт міста, подайте вартовому по злотому, а то, далебіг, воріт не відчинить.

– Скажи, діду, куди дорога на Запорожжя?

Дід став хитати головою.

– Держіться на схід сонця, і більше на полуднє.

Хлопці посідали на коні.

– Прощавай, діду!

– Щасливої вам дороги! – відгукнувся дід, замикаючи двері.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 93 – 96.