16. У козацькому хуторі

Андрій Чайковський

Петрові таке життя в лісній пустелі дуже подобалося, і радо був би тут посидів до весни. Та Марко намагався дужe їхати. Йому вже не давала супокою та думка, що можуть їх догнати. Він просив Петра, трохи не плакав, щоб уже зараз їхати далі. І Петро дав наклонитися.

П’ятого дня заговорив до діда:

– Нам, діду, пильно на Січ.

– Останьте ще трохи, – просив Онисько, – хіба вам у мене зле?

– Нам пильно.

– Та воно небезпечно тепер їхати, – мороз пустив, буде сніг, а може, й метелиця. Пам’ятайте, що тут довкруги нема ніякої оселі, ніякого захисту, та ще як із шляху зіб’єтесь, то пропадете.

– А весною, як води порозливають, а опісля, як татарва рушиться, ще небезпечніше буде.

– Що ж порадиш? Їдьте з богом, на мотузок вас не прив’яжу.

Другого дня вранці попрощались із старим, подякували за хліб-сіль і поїхали.

Старий дав їм багато харчів на дорогу, нав’язав сіна для коней. Виправляв їх у дорогу, мов рідних синів, розповів їм, кудою їхати. Та коли вже мали виїздити за ворота, він зняв з стіни ікону богородиці і благословив їх в дорогу, достоту так, як дід Грицько Жмайло зробив, коли виїжджали з Кульчиць.

– Поклоніться від старого Ониська матері Січі та Дніпрові-Словутиці, і мене пом’яніть у ваших молитвах!

– Оставайте здорові, діду!

Зразу їхали лісом, поки знову не опинилися в чистому полі без краю.

– Жаль мені цього зимівника, та й старого діда. Ти завважав, що він прощав нас так, як наш дідусь?

– Його благословення піде вслід за нами, – каже Петро, – бо він богобоязливий, праведний чоловік.

– Коли б я почував себе безпечним, я увесь вік звідсіля не рушився б. Так тут гарно жити…

– Добре так жити старому, що вже покінчив зі світом, а молодий не видержав би. Молодого кортить у світ, між людей розуму добути та слави нажити. Старі люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта. Молодий, хоч вірить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, інакше: Не може бути, бо світ звівся б нінащо. Старий Онисько лишається в своєму лісі при пасіці, бо він уже своє відробив. Тепер черга на молодих, поки знову не доведеться лягти за піччю. Ми призначені до діла, до слави…

Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив’яними хмарами. Чути було у воздусі вологість. Сонця не видно стало. Довкруги стало темніти. А далі почав падати грубими пластами сніг. Зразу рідко, а відтак щораз густіше. Хлопці нагодували коней, перекусили, що було в торбі, і поспішали щосили далі. Онисько розповів їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна було тепер потрапити та й з шляху не збитися? Сніг падав щораз густіше, а далі завелася хуртовина. Мело снігом з усіх боків, що на кілька кроків нічого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те саме. Нарешті простогнав Марко:

– Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снігу загинемо.

– Не говори так, Марку! Бог-батько… От краще ми помолимося… Щира молитва із дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав бог, що знайшли захист один і другий, знайдемо ще…

Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.

Снігу нападало багато. Коні стали постогнувати. Вони дуже знемоглися, бродячи у мокрому великому снігу.

– Мені страшно пече рана, – говорив Марко, – до сідла обтер… Може би, ліпше пішки йти?

– Куди? Все ж, що кінь на чотирьох ногах, то не чоловік на двох.

– Онисько говорив, що тут ніякої оселі близько не буде.

– Хіба ж ми вже від Ониська близько? Цілу днину їдемо. Не журися, трапиться який-небудь хутір.

Та Петро сам не вірив у те, що говорив. Він говорив на те тільки, щоб свого побратима не тривожити, але й потішити.

– Петре!

– А що?

– Чи ти пам’ятаєш наші Кульчиці?

– Як таке можна забути?

– Я вже там ніколи не буду… – і він зітхнув важко.

– Не говори! У всім воля божа, не бути тобі, то й мені не бути.

– Я прочуваю мій кінець. Мені привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, під якою твій покійний батько поляг… Гм… Бачу і старого дідуся Грицька: стоїть з образом, як тоді, коли нас прощав… він таки мене кличе, їй-богу!

– Тобі, Марку, так привиджується, то все так буває під снігову пору.

– Сам не знаю. А чому тобі не привиджується? Це так перед смертю. Я це знаю. Тіло завмирає, а душа освободжується і тому бачить таке, якого чоловік здоровий не видить.

– Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут ні Кульчиць, ні оболоння, бо це зі сто миль звідсіля! – жартував собі Петро, хоч йому ні раз не було до жартів, бо від слів Маркових його проймало жахом, тривогою.

Він боявся ще одного, про що Маркові не згадував: коли б так тепер надбігла тічка вовків, тоді було б їм амінь.

Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було гаряче, мов грань, хоч холодний сніг безупинно його обліплював. У висках бив живчик, наче молотком.

– Ти, Марку, нездужаєш…

– Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбірській церкві, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?

– Певно, що маю… Владика говорив, що він нас від-усякої біди вирятує.

– Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.

– Це в тобі так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася…

– Молитися буду, щоб господь гріхи простив, мені вже не жити…

– Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.

– Мені вже загибати, так загибати. Оцим гріх свій спокутую. Я ж вбив чоловіка. Але чого ти зі мною гинеш? Ти ні в чому не повинен, тобі би тільки жити… А мені все одне, чи на шибениці повиснути за вбивство, чи в снігу закостеніти, може, так і краще…

А тим часом курява не вгавала, але ще більше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Він втратив усю надію.

– Пропало! – крикнув Марко в передсмертній розпуці. – Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю… Лиши мене тут, а сам втікай, рятуй себе! Я вже не можу на коні всидіти. Рана огнем пече, я мушу злізти з коня, а йти нездужаю… А як вернеш у наші Кульчиці, так постав мені під церквою на цвинтарі хрестика.

– Марку, не говори небилиць, забороняю тобі це.

Надворі стемніло зовсім. Метелиця не вгавала, а снігу насипало по коліна. До того взявся ще сильний вітер, що кидав масою мокрого снігу на всі боки й заліплював очі та запирав духа.

– Бачиш, Марку, зараз буде кінець біді, цей вітер геть розжене снігову хмару й випогодиться.

Марко мовчав. Коні страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве волокли ноги. Часто вони приставали и треба було їх підганяти. Петро став стиха відмовляти передсмертні молитви. Йому страшно було жаль молодого життя. Ладився, мов сокіл до лету, та крила передчасно підломило.

В тій хвилі кінь Марка спотикнувся й упав зразу на передні коліна, а опісля повалився в сніг боком, застогнав і простягся. Петро скочив зі свого коня й з бідою витягнув Марка з-під неживого коня.

– Ет, може й так бути, сідай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь недалеко буде людське житло.

Марко отягався.

– Лиши мене, Петре, тут; мені так страшно спати хочеться. Я ось так приляжу біля того бідного коня й трохи продрімаюся… А ти… Ти втікай звідсіля, бо тут смерть!

Він скрикнув ті слова якимсь нелюдським страшним голосом: «Втікай!»

– Марку, я старший, мене маєш слухати! – говорив твердо Петро. – Зараз сідай на коня!

Він з бідою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по глибокім снігу, йшов навмання.

На світі стояла ніч, ніч біла, як сорочка мерця.

Волоклися якийсь час, а далі й кінь під Марком став спотикатися, поки не впав, як і його товариш.

Петра аж заморозило. Пропала остання надія. Він узяв Марка під руку й так бродили далі нога за ногою.

– Не можу далі й кроком рушитися, – говорив Марко, сідаючи в снігу. – Лиши мене тут.

– Не лишу, – говорив завзято Петро, – пропадемо так вкупі, в братніх обіймах, як слід щирим побратимам. Сідай мені на плечі…

– Не хочу… Я останусь тут, а ти втікай.

– Мусиш! Чув? Я приказую!

Він скинув з себе кожух, нагнувся й підсадив на себе Марка, та взяв його попід ноги.

– Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.

Тяжко було Петрові нести недужого товариша. Хоч зимний вітер прошибав до кості, він прів і добував останніх сил, щоб наперед крок за кроком поступати.

Аж нараз… Господи! Чи це може бути правда? Петро дочув гавкання собак, що неслось десь здалеку збоку… А може, це лише причулося? Маркові причулися дзвони, а йому – голос собак. Та ні, воно справді так…

– Марку, чи ти чуєш що?

– Я давно вже чую голос собак та нічого не говорю, бо ти кажеш, що мені прочувається й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже відпочив і піду сам.

Маркові справді прибуло сили. Держачися за руки, поспішали щомога далі на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразніше помимо виття вихру.

– Як є собаки, то є й люде, якась оселя недалеко. Радій, братику, молитву нашу вислухала Свята Покрова.

Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось сіріло, начеб ліс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе… Хай би й татарин, а все ж – людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче стали гавкати та присікатися.

Петро став гукати з цілої сили:

– Гей люде добрі, пустіть подорожніх! Товариш мені занедужав. Рятуйте ради бога!

– Я тут трохи приляжу, та й відпочину… Мені дуже спати хочеться.

– Не можна тепер спати, – крикнув сердито Петро. – Хочеш заснути навіки, тепер, коли ми людей знайшли? Кріпись, Марку, вже нашій біді кінець. Люде добрі, рятуйте мерщій, душа християнська пропадає…

Собаки гавкали, аж землю гризли.

За тим лісом щось заметушилося, скрипнули десь двері, чийсь голос закричав:

– Пугу! Пугу!

– Христа ради, пустіть, бо загинемо.

– Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу…

– Не роби цього, добрий чоловіче, гріха на душу не бери… Ми подорожні козаки, з шляху збилися, а мій товариш хорий…

– Такий ти козак, що козацького звичаю не знаєш, верещиш, мов баба…

Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули двері. Тепер побачив Петро світло.

Перед ними відчинилися ворота, яких Петро досі не помітив.

Він рушив наперед, а Марко впав зімлілий на землю.

– Стій, дурню, – кричав той чоловік, – не йди, бо в рів упадеш, хай спущу міст.

Щось заскрипіло, один чоловік світив смолоскип, другий спускав великий дерев’яний міст півперек рова.

– Тепер ходи!

– Не можу, товариш зімлів, поможіть!

Двоє людей перейшло міст і взяли Марка на руки. Один світив смолоскип і відганяв собак.

– А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?

– Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого товариша…

– То ти його ніс? Ну, ну…

– Годі було побратима в біді лишати…

– А лука-то таки не кинув.

Ввійшли в сіни, а звідси в простору теплу хату…

Були врятовані.

Напроти них вийшов із другої кімнати високий козак з довгими вусами та чубом, закрученим за ухо. Він був босий і в сорочці. Свої широчезні штани попідв’язував здолу мотузками. Видно було, що він тут хазяїн. Марка казав занести до другої кімнати й покласти на печі. З нього зняли кожух, роздягли й взули чоботи, перемоклі від снігу. Козак розняв йому пальцями рота й влив ковток горілки. Відтак натирав йому груди й виски. Йому помагав у тій роботі другий старший чоловік.

Марко відітхнув важко й отворив очі, та знову їх заплющив. Козак обернувся до Петра й каже:

– Твій товариш хорий, його треба довший час лічити…

– Та чей же видужає, – сказав заляканий Петро.

– Як бог схоче, то видужає.

Марко відкрив знову очі, оглянувся довкруги й спитав:

– Петре, де ми тепер?

– У добрих людей, парубче, – каже козак.

На те Петро:

– Ми подорожні козаки, в степу заблудили…

– Хіба я тебе питаю? Бачу, що хрещені, та й цього мені досить. Знаєш, що в Святім письмі говориться про милосердного самаритянина?.. Як ти голодний, то сідай їсти, а як ні, то лягай спати, а завтра, то вже поговоримо.

– Я дуже голодний, бо вже давно не їв.

- Максиме, подай йому з печі вареників, а твій товариш хай вибачить, сьогодні нічого не дістане, хіба – молока.

Петро, заїдаючи вареники, мав час роздивитися по хаті. J3 першій кімнаті, куди ввійшли з сіней, напроти дверей стояв стіл, застелений білою скатертю. На ньому лежали хліб, сіль, і стояла пляшка. За столом і під вікнами – довгі дерев’яні ослони, застелені багатими турецькими килимами. На стіні – образи в золочених рамах. Понад вікнами – на цілу довготу стіни полиця, а на ній – різна посудина: дерев’яна, мідяна, а то й срібна – миски, полумиски, збанки та чарки. На противній стіні від вікон навішано всілякої зброї: рушниці, шаблі, кинджали, келени, ножі, все багато сріблом коване.

При дверях грубка з зелених кахлів. Це була світлиця для гостей. Петро зміркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодішньому звичаю не було куплене в краму на базарі, це була воєнна здобича, якою тодішні люде величалися, й про кожну річ уміли сказати, де її здобуто.

В другій кімнаті стояла велика піч на хліб з грубкою для тепла і з припічками, на яких можна було спати. Під стіною стояла лежанка, вкрита кожухами. Кімната не вибаглива, яка трапляється усюди по селах.

Максим постелив гостям на печі. Марка непритомного ледве туди висадили.

Надворі змагався страшний вихор. Вітер бив скажено об стіни хати, начеб хотів її вивернути. Петро вкрився кожухом. Він був мокрий до самого тіла. Дякував богові за спасіння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тільки що пережите. Відтак заснув мертвецьким сном. Захріп і Максим на лаві. Один хазяїн не спав. Він шептав молитву за «путешествуючих».

І хуртовина там, на світі, не хотіла вспокоїтися…

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 111 – 117.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 93 – 117.