14. У діда-запорожця
Андрій Чайковський
Як наші подорожні прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хаті не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печі, обійшов коней і став варити сніданок. Надворі було тихо й гарно. Днина заповідалася погідна й морозна. Вовки пішли собі, лише сліди по них остались: куски шкіри розшарпаного вовка й останки костей бідного дідуся, якого вовки випорпали з снігу й з’їли. Немило воно вразило хлопців, що з їх причини не судилося бідному мірошникові зложити костей у святій землиці.
Марко кілька разів заговорював, щоб їхати далі, та Петро й думати про те не хотів. Поки стане харчів для них і коней, треба пересидіти тут, бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро виліз на сам вершок вітряка й розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядшш степ, вкритий білою плахтою. Втікачі збилися зовсім з дороги. Не знали ані де вони є, ані в який бік їм повернутися.
Пересиділи так три доби в хатчині мірошника, ларчів вистало б ще на два дні, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два дні знайшли яку людську оселю. Чим далі від Острога, тим менше треба було боятися людей і погоні. Під вечір останнього дня прилагодили все до дороги. Мали виїздити, – скоро на світ божий займеться. І вони, і коні відпочили добре. У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже більше не приходили.
І знову днина заповідалася гарна, коли, помолившися, посідали на коні й рушили до полудневого сходу. Коні порскали весело, біжачи по скрипучому снігу, й їм було весело. Як зійшло сонце, то вітряка вже не було видно. В полуднє нагодували коней, з’їли трохи сушеної риби, паляниці й поїхали далі. Та чим ближче було до вечора, тим сумніше їм було.
Одна турбота їх мучила, де тут у пустині взимі переночувати? їхали навмання все в один бік. Треба хіба так цілу ніч їхати, бо приставати ніде. Настала зоряна ніч, мороз побільшав, аж тріскотіло. Коні пообмерзали імлою. Нараз стали перед якоюсь загородою. Невеличкий кусок землі, огороджений високим плотом, у якім стирчало декілька присадкуватих верб.
– Це, либонь, якась пасіка буде.
За плотом не видно було ніякого домівства. Позлазили з коней і відчинили хвіртку. Це була справді пасіка. Попід плотом під остріжками стояли рядком улії, обвиті соломою. В однім куті лежали порожні улії й сухе вербове пруття, присипане грубо снігом.
– Може, знову якого мерця знайдемо? – каже Марко.
– Цим разом дуже шукати не будемо. От слава богу, що є де як-так сховатися.
Вони розсідлали коней, витерли віхтями і дали в мішечки пшениці. Розвели огонь і стали лагодити леговисько на ніч. Так не спали ще ніколи. Вправді, як були ще хлопцями, не раз ночували з кіньми в полі, та це було літньою порою. А тут – зима. Мороз тріщить. Небо засіяне рясно звіздами, що мерехкотять, а їх світло сипле мільйонами дорогоцінних камінчиків по замерзлому снігові. Лежачи біля огню лицем вгору, дивився Петро на ясні зорі й згадував колишнє: рідне село, широке оболоння, поки не заснув твердим молодецьким сном.
Прокинулися далеко ще до дня і зараз вибралися в дорогу. Марко втратив цілком надію, щоб вони могли добратися до цілі своєї дороги, до Запорозької Січі. Прийдеться їм загинути в степу. Совість не давала йому супокою, що спричинив загибель нічого не повинного приятеля Петра, якому всміхалася така гарна будучність під могутньою опікою князя Острозького.
Петро був іншої думки. Колись до краю якогось мусять доїхати. Знайдуть людей, що не дадуть їм загинути, й господь не дасть їм пропасти. З полудня того дня побачили далеко на обрії великий ліс, і туди завернули коней. Той чорний ліс був окутаний темно-синьою хмарою, більшав і поширювався в міру того, як до нього зближалися. Якесь прочуття говорило їм, що там знайдуть безпечний захист і спроможність вижити. Коні відгребають собі сухої трави з-під снігу, а звіра в лісі досить, бо не можна собі без того лісу подумати, особливо взимі.
Справді, ліс був великий, хоч не дуже густий. Велети-дуби й буки витягали свої безлисті конарі високо вгору. Корчів було мало. Декуди купка тернини, ліщини або малинника, бо підтинню таких велетів годі меншій деревині вирости. Якраз сонце заходило, як вони виїздили до лісу. Високо на деревах лопотіли та покракували ворони, лагодячися до сну.
Хлопці оглядалися на всі боки, шукаючи для себе догідного пристановища. Петро побачив під корчами великого цапа. Він дивився здивовано на подорожніх, неначе б хотів спитати, чого їм тут треба? Петрові прийшла добра думка в голову. Він зліз з коня, здійняв з плеча свій лук, нап’яв стрілу й став хильцем до цапа наближатися. Стріла фурнула, поціливши цапа в груди. Він підскочив угору й простягнувся мертвий.
– Буде вечеря, якої ми давно не їли.
Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати. Поїхали далі, шукаючи місця, де би їм переночувати. Була тут невеличка полянка, окружена ліщиною і терням… Тут здавалося їм найліпше. Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею ліщини, а Петро патрошив цапа. Незабаром загорівся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта, застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м’ясо припікалося й розносило приємну воню. Тим часом коні зачали порпати копитами за сухою травою. Хлопці так запряталися своєю роботою, так пильно їм було повечеряти, що й не зчулися, як до них підійшов чоловік і гримнув над головою:
– А якого біса шляєтеся по моєму лісу?
Хлопці схопилися з місця, мовби хто над ними стрілив. Біля них стояв чоловік у короткій кожушині и постолах, пообвиваних ганчірками. На голові стирчала кінчаста татарська бараняча шапка. На плечах – рушниця, а за мотузяним поясом – довгий ніж.
– А ти, чоловіче, якого біса зачіпаєш поночі добрих людей та не даєш спокійно повечеряти? Це такий твій ліс, як і наш.
Петро стояв, держачи на тичці недопечене м’ясо.
– Ти, жовтодзьобе, я тобі зараз покажу, чий це ліс! – кричав старий, хапаючи за рушнпцю. Петро вмить відкинув тичку, вихопив із-за пояса пістоль і натягнув молоток.
– Не рушся, – гукнув, – а то далебіг уб’ю!
Старий пристав на хвилю здивований, а далі став сердечно сміятися.
– От, козаки, молодці! Далебіг я лише вас налякати хотів. Бачу – школярі якісь, втікачі, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть, а я посміюся, – а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
Він наставив на Петра обі руки. Петро встромив пістоль з» пояс і приблизився до старого.
– Ну, а ти чого став, як намальований? – каже старий до Марка. – Бери печеню та кінчай пекти, бо на снігу ледве чи спечеться і я з вами повечеряю, коли мене не проженете…
– Милості просимо до гурту!
Старий поклав рушницю коло себе в снігу, прикучнув до вогню і став гріти руки.
– Одного не можу я зміркувати: звідки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрілу не чув.
– Це таке, що голосу не видає, а стріляє певно, – каже Петро і показав дідові свій лук. Старий став оглядати цапа.
– Мистець, далебіг, мистець, поцілив в саме серце. Ну ну… та-бо й лук – якась панська штука.
– Він птицю на льоту з лука поцілить, – прихвалював побратима Марко.
– Ну, хлопці, лагодьте мерщій вечерю, та ходіть спати до мене у мій зимівник.
Петро врізав ще м’яса і поклав на грань.
– То у вас, діду, десь тут недалеко зимівник?
– Є зимівник, і пасіка, і стайня, буде і вам, і вашим коникам безпечно. Сиджу в самоті, та хіба що деколи гість трапиться.
– Ви, діду, певно із запорожців, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
– Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школі, десь там щось провинилися та тепер втікають…
– Чому ж зараз говорите: провинилися…
– Авжеж, бо зимою втікаєте. Коли б не те, заждали би до літа так, як ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою небезпечно.
За той час м’ясо спеклося. Заїдали смачно, а дід вийняв ще з торби кусок паляниці та обділив усіх.
– Тепер пора в дорогу, незадовго й північ буде.
– А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то підбилися.
– Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лісі так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кіньми? Останеться сідло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрі люде просять, а то певно того пожалуєш.
Хлопці зібрали свої статки, забрали решту м’яса і, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.
Той ліс показався дуже великим. Йшли більше години, а краю не було. В такім лісі можна справді пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту і частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий відчинив ворота, при-добрив собак, і подорожні пішли туди за ним. Недалеко воріт стояла хатина, обведена загатою з лісової трави. Біля неї стояла клуня. До неї завели коні, яким старий заніс оберемок сіна. За той час дві собаки вовчої породи об-нюшили подорожніх зі всіх боків і стали ласитися. Одна таки підскочила і лизнула на привітання Марка по лиці,
– Добрі ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами ласиться, то мудре сотворіння: лиху людину нюхом пізнає і не попустить їй. Знаєте, що він раз на смерть загриз розбишаку, що хотів мене, самітнього, ограбувати. Як хопив зубами за горло, то і не пікнув.
Старий відчинив хатчину і попросив туди гостей. На припічку тліло. Він розвіяв огонь і засвітив грубу воскову свічку.
– Вітайте мені, любі гості! Слава богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сідати просимо.
Хата була зовсім проста: піч, лежанка, одна лава, стіл, полиця – усе з простих дощок. Над столом – образ богородиці, а доокола нього повішена в порядку зброя: шабля, пістолі, дві турецькі рушниці. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвів у печі вогонь та став подорожніх приймати, чим хата багата. Приніс із погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.
– Будь ласка, споживайте здорові та напийтеся, лише за горівку вибачайте, бо її не маю.
– Не дуже-то і нам за нею банно.
– Ну, коли так, то ладно. Деколи і у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.
– Хіба ж сюди купці заходять?
– А заходять, – я з них живу, продаю їм мед, шкури, віск.
– Які шкури?
– Та вже ж, що не з мишей, а звірячі. Є лисячі, вовчі, ведмежі, сарнячі, оленеві, – звіра тут досить. Від них я купую всіляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, – що треба.
– А цей ліс чий?
– Що ж тобі казати, коли не віриш. Казав, що мій, а ти за пістоль хапаєш. Вгадай сам, чий він.
– Не тому я за пістоль хапав, – оправдувався Петро, – а то не знав я, який ви чоловік, а ми все маємося на осторозі.
– Що й казати, – обзивається Марко, – ми все погоні виглядаємо.
– Погоні? А звідкіля?
– З Острога, від князя…
– Смійтеся з того, кому б там хотілося зимою за втікачами ганятися? Коли б ти і кріпаком був, та від пана втік, то ще не важилися би. Зима – не мама. Вони вас вже і так за пропащих вважають, і як у вас був який приятель в Острозі, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.
– А вам, діду, не лячно так самому в лісі жити?
– От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є бог. Чого ж мені боятися? Я із цього лісу вже двадцять п’ять літ не виходжу, і тут мені так добре, як у бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще і другого нагодую, коли трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени – по мед і овочі; весною – по шкури. Привезе мені полотна, солі, тютюну, пороху та олова, борошна на паляниці, сухарів, чого ж мені більше треба? А коли б лихий чоловік трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вірні собаки теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут у лісі гарно живеться. Ні зимою, ні; літом мені не виучиться. Взимі мисливство: от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра підемо на лови, лише прилагодь багато добрих стріл, то заведу тебе в таке місце, що не жаль буде труду. А літом, то в мене так, як у божім раю, самому Адамові не було краще. Ex, коли б побачили! Як ліс стане зеленіти, як трава зацвіте, як пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий аж відмолодію. Справді, тоді й людей не хочу. Навештався я по божому світу, був на возі і під возом, усячини надивився, а тепер відпочиваю та богові милосердному дякую, що мене в той рай завів.
– Де ж ви, діду, бували?
– Спитай краще, де я не бував, – говорив старий, стелячи гостям сіно на долівці. – Бував на Запорожжі, з козаками на турка ходив походами. Крим мене знає, побував я і в тяжкій неволі бусурменській, лише слава богові, що не довго, бо вдалося мені втекти, поки на місце, у Бахчисарай, завели. Як будете на Січі, то поспитайте старих січових дідів за Ониська Печеного… Що я тепер? Старий гриб, а тоді я молодець був, та що й говорити? Потому я з козаками на море ходив…
– А скільки вам, діду, років буде?
– Скільки мені буде, я того не знаю, скільки мені є: вісімдесят минуло і на перший пішло.
– Молодший від нашого дідуся, – каже Марко до Петра.
– А твій дідусь хто такий?
– Далеко звідсіля, аж під Самбором, коли знаєте. Йому минуло сто років, як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога виїздили. Грицьком Шмайлом звався, не знать, чи ще живий?
– Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому небесне… Жмайлів я знав на Запорожжі кількох. У мій час було їх на Запорожжі кілька. Та не; кожний там і Жмайлом мусив зватися. Запорожці такий химерний народ, що кожному своє імення приложать, до чого хто вдався, або й так. Ось мій батько звався Залуж-ний, а мене прозвали Печеним, а як прозвуть раз, то не відпросишся і не відкупишся. Коли будеш за це сердитися, то вони ще більше при своїм будуть стояти. Ось із чого мене Печеним прозвали. Пішов я раз з козаками в Крим. Послали мене з другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене піймали. Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що і як, скільки корків прийшло. А я начеб води в рот, – нічичирк. Хіба ж своїх буду зраджувати? Тоді стягнули з мене сорочку та давай припікати розпаленим залізом. Шкварчало моє тіло, я затяв зуби та й мовчу. І були б мене на смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася… Як мене так мучили, зробився крик: шайтан! аллах! аллах! А тут чую гомін та стукітню наших… Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар, а мене освободили… Довго я лічився з ран, але таки не пропав… І тоді прозвали мене Печеним.
– Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила…
– Еге ж! Побратим мене виручив… От був товариш, щиріший рідного брата… Царство йому небесне! У морі потонув, а я остався.
Старий присів біля печі, порпав ціпком огонь і важко задумався. Дивився старечими очима на грань, може, там кого із своїх знайомих у своїй уяві побачив…
– Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я неграмотний, але мені здається, що в господа милосердного є така книга, де всі люде списані і кожному приписана доля, від якої не втечеш, не встережешся. Так цьому й бути. Тому-то наші запорожці нічого не бояться – що має бути, то й буде. Козак – то так, як муха: бринить, літає, веселиться, аж поки в мед не впаде…
– Або в дьоготь, – добавив Петро.
– Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.
В хаті стало гаряче, мов у парній. Хлопці роздяглися до сорочок. Довгенько ще вніч балакали. Петро став розказувати, які тепер на світі порядки, та старий йому перебив:
– Не хочу слухати ні про людей, ні про їхні порядки, вони були і будуть все однакові, досить мені їх. Ти краще переказуй мені молитву «На сон грядущий», а то далі забуду все.
Петро став говорити молитву, а дід повторяв за ним кожне слово.
В хаті стало тихо. Всі позасинали. На дворі інколи собаки гарчали, коли під опліток який звір приближався.
Вранці старий заварив кулешу і побудив хлопців. Вони хотіли зараз вибиратися в дорогу.
– Ого! Так мені гостину відплачуєте? А не думай один з другим їхати. Перед весною не пущу. Слава богові, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а таки інколи за миром божим скучаю і хочу з добрими людьми повеселитися та побалакати.
– Нам, діду, пильно на Січ…
– Гадаєш, що Січ он там, за оплітком, або край цього лісу? Ще, небоже, не одну паляницю треба буде з’їсти, заки туди дістанешся.
– Хіба ж воно так далеко?
– А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тоді, як я схочу, то покажу і дорогу, а коли наперлися, то їдьте, але надвечір знову до моєї зимівки завернете…
– А то ж як?
– А так, що я вас зачарую і колесом будете їздити… я характерник… – старий став сміятися. – Може, ви, школярі, й не знаєте, що воно таке характерник?
– Характерник – то такий козак, що із всякої халепи може себе вирятувати… що його куля не береться…
– Ось-бо то й є.
– Що з чортом знається…
– О, то вже неправда. Хіба таке в книжках написано? То неправда, бо характерник і чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та мов на шкапі їздить. А при тім він богові молиться, в церкву ходить, людям добре творить… Ось який характерник, і про таких я знав… А коли в мене ще останете, то і про тих характерників, яких я знав на Запорожжі, розкажу вам.
Нічого було робити. Хлопцям стало ніяково відказуватися від тої щирої гостини. Хто знає, як воно буде далі, чому ж не вихіснувати хвилі. І вони осталися.
Зараз другої днини пішли на лови. Старий пішов лише з Петром, бо Марко не міг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати своє мистецтво з луком. Не хибив ні разу. Старий не міг з дива вийти. Того дня вбили кілька більших штук і з бідою дотащили їх додому.
По вечері старий порався коло добичі, знімав шкуру, чвертував і вішав в димарі м’ясо, а коли по вечері полягали, зачинали балачку.
– Діду, – каже Марко, – ви обіцяли розказати нам про характерників, я дуже цікавий почути.
– Ти собі будь цікавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути. Чоловік, що не цікавий, остане до смерті дурнем. Але ти ніколи не кажи, що ти на що-небудь цікавий. Ти або слухай, що другі говорять, і на вус мотай, абo питай політично так, щоб ніхто не знав, куди ти міриш. Розумний чоловік, та ще й козак, куди-інде мірить, я поцілить там, де ніхто того не сподівався.
– Спасибі, діду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй, лише розкажи, що обіцяв, а то завтра ні одного звіра не поцілю. Буду мірити в оленя, а поцілю в дерево…
- От і не говори! Хіба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже стрілецька слава? Та вже досить, що обіцяв, то й додержу. Слухайте, поки не заснете…
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 100 – 109.