20. Татари нападають на редут

Андрій Чайковський

Нараз посхапувалися собаки і стали непокоїтися, а далі побігли, гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:

– Пугу, пугу!

В тій хвилі поцілила його стріла, і він повалився на землю, стогнучи.

Касян вже був на ногах, скочив на вал і звідсіля побачив щось неждане: редуту обступила ціла хмара татар. Заки здужав збігти з валу, почув скрипіння ланцюгів. Якісь чорні постаті спускали міст.

– Сурмач! Труби… – не докінчив слова, бо в тій хвилі почув петлю на своїй шиї, і заки вспів зняти її рукою, вона затяглась, і Касян повалився на землю. На нього налягло кількоро людей і стали в’язати. Його душила петля. В голові шуміло, й очі вилазили наверх…

Та в тій хвилі послав йому бог таких оборонців, про яких і не думав. Йому на підмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка, як занюхали татар, прискочили й кинулись на ворогів. Татари їх не сподівалися. Султанка хватила татарина за ногу і вп’ялила свої здорові зуби, аж татарин завив з болю. Лиско скочив другому татаринові до горла і повалив на землю, аж прогриз йому гортанну. Касян, маючи вже свобідні руки, здійняв петлю й підвівся. Він гатив довкола себо кулаками, мов довбнями.

Касян побачив щось таке, що його аж заморозило. Татари силкувалися відчинити ворота, лиш їм те не йшло.

Те все відбулося біля брами серед метушні, але без крику. Крик Касяна за сурмачем прогомонів безслідно. Вартові пильнували валів і не знали, що тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян добув пістоль із-за пояса і стрілив на тривогу. Від того посхапувалося все із першого твердого сну, Надбігло поготівля і кинулося до воріт, куди пхалися татари, силкуючись виломити тяжкі ворота.

Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Він чув під воротами метушню і галас, та нічого не бачив. Побіг на вал і запалив смолоскип, відтак запалив бочку зі смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.

Бухнуло великим полум’ям і стало ясно в цілій редуті. Татарва заревла пекельним голосом і рвалась у браму, як нетлі до світла.

Поготівля стала до оборони й стали густо стріляти з рушниць. Та тим не можна було ординців здержати. Вони пхались густою лавою через міст, поломили поруччя й стручалися в рів, де калічилися на гострих стовпах.

Сотник прокинувся зі сну й вибіг босий, у своїй куцій кожушині, на майдан.

Напад був такий нагальний, що всі потратили голови. Вартові не знали, що їм робити: чи бігти на підмогу, чи пильнувати валів.

Тоді Петро задумав щось на власну руку. Прикликав кількох молодиків, пішли під шопу й виточили звідти гармату.

– Хлопці, беріть порох і сіканці, давай льонт. Затягли гармату, мов сикавку, під браму й налаштували сіканцями.

– Геть сюди, козаки, геть від брами на майдан! – кричав Петро. – Я гармату поставив.

Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила густо перехід під валом. У цю діру звернув Петро гармату й приложив льонт до запалу. Було це в ту хвилю, як кільканадцять татар висипалося на майдан.

Гукнув стріл, мов у бочку, й аж оглушив усіх. Навіть ті татари, що вспіли на майдан дістатися, замість кинутися на обслугу гармати, поставали, мов вкопані.

– Давай другу гармату, – кричав Петро. – Стріляймо наперемінку!

Заки те сталося, гукнув другий стріл. Перехід завалився трупами й раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.

– Бий собачих синів! – кричав Касян.

Козаки кинулись на горстку татар і били, чим попало. Касянові подав хтось великого келепа. Настала різня.

Петро налаштував гармату залізною кулею. Вона пробилась крізь трупи й ранених і попала аж на міст. За тим пішла друга, третя…

Петро віддав льонт пушкареві й пішов ік хаті, бо почув, що йому кров лице заливає. Хтось утяв його шаблею по голові. Міг у замішанні хтось зі своїх його скалічити.

Сотник стояв недалеко хати й дивився на храбрування своїх бравих борців. Не знав, що з ним твориться. Аж почув, що за його плечима щось тяжко впало.

Сотник оглянувся. На землі лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро з окривавленим ножем:

– А це що?

– Нічого, – каже Петро, обтираючи кров з лиця. – Я йшов саме до куреня, щоби перев’язатися, бо кров мені очі заливає, та побачив, як татарин підвівся з землі й хотів тебе, пане сотнику, ножакою штовхнути ззаду. Я його випередив і вробив йому те саме.

– Хлопче, тебе ранено.

– Нічого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.

– Ходи, я тебе перев’яжу, тут тепер без нас обійдеться.

Пішли в хату. Показалося, що рана була значна. Шабля на шапці задержалась. Якби не те, то був би йому голову розчерепив. Так говорив сотник, засипав рану порохом і перев’язав полотенцем.

– Ти вже там не ходи, без тебе обійдеться. Ми, слава богу, татарву відбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.

Петро не сказав ні слова. Він чув, що рана зачинає до-лягати, бо перед тим серед бойової гарячки того не завважив. В ушах стало шуміти, в очах іскорки скакали.

Зразу хотів ще піти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги. Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.

Прочування сотника, що буцімто вже всьому кінець, не справдились. Татари, побачивши, що туди, до редути, не дістануться, стали шукати іншого проходу. Вони облягли її зі всіх боків та стали добуватися до валів. Тут були перешкодою широкі рови з понастромлюваними колами. Багато їх тут застромилося. Козаки з валів з-поза частоколу пражили їх із рушниць, з гармат, а дехто таки колодки шпурляв у збиту масу ворогів.

Найслабша сторона показалася від лісу, де, крім вовчих долів і ям, не було нічого. З того боку були доріжки, відомі мешканцям редути. Коли б вороги на ті стежки попали, то нічого би не здержало їх увірватися в редуту. Один рятунок був би, коли б витягти заставу на греблі й пустити туди воду. Та серед тої великої метушні ніхто про це не пам’ятав.

Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав собі Петра, й пішов за ним шукати. Довідався, що Петро лежить ранений і побіг до нього. Гадав, що застане його в курені й побіг туди. В курені горів огонь. Пасмуга світла виходила заднім вікном і освічувала цілу сторону далеко. В тім світлі побачив, як ватага підходить доріжкою від сторони лісу.

– Мати божа, рятуй! – скрикнув він. Коло нього не було ні живої душі. Вмить пригадав греблю й заставу.

«Коли б лише на час наспіти», – подумав. Вибіг з куреня й кинувся до греблі. Йшов хильцем, щоб його не помітив хто. Добравшись до греблі, побіг до застави й став її підносити. Робота не була під силу одного чоловіка, тим більше, що річка весною багато води набрала й на заставу налягала. Надлюдською силою, тямлячи, що від такого залежить доля всіх товаришів, він так довго силкувався поки застави не рушив. Поволі цаль за цалем підносив заставу вгору, аж вода рванула цілою силою. Задиханий знеможений не міг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.

Він присів з умучення й забув, що з ним робиться, аж почув, як сюди бігли якісь люде, а рівночасно з доли почувся крик. Вода стала долину заливати.

Татари побачили небезпеку й хто міг, то завертав.

До застави прибігло кілька людей.

– Гляди, Пархоме, заставу вже хтось відсунув, вода рветься цілою силою, а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.

– Та ось тут хтось є… – каже другий, що наткнувся знеможеного Марка.

– Поможіть, братики, – говорив слабим голосом Марко, – не можу своїми силами підвестися.

– Та це Марко! Тебе ранили?

– Ні, я знемігся.

– Хіба ти сам заставу відсунув?

– Як бачите, сам, нікого тут не було.

– Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли на трьох.

Марка насилу підвели, він ледве ноги волочив.

Надворі стало світати, а ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нічого не вдіють, редути не візьмуть. Вони стали відступати. За ними стріляли з гармат. Дехто піддавав думку, щоб сісти на коні та погерцювати з поганцями в полі.

– Буде з них, – говорив Касян. – Ми знемоглись. Татарин подякував би нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.

А тим часом в стодолі жінки з дітьми аж тряслися зі страху, що з ними станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмінно всіх поріжуть.

Тепер, коли стріли переставали, аж душа в них вступала, всі були раді.

– Гей, баби, – кликав Касян, – виходьте козакам с дання варити та ранених обходити. Збір! – кликав Касян.

– Скажіть, хлопці, кому впало в голову викотити гармату до брами?

– Та я помагав, але Петро мене до того закликав…

– Славний хлопець, де він?

Сотник каже:

– Він трохи ранений, лежить на моїй лежанці. Тепер я був у нього. Він спить.

– А тяжко ранений? – питає Марко.

– Нічого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по голові. Шапка його врятувала.

– Тепер скажіть, хлопці, хто з вас заставу на греблі відсунув?

– То Марко. Застали ми його там, ледве дихав – так ізнемігся.

– Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила…

– Ніде правди діти, пане сотнику, – каже Касян, – цих двох бравих козаків слід нагородити. Вони врятували редуту. І серед такої метушні не втратив жоден голови і робив з власного розуму, що було треба, і зробив добре.

– Так тому й бути, – каже сотник, беручись за боки. – До того Петро мені життя урятував, того ви всі не знаєте. Він в саму пору заколов татарина, як підходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петрові за те, що мені життя врятував, – сто червінців, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, – по оксамитному жупану, по шаблі і рушниці з моєї зброївні. Маркові ще дати коня, щоб пішки не тьопав. Тобі, Касяне, старий товаришу і друже, – мої дві пістолі сріблом ковані, турецькі, що над моєю лежанкою висять. Вам усім – моє сердечне спасибі. Сьогодні в нас празник буде. Бранці нехай погребуть татарські трупи. Під літо йде, і стерво занечистить повітря, що дихати не буде чим. Тепер скажіть, скільки вас полягло?

– Буде п’ять, – каже Касян.

– Тих поховаємо, як лицарів. Годі, де дрова рубають, там тріски летять. Ще одне хочу сказати: обидва наші молоді лицарі віднині переходять з новиків у козацтво.

– Добре, – каже Касян, – згода, вони варті цього. На спомин нинішнього дня даю їм від себе по одній пістолі, які щойно від сотника дістав.

– Славно! Ходімо до Петра! – гукали козаки.

– Кажу, що не можна. Він спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.

– А я ще мало не забув на своїх оборонців, – каже Касян.

Він став свистати, і на це прибігли пси, між ними була Султанка, а Лиска не було.

– А он Лиско лежить, – говорили, – що він, неживий?

Прийшли ближче. Лиско лежав на татаринові і держав його за горло. Він дивився на козаків зизом і махав хвостом.

– От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.

Але Лиско не міг розняти писка, так йому задеревів, треба було силоміць розвести вилиці. Лиско ледве стояв на ногах.

– Йому зараз теплого молока дати. Бідний, добрий Лиско! – Всі його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, підскочила до старого осавула і лизнула його широким язиком по лиці.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 140 – 146.